× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

“За будь-яких обставин буду цим займатись”: гурт Jazzforacat про музику, любов до Вінниці та “Х-фактор”. ВІДЕО

21:11
Автор: Микола Геркалюк

Jazzforacat – вінницький гурт, що утворився внаслідок випадкової зустрічі двох музикантів, нещодавно брав участь у “Х-факторі” та розпочав цей рік з концерту за кордоном.

Сергій Асафатов та Сергій Яцюра розповіли Vежі про своє ставлення до музичної освіти, про плани записати пісні разом з Настею Каменських та Pianoбоєм, про благодійність, корпоративи та любов до Вінниці.

Назва гурту Jazzforacat в перекладі з англійської означає “джаз для кота”. Свого часу, коли Сергій Асафатов та Дмитро Кошельник (з їхнього дуету розпочався гурт) вирішили таки вигадати назву для музичного проекту. В процесі вигадування вони помітили, що Сергієва кішка уважно слухає їхню музику. Так і з’явився Jazzforacat.

 

Зараз до дуету ще додався струнний квартет. Музиканти кожних кілька місяців випускають нові пісні та планують і далі продовжувати так робити. Наприкінці минулого року Jazzforacat брали участь в шоу “Х-фактор” і стали його фіналістами.  

 

– Нещодавно у вас був концерт в Мінську. Як вас там зустріли, як враження взагалі?

Асафатов: Це дуже круто було. По-перше подорож, по-друге – ми вперше були в цій країні, в цьому місті. Дуже круті емоції. Залишились, знаєш такі… Від цього міста залишились класні спогади і емоції. Як кажуть, те, як ти сприймеш місто чи країну залежить від того, хто тебе зустрічає.

І концерт був дуже хороший. Ми співали українською мовою і спілкувались теж українською. Було класно, що нас розуміли і такий фідбек класний, досі люди пишуть. Це так приємно, коли ти в іншій країні, де ніколи не був і вперше там зі своєю музикою, а люди це дуже класно сприйняли. Тим більше, це був перший концерт в 2019-му і саме в Мінську.

– Це ж можна вважати початком туру?

Асафатов: Так. Далі планується концерт у Львові, Тернополі, потім Київ, Одеса, ну і ще складається графік. Планується Харків, Дніпро і так далі.

– У Вінниці виступите?

Асафатов: Навіть не знаю. Ми б дуже хотіли. Досить рідко виступаємо у Вінниці, в рідному нашому місті, не знаю з чим це пов’язано. Але ми б хотіли. Плануємо десь на початок березня. Поки що не знаємо яке це буде місце, але дуже хочеться. Я думаю, що коли хочеться, то треба робити.

– Раніше ви виступали вдвох, коли Jazzforacat були більше дуетом, зараз гастролюєте з квартетом. Наскільки відрізняється життя в турі вдвох від життя в турі більшим складом?

Асафатов: Насправді, все по-різному. Ми, наприклад, в Мінську були вдвох, а є концерти куди краще поїхати всім. Це мобільність. Коли вдвох, то застрибнули і поїхали. Але, звісно, краще і нам більше подобається, коли ми всі разом. Це більш повноцінно звучить.   

 

– А хто головний в процесі прийняття рішень? Всі разом вирішуєте чи хтось каже “робимо так”?

Асафатов: Є питання, які ми вирішуємо разом, якісь організаційні, наприклад домовитись про репетицію. В нас є спільний чат і ми там всі разом спілкуємось. А є питання, які не те щоб я вирішую, а просто пропоную як то зробити. І всі або погоджуються, або ні. Ми намагаємось разом приймати рішення.

– Чи змінилось щось у вашому житті після “Х-фактору”?

Асафатов: Та фактично нічого не змінювалось. Ми приїхали додому і робимо всі ті самі справи, які робили до цього, граємо музику так само, як і грали. Дещо таки змінилось: стало більше знайомих, більше друзів, більше знань. Це був класний досвід з якого ми взяли багато чого для себе. “Х-фактор” це переважно люди. Особисто для мене цінність його в тому, що життя дало можливість просто познайомитись з класними людьми, близькими по духу. Ще цікавість в тому, щоб побачити зсередини всю цю махіну. Те, що показують по телебаченню і те, що за кадром – це два абсолютно різні “Х-фактори”.

“Нас там ніхто не ламав, не намагався змінити на 100%”

– А як працювалось з Настею Каменських у ролі тренерки?

Асафатов: Нас там ніхто не ламав, не намагався змінити на 100%. Намагались навпаки залишити щось те, що і є Jazzforacat. І в цьому весь кайф, і за це ми вдячні.

Настя дуже чудова людина. Коли ми дізнались, що вона буде нашим наставником, було дуже дивно, насправді. Але потім, коли ти знайомишся з людиною краще, все змінюється в твоїй уяві, в голові. Людина, яку ти бачиш зі сцени, в телевізорі і та людина з якою ти можеш пити чай, говорити про якісь прості речі – це абсолютно різні люди.  

– Куди подівся Дмитро Кошельник?

Асафатов: Та він нікуди не подівся. Є такі речі, про які не хотілося б говорити і це не пов’язано з тим, що ми ніби посварились або щось іще. Просто такі життєві обставини склались, що він на даний момент не грає. Дмитро все одно залишився моїм другом і хто знає, може він ще буде грати, може й ні. Можливо, замість мене буде хтось інший співати. Суть же абсолютно не в цьому. А можливо взагалі не буде Jazzforacat. Просто поки є час і можливість щось говорити і співати, то ми це робимо. Коли не буде що сказати, то що ж ти будеш говорити?

А з Дмитром все круто, все нормально. Просто поки що такі обставини.

– Думаю, тут найважливіше закрити це питання, що з ним дійсно все добре.

Асафатов: Так, він живий-здоровий. Хто слідкує за нашою творчістю, за нашою діяльністю, то рік тому міг теж бачити Сергія (Яцюру – ред.). Просто зараз після “Х-фактора” всі побачили мене з Дмитром і всі думають, що це дует, а насправді Jazzforacat це щось більше, ніж двоє людей. Якщо, наприклад, для якоїсь пісні нам потрібна буде арфа або орган, або будь-які інші інструменти, ми запрошуємо сесійних музикантів. Немає такого, що це такий-то склад і ми маємо використовувати такі-то інструменти.

До речі, через тиждень (тиждень від 19 січня – ред.) ми маємо випустити пісню, там буде акордеон звучати. Буде кларнет, гітара і акордеон. Пісня про море, називається “Кораблі”. Ми вже в Instagram “спалили” це. Тому ми запрошуємо людину, яка грає на акордеоні. Це як фарби, кожен інструмент це фарба. Коли відчуваєш, що не вистачає цієї фарби, ти її додаєш.

“Ми самі все робимо. В нас є маленька студія, вона некомерційна”

– Які у вас вимоги до студії звукозапису?

Асафатов: Ми самі все робимо. В нас є маленька студія, вона некомерційна. Там є мінімальний набір обладнання, щоб ми могли робити запис. Я дуже не люблю, коли знаєш, приходиш на студію якусь, платиш гроші і маєш в цей час вкластись, зробити все. Ти просто приходиш, як робот граєш. Я дуже не люблю ці рамки.

Я мріяв завжди мати якесь таке невеличке приміщення, там якесь обладнання і ти будь-якої миті, навіть серед ночі можеш туди прийти і записуватись. В нас на студії є багато інструментів наших, там піаніно німецьке, ми його затягнули туди в розібраному вигляді. Ми все це використовуємо. Барабани є там, гітари, контрабас.

– Музична освіта є у всіх членів Jazzforacat?

Асафатов: Так.

“…ти не зможеш списати нічого, тобі треба вийти на сцену і зіграти. За тебе це ніхто не зробить”

– Наскільки сильно вона вам зараз допомагає? Чи повинна у музикантів бути музична освіта?

Асафатов: Ні, не обов’язково. Я закінчував музичне училище по контрабасу, але я на ньому не граю. Дуже рідко і то, коли треба щось записати. Дістаєш його, витираєш пилюку і згадуєш кілька нот. Але наявність музичної освіти полегшує творчий процес.

Всі думають, що в музичному училищі ти вчишся, як в будь-якому університеті, що можна прийти, заплатити гроші і здати екзамени. А там все абсолютно інакше. Тобі треба о шостій ранку вставати і до дев’ятої ранку займатись. Коли академконцерт, коли здаєш якісь заліки, ти не зможеш списати нічого, тобі треба вийти на сцену і зіграти. За тебе це ніхто не зробить. Тупо треба вийти і зіграти, а щоб зіграти треба займатись.

Також нам якось легше, коли у всіх нас музична освіта. Такі інструменти, які ми використовуємо, не кожна людина може грати на них: віолончель, скрипка, флейта. Класно коли люди люблять свою справу, коли люди профі й коли розуміють якісь такі прості речі. Наша музика ж дуже проста насправді. Під гітару просто пісня, вона, мені здається, доступна кожній людині для сприйняття. Коли ти до цього простого додаєш непрості інструменти, але прості їхні партії і коли вони доповнюють цю музику це класно. І коли ми всі граємо на концерті, перебуваємо на одній хвилі це круто.

– Коли ви вперше зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя з музикою?

Яцюра: Я закінчив музичну школу у восьмому класі, коли навчався у звичайній школі. Два роки було перерви, а потім потрібно було кудись вступати, я не хотів залишатись до 11-го класу. Я подумав: “а що я вмію? я вмію грати на кларнеті” і пішов до музичного училища. Вже потім це стало моєю любов’ю, професією. Все виходило, мене кудись запрошували і я постійно був у якомусь русі і я закохався, можна так сказати. В 16 років, тільки тоді я почав закохуватись в музику.

“Так склалось, що мене привели, показали контрабас і кажуть: “так, чувак, будеш грати на цій фігні”

Асафатов: А я випадково. Одна людина привела мене в музучилище. Я дуже мріяв на барабанах грати і на трубі. Але так склалось, що мене привели показали контрабас – я його взагалі вперше в житті побачив – і кажуть: “так, чувак, будеш грати на цій фігні”. Мені було все одно, головне – перебувати в цьому процесі. Я грав на контрабасі, а паралельно вчився сам на фортепіано, на трубі, на тромбоні, на барабанах, на всьому. Я дуже вдячний, що так в житті вийшло, що я навчився грати на багатьох інструментах. Мені зараз це дуже допомагає. Наприклад, треба нам для чогось записати трубу – я можу це зробити, не треба нікого кликати.

– Виходить, що був етап навчання, розвитку, а наступний великий етап це вже Martovi?

Асафатов: Це все етапи в житті. Я дуже любив проект “Martovi Orchestra”, але коли тобі вже немає що сказати, то не треба. Це був потрібний етап. Я не знав, що він закінчиться так. Просто в один момент я відчув, що все. Їхав на репетицію і відчув, що я не хочу, не хочу їхати репетицію. В мене таке вперше було. І все, наступного дня закрили проект.

 

– Вже рік минув, жодного разу не пошкодував про це?

Асафатов: Ні, жодного разу. Знаєш, ми записали три альбоми, багато де були, багато концертів, багато людей… Якось я порахував, що стільки людей пройшло через цей проект, музикантів різних. А воно все якось на тобі зав’язано, все це тягнеш на собі… Ще Дана (Дана Томашевич – ред.) була, це ми вдвох на собі тягнули. А іншим учасникам це нафіг не треба було. Всі хочуть прийти, пограти і при цьому нічого не робити і заробляти гроші. Для мене це на останньому місці, заробляння грошей. Так склалось, що для мене музика… я живу цим. Коли рік, два, три, п’ять минуло, ми записали альбоми. А записував їх я на всіх інструментах, за всіх грав, бо так було простіше.

Однієї миті мені вже не було що сказати і про що співати. А та музика, яка приходила, вона була просто іншою.

– Яке місце музика посідає у вашому житті? Скільки свого часу ви віддаєте музиці?

Асафатов: Я постійно віддаю свій час музиці. Мені здається, якби в мене все це забрали, можна було б якось їб@#$тись мізками або ще щось.

Яцюра: Зійти з розуму.

Асафатов: Точно. Для когось життя це в городі бути, грядки підгортати. Насправді, якщо людина це любить, то спробуй забери в неї це. Забери в бабулі якоїсь її грядки або газети, які вона читає, або, що вона встає о шостій ранку і виходить на город, бо їй треба щось робити, бо для неї земля це її життя – забери і вона просто “коньки відкине”. Коли це твоє життя, коли живеш цим і в тебе це забрати, ну це погано. Я не впевнений, що зміг би так жити. За будь-яких, мені здається, обставин я буду цим займатись.

“Музика – це спосіб самовираження, ти маєш щось сказати”

Яцюра: В моїй родині займаються автомобілями і постійно мене туди тягнуть. Я розумію, що нікуди не пішов би. Музика – це спосіб самовираження, ти маєш щось сказати. Я не можу щось сказати автівкою. Я її зроблю і віддам клієнтові, він поїде і буде на ній кататись. Я нічого цим не скажу.

Ми певний час грали на вулиці. Ти приходиш після цього додому, сідаєш і розумієш, що ти вижатий. Ти висловився, ти сказав усе, що тільки міг своєю музикою. Такі емоції не передати. Тому думаю, що я б не кинув музику. Міг би чимось іншим займатись, дуже багато чого люблю, але…

Асафатов: Це знаєш, як бути не на своєму місці в житті.

Яцюра: Так. Коли твої бажання співпадають з твоїм хобі, твоя робота співпадає з твоїм хобі – це класно.

Асафатов: Класно бути на своєму місці. Це будь-чого стосується. От журналіст: люди думають “бляха, та що за професія?”. Треба щоб в тебе була “получка”, пенсія потім, ще щось, знаєш. Треба бути економістом. Всі ж вчились на економістів і зараз на юристів усі навчаються. Аби була “корочка”. Є ж випадки, коли ти бачиш, що людина на своєму місці, в будь-якій сфері, не будемо тільки про музику говорити. Наприклад, штукатурщик. Є ж гамно, роблять гамно, тобто люди гамно і роблять гамно. Він покладе штукатурку, якщо він без любові це робить і не профі у своїй справі, то ця штукатурка обвалиться тобі на голову.

“Не все в грошах вимірюється в цьому житті, я так хочу думати. Я це й знаю”

– Окрім музики ви зараз чимось займаєтесь?

Асафатов: Насправді, я не знаю чим би ще хотів займатись. Та мабуть і часу для цього немає. І взагалі, класно займатись чимось одним, щоб віддаватись на 100%, на 200%. Щоб ніщо інше в тебе час не забирало. Дуже рідко так буває. Багато музикантів змушені працювати ще на десятьох роботах. Зазвичай кажуть, що музикант це не професія, це таке, іди на нормальну роботу і заробляй гроші. Нахрін тобі це все? Продай, віддай. Не все в грошах вимірюється в цьому житті, я так хочу думати. Я це й знаю.

– Ви часто граєте різних благодійних заходах. Як часто надсилають запрошення на подібні події і чи на всі погоджуєтесь?

Асафатов: Дуже часто і майже на всі ми погоджуємось. Для нас це якесь таке святе правило. Я думаю, що таке треба підтримувати. Найперший концерт ми грали, здається, минулого року взимку в театрі Садовського. Це був благодійний концерт, збирали гроші на лікування маленькій дівчинці. В мене досі на гітарі є наліпка, яку вона мені подарувала.

Читайте також: У театрі Садовського відбувся благодійний бал на підтримку юної Марини Мельник. ФОТОРЕПОРТАЖ

Це ж так просто. Ти приходиш і даруєш свою музику людям і при цьому комусь допомагаєш. Що ти можеш ще зробити? Те, що вмієш, те можеш і подарувати, віддати частинку себе. Мені здається, що всі мають так робити.

“А зазвичай це таке, там почули нас: “ой, ви джаз іграєтє? панятно”

– На корпоративи запрошують?

Асафатов: Так, але дуже рідко і ми майже ніколи не погоджуємось.

– Чому?

Асафатов: Погоджуємось тільки в тому випадку, коли будемо знати, що нас там дійсно хочуть чути. Зазвичай корпоративи це “зіграй пєсню з дньом раждєнія”. Мені здається, якщо будуть люди, яким це потрібно буде і хто дійсно хоче, щоб не просто якісь “рєбята” грали на фоні, а дійсно послухати музику, почути її – тоді ми погодимось. І погоджувались, було декілька разів. А зазвичай це таке, там почули нас: “ой, ви джаз іграєтє? панятно”.

До речі, влітку ми були на міжнародній конференції корпорації “Coca-Cola”, де було 125 іноземців, був кожен бос з кожної країни світу і був найголовніший дядько цієї корпорації з Америки. Вони нас знайшли десь в Інтернеті, їм потрібні були саме ми. Ми довго відмовлялись, але потім погодились. Це було так цікаво, вони сиділи і дійсно слухали. Перекладач був, пояснював у двох словах про що пісня. Це було цікаво.

– З ким з українських виконавців/гуртів дружите і підтримуєте дружні відносини?

Асафатов: Найперше про що я скажу це гурт “Друга ріка”, це Валерій Харчишин, наш друг. Дуже “кльова” людина. Наш друг не тільки в плані музики, а більше як люди спілкуємось. До речі, хто не слухав, то може послухати – в нас є спільна пісня, “Горизонт”.

На “Х-факторі” ми познайомились з Шуровим.

Читайте також: Вінницький гурт Jazzforacat записав пісню з Валерієм Харчишиним на валунах. ВІДЕО

– Він так дуже позитивно до вас ставився. Вінницький за вінницьких.  

Асафатов: Так. Дуже хороша людина. З його дружиною і взагалі з сім’єю його познайомились. Сподіваюсь, що будемо більше спілкуватись. Ми спілкуємось, але поки ми тут, а він в Києві.

– А як з приводу вінницької музичної тусовки? Така взагалі є?

Асафатов: Я навіть не знаю, що тут відбувається, насправді. Я не слідкую чомусь за цим. Треба запитати в когось.

– А з ким би хотілось разом виступити чи зробити запис?

Асафатов: Якщо все буде добре, в нас намічається експеримент. Навіть не експеримент. Я не знаю, ти можеш уявити якусь нашу пісню записану разом з Настею Каменських?

– Складно.

Асафатов: Я це чую. Якщо все складеться і все буде добре, ми плануємо це зробити. Мені дуже цікаво як це вийде.

Знаєш, це такі стереотипи. Є в неї (в Насті Каменських – ред.) комерційний проект і пісні які вона співає. Комусь вони подобаються, недарма там стільки мільйонів переглядів. А є Настя Каменських зовсім інша, яка професійний музикант з класною освітою і з класним дуже голосом. І от ми думаємо якось це використати.

Також ми б хотіли з Шуровим. Я думаю, ми ще будемо десь пересікатись на фестивалях.

– Чисто теоретично, можливо є така думка чи мрія записатись з кимось зі світових виконавців?

Асафатов: Я не знаю, не думав навіть. Сірьож, ти з кимось хотів би зіграти?

Яцюра: Так, зі Стінґом хотів би зіграти. З Едом Шираном хотів би зіграти. А ти не хотів би?

Асафатов: На бубєнчику?

Яцюра: Та ні, заспівати щось. Ти ж співаєш.

Асафатов: Я про це не думав. Можна.

“Якось так склалось, що я навіть коли в автомобілі їду, то слухаю радіо, де просто говорять”

– Яку музику слухаєте і чи слухаєте взагалі?

Асафатов: Я дуже рідко щось слухаю. Та я думаю, що Сергій теж. Поки ми вчились в училищі, ми стільки музики наслухались. Від Глінки до Прокоф’єва, всю класичну музику. Якось так склалось, що я навіть коли в автомобілі їду, то слухаю радіо, де просто говорять. Якесь там радіо “Ера”.

До речі, Леді Ґаґу нещодавно слухав. Прямо альбом цілий, прикинь. Але я слухаю це з інженерної сторони самого продукту, як воно записано на американській студії. Як там зведений бас, як зроблений голос, як це все разом класно звучить. Слухаю в плані того, що я так само цим займаюсь, тільки у Вінниці. На, так би мовити, домашній студії.

Яцюра: Зазвичай я слухаю Jazzforacat. Серйозно. Просто до того, що є завжди можна щось додати.

“Всі кажуть, що це провінція, треба переїжджати до Києва. Я кажу нафіг той Київ, нащо воно треба?”

– Вам подобається жити у Вінниці?

Асафатов: Я обожнюю Вінницю, люблю. Скрізь, де ми буваємо, я розповідаю про Вінницю і я завжди щасливий повертатись до цього міста. Всі кажуть, що це провінція, треба переїжджати до Києва. Я кажу нафіг той Київ, нащо воно треба? Дві години і ти в Києві. Мені здається, що з Вінниці найбільш зручно скрізь їздити.

– Якщо потрібно буде переїхати до іншого міста, то переїдете?

Асафатов: Якщо настане в житті такий етап або якісь обставини складуться і коли будеш знати на 100%, що ти там маєш бути, то звісно. Але поки не планую. Я не знаю, Сірьож, ти плануєш?

Яцюра: Вінниця – топ.

Асафатов: Нам Вінниця подобається. Слухай, ну класно. За сім хвилин ти можеш в будь-який кінець міста доїхати. В Києві, щоб дістатись з точки А в точку Б, тобі треба годину витратити. Мені здається, що там, щоб зробити якусь одну справу пів дня потрібно. Може тому, що ми з Вінниці і не звикли до такого. Щоб якусь фігню зробити, тобі треба три години витратити, ну що це таке?

– Ви згодні з тим, що у Вінниці немає хороших, якісних концертних майданчиків?    

Асафатов: Я для себе зрозумів одну штуку, що можна виступати прямо на вулиці. Важливіше те, що ти можеш з людьми зустрітись будь-де. І якщо в тебе дійсно є про що поговорити з людьми в плані музики, то люди, які тебе люблять і хочуть тебе бачити – їм абсолютно байдуже чи це буде суперкрутий зал з суперкрутим звуком і світлом, і декораціями, і всім іншим. Здається, в простоті є якийсь кайф.

Якщо подумати, то що означає “місце для концерту”? Що там має бути? Зазвичай музиканти хочуть прийти і щоб їх там цілували в сраку, щоб все було круто, найкращий звук, останнє слово техніки по світлу. Але так не буває. Можна ж і великий стадіон зібрати. Для всього свій час.

Круто тут, де ми зараз перебуваємо, “Квадрат”. Тут відкрився зараз концертний майданчик. Ну і класно, але якби не засрали це все і не просрали, то було би круто.

“Біля тебе купа дітей і ти стукаєш на барабані і тут ще п’ять чи шість маленьких рук і ніг, вони скрізь гупають і допомагають”

– Яке найбільш незвичне місце, де доводилось грати?

Асафатов: Ми класно грали концерт в дитячому будинку. Такий зальчик невеличкий, ми сидимо і прямо біля нас діти маленькі по п’ять років. П’ять, шість, чотири, три роки. Ти граєш, а вони тобі руками по гітарі допомагають. Це такий кайф. Ти співаєш щось і вони тебе слухають уважно, їм це так цікаво. Мені здається, що це найбільш яскраве, що було. Біля тебе купа дітей і ти стукаєш на барабані і тут ще п’ять чи шість маленьких рук і ніг, вони скрізь гупають і допомагають.

Яцюра: Я пам’ятаю як ми грали вночі у Львівській опері. Це було прикольно.

Асафатов: Ми о третій ночі, нас знайомий… Але я не знаю чи про це можна говорити.

Яцюра: Та можна.

Асафатов: В нас був у Львові концерт, а після нього наш друг повів нас гуляти містом. І так вийшло, що о третій ночі ми зайшли до Львівської опери. Прямо посеред ночі вдвох там грали. Там акустика така. Ми тоді сказали, що настане час і ми там зіграємо концерт повноцінний. І от буде у Львові концерт, правда ще не в опері.

Яцюра: В палаці Потоцьких.

– Що ви могли б сказати молодим музикантам, які тільки починають грати? Або тим, хто хоче навчитись грати.

“Якщо людина хоче щось робити, то вона має це робити, піднімати свою сраку і робити”

Асафатов: Нам періодично пишуть, що “мої діти хочуть робити те, те, те, що робити?”. Я завжди кажу, що треба робити те, що відчуваєте, робіть те, що вам хочеться. Але більше те, що відчуваєш. От відчуваєш, що хочеться пограти на гітарі або на будь-якому інструменті і ти відчуваєш, що тобі це треба, то просто роби. Якщо людина хоче щось робити, то вона має це робити, піднімати свою сраку і робити. І різні відмазки типу немає часу це просто відговірки. Якщо людина хоче щось робити, вона знайде тисячу варіантів, буде пробувати тисячу разів, але вона буде це робити. Незалежно ні від чого.

– Можна підсумувати словосполученням “бери і роби”.

Асафатов: Так. Бери, роби і все, більше нічого не треба. Якщо щось хочеш – бери і роби.   

Фото Андрія Завертаного

Відео Андрія Воробея та Миколи Геркалюка

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Вгору

Дякуємо!

Тепер редактори знають.