Історії з вінницького середмістя: лікарі Лазовські. ФОТО/ВІДЕО

18:46
Автор: Микола Геркалюк

Великий шмат землі в середмісті сучасної Вінниці, забудований десятками житлових будинків, банками та офісами малих бізнесів, колись належав одній родині. Декілька поколінь цього давнього польського роду зростали серед фруктових садів, городів, поруч з великим яром з одного боку і головною вулицею Вінниці з іншого. 

У Вінниці близько 30 мікрорайонів та місцевостей. Всі вони мають свою унікальну історію та свої особливості. Одним з них є середмістя Вінниці, де фактично кожен будинок має свою історію. Для того, аби більш детально дослідити цю місцевість ми, в рамках проєкту “МІКРОрайони Вінниці”, починаємо розповідати окремі історії з центру міста. 

В статті використані матеріали з книги “Вінниця у спогадах” та книги Вікторії Колесник “Відомі поляки Вінниччини”. Висловлюємо подяку Центру історії Вінниці за інформаційну підтримку та мистецькому об’єднанню “Плай” за місце для зйомки.

А починається їхня історія на території сучасної Білорусі. Саме звідти походить польський рід Лазовських. Один з його представників, Ґжеґож, навчався на лікаря у Вільні (суч. Вільнюс – авт.). В 1834 році, по завершенню навчання, він вирішив переїхати на Поділля і започаткувати там лікарську практику. Спершу Ґжеґож працює лікарем у родинах польських магнатів, зокрема у Потоцьких в Печері. Згодом, назбиравши достатньо коштів, він перебрався до Вінниці. Тут він придбав дві суміжні земельні ділянки: першу в міської думи в 1855 році, а другу у Северина Пактольського у 1858 році. 

У Вінниці Ґжеґож продовжує працювати лікарем. Відомо, що незаможних людей, які не могли оплатити послуги лікаря, він лікував безкоштовно. У вільний від роботи час він розводив тутових шовкопрядів, вирощував благородні сорти тютюну і винограду. 

Юзеф та Броніслава Лазовські, фото з книги “Відомі поляки Вінниччини”

Один з синів Ґжеґожа, Юзеф теж вирішив стати лікарем.  Він закінчив гімназію в Немирові, а потім навчався в університеті святого Володимира у Києві. Після навчання працював повітовим лікарем у Київській губернії, а згодом переїхав до Вінниці. Тут він теж став повітовим лікарем і пізніше відкрив приватну практику. Пацієнтів Юзеф приймав у себе вдома або ж виїздив до них, за потреби. Як і його батько, бідних лікував безкоштовно, через що був доволі популярним у тогочасній Вінниці. Ось які спогади залишив про Юзефа його син Ян:

“У величезній єнотовій шубі з таким самим величезним коміром, надягаючи ту шубу на другу під сподом, виїжджав він селянськими саньми в зимні закутини і бездоріжжя. В сивій бурці на пальті, в галошах до колін їздив на возах восени та навесні… У віці понад 50 років, зі старосвітською, безкомпромісною лікарською етикою, він мав практику передусім серед євреїв, селян і польської інтелігенції, з’єднану з особистим знайомством і симпатією. На його руках приходили на світ нові паростки Ізраїлю й сільської Русі, не раз в його чекальні переважали халати, кожухи і жінки-яточниці. Його запрошували на єврейські весілля, надсилали мацу і медові торти.”

Окрім лікарської діяльності, Юзеф був ще гласним міської думи та громадським діячем. 

 

Станом на 1899 рік володіння Лазовських у Вінниці становили  7 десятин 683 квадратні сажені (близько 7 гектарів – авт.). Йдеться про територію обмежену з півночі сучасною вулицею Соборною, західна межа пролягала в районі сучасної Театральної, а східна по умовній лінії між готелем “Вінниця” та колишньою Думою (сучасне приміщення Вінницької торгово-промислової палати – авт.). Вниз від Соборної землі Лазовських простягались аж до початку сучасної вулиці Льва Толстого. Ось як описує цю територію у своїх спогадах Ян Лазовський:

“Наші володіння становили близько семи гектарів у центрі міста. Лінія від головної вулиці була завдовжки понад 100 метрів, а увесь терен мав форму сокири з руків’ям 100 м завширшки і коло 500 м завдовжки та відхиленого від руків’я обуху з розмірами 100х200 м. Посередині поперек проходив яр, вимитий стоком весняних вод. У ньому були укріплення від подальшого розмиття. З вулиці потрапляли на величезне зелене подвір’я, навколо якого по кутах стояли чотири білі будинки з двориками. Наш дім – у глибині праворуч – межував із фруктовим садом, який поступово спускався до яру, за яким знову піднімався, але вже як занедбаний парк з алеями лип і троянд, хащами ялівця, диких вишень тощо.”

Пишучи “з вулиці потрапляли на величезне подвір’я”, Лазовський мав на увазі вулицю Поштову – сучасну Соборну. Відомо, що ще на момент придбання цих земель Ґжеґожем, там вже було чотири будинки. Втім, невідомо чи Лазовські щось перебудовували. Один з цих будинків, розташовувався на місці сучасного готелю “Вінниця”. Це була кам’яна садиба, яка на початку XVIII століття належала польському роду Щеньовських. Вважається, що саме тут зупинявся на ночівлю російський імператор Олександр І в серпні 1820 року. Ян Лазовський у своїх спогадах стверджує, що пивниці (підвали – авт.) будинку були з’єднані з підземеллями монастиря капуцинів. 

Садиба Щеньовських, 1927 рік. Фото з групи Історія Вінниці

Ще дві будівлі – дерев’яні тиньковані будинки, які Лазовські здавали в оренду. А от четверта будівля була їхнім домом. Там було дев’ять спалень, а завдяки намальованому Яном Лазовським плану можна зрозуміти, що і як було там розташовано:

Одразу за цим будинком росли чотири великі ялини, а за ними розташовувались величезні клумби з різнокольоровими півоніями та флоксами стійкими. З одного боку від клумби ріс барбарис, бузок і жасмин, а з іншого ряд білих троянд. Далі, вздовж стежки, що вела до яру, розташовувались хащі бузини та пирію, кущі малини та городи.   

Також з будівель там ще була стара шопа, в якій розмістили корівник, стайню, дровітню та склади для різноманітного мотлоху.    

 

На величезній території розмістились фруктові сади, городи, альтанки, сушарня для ягід, погреби, тераси на спуску до яру (там вирощували виноград, а потім дині і картоплю), яр (після весняного стоку або від грозових вод там утворювалось річище), парк, званий лісом, і решта території, яка переважно утопала в різноманітних заростях. Ян Лазовський пригадує, що серед тих заростей взимку навіть ховались вовки. Варто зазначити, що на тому місці де розташовується згаданий у спогадах Лазовського яр, протікала річка Каліча. Можна припустити, що під “річищем”, яке утворювалось від грозових вод, він має на увазі саме її. 

Ось як виглядало дозвілля Лазовських наприкінці ХІХ століття:

“Батько любив господарювання в себе – збір сіна, фруктів, догляд за будинками, вирощування овочів і передусім столярські або слюсарські роботи. Він мав багато інструментів і я із захопленням спостерігав як батько робив ложе для старої рушниці або більярд значних розмірів для дітей, або влаштовував у яру, де була криниця з крижаною водою, душ з начинням, яке піднімалося на блоці, лавкою і помостом, щоб у спеку, окрім майже щоденних купань у Бузі, мати ще й для себе й дітей купіль у саду. Ці водні процедури з батьком були чудові, а яр – сповнений таємниць, зарослий черемхою, диким бузком й агрусом, хмелем і височенними деревами, неприступний для нас.” 

 

В 1899 році Юзеф помер від загального зараження крові, яке отримав під час обстеження хворих. 

“Потім серед сяйва сонця, несподівано весняного в лютому, як це трапляється на Поділлі, був похорон. В моїх вухах залишився громохкий скрегіт, що повторювався на тлі співу ксьондзів, – залізних жалюзі, замиканих у крамницях, з яких купці-євреї, які заповнювали чекальню батька, тепер приєднувалися до похорону. Потім була над гробом промова батькового друга. Потім – креп на наших хлопчачих шапках.”

По смерті Юзефа в родині залишилась його дружина Броніслава та восьмеро дітей. Так вже сталось, що значних коштів він по собі не залишив. Тільки землю та нерухомість. Відомо, що нерухомість оцінювалась в 11 800 рублів

 

В 1900 році у Вінниці вирішили прокласти нову вулицю, яку назвуть Прорізною (в наш час це вулиця Архітектора Артинова – авт.). Вона мала би перетнути землі Лазовських. Враховуючи необхідність розподілу спадку Юзефа та прокладення нової вулиці, землю парцелювали, тобто, поділили на менші ділянки. Родинний поділ майна відбувся в листопаді 1900 року. Загальна вартість усіх земель становила 56 049 рублів. До 1918 року більшість цих ділянок була продана. 

 

Броніслава Лазовська разом з дітьми продовжувала жити у Вінниці. Їхній будинок поступово руйнується, тому в 1913 році на його місці будують новий. Він існує й досі – це будинок за адресою вулиця Архітектора Артинова, 39. Втім, довго пожити у новому домі Лазовським не вдалось, адже невдовзі розпочалась Перша світова війна, а згодом події Української революції. На межі 1919-20 років Ян Лазовський виїжджає з Поділля. Про Броніславу спогадів немає, ймовірно, вона виїхала ще раніше. 

Наприкінці 1930-х під час будівництва готелю “Вінниця” стару садибу Щеньовських знесли. Так само решта колишніх володінь Лазовських поступово забудувалась і перетворилась на щось зовсім інше. Тепер тут можна побачити головний корпус бібліотеки імені Тімірязєва, приміщення різноманітних банків, кав’ярень, ресторанів стоматологічних клінік тощо. Ну і, звісно, житлових будинків. Неподалік від яру, де Лазовські мали криницю, в радянські часи виникло культове для молоді кафе “Русский чай” (зараз на його місці ресторан “Марані” – авт.), а посеред того самого яру планують облаштувати сквер Альтмана в дворі між двома житловими будинками. Все змінюється, ніщо не стоїть на місці і можна тільки здогадуватись що тут буде ще через сто років.  

Відео Миколи Геркалюка та Марини Сербінович

Фото Марини Сербінович

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.