Проєкт про війну, що створюється в реальному часі: у Вінниці в рамках благодійного концерту презентували “WARнякання”. ФОТО

21:10
Автор: Богдан Будай
Become a Patron!

Матеріал підготовлено за сприяння ГО “Львівський медіафорум”
у межах проєкту “ЛМФ Підтримка мережі журналістів”

В липні у Вінниці презентували музичний проєкт “WARнякання”, який є реакцією його авторів на розв’язану росією війну та, зокрема, способом допомогти армії й волонтерам. Загалом, під час концерту вдалося зібрати 9 тисяч гривень: 5 тисяч готівкою та 4 – онлайн-переказами. Паралельно в “Бункері”, де відбувався концерт, розмістили тематичну фотовиставку від українських фотографів, в тому числі – вінницьких. 

Як зазначив у коментарі “Вежі” один з організаторів концерту у Вінниці, співзасновник Асоціації “КУТ” Богдан Куценко, кошти збирали, зокрема, для допомоги медикам. Що залишиться – планувалось перенаправити на потреби ТрО Харкова.

Ми зараз збираємо, знову ж таки, не на якийсь конкретний підрозділ, тому що дуже широкі потреби. Буде, наприклад, для медиків машина ще одна їхати. Частково збір йде на заповнення цієї медичної автівки. Треба купити певний перелік: турнікети, наприклад, і так далі. Знову ж таки, паливо для авто. Що залишиться – на наступні потреби. Важко прогнозувати всі запити, які ми отримуємо. Але, попередньо, ми саме на Харків продовжимо працювати. Для харківських ТрО і харківських медиків, – повідомив Богдан Куценко.

Проєкт, що створюється в реальному часі – про “WARнякання”

За словами одного з авторів “WARнякання”, Антона Слєпакова, більш відомого в якості фронтмента гурту “Вагоновожаті“, цей проєкт створюється в реальному часі та виник вже під час повномасштабного вторгнення росії.

Якось так вийшло, що від початку цих важких днів у нашій країні ми почали фіксувати вірші та музику разом з моїм другом Андрієм Соколовим, з яким у нас є такий сайд-проєкт: електронна музика плюс вірші. І саме в такий спосіб ми почали фіксувати цю дійсність. Спочатку в нас було дві композиції, потім – 4, і так далі. Ми робили сингли, отримували за них донати, переказували волонтерам, військовим. Це був наш такий маленький вклад в нашу майбутню перемогу. Музикантам наразі дуже важко отримувати якісь кошти. Основний спосіб заробляти – це концерти, а їх зараз особливо і немає. Зате є благодійні заходи, як, наприклад, цей сьогодні. Кожна історія, кожен трек – це певне документування, якісь спогади, щось, що десь чув, бачив, вигадав, дофантазував, – розповідає митець. 

Загалом, у Вінниці концерт творчого дуету тривав менше години. Серед презентованих треків була також прем’єра “Червоного світшота”. Раніше, зазначав Антон Слєпаков зі сцени, в рамках проєкту ця композиція на концертах не виконувалась. Безпосередньо проєкт “WARнякання” є, як мінімум, частково, у вільному доступі, і ознайомитися з опублікованими треками можна, зокрема, за ЦИМ посиланням.

 

 

 

Як розповів “Вежі” Антон Слєпаков, загалом творчий дует дав на момент виступу у Вінниці близько двох десятків концертів: як в Україні, так і за кордоном.

Де нас запрошують, де є можливість виступити, допомогти комусь, є потреба якогось підрозділу чи якоїсь волонтерської групи, чи щось таке, де ми можемо бути корисними, ми погоджуємось, приїжджаємо і робимо це, – каже виконавець. 

За його словами, “WARнякання” є першим для нього досвідом проєкту, який створюється в процесі. І яким він буде у фіналі, каже автор, ніхто не знає.

Чи, може, в нас натхнення його робити вичерпається, чи буде перемога, і він вже буде неактуальний. Я б дуже хотів, щоб це був такий фінал. В нас є ще певні ідеї, але це хвилями накочує. Буває, що нема зовсім настрою щось писати. А інколи – навпаки. Ми от поїхали в Берлін, і це наштовхнуло нас зробити ще декілька композицій, і вони таким дивним чином з’явились, – розповідав Слєпаков. 

Історія “Зв’язки ключів” та участь Стаса Корольова в записі одного з треків

У спілкуванні з журналістами після концерту митець також частково поділився історією окремих треків. Так, присутнім журналістам вінницьких видань він розповів, зокрема, історію та символізм треку “Зв’язка ключів”.

– Якщо конкретно про історію “Зв’язки ключів”, то так відбувається, що люди, які втрачають свої домівки, своє житло, зберігають свої ключі, як символ того, що вони обов’язково колись повернуться в своє місто, свою квартиру, і для мене це дуже сильна метафора. І ще це алюзія на історію наших друзів з Маріупольської платформи “ТЮ!”. Свого часу вони покинули Донецьк, зараз вже покинули Маріуполь. Ніхто не знає, коли це коло спинеться, – розповідає митець. 

Також в рамках проєкту станом на липень був один трек, записаний у кооперації зі Стасом Корольовим (в минулому – учасник гурту “YUKO”, після розпаду колективу розпочав сольну кар’єру). Як розповідав “Вежі” Антон Слєпаков, участь Корольова в записі треку “Скотч” стала для нього своєрідним сюрпризом.

Історія така, що в одному з треків використовується цитата з робіт Стаса Корольова, перекладена українською мовою, і Андрій Соколов, не кажучи мені нічого, попросив Стаса Корольова зробити такий собі вокальний “coub” цієї фрази. Андрій інколи любить робити такі сюрпризи, каже “Знаєш, я запропонував такому-то учаснику щось зробити”. Музиканти в соціальному плані трохи важкуваті люди в тому плані, що в них, буває, щось просиш, а вони зайняті або обіцяють записати, але в них купа інших справ. Так відбувалося з Корольовим, дуже довго він це записував. Але записав. Один з небагатьох, хто довів справу до кінця. Він це записав, і ми вставили це в трек, – розповідав Слєпаков. 

Також митці з вінницької Асоціації “КУТ” презентували коротке відео з концерту “WARнякання”. Відео розміщене на YouTube-каналі Мистецького об’єднання “Plai”, засновники якої стали одними зі співзасновників Асоціації.

 

Фотовиставка

Паралельно в “Бункері” було розміщено фотовиставку п’яти українських (вінницьких, зокрема) фотографів, присвячену подіям війни.

Окрім фото, на виставці були представлені плакати, створені спільнотою молоді на воркшопах Ліни-Марії Шлапак в арт-просторі “ПІЧ”. Ці плакати були частиною перформансу “Заголовок” та зображують, за повідомленням організаторів, роздуми про війну, світло і боротьбу під час війни.

 

 

Так, одним із митців, чиї роботи було презентовано на фотовиставці, був Олександр Портян з Чернігівщини, український сценарист, документаліст, автор, режисер, оператор та відеограф, який з 2016 року працює в медіапроєкті “Ukrainer“.

– Я сам з Чернігівської області, Сосниці – це неподалік від Чернігова. Після початку повномасштабного вторгнення, я почав працювати більше як журналіст. Це моя освіта. І я допомагав іноземним колегам, які почали приїздити в Україну, розповідати в себе про те, що коїться. І під час подорожей з ними паралельно фіксував те, що ви бачили. Там фото з Київської області, з Херсонської області. Вірніше, з кордону Дніпропетровської та Херсонської областей. Також я був у Чернігові й на Донбасі. Я вважаю, що в цьому я зараз найбільш ефективний. Журналістика зараз, можливо, трохи швидше працює, ніж документальне кіно. Тому що на те, щоб осмислити це і знайти форму, в якій розповісти про цю війну, треба час, – розповідав Олександр.

“Найбільше боялась побачити рештки загиблої людини в авто” – вінницька фотографиня про фото з площі Перемоги після ракетного обстрілу

Також на виставці були презентовані роботи вінницької фотографині Ольги Мірошниченко, яка тривалий час працювала фотографинею на “Вежі”. В день ракетного обстрілу Вінниці 14 липня Ольгу викликали зробити фоторепортаж з місця події та брифінгу за участі очільника МВС Дениса Монастирського та очільників вінницьких відомств. На виставці в “Бункері” були презентовані низка фото, зроблених Ольгою в день обстрілу.

– Мені Саша (Венславовська, співзасновниця об’єднання “Plai” та Асоціації “КУТ” – авт.) написала сама. Вона сказала, що вони командою роблять виставку, та запитала, чи можна використати мої роботи. Я, звісно, погодилась. Сама обирала, які саме фото. По вибірці я бачила, які підходять найбільше, які будуть найбільш ілюстративні. Хоча там була одна фотографія, яку, як на мене, не всі зрозуміють. Це було фото сумки, в якій записничок з вовком. Це, насправді, була для мене найбільш болюча фотографія, – розповідає фотографиня. 

Вищезгадане фото Ольги, зроблене 14 липня

 

– Загалом, ми потрапили туди через п’ять годин, коли вже забрали всіх поранених, загиблих. Я про це дізналась згодом, коли взнала, що якийсь хіруг перший зі своїми людьми приїхав на місце, вони діставали людей, їхні рештки, з автівок. Я не думала про це, але коли я знімала, я реально боялась побачити це – рештки людини, яка згоріла заживо в машині. Це був дуже важкий досвід.

Щодо історії з сумкою, то там ситуація наступна: там була картонка, на якій лежали речі, що їх знайшли рятувальники. Те, що виносили з офісів, лежало на одній купі: столи, комп’ютери тощо. А особисті речі людей, які проходили повз чи стояли десь поруч, складали окремо. Там були телефони, якісь ключі від машин, записники, паспорт чийсь. Вони були дещо обгорілі, але за ними міг хтось повернутись та забрати. І ось ця сумка із записником… Не знаєш, чи повернеться людина за нею чи ні, – згадує Ольга Мірошниченко.

 

 

“Не можеш не думати про це, не можеш не боятися за своїх дітей постійно” 

Загалом, каже фотографиня, це був для неї перший досвід документування наслідків російсько-української війни.

– Якось мене Бог вберіг від цього. Я всіма силами намагалась повернутися до звичайного життя постійно. Максимально витісняти думку про те, що війна йде, тому що ти не можеш не думати про це. Ти не можеш не боятися за своїх дітей постійно. Ти не можеш не думати про втрати, не думати, що твої близькі можуть загинути. В мене дядько на Сході. Він там від початку, його викликали на другий день. І вся сім’я так чи інакше залучена в оце все. І кожен раз, коли трапляється якась дуже воєнна подія для нашого спокійного міста, ти повертаєшся в оце 24 (лютого – авт.), яке не закінчується. Я так хочу, щоб воно колись скінчилось. Щоб настав той день, коли закінчиться цей клятий лютий. Це 24 вже поперек горла стоїть, бо тобі треба жити своє життя. Бо інакше що робити? Знімати хочеться, звичайно, те, що жодним чином не нагадує про війну. Того всього дуже багато в етері. Все заповнено війною. І постійно хочеться тікати від цієї реальності в якусь більш звичну. Ту, яка була до. Але це неможливо зробити. Ти бачиш втрати і не тільки, – розповідає Ольга. 

Загалом, згадує Ольга, до 14 липня вона намагалась не дивитись та не читати новини. Однак, в день обстрілу це змінилось.

 

– Я дуже давно перестала дивитись новини. І в мене був такий своєрідний зрив 14 липня. Я тоді, напевно, подивилась стільки новин за день і прочитала стільки всього, скільки не дивилась до того, напевно, місяці два. Як наче ти акумулював енергію в собі, не дивився нічого кілька місяців, а потім вирішив прочитати все, подивитись всі коментарі, і перша думка “Ой, Боже”.

В мене був пост з фотками, які були презентовані на виставці, розійшовся якимось шаленим масштабом. Під постом як мінімум 1,4 тисячі поширень. Я майже нічого не писала, крім дати, щоб люди поширювали пост з якоюсь своєю підпискою. Я періодично заходжу, проглядаю, як поширювали, що люди для себе писали. І це було досить цікаво, бо в кожного болить по-різному. До мене, звичайно, нарешті, прийшли боти. Які писали, мовляв, “чому на Ваших фотографіях немає жодного пораненого чи трупа”. Поки мені не сказали, що то бот, не звертай уваги, ця фотографія з коментами піднялась у видачі, туди всі прийшли, написали тому боту, наскільки він неправий. Висказали все своє бачення ситуації, скажем так. Я, напевно, вперше зіткнулась з усім цим від початку війни, – підсумовує фотографиня.

 

Фото – Зорини Гаджук

 

 

 

 

 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.