“Зі мною можна намалювати все”: вінницька художниця Анна Борачук. ВІДЕО

20:37
Автор: Марина Однорог
Become a Patron!

На стінах у її майстерні за учнями спостерігають казкові персонажі, намальовані художницею. Перше, на що звертаєш увагу – очі. Анна Борачук уміння малювати перейняла від батька, який також самоучка, тепер вчить малювати інших і постійно вдосконалюється сама. 

Зараз кожен, хто малює, може назвати себе художником, а справжні художники часто соромляться і кажуть, що їм ще вчитися і вчитися. Вони малюють вдома, на вулиці, у запилених майстернях, у закладі та навіть у транспорті. Для когось створення картини  – це сакральний процес, в якому має бути тепло, обов’язкова тиша і музика. Інші ж можуть малювати у будь-яких умовах. Хтось говорить, що малювання – це талант, інші вбачають у цьому постійну роботу.

До Дня художника, який всі митці України відзначатимуть 14 жовтня, VежА поспілкувалася з п’ятьма вінницькими художниками і художницями, щоб у коротких розмовах дізнатися про їхній творчий шлях, процес створення картини, ставлення до мистецтва, його розвиток у Вінниці та мрії.

У студії, де Анна Борачук проводить майстер-клас з малювання для дорослих, багато мольбертів з картинами її учнів, фарби, квітчасті та казкові стільці, а на стінах портрети – казкові і більш реалістичні, але у всіх акцент на очі. Здається, що вони складаються у загальну історію, яку Анна хоче донести світові. У майстерні чути запах олійних та акрилових фарб.

Казковість та любов до портретів Анні передалася від батька Анатолія, також художника. Всі мольберти, дерев’яні стільці та рамки для картин у студії також його робота.

 

«Я малюю скільки себе пам’ятаю»

Малюю і малювала все своє свідоме життя, скільки себе пам’ятаю. Батько на мене мав не те, що 100% вплив, а 1000% вплив. Я знаходила малюнки, що малювала в три роки, і це вже були портрети. Я не малювала просто як всі діти, типу «хочеш малюй, а хочеш не малюй», батько ціленаправлено мене розвивав і я просто не мала іншого вибору.

В певні моменти життя  почала казати батькові, що  хочу піти в якусь художню школу навчатися. За все життя було таких три чи чотири спроби, але якось воно не «заходило». Ближче до 20 років я зрозуміла, що батько дає мені все, що треба. Через те, що ми навчалися вдома, де можна годину попрацювати, а потім посидіти чи полежати, воно сприймалося зовсім по-іншому. Тому постійно було бажання кудись піти і я думала, що мені там буде краще, але ні. Тож я не маю професійної художньої освіти і як батько – також самоучка.

Про стиль

Якщо художник в роботі, то він рано чи пізно знайде власний стиль. Ціленаправлено воно не вийде. Чим більше ти працюєш – тим більше шансів, що щось з цього вийде.

Наприклад, люди, коли дивляться на мої картини, переважно кажуть «Боже, які очі». І насправді у моїх картинах головне – це очі. Як би це банально не звучало, але очі – це дзеркало душі. Це не робиться спеціально, воно просто так виходить. Коли ти малюєш з глибини, то воно виходить: ти виливаєш свій внутрішній стан, внутрішній світ – це і є стиль.

Я дуже люблю портрети, спочатку це були фотопортрети, а потім прийшло розуміння, що мені подобається малювати саме людей. Багато хто каже, що я схожа на свої картини. Знову таки повертаємося до свого внутрішнього стану, світу, відзеркалення того, що ти хочеш людям показати.

Це моя середина. Це в буквальному сенсі мої діти, якими дорожу. Не кожен може зрозуміти. Я не прив’язуючись ні до чого: малюю саме те, що мені подобається.

Те, що я малюю портрети – це також вплив батька, бо по-іншому тут бути не могло. У нього, звичайно, ці всі фентезійні персонажі, люди, цікаві істоти – все малюється з голови. Я ще не доросла до рівня, коли все те, що в тебе в голові, переноситься на полотно, але постійно вчуся. В інше русло вже направити не можу.

В мене це так: ну є ідея, ну дівчина з котом, вже потім малюю так, як це хочеться бачити. Батько робить  більш цікавіші персонажі: це якісь старці, відьми, щось таке його цікавить. Всі ці ілюстрації намальовані з голови – це фантазія. Мені ще до цього потрібно дорости. Треба спакувати певний багаж, повчитися і потім вже цей багаж  можна використовувати в роботі. Я поки зосереджена на молодих людях. Наразі у мене в картинах переважає такий казковий жанр.

В кожного художника картина обов’язково передає характер, без цього ніяк. Навіть якщо це буде чорний квадрат, то художник в свій час намагався щось передати і щось донести, дивлячись для чого ти малюєш і для чого це робиш.

«Малювання – це як спорт»

Я також малюю на замовлення, бо вважаю, що в мене ще є багато часу, який потрібно використовувати для розвитку. Тому що художник розвивається все життя повністю, від самого маленького і до пенсії.

Малювання – це як спорт: якщо ти пропустив тренування – ти вже відкотився назад. Можеш присісти 10 разів, 30, 50,  а потім пропустив тренування і знову повернувся на 10 назад. Так само і в малюванні: як би люди не думали, що вміти малювати це талант – це ще постійна робота.

Я малюю щодня, в мене є в роботі декілька картин 3-4-5, які я домальовую. Буває звісно таке, що картини закидаються на декілька років, а потім знаходяться «по кутках» і домальовуються.

Зазвичай, малювання у багатьох це потяг. Потяг, без якого ти не можеш, це як наркотик: ти маєш щодня щось робити, щодня малювати. Воно все в голові скупчується, а голову потрібно розвантажувати і найбільш цікаві роботи переносити на полотно. Більша частина таки знаходиться в ескізах.

Багато хто каже, що в мене зараз немає настрою і я не буду малювати або в мене настрій з’явився раз в місяць і я малюю, тоді це просто так, щоб час провести. А в справжній роботі для того, щоб видавати якийсь певний продукт, потрібно працювати щодня, без настрою.

«Художник малює, але не знає як себе продати»

Я малюю на замовлення різні портрети, пейзажі, нещодавно почала розмальовувати ще й куртки. Розумію, що за дуже дорого їх ніхто не купить зараз, а художник має поступово розвиватися. Взагалі ціноутворення в художній сфері дуже важке.

Її звати Вінниця

Художник  малює, а як «продати» себе він не знає. І це в багатьох сферах. Як себе представити постає питання. Тому поки що малюю і вважаю, що має пройти час.

На OLX зараз можна знайти купу пропозицій типу «малюю на замовлення портрети». І там вони намальовані один в один з фотографії. Я ж не копіїст, в мене трохи інший принцип роботи – я люблю додавати щось своє: якусь квіточку у волосся, цікавий образ. Все, що завгодно, лише тільки не перемальовувати один в один, тому що це банально і не цікаво.

“Зі мною можна намалювати все”

Я народилася в сім’ї педагогів: мама, батько, сестра – всі педагоги за освітою. Мене якось «пронесло». Я думала, що до мене це не дістанеться. Але три роки тому почалося моє викладання із бібліотеки №1, там я проводила безкоштовні майстер-класи для всіх охочих. Далі була студія The Format. Це все були такі сходинки розвитку, щоб я відкрила своє. Мені дуже пощастило із приміщенням і все відбувалося легко, ніби чекало свого часу.

Сюди приходять переважно старші люди, для дітей проводить майстер-класи інша дівчинка. Люди, які приходять до мене, приходять провести час і паралельно чомусь повчитися. Багато хто не може малювати вдома. А тут ти приходиш і на 3-3,5 години просто відключаєшся від всього.

Ми малюємо те, що хочемо. Сподобалася картинка – хочу намалювати. Відповідно самому малювати дуже важко, ти не знаєш ти азів, ні техніки, тому легше, щоб була людина, яка підказує. Ось я допомагаю в цьому плані. Зі мною можна намалювати все.

З учнями я також навчаюся. Якщо хтось приносить картину і хоче намалювати пейзаж, я в першу чергу думаю як би це зробила я. Адже саме на мені відповідальність якою вийде картина, чи людина піде задоволеною, чи не розчарується в собі.

Я надзвичайно щаслива, що так в мене склалося, бо я маю змогу допомагати, показувати, навчавати. Це дуже дорогого коштує. Саме зараз відчуття, що знаходжуся на своєму місці.

Про мурали та розвиток мистецтва у Вінниці

Мені дуже подобаються мурали теперішні. Це настільки приносить творчу жилку у Вінниці. Це оновлення, такого раніше взагалі не було в нас. Художники-муралісти викликають в мене захват, бо я не уявляю як за тиждень-півтора можна розписати таку площу. Але мені було би дуже цікаво спробувати.

Приємно, що зараз у Вінниці починає молодь трішки ворушитися, хотіти щось робити. Є майстер-класи, виставки, галереї. Мені не хочеться шукати якийсь негатив.

Про мрії та плани

Кожен досвід корисний, особливо в художньому  плані. Я би дуже хотіла спробувати себе в ілюстрації. Можливо, проілюструю якусь книжку.

Взагалі дуже багато ідей, планів. Просто боїшся, щоб вистачило часу на все. У 2019 році планую виставку, звичайно, із батьком, щоб показати наші надбання, бо картин дуже багато.

Я постійно працюю над собою, з дитинства батько завжди вносив раціональну критику і я не могла почути якусь похвалу. Але саме середовище мало на мене великий вплив, бо батько завжди мотивував. А якщо в людини середовище несприятливе, то вона сама себе має мотивувати і розвиватися.

Як казав мій дідусь, художником потрібно бути справжнім або взагалі ніяким.

Vежа продовжує цикл матеріалів про вінницьких художників. Очікуйте днями наступного матеріалу про очільника “Лабораторії актуальної творчості” Олександра Нікітюка. 

Фото Ольги Мірошниченко, відео Андрія Завертаного 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.