Садиба Львовича, канцелярія Петлюри та обласний радіовузол: сто років історії вінницької будівлі

Оновлено: 26 Травня 2021, в 09:28

Збудована для одного з найбагатших вінничан свого часу, садиба на сучасній вулиці Петлюри використовувалась як приміщення для Міністерства пошт і телеграфів УНР. А трохи пізніше в ній протягом короткого періоду часу працював Симон Петлюра.

Цей матеріал є продовженням циклу Vежі та Центру історії Вінниці під загальною назвою «Місця Української революції у Вінниці». Матеріали охоплюють період з 1917 по 1921 рік і розповідають про тогочасні події, людей, які брали в них участь і, головне, – місця, де це все відбувалось. Всі факти та історичні матеріали, викладені в цій статті, надані Центром історії Вінниці.

Борух Львович був одним з найбільш заможних вінничан на початку ХХ століття. У 1895-1898 роках він представляв інтереси єврейської громади міста серед депутатів Вінницької міської думи.

Неофіційне прізвисько “сталевий король” причепилось до нього завдяки його ж машинобудівному і чавуноливарному заводу “Молот” (тепер Вінницький агрегатний завод). Це було перше підприємство такого типу у Подільській губернії, засноване у 1880 році. Його спеціалізація – виготовлення та ремонт обладнання для цукроварень і винокурень, а також виготовлення нескладної сільсько-господарської техніки.

В наш час і досі можна зустріти в місті створені на тому заводі вироби: кришки каналізаційних люків, металеві сходи, опори та інші елементи будівель, зведених більше 100 років тому. Все це давало купцеві І-ї гільдії Львовичу сталий прибуток, хоча підприємець був доволі заощадливим і беріг кожну копійку.

Вважається, що серед його сучасників була популярною приказка “Скупий, як Львович”. Але не варто плутати заощадливість із жадібністю, адже Борух Мойсейович був відомим благодійником. На пожертви родини у стінах більш давньої садиби Львовичів (нині житловий будинок на вулиці Симона Петлюри, 13) ще з 1885 року функціонувала єврейська молитовна школа, також фінансувались декілька культурно-освітніх товариств.

Як би там не було, а в 1913 році на Ольгердівському провулку (сучасна вулиця Симона Петлюри) з’явилась досить незвична садиба. Це була типова причорноморська «вілла». Схожі будівлі й дотепер можна побачити в Одесі, Херсоні, Миколаєві чи Сімферополі. Львовичі мали бізнесові контакти на теренах сучасної Південної України. Ймовірно, ідея побудови такого маєтку була запозичена звідти.

Одноповерхова будівля охристого кольору (мова про оригінальний відтінок), з підвалом і мансардним поверхом, прикрашена колонами та скульптурними рельєфами, гучно промовляла про статус власника. Але, незважаючи на цю зовнішню помпезність, під час будівництва проявилась заощадливість Львовича.

– Дерев’яні прикраси автентичних дверей, які збереглися в одній з кімнат, на перший погляд вказують на розкішну роботу. Але це лише гіпсові наліпки, своєрідна імітація майстерної різьби по дереву. Чавунні деталі паркану, найімовірніше, були виготовлені на заводі “Молот”. Стовпчики паркану були зроблені з дуже низькоякісної цегли – перепаленої чи недопаленої. Але око відвідувача не помічало брак під шарами тиньку. Минулого року їх довелось замінити на реставраційні копії. Хоча це була родинна садиба, Борух Мойсейович чомусь вирішив економити на деталях, – розповідає директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен.

На території садиби розташувались каретний двір та інші господарські будівлі, які у радянські часи отримали додаткову поверховість та руйнівне для автентичного вигляду плиткове утеплення. Обійстя впритул прилягало до району компактного проживання єврейської громади Вінниці. «Серце» Єрусалимки билось кількома кварталами нижче.

Враховуючи, що будівлю збудували в 1913 році, Львович відносно недовго там прожив. У віці 57 років, у 1916 році Борух Мойсейович помирає з невідомих причин. Після його смерті родичі розпочинають довгі нотаріальні процедури, намагаючись отримати право на володіння майном покійного. Ймовірно, складність воєнного часу (йшов третій рік Першої світової) завадила швидко вирішити це питання. На початку 1917 року маєток Львовича стояв порожній…

Що відбувалось з будинком і чи відбувалося щось взагалі, під час перших років Української революції, на жаль, не відомо. У лютому 1919 року сюди в’їжджає Міністерство Пошт і Телеграфів УНР, очолюване Іваном Штефаном – відомим українським есером, колишнім головою Катеринославського комітету поштово-телеграфних службовців. Не менш важливою причиною розміщення тут такого специфічного міністерства був будинок навпроти – Вінницька поштово-телеграфна контора (нині вулиця Симона Петлюри, 24).  

Читайте також: Вінницький «Шоколадний будинок», який ми бачимо, але не помічаємо

Наступного, 1920 року, українська влада разом із польськими союзниками повертається до Вінниці. У травні-червні у стінах садиби розмістилась Військово-похідна Канцелярія Головного Отамана Військ і Флоту УНР. Тоді на цій посаді перебував очільник України Симон Петлюра.

В наш час досить поширеною є думка, що садиба Львовича стала місцем проживання для Петлюри. Фрази «штаб-квартира», «ставка», «житло Петлюри» для визначення застосунку споруди у той час є невірними. Для Симона Васильовича, як верховного головнокомандувача українського війська, це було робоче місце. Канцелярія ж займалась «провадженням справ військової репрезентації», тобто приймала усе листування, що надходило Петлюрі та його полковникам для доручень, відала грошовим і речовим постачанням усього службового персоналу. Оскільки садиба стояла порожньою, то виникла необхідність її вмеблювати. З цим допоміг Крайовий музей (сучасний обласний краєзнавчий). Ймовірно, серед інших експонатів з музею взяли легендарний стіл, за яким працював Симон Петлюра.

Читайте також: “Стіл Петлюри, розбірна гармата та однострої УНР: у Вінниці відкрили унікальну виставку”

Ще однією видатною особою, яка працювала в маєтку Львовича є очільник Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), патріарх Мстислав. У той час, ще до чернечого постригу, він мав ім’я Степан Скрипник,  був співробітником Канцелярії (вартовим старшиною) у ранзі хорунжого та племінником Петлюри. Окрім своєї релігійної діяльності він відомий тим, що зберіг і повернув до України прапор 3-ої Залізної дивізії Армії УНР. Він також є єдиним старшиною війська доби Української революції, який не просто дожив до відновлення незалежності у 1991 році, але й особисто відвідав країну, за свободу якої боровся.

Досить цікавим є факт, що у стінах садиби 10 травня 1920 р. було створено Охорону Головного Отамана – спеціальний підрозділ для охоронних та церемонійних функцій при особі керівника України. Очолив її легендарний полковник Армії УНР, «батько» української контррозвідки Микола Чеботарів.

19 червня 1920 року українська влада була змушена покинути Вінницю, відступаючи під шаленим натиском більшовиків. Нові господарі з 1921 року використовували садибу Львовича в якості приміщення для Особливого відділу (військової контррозвідки) 24-ї стрілецької дивізії.

В 1932 році було створено Вінницький обласний комітет радіомовлення. Організація отримала у своє розпорядження колишню Канцелярію Петлюри. Головний радіовузол Вінниччини перебував тут до квітня 2018 року. За цей час радійники неодноразово змінювали назву: Вінницький обласний комітет із радіофікації і радіомовлення (1941), Вінницький обласний радіокомітет (1944), Комітет радіоінформації та радіомовлення при виконкомі Вінницької обласної ради депутатів трудящих (1946), тощо. Ще донедавна у приміщенні працювали радіо «Вінтера» та радіо «Хвиля».

Значні ремонтно-реставраційні роботи садиби відбулись у 2009 році. Хоча одна з кімнат, вікна якої виходять на фасад вулиці, через різні форми власності так і залишилась занедбаною. Протягом останнього часу тут відновлюють паркан. Планують також відновити втрачені за радянських часів ворота, зробивши їх реставраційну копію на основі автентичної хвіртки. У 2017 році садиба стала тлом для зйомок фільму режисера Валерія Шалиги з робочою назвою «Замах на Петлюру».

Читайте також: Петлюра з Пілсудським знову у Вінниці: у середмісті триває зйомка фільму. ФОТО

Як і сто років тому, колишня садиба Львовича стоїть пусткою. Можливо, найближчим часом це зміниться. Хто б не став тут новим господарем, про Симона Петлюру та про тутешні події Української революції пам’ятатимуть ще довгий час. Названа на його честь вулиця та встановлений йому пам’ятник в дворі маєтку цьому допоможуть. А ініціали “BL” на фасаді будівлі нагадуватимуть про засновника і першого власника – Боруха Львовича.

Нагадаємо, що раніше ми писали про “виступ більшовиків перед Народним домом”, садибу Миколи Стаховського, що стала “Рідною хатою” для вояків УГА, історію готелю “Савой” та  про українські панцирні дивізіони.

Читайте також: “Право сподіватися блискучого майбуття”: у Вінниці презентували “проект енциклопедії” про місто

Фото Ольги Мірошниченко та надані Центром історії Вінниці