Оновлено: 26 Травня 2021, в 10:18
Вінницький залізничний вокзал став одним з важливих факторів розвитку міста в другій половині ХІХ століття. Вже в роки Української революції за вокзал точились запеклі бої між українцями та більшовиками, адже хто володіє залізницею – має перевагу.
Сюди прибували важливі політичні та військові діячі української держави і звідси починали своє знайомство з тимчасовою столицею УНР. Саме на вінницькому вокзалі відбулась одна з найважливіших для УНР міжнародних зустрічей – зустріч Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського.
Цей текст є продовженням циклу Vежі та Центру історії Вінниці під загальною назвою «Місця Української революції у Вінниці». Матеріали охоплюють період з 1917 по 1921 рік і розповідають про тогочасні події, людей, які брали в них участь і, головне, – місця, де це все відбувалось. Всі факти та історичні матеріали, викладені в цій статті, надані Центром історії Вінниці та взяті з книги “Вінниця у спогадах”.
Хресна хода і поява залізниці у Вінниці
На початку ХІХ століття у Великій Британії з’явились перші у світі паровози, а невдовзі почала працювати перша громадська залізниця. Новий вид транспорту швидко став популярним і поширився по всьому світі. В другій половині ХІХ століття залізниця нарешті дісталася і до Вінниці.
Новина про те, що маленьке повітове містечко отримає свою власну залізничну станцію сколихнула вінничан. В 60-х роках, напередодні початку будівництва, мешканці міста влаштували хресну ходу. Тоді вони вийшли фактично за межі міста, в поле, посеред якого і мала з’явитись будівля вокзалу. Люди влаштували молебень за успішний початок справи і невдовзі розпочалось будівництво.
В 1870 році там з’явилась невеличка дерев’яна будівля поряд з єдиною на той момент колією. Про прибуття потягів сповіщали дзвоном. Саме так почав працювати вінницький вокзал – проміжна станція на лінії Київ-Балта-Одеса.
За словами директора Центру історії Вінниці Олександра Федоришена, вокзал став для Вінниці важливим фактором в процесі перезавантаження розвитку міста.
– Були й інші фактори. Наприклад, військові чи економічні моменти, зростання громадської активності. Але вокзал став важливим шансом для Вінниці ХІХ століття. Мені здається, що сучасної Вінниці без тієї хресної ходи перед початком будівництва вокзалу, без тієї невеличкої дерев’яної станції та першої колії не було б.
На момент початку роботи вокзалу в його околицях фактично більше нічого не було. Вже пізніше на південь від вокзалу з’явиться нове приміщення в’язниці, поруч з ним з’явиться чавуно-ливарний завод “Молот”, а на Північній алеї (сучасна Стрілецька) розташуються військові. Також варто зазначити, що 1899 році міська дума виділила Подільському товариству сільського господарства шмат землі площею 5 десятин 1390 сажнів. Там працювала виставка сільськогосподарської продукції та ярмарок.
Сільськогосподарська виставка біля вокзалу.
Та й Олександрівську вулицю (сучасний проспект Коцюбинського) по обидва боки почали системно забудовувати вже в ХХ столітті. Саме тому в багатьох спогадах про Вінницю на межі ХІХ і ХХ століть вокзал та околиці називають заміськими територіями.
– Це ми нині говоримо про “Вінницю в районі залізничного вокзалу”. А в спогадах зазвичай фігурує “вокзал, розташований в двох кілометрах від міста і сполучений з ним трамваєм”, – каже Олександр Федоришен.
Працівники залізничної станції Вінниця, 1917 рік (фото з книги “Вінниця у спогадах”)
В 1880-х роках вінницький вокзал перебудували. Замість маленької дерев’яної будівлі з’явилась цегляна, двоповерхова. А в 1913 році сюди проклали першу в місті трамвайну лінію.
Дезертири, Скоропадський та німецький порядок
З приходом 1917 року тихе і розмірене життя у Вінниці кардинально змінилось. Ось як описував той період український державний діяч Станіслав Стемповський:
“Тим часом життя у Вінниці ставало щораз тривожнішим. Час від часу хтось бомбардував місто із залізничного вокзалу, розташованого за Бугом, хтось його здобував…
В місті було повно дезертирів і всілякої голоти, схильної до безладу…”
Солдати Російської імператорської армії, які масово тікали зі Східного фронту Першої світової війни осідали в тому числі й у Вінниці. Згідно зі спогадами сучасників, перше з чим асоціювався тогочасний вокзал це бруд, сморід і величезні натовпи дезертирів, які намагались знайти там собі якесь заняття.
“Біля залізничної станції, ринку і в сквериках збирались купки солдатів по 10-15 чоловік та грали в “очко”. Гра тривала як вдень, так і вночі. Програвали не тільки гроші, але й шинелі, чоботи тощо. Почались крадіжки та пограбування, особливо в потягах…”, – писав у своїх спогадах російський та радянський льотчик Іван Сілін.
Наприкінці грудня 1917 року (або ж на початку січня 1918-го) до Вінниці прибув генерал Павло Скоропадський. Його прибуття описує у своїх спогадах полковий отаман Вільного козацтва Яків Водяний. Останній прибув до Вінниці разом з трьома сотнями козаків за наказом генерала.
“Другого дня пополудні приїхав на станцію у Вінниці отаман вільного українського козацтва генерал Скоропадський. Про його приїзд мене повідомили. Я не гаючись пішов до вагону, в якому генерал чекав на мене. Біля самого двірця стояв під парою паротяг з одним вагоном другої кляси, на помостах по обидва боки стояли вартові з наїжаченими багнетами.
Я ступив до вагону. На обдертій, колись покритій плющем лавці сидів генерал, а разом з ним полковник. На моє привітання обидва встали і приязно зі мною привіталися. Перший – високий, стрункий з англійським самовпевненим лицем, джентльмен літ 50, гладко виголений з маленькими ріденькими вусами – був генерал Скоропадський; другий – середнього зросту, з симпатичним веселим обличчям, сивою борідкою розчісаною на обидва боки, літ на 55 – полковник Зеленевський.”
Обговоривши військову ситуацію, що склалась в тогочасній Україні, Скоропадський також зустрівся з козаками Водяного. Вояки відповіли на привітання генерала гучним: “Доброго здоровля, батьку отамане!”. Ввечері того ж дня Скоропадський вирушив у напрямку Козятина.
В лютому 1918 року Українська Народна Республіка підписала Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Однією з умов цього договору була допомога австрійських та німецьких військ у звільненні території УНР від більшовиків.
В березні того ж року Вінницею ширились новини про німецьких та австрійських військових, які прибували до міста. Хтось навіть поширював чутку, що це нібито сини Зофії Ґрохольської перевдяглись у німецькі однострої, аби налякати більшовиків. Насправді ж то дійсно були нові союзники УНР. Їхнє прибуття змусило більшовиків з поспіхом покинути Вінницю.
Зі спогадів Зофії Барбари Потоцької:
“Котрогось вечора – це було, здається, в березні – я вже лягла спати, коли сильне гупання у вхідні двері підхопило мене на ноги. Впізнала голоси: “Відчиняй, відчиняй! Радісний для нас день настав. Німці зайняли залізничний вокзал.”
Німці й австрійці поділили Вінницю на дві частини. Німці зберегли за собою вокзал та залізничні магазини, а також військові склади.
Німці одразу зігнали людей для впорядкування вокзалу – вимітання нагромаджених на підлозі лушпайок соняшникового та гарбузового насіння й т.п. відходів, миття стін і дезінфекції будівель.”
– В ті часи у Києві був популярним анекдот про те, що єдиними, кому було діло до чистоти вокзалу були німці. Власне, у Вінниці вийшло щось подібне. Це прибирання, організоване німецькими військовими, стало одним з важливих символів порядку, який союзники УНР хотіли продемонструвати своїми діями, – розповідає Олександр Федоришен.
Стихійний ринок біля вокзалу
Завдяки німецькій фотографії 1918 року, відомо, що біля вокзалу вже тоді працював стихійний ринок.
Бої за вокзал в серпні 1919 року
В серпні 1919 року об’єднане українське військо (Армія УНР та Галицька Армія) швидко просувалось на схід. 9 серпня 6-а дивізія Армії УНР була вже за шість верст від Вінниці.
“10 серпня 6-та дивізія дуже швидко, до 6-ї години ранку, захопила Вінницю. Багате майно на станції було причиною того, що командири не змогли утримати в руках частини, які зайнялись грабунками. Свіжі більшовицькі частини (кіннота і піхота), що підійшли зі Жмеринки, дуже швидко і легко зайняли Вінницю.”, – писав у спогадах генерал-хорунжий Володимир Сальський.
Бої за Вінницю в серпні 1919 року, картина Артура Орльонова
Бій за станцію Вапнярка в 1919 році, картина Артура Орльонова
І справді, 3-й гайдамацький полк, який захопив вокзал, замість організації оборони, зайнявся поділом захопленого майна. Наслідком цього стала успішна контратака більшовиків, під час якої загинув державний інспектор 3-го гайдамацького полку Армії УНР Козловський. Він керував обороною вокзалу від “червоних”. Того дня, 10 серпня, українським військовим таки вдалося перегрупуватись і звільнити місто. Завдяки цьому українська влада закріпилась у Вінниці на найближчі чотири місяці.
У вересні з вінницького вокзалу від’їжджала родина Ґрохольських. Цей давній польський рід мешкав на Поділлі ще з XVIII століття, а в 1919 році подільська частина їхньої історії завершилась.
Виїзд родини Ґрохольських з Вінниці
“Було вирішено, що ми виїжджаємо через три дні. В неділю 1 вересня 1919 року ми виїхали – дев’яносто дві особи…”, – писала в спогадах Зофія Ґрохольська.
Восени та взимку 1919 року у Вінниці лютувала епідемія плямистого тифу. Одним з місць концентрації хворих став і вокзал, який перетворився у імпровізований шпиталь.
Печатка коменданта вінницької вокзальної залоги доби УНР
Печатка вінницької вокзальної залоги доби УНР
Зі спогадів вояка Галицької Армії Юрія Шкрумеляка
“Був приказ “на двірець” – ми всі пішли на двірець… Побачили ми тут на двірці таких товаришів, що десь від тижня пропали без вісті. Це ті, що захорували (на тиф – авт.) на квартирах, не голосилися до лічниці, бо знали, що це певна смерть, – в шпиталі рятунок був неможливий…
…приміщення переповнені тими, що “ждуть”, але ждуть смерті – не поїзду. Хто захорував у дорозі, лягає на станції, чи в ждальні, чи деінде – чекає. Коли ніхто не надходить забрати його до лічниці, попадає в цілковиту апатію, в летарг – ви переступаєте через його, як трупа.”
Вокзал близько 1920 року (фото з книги “Вінниця у спогадах”)
Зустріч Петлюри та Пілсудського
Єдиною подією, яка трапилась на вінницькому вокзалі під час Української революції і була меморіалізована у наш час – це зустріч Головного Отамана УНР Симона Петлюри та маршала Юзефа Пілсудського 16 травня 1920 року.
– В ті часи станційний працівник повідомляв про прибуття потяга, б’ючи у дзвін та промовляючи назву станції. Відомо, що в період столичного статусу Вінниці він оголошував “Станція Вінниця Столична!”. Ймовірно, це перша фраза, яку почули високі гості на пероні станції по їх прибуттю 16 травня 1920 року, – каже Олександр Федоришен.
Зустріч Петлюри та Пілсудського у Вінниці не була першою. Перед тим вони зустрічались у Варшаві, Києві та Бердичеві. А пізніше і в Станіславові (сучасний Івано-Франківськ). Серед науковців наразі точаться дискусії з приводу фотографії, розташованої на меморіальній дошці на будівлі вінницького вокзалу. Найбільш поширена версія – це таки зустріч у Вінниці. Втім, існують й інші версії, за якими це могла бути зустріч в Бердичеві чи Станіславові.
Приміщення вінницького залізничного вокзалу втретє перебудовували вже в радянський період. Протягом 1932-40 років двірець перебував на реконструкції. Втім, оновлена будівля проіснувала недовго – в 1944 році німецькі війська, відступаючи з Вінниці, підірвали будівлю вокзалу. Тому з 1944-го відбувалось нове будівництво. Відкритий в 1952 році вокзал є майже тим, яким ми знаємо його і в наш час. В 2004-05 роках тут відбулась незначна реконструкція. Наразі це залізничний вокзал бічного типу, який обслуговує пасажирів приміського, міжрегіонального та міжнародного сполучення. Мало що в його сучасному вигляді нагадує про події, які відбувались тут 100 років тому.
Нагадаємо, що раніше ми писали про “виступ більшовиків перед Народним домом”, садибу Миколи Стаховського, що стала “Рідною хатою” для вояків УГА, історію готелю “Савой”, українські панцирні дивізіони, історію міського театру, канцелярію Симона Петлюри, польовий шпиталь УГА в психіатричній лікарні, про пам’ятний знак на честь Січових Стрільців, про Білу залу міської Думи, про садибу Рузін, що належала польському роду Ґрохольських, про радянський концтабір на місці якого побудували школу, а також про Богунські казарми на Замості.
Фото Марини Сербінович та надані Центром історії Вінниці
Дякуємо!
Тепер редактори знають.