Його батько був художником. Постійно писав на полотні олійними фарбами. Приходив з роботи і брався до улюбленої справи. І так все життя. Не зраджував своєму хобі.
– Він дозволяв мені готувати полотна. Пам’ятаю свої перші акварелі. Так познайомився з мистецтвом, – спокійно, виважено розповідає Валентин Володимирович, ювелір, творець власного бренду, який понад 30 років присвятив обраній справі.
Сьогодні за його плечима – безліч прекрасних виробів, міжнародна співпраця, участь у підготовці професіоналів, нагороди і премії, зокрема орден Карла Фаберже, здобутий за вагомий внесок у розбудову ювелірної галузі України. Та розпочиналося все з намагніченої ебонітової палички, яка притягувала папірці. Згадайте уроки фізики.
– Був ще малим, коли почав експериментувати з ебонітом. Це електростатичний матеріал, який легко піддається механічній обробці. Мої перші вироби – саме з нього. Ебоніт полірується і стає блискучим.
Любов до творчості – в крові
У кожного в дитинстві були захоплення. Багато хто ходив на різноманітні гуртки. Для маленького Валентина це була художня школа та уроки фотомистецтва. І, звичайно, домашні заняття з батьком.
– Тато мав багато інструментів. По суті робота з золотом – це теж певною мірою слюсарні роботи. Щоправда, мають особливі риси: витонченість, художність. Потребують фантазії.
Бабуся не знімала перстеник до самої смерті
Пан Валентин тоді ще не знав, що таке ювелірний інструмент. Не уявляв, як робити прикраси. Та завдяки, здебільшого, великому бажанню викував першу прикрасу – жіночий перстеник.
– Колись бабуся подарувала мені кілька срібних монет приблизно 1920-х років. Із них я зробив перстень. Вручив бабусі. Вона носила його більше 20 років.
Потім армія. Повернувся у Вінницький політехнічний інститут здобувати професію інженера-механіка. Працював на потужних заводах Вінниці: підшипниковому, «Аналозі», «Кристалі». Усюди займався інструментальним виробництвом. Ця сфера вимагала безкомпромісної точності й відповідальності. Повсякчас були присутні моменти творчості, хоч й інженерної.
Валентину Володимировичу завжди вдавалося створювати деталі на високому рівні. Каже, що цим завдячує своїй дитячій любові до живопису й ескізування. Це допомогло уявляти виріб в об’ємі.
Тривав 1988 рік. На Вінницькому заводі «Кристал» організовували першу невелику ювелірну майстерню. Всього 8 чоловік відправили на навчання. У цій когорті був і пан Валентин, який вирішив залишити доволі високу посаду заступника начальника інструментального цеху заради істинного покликання.
– Рідні були не в захваті від такого рішення. Та я відчув, що це моє. Отже, потрібно ризикнути, хоч мав уже власну сім’ю і повністю розумів рівень своєї відповідальності. Сумніви закрадалися, чи правильний цей крок. Та я готовий був прикласти максимум зусиль: і фізичних, і розумових. Легко не було. Я запасався книгами з бібліотеки. Повернувшись із занять, вечеряв і приступав до нотаток. У загальному зошиті (колись за 44 копійки) конспектував найважливіші деталі. Користуюся ним досі, – з ностальгією й ледь помітною посмішкою згадує Валентин Володимирович.
Розв’язати собі руки
Після курсів з ювелірної справи повернувся на завод і пропрацював ще 4 роки тут, але вже на іншій посаді – робітника-ювеліра. Готував типові вироби, хоч мріяв створювати щось цікаве, унікальне, неповторне. Тоді й зародилася ідея відкриття власної ювелірної справи. Так, у 1994 році зареєстрував свій бренд, який існує донині. Відомий не лише вінничанам, а й усій Україні та за її межами.
– Цього вдалося досягти частково завдяки моїм державницьким поглядам. Любов до Батьківщини повсякчас мотивувала працювати якнайкраще, щоб з гордістю презентувати не лише себе чи свій бренд, а й Україну.
Свого часу пан Валентин за дипломне дослідження отримав срібну нагороду на конкурсі робіт серед політехнічних вишів Радянського Союзу.
– Якщо я чимось займався, то намагався це робити на результат, якомога досконаліше. Ювелірка не стала винятком.
Гуртом легше вирішувати проблеми
Для того, щоб впливати на розвиток галузі в країні, він ініціював або брав участь у формуванні різних об’єднань ювелірів нашої держави. Пояснює, що не можна думати тільки про себе, варто завжди пам’ятати про тих, хто поруч: і в родині, і в дружбі, і в роботі.
– Порядні конкуренти – це товариші. Ми спілкуємося, навіть підказуємо одне одному нові техніки.. Знову ж таки, кожному з нас вигідно, аби галузь розвивалася.
Після короткої паузи Валентин Володимирович переводить подих і незворушно дивиться на календар.
– Вже майже 6 років…
Згадує початок війни з Росією у 2014.
Усе тьмяніє, коли вкотре задумуєшся про те, що відбувається на Донбасі. Кожному українцеві, ювелірові зокрема, необхідний мир, спокій, розвинена економіка.
Як обрати якісну прикрасу?
Нині на теренах України багато спеціалізованих магазинів. Серед них, на жаль, чимало низькопробних зразків. Виріб має не лише приносити естетичне задоволення, а й бути практичним: гарно носитися й не псуватися від мінімальних механічних навантажень.
При виборі прикрас Валентин Володимирович радить звертати увагу на кілька факторів. По-перше, виробник має бути відомим. До речі, вінничани мають чимало варіантів, оскільки наш регіон багатий на конкурентні ювелірні виробництва. По-друге, не варто “вестися” на нижчу ціну, аніж усюди. Від творця до вітрин магазинів виріб проходить довгий шлях, який містить різноманітні лабораторні перевірки та сертифікації. Якщо його оминути, вартість і справді може бути меншою, проте, зазвичай, за рахунок якості. До слова, товари надійних, добросовісних українських виробників мають не лише пробу, а й поруч – маленьке зображення тризубу.
Битва з вітряками
– Прикро визнавати, проте в нашій країні немає справжньої стабільності, – пан Валентин пояснює, що, працюючи над власною справою, кожного разу виникають нові й нові вимоги, нескінченні, часом зовсім невмотивовані труднощі. І це не виклики часу, а недосконалість системи. Аналізуючи досвід розвинених країн, вкотре з’являється розуміння, що нам необхідно ще багато вчитися й рости. Герой нашої історії наводить простий приклад: колеги з Чехії розповідають, що орендна плата в них може не змінюватися роками, а відсоток кредитування в багатьох європейських державах становить не більше чотирьох.
Професійне сито
Не кожен може стати ювеліром. Можна пробувати, навчатися, але у професії залишаються далеко не всі. Здавалося б, що такого складного: сидиш, щось загинаєш, паяєш, але не всі розуміють, що процес відбувається ніби «на натягнутій струні». Один неправильний порух – і потенційний шедевр зіпсовано.
– Радію, що моя команда – люди, з якими ми пліч-о-пліч працюємо близько 20 років, а з деким – навіть більше. Були злети, падіння, та ми досі разом.
Щоб створити власне підприємство, він повністю оволодів ювелірною справою. До всіх етапів виробництва доторкнувся своїми руками. Зсередини вивчив усі технологічні процеси. Після чого вже добре розумів, як сформувати робочі місця, яке обладнання придбати, як розподілити обов’язки. Тепер увесь час присвячує хоч нелегкій, але улюбленій справі.
– Справжній професіонал ювелірної справи має бути наполегливим, працьовитим, спокійним, і, звичайно, закоханим у це особливе мистецтво.
Фото авторки
Дякуємо!
Тепер редактори знають.