Польовий шпиталь УГА та епідемія тифу: історія вінницької психлікарні в роки Української революції. ФОТОРЕПОРТАЖ

15:22
Автор: Микола Геркалюк
Become a Patron!

Оновлено: 26 Травня 2021, в 09:32

Сучасна Вінницька обласна психоневрологічна лікарня близько ста років тому стала прихистком для вояків Галицької Армії. Просторе та добре оснащене приміщення найкраще підходило для облаштування польового шпиталю, а його розташування в подальшому врятувало багато життів.

Цей матеріал є продовженням циклу Vежі та Центру історії Вінниці під загальною назвою «Місця Української революції у Вінниці». Матеріали охоплюють період з 1917 по 1921 рік і розповідають про тогочасні події, людей, які брали в них участь і, головне, – місця, де це все відбувалось. Всі факти та історичні матеріали, викладені в цій статті, надані Центром історії Вінниці.

Велика лікарня та сучасні технології

У 1893 році у Вінниці сталась знакова подія – розпочалося будівництво окружної лікарні для психічно хворих. Фактично, це була перша велика спеціалізована лікарня в тогочасній Подільській губернії, яку одразу проектували та будували саме як лікувальний заклад, а не переоблаштовували вже існуючі будівлі. Проект створив досить відомий на той час петербурзький архітектор Дмитро Пруссак, який переважно спеціалізувався на будівництві лікарень.

Весь комплекс лікарні був виконаний із червоної цегли. Там застосовувались елементи неоросійського, неоренесансного та необарочного стилів. Планування закладу виконано так, що два одноповерхові корпуси-павільйони з’єднуються між собою в єдиний комплекс складної конфігурації. Головний корпус прикрашений найбагатше. Там на другому поверсі розмістили церкву, невелику бібліотеку та аптеку. Розписом церкви займався відомий художник Адріян Прахов. Приблизно в той самий час він разом із В. Васнєцовим та М. Нєстєровим працював над розписом Володимирського собору в Києві. До нашого часу оригінальні розписи та мозаїки лікарняної церкви, на жаль, не збереглись.

25 жовтня 1897 року Вінницька окружна лікарня для душевнохворих офіційно розпочала свою роботу. Саме тоді було освячено церкву та приміщення лікарні. Вона була одним з найбільших лікувальних закладів тогочасної Російської імперії, обслуговувала пацієнтів з Київської, Волинської та Подільської губерній. Загальна площа всієї території закладу становила 108 десятин (близько 10 гектарів), тут одночасно могли перебувати до 1000 пацієнтів. Комплекс оснастили водогоном, каналізацією, електричним освітленням, центральним опаленням тощо.  

Досить цікавим є той факт, що господарський блок, розташований у внутрішньому (також відомому, як “красний”) дворі за головним корпусом, був з’єднаний з усіма корпусами лікарні мережею підземних переходів.

– Підземні переходи були чисто вибілені, добре освітлені, та обладнані рейками, якими на візках подавались продукти та необхідні для роботи лікарні матеріали. На стику переходів та корпусів обладнали підйомники. Це значно спрощувало подачу великих кількостей продуктів, матеріалів чи будь-чого іншого, – розповідає Олеся Коваль, співробітниця Центру історії Вінниці.  

Така система також допомагала покращити нагляд за хворими та полегшила використання і обслуговування гідротерапевтичних пристроїв, якими оснастили лікувальні кабінети.

В лікарні запровадили профілізацію хворих за статевою та віковою ознакою, ступенем захворюваності, використовували передові методи лікування та утримання пацієнтів. Зокрема, популярною була так звана працетерапія.   

Весною 1899 року пацієнтами лікарні було висаджено 410 фруктових та 2000 декоративних дерев – так розпочалося створення парку на території закладу.  

Успіхи в роботі Вінницької окружної лікарні було відзначено у 1911 році в Дрездені. Тоді на Міжнародній гігієнічній виставці лікувальний заклад отримав почесний диплом.

Польовий шпиталь

Перша світова війна надала цьому приміщенню статус військового госпіталю. З початком Української революції в роботі окружної лікарні для душевнохворих нічого не змінилось. Цьому значно сприяло розташування шпиталю за межею міста. В той час як у місті розгорталися бойові дії, тут панував відносний спокій.

Їдальня окружної лікарні, 1916 р.

Коли в липні 1919 року Українська Галицька Армія перейшла річку Збруч, Вінниця була під владою більшовиків. Однак вже 10 серпня місто звільнили частини Дієвої Армії УНР та УГА. Невдовзі на території лікарні для душевнохворих розмістився польовий шпиталь 1-го Галицького корпусу УГА. Військовики вважали його одним з найкраще оснащених польових шпиталів завдяки великій кількості ліжок та медикаментів.

 

Сестра-жалібниця шпиталю Марійка Янів пізніше писатиме в спогадах:

“Над кручею ріки Буга, під тінню дерев акації скривався шпиталь для умово хворих. У тому шпиталі дістав приміщення шпиталь УГА. В одній половині шпиталя містились хворі з місцевого населення, котрі з тих чи інших причин були божевільні, а в другій частині саме ті сини Галицької Области, котрі ішли голіруч, босі, обдерті й голодні на ворога України, ворога людства і всеї кулі земської”.

“Бактеріологічна зброя”

Багато дослідників та й очевидців тих подій вважають, що українським військам вдалося б зробити набагато більше протягом останніх місяців 1919 року, якби не епідемія тифу. У Вінниці вона розпочалась у вересні, тривала до кінця зими і забрала тисячі життів. Журналіст і дослідник Лев Шанковський вважав епідемію результатом застосування бактеріологічної зброї. Таке ж припущення згодом висловила сестра-жалібниця польового шпиталю УГА Марійка Янів. Вона писала про це у своїх спогадах:

“Вони (вояки УГА – ред.) були б побідили, але може це була перша спроба бактеріологічної війни і вони опинились у шпиталях. Тоді не було Об’єднаних Націй і світ тим не цікавився”.

Як би там не було, а до кінця жовтня епідемія поширилась значною частиною Подільської губернії. У Вінниці галичани перетворювали на шпиталі школи, так звані Кримські казарми (сучасна вулиця Стрілецька) та навіть залізничний вокзал. Збільшилось навантаження і на лікарню для психічно хворих. На межі жовтня-листопада сюди щотижнево потрапляло більше 200 хворих на тиф вояків УГА. За офіційними реєстрами загальна кількість хворих наприкінці осені у всіх вінницьких та прилеглих шпиталях перевищила 8000 чоловік. Все ускладнювалось холодом, снігопадами та жахливими умовами перебування в окремих шпиталях.

Леонід Перфецький, Станція в Жмеринці, хворі на тиф, 1919 р.
Так виглядало багато шпиталів і у Вінниці.

Капелан УГА Іван Лебедович писав про це у своїй книзі “Польові Духовники Української Галицької Армії”:

“Мороз і часті сніговії завівали подільські дороги й поля. Серед сніжної куряви, прикриті легким покривалом, їхали десятки верстов хворі на тиф, в гарячці, стрільці та старшини Української Галицької Армії. Всі вони майже приїздили до шпиталя зі запаленням легенів або перестудами”.

Перший похорон старшини зі шпиталю 1-го Галицького корпусу відбувся 31 жовтня. Спочатку вояків хотіли хоронити окремо, в дерев’яних домовинах. Однак вже за тиждень від цієї ідеї відмовились, тому що кількість померлих зростала надто швидко, а обслуги у шпиталі не вистачало. Померлих замотували в цупку тканину, прив’язували картку з особистою інформацією, складали на вози і транспортували до міського католицького цвинтаря, де для галичан виділили окрему поховальну зону. Польові духовники майже кожного дня провадили поховальні церемонії.

Лебедович

Капелани або ж польові духовники відігравали важливу роль в рядах УГА. Так було і під час епідемії тифу. Одним з них був отець Іван Лебедович, який працював у польовому шпиталі 1-го Галицького корпусу.

– Лебедович щодня обходив усіх хворих у шпиталі, молився з ними або вислуховував сповіді. В церкві лікарні він регулярно проводив служби. А по неділях “провадив науку”. Очевидно, що то були якісь просвітницькі лекції та катехізації. Дуже часто згадують, що він ніколи не наполягав на своїй точці зору, але його сприймали як батька-наставника і рахувалися з його думкою, – розповідає Олеся Коваль.

Отець Іван Лебедович

Сам Лебедович пригадував, що майже ніхто не відмовлявся від сповіді. Він описує один з випадків, що трапився у шпиталі:

“Один старшина, коли я хотів його висповідати, відізвався до мене: “Ви, Отче, радше покличте мені медсестру, щоб дала мені якусь поміч”. Я спокійно сповнив його бажання, помолився – і коли другий раз у тому самому дні прийшов його відвідати, він сам звернувся до мене: “Отче, Ви хотіли мене сповідати, я відмовився. Тепер я прошу про сповідь”. Вечором, по похороні стрільців, коли я вернувся до шпиталя, то цей старшина перейшов вже у вічність”.

Лебедович і сам хворів на тиф, але не припиняв виконувати свої обов’язки. Досить часто він ходив і до сусідніх шпиталів, де не було священника.

Важкі будні під час епідемії та відступ галичан

Хворих ставало все більше і в якості палат використовували всі доступні приміщення лікарні. На другому поверсі головного корпусу була велика зала, яка вміщала 400 чоловік. Вона була розрахована для проведення культурних заходів, але в умовах епідемії стала величезною палатою.

В грудні 1919 року більшовики повернулися до Вінниці. Галичанам довелося відступати, що було досить складно, враховуючи погодні умови та кількість хворих. Після остаточного відступу Української Галицької Армії у вінницьких шпиталях залишалось багато важкохворих вояків УГА. Сестри-жалібниці, які опікувались ними, зрізали старшинські відзнаки з їхньої уніформи, аби більшовики не розпізнали українських офіцерів.

Сестри милосердя, 1917 рік – так одягались і сестри-жалібниці УГА.

Старшина 1-го Галицького корпусу УГА Теодор Лехман, який теж перехворів тифом, пізніше писав:

Привезли нас на широке подвір’я між високими будинками. Це була лікарня для умово хворих. По якомусь часі прийшла медсестра, помогла мені викупатись і переодягнутися у чисту білизну, після чого запровадила до вузенької кімнатки на два ліжка. Це діялося, мабуть, при кінці грудня 1919 року. Надворі був мороз, вікна позамерзали, а лікарні не опалювано. Хворі в гарячці холоду не відчували.

У місті були вже большевики, між обслугою лікарні помітний був страх і побоювання за свою і нашу долю. Дві медсестри ввійшли до кімнати і обрізали з мого однострою старшинські відзнаки. Проте большевики нічого злого нам не зробили. Можливо, що тоді вже між ними і нашими частинами було якесь договорення”.

М.Ярошенко Сестра милосердя, 1886 рік.

Він також пригадував, що за кілька тижнів уже почав одужувати і “хотілося багато їсти, але харчів було обмаль, а ті, які ми діставали, не були відповідні для вимученого гарячкою організму”.

Забезпеченням лікарні займались самі військовики. Зазвичай вони охороняли цукроварні, ґуральні, гарбарні, млини тощо і натомість отримували певні речі чи продукти. Якщо отримане їм не підходило, то вимінювали те на запаси, потрібні для армії. Багато місцевих купців сприяли галичанам і допомагали чим могли. В лісах Ґрохольського на П’ятничанах вояки брали деревину для опалення шпиталю. Досить часто дрова обмінювали на їжу чи медикаменти.

З приходом більшовиків усе змінилось.  

“З погляду забезпечення наших частин стан значно погіршився… Деякі частини Червоної армії відразу розграбували наші склади, маґазини й обози, не пощадили й лікарень, хоч наші запаси були дуже скромні. Тепер і це нам пограбоване, а допливу немає ніякого, бо на купівлю немає валюти, немає інших товарів на обмін, від большевиків не дістаємо нічого” – пригадував сотник Марків.

До того ж комуністи запровадили спеціальний ордер, без якого система обміну галичан вже не працювала. Тому багато шпиталів залишались без опалення, з мінімумом їжі та медикаментів.

Той факт, що лікарня розташовувалась за межею міста, допоміг багатьом військовим уникнути репресій. Більшовики не вважали її важливим стратегічним об’єктом, тому звертали мало уваги на те, що там відбувається. Там навіть переховувались особи, які тікали з міста від переслідування більшовиків.

Відслідкувати конкретний момент, коли епідемія пішла на спад і завершилась, досить важко. Багато хворих не звертались до шпиталів і залишалися у своїх помешканнях, а в реєстрах хворих на тиф зафіксовані тільки ті, хто перебував у шпиталях. Умовно вважається, що епідемія тривала до кінця лютого. Вона забрала десятки тисяч життів і ускладнила й без того непросту ситуацію, в якій перебувала Українська Народна Республіка.

Академік Ющенко, нацистський змовник та сучасний стан лікарні

В 1936 році лікарні було присвоєно ім’я академіка АН СРСР Олександра Ющенка. Він працював тут ординатором протягом трьох років з моменту відкриття лікарні.  

 

Станом на 1940 рік потужність закладу довели до 1500 ліжок, тут функціонувало 15 відділень, в штаті було 63 лікарі, 190 середніх медичних працівників та 566 санітарів. На лікуванні перебувало 1800 хворих.

В лютому 1942 року приміщення передали німецькій військовій адміністрації. З червня там перебував Розвідувальний відділ Верховного командування сухопутних військ збройних сил Третього Райху. Вважається, що в той період там працював полковник граф Клаус Шенк фон Штауффенберґ, один з ключових учасників змови проти Гітлера, яка відома під назвою “операція Валькірія”.

 

У вересні того ж року на території лікарні проводились переговори з генерал-лейтенантом Андрієм Власовим. Він пізніше став керівником “Російської визвольної армії” – парамілітарного колабораціоністського утворення.

В березні 1944 року під час відступу нацистських військ було спалено всі корпуси та пограбовано майно закладу.

В повоєнні роки заклад поступово відновлювали. Тут певний час діяв шпиталь для інвалідів війни на 500 ліжок загальнохірургічного профілю. Аж в 1955 році лікарню повністю відновили.

В наші дні лікарня складається з 22 відділень та може одночасно надавати допомогу і консультації понад 2000 пацієнтів. Великий парк лікарні досі залишається для вінничан одним з улюблених місць для прогулянок.

Нагадаємо, що раніше ми писали про “виступ більшовиків перед Народним домом”, садибу Миколи Стаховського, що стала “Рідною хатою” для вояків УГА, історію готелю “Савой”українські панцирні дивізіони та про канцелярію Симона Петлюри.

Фото Андрія Завертаного

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.