Чи можуть на перший погляд звичайні вуличні меблі допомогти привернути увагу суспільства до глобальних соціальних проблем? Так, якщо ці меблі будуть достатньо помітними. Італійська ініціатива з встановлення яскравих червоних лавок у публічних просторах вже поширилась на Австралію та Бразилію, а незабаром може з’явитися й в Україні.
“Червона лавка” — ініціатива, яка пов’язана із попередженням насильства проти жінок. Ідея народилася у 2014 році у Італії і передбачала фарбування лавок у міських районах у яскраво-червоний колір та наклеювання табличок із місцевим чи національним контактом протидії насильства. Цей проект дозволяє як підвищити обізнаність серед населення про проблему домашнього насильства, так і об’єднати жінок, які постраждали.
Фото: www.cribresso.org
Саме Вінниця може стати першим містом України, де з’явиться червона лавка проти насильства. Принаймні, таку ідею обговорили представники та представниці декількох громадських організацій, поліції та муніципалітету з Італії та Вінниці. Щоправда, поки що проект ще на рівні обговорень, а його ініціатор — волонтер Маттео Редаеллі — вважає, що встановлення лавки може стати першим кроком до того, аби змінити суспільство всієї країни.
Ми зустрілись з ним, аби дізнатися більше про цей проект, як він може спрацювати у Вінниці та наскільки схожі Україна та Італія у боротьбі проти домашнього насильства і що може змінити ситуацію на краще.
PANCHINA ROSSA*
VежA: Чому Ви вирішили запровадити проект Червоної лавки у Вінниці? Чи було Вам щось відомо про проблему домашнього насильства в Україні?
– Я не знаю точно, звідки взялася ця ідея. В Італії ситуація з домашнім насильством доволі значна і це проблема, яка є спільною для італійців та українців. Коли я приїхав сюди (у Вінницю, грудень 2020-го року — ред.), то зрозумів, що ваше суспільство відмінне. Для прикладу, в Італії ми маємо Національну статистику щодо насильства*, однак цього досі не існує в Україні. В Італії ми вже ратифікували Стамбульську конвенцію, а в Україні цього не ще не сталося з певних причин.
*Istat (Національний інститут статистики Італії) проводить опитування населення стосовно насильства щодо жінок та володіє даними про випадки вбивства жінок (зібрані Міністерством внутрішнім справ).
Я не хотів би звинувачувати українців у тому, що ви позаду (в боротьбі проти домашнього насильства — ред.), але прагнув поділитись деякими практиками, які були ефективними в Італії. Одна з них — Червона лавка. Фактично, це справді пофарбована лавка, яку розташовують на місцях, де буває багато людей. На лавці також прикріплюють інформаційну табличку з номером телефону Національної служби протидії насильству. Ідея в тому, щоб лавка привернула увагу суспільства до проблеми, а крім того жінки, які страждають від насильства, можуть дізнатись, куди їм звернутися за допомогою.
Фото: www.auser.veneto.it
У Вінниці є місце, куди жінки можуть звернутися, якщо стикнулися з домашнім насильством. Те, що ще потрібно зробити, так це виховати суспільство, повідомити людям про цю проблему, розповісти жінкам, що таке трапляється і куди вони можуть звернутись. І перш за все наголосити, що насильство — не норма.
VежA: Говорячи про відмінності між Італією та Україною, як поліція, місцева влада чи суспільство загалом реагують щодо домашнього насильства? Чи ставляться вони до цієї проблеми досить серйозно? Наскільки постраждалі також відкриті щодо того, що з ними відбувається?
– Для мене важко оцінити, що відбувається в Україні, але що я можу сказати про Італію так це те, що ця проблема існує та існувала завжди. Лише протягом останніх 15 років ми почали робити певні кроки, щоб її подолати. Один з таких кроків, на мою думку, це підвищення економічної незалежності жінок. У нас також існує ця різниця в оплаті однієї й тієї ж роботи жінкам та чоловікам. Це і є одна з причин, чому домашнього насильства так багато: іноді жінки змушені залишитись з кривдниками через фінансові причини. Тому ми також маємо сфокусуватись на цій проблемі.
Зокрема проект Червоної лавки започаткували самі люди, а не якісь інституції. Цей проект був настільки успішним, що сьогодні у багатьох містах в Італії є своя червона лавка. Крім того, наприклад, у південній та центральній частині країни у нас також велика частина населення виступає проти ЛГБТ-суспільства. Тому проблеми у нас існують, ми мусимо їх вирішувати та рухаємось у правильному напрямку.
Що я точно можу сказати про Україну, так це те, що у вас інше суспільство. Ви молодша нація, одружуєтесь значно раніше. Мабуть, в Україні пара одружується, потім у них народжується дитина, а лише після того вони думають, як заробити грошей. В Італії це навпаки. Хоча ваш приклад теж хороший, позитивний. В Італії ми втратили це. Я впевнений, що в Україні теж є проблема з домашнім насильством і я знаю це тому, що у вас немає Національної статистики. А якщо цього немає, то це вже означає, що проблема не проаналізована. Мені здається, що одна з перших речей, які Україні варто зробити на цьому шляху, — запровадити загальнодержавну статистику того, скільки жінок щорічно страждають від домашнього насильства. Також була стаття від Amnesty International щодо рівня насильства стосовно жінок у Донецькій та Луганській областях. Там цифри просто неймовірні й певною мірою це через війну.
Фото: lavocedellamontagna.it
VежA: Цей проект Червоної лавки сфокусований саме на жінках, як жертвах домашнього насильства? Не дітях чи чоловіках?
Ні, саме на жінках.
VежA: Все ж, як Ви раніше зазначили, насильство — це насильство, незалежно від віку чи статі. Також, згадуючи про Amnesty International, нещодавно у них з’явилось дослідження щодо рівня насильства стосовно чоловіків в Україні. Зазначалось, що близько 6% з усіх чоловіків були постраждалими від саме домашнього насильства. З них абсолютна більшість (приблизно 76%) не повідомляли про це з різних причин: боялись осуду, почувались винними, вважали, що самостійно зможуть впоратись з цією проблемою…
Звісно, насильство — це насильство. Це не щось “ексклюзивне”, що стосується лише жінок. Погоджуюсь, що допомагати дітям та чоловікам, які постраждали, потрібно. Хоча для чоловіків іноді доволі складно просити про допомогу через цю ідею маскулінності. Насправді це не зовсім моя галузь на даний час, зараз я більше сфокусований на проблемі насильства проти жінок. І я думаю, що насильство над жінками зараз охоплює найбільший відсоток. Якщо вдасться вирішити цю проблему, то й суспільство почне змінюватись і поступово проблема насильства щодо дітей та чоловіків теж зменшиться.
Розширення можливостей жінок матиме позитивний вплив на все суспільство, зокрема й на чоловіків. Ось чому я це роблю. Я вірю, що це принесе користь всім.
Я також вірю, що потрібно працювати з чоловіками, щоб запобігти домашньому насильству. Звісно, першим кроком ми повинні навчити жінок, що якщо тебе хтось б’є — це не ОК. Та й загалом бити людей недобре. Наступним кроком ми маємо навчити людей, що якщо вам погано разом — ви розходитесь, але не доводите до побиття. Так, ми можемо забрати жінок від них (агресивних чоловіків — ред.), але цим чоловікам теж потрібно допомогти відновитись.
VежA: І хто ж має навчити цих чоловіків?
Вірю, що все починається зі школи. Саме там потрібно виховувати та пояснювати, що не можна бити людей, не можна дискримінувати нікого, а насильство — недобре.
VежA: Чи вже є плани, коли перша Червона лавка може з’явитися у Вінниці?
Я допоміг організувати зустріч між італійськими та українськими громадським організаціями й перші пояснили, як працює проект Червоної лавки. Для прикладу, ми також запроваджуємо це в школах, де учням розповідають про проблему насильства. У моєму місті минулого листопада теж відкрили Червону лавку. Це класно, тому що різні міста роблять ці лавки по-різному. У Мілані, наприклад, більшість таких лавок розташовані біля шкіл. Я живу у маленькому місті, там 7000 людей, це як Вороновиця. Ось у нас поставили лавку на місці, звідки відкривається панорама.
Фото надав Маттео Редаеллі
У Вінниці я допоміг організувати цей трансфер знань між громадськими організаціями, однак саме лобіювання проекту мають робити самі ж українці. Попри те, що я незабаром їду з України, я не можу спілкуватися та контактувати з муніципалітетом. Думаю, справді добре було б реалізувати цю ініціативу до 25 листопада. Цього дня відзначають міжнародний день проти насильства над жінками. Я сподіваюсь, що це може бути у листопаді, але це вже не залежить від мене.
Не знаю, де б у Вінниці встановили лавку, але, на мою думку, було б непогано розмістити її тут, на Європейській площі. Здається гарною ідеєю, щоб зробити це громадською подією, можливо, з якими перфомансами чи флешмобами, аби нагадати, скільки жінок у Вінниці загинули внаслідок домашнього насильства. Щоб нагадати про цю проблему всім.
Ось уявіть, що у Вінниці з’явиться ця Червона лавка. Можливо, навіть десь у школах, щоб проводити спеціальні уроки щодо цієї проблеми. Згодом, можливо, кожна школа у Вінниці запровадить у себе Червону лавку. Згодом така лавка може з’явитись у Хмельницькому, потім — у Києві. Вплив цього проекту потенціально може змінити країну. Потрібно лише налагодити комунікацію з людьми.
*Panchina Rossa (з італ. Червона лавка) — ініціатива, народжена у 2014 році художником Карімом Шеріфом у співпраці з асоціацією Acmos та муніципалітетом Туріну, має на меті заохотити установи встановити червону лавку на своїх територіях як національний та міжнародний символ підвищення обізнаності про явище чоловічого насильства щодо жінок.
ДО 7 СПРОБ ДО СВОБОДИ
проблема домашнього насильства у Вінниці
Наталя Сергієнко є старшою координаторкою Програми “Міста та громади, вільні від домашнього насильства” Фонду ООН у галузі народонаселення. Вона також брала участь у зустрічі між італійськими та українськими громадськими організаціями щодо проблеми домашнього насильства та підтримала ініціативу встановлення Червоної лавки у Вінниці.
– Насправді я не є ініціаторкою цього проекту і взяти відповідальність за те, що воно буде реалізовано, не можу. Я просто займаюсь проблематикою домашнього насильства вже давно. Ця ж проблема не нова, вона була давно і всюди, просто про неї дуже мало говорили. Якщо взяти період 10-20 років тому, то фактично цією проблемою займались окремі громадські організації. У 2001 році був закон про запобігання насильству в сім’ї, але до того… Звісно, поліція виїжджала на виклики, однак не можна сказати, що це була якась комплексна робота. Системніша робота розпочалась з 2017-2018 року, коли прийняли нове Законодавство в Україні. Принаймні тепер проблема стала видима, про неї говорять та здійснюють якісь кроки, щоб змінити ситуацію.
VежA: Як давно Ви займаєтесь проблемою домашнього насильства?
– Моя перша консультація була ще 1999 році, тоді мене залучили консультувати постраждалих жінок. Тоді їх було дуже мало. Однак з того часу почали з’являтись все більше жінок, які зверталися. Пізніше ми почали працювати з міськими структурами, тому що були такі випадки, які неможливо вирішити звичайними консультаціями. Наприклад, коли є загроза життю, немає що їсти, чи куди подітися. Ну, які тут можуть бути консультації? Тут треба зовсім інші дії. Таким чином ми почали працювати з містом.
VежA: Ви кажете, що стало більше жінок, але це не в тому сенсі, що насильства стало більше, а постраждалі почали більше відкриватись?
– Так, почали більше звертатись. Ми взагалі не можемо кількісно порахувати домашнє насильство. Статистика у нас певна є, але це звернення до поліції. А вони звертаються вже тоді, коли є загроза життю чи страх, в таких випадках, звісно, звертаються до поліції. А поліція вже інформує інші структури. Ось, наприклад, у нас у Вінниці працює мобільна бригада соціально-психологічної допомоги. Можна також одразу до них звернутись. Це навіть був би кращий варіант, тому що в такому випадку людина не чекатиме, коли виникає загроза життю і вже потрібна поліція. При перших непорозуміннях, коли людина ще не розуміє, чи це вже є домашнє насильство, чи ні, але можна звернутися, щоб допомогли розібратися в цій ситуації.
VежA: На Вашу думку, що спонукало жінок стати відкритішими про те, що з ними відбувається?
– По-перше, було багато інформаційних кампаній. Про це більше говорять по телевізору, на вулицях. Ось у нас є ще один проект і ми локально працюємо на проспекті Космонавтів, періодично виходимо, роздаємо буклети, інформуємо про насильство. Таким чином люди більше дізнаються. Більшість з тих, з ким ми спілкувались, або самі зазнавали насильства в дитинстві чи дорослому житті, або ж знають таких людей. Це досить поширене явище.
Найбільш уразливі категорії це, звісно, жінки та діти. До речі, це одна з найбільших проблем в Україні — як зробити видимими дітей, котрі потерпають від домашнього насильства.
Влітку минулого року у Вінниці встановили скриньки довіри для дітей. Їх розмістили на популярних дитячих майданчиках. До цих скриньок діти можуть надавати інформацію про злочини, які вчинили проти них. Щоб поліція оперативно відреагувала на повідомлення, у листах також потрібно вказати номер телефона або адресу проживання. Зокрема, одна зі скриньок розташована на території дитячого майданчика на Європейській площі.
Дуже багато жінок потерпають, але малий відсоток звертаються за допомогою. Та й з них багато хто має негативний досвід звернення. Тобто, вона звернулась у якусь структуру чи до рідних, подруг, а її часто на цьому етапі зупиняють: “Ось, в тебе сім’я, діти. Не вигадуй, розберися і живи далі”.
Така ж ситуація з чоловіками, звісно. Хоча кількість чоловіків значно менша. Якщо брати вінницьку статистику, то за минулий рік приблизно 85% постраждалих були жінки та десь до 15% — чоловіки. Тут треба розуміти, що жінки часто страждають від партнера, а чоловіки – це переважно зазнають насильства від своїх дорослих дітей та онуків.
За словами Наталі Сергієнко, жінки найчастіше звертаються через фізичне та психологічне насильство, хоча останнє важко довести. Також існує сексуальне насильство, однак в цьому випадку самим жінкам досить непросто про це розповісти та звернутись по допомогу. Не останню роль в цьому зіграв стереотип про “подружній обов’язок”.
Ілюстрація з дослідження Amnesty International
– Одна з інформаційних кампаній пройшла під гаслом “Насильство — сміття, яке потрібно виносити з дому”. Це не варто залишати всередині родини, а потрібно викинути умовно на смітник і не боятися, не тримати. Хоча навколо домашнього насильства дуже багато стереотипів, які стосуються і місця та ролі жінки й чоловіка у парі та суспільстві. Ці стереотипи несуть шкоду, хоча за один день їх не зміниш.
VежA: Як з цим варто працювати тоді? На випередження, щоб не просто повідомляти жінкам, куди вони можуть звернутись, а в принципі зменшити прояви насильства?
– В ідеалі, потрібно працювати з дитячого садка. Стереотипи, які діти засвоюють, йдуть не лише з сімей. Звісно, на кожну конкретну сім’ю нам важко вплинути, тому варто починати працювати ще з дитячого садка, шкіл, суспільних просторів. Звісно, чим раніше, тим краще. Тому що це довготривалий процес — зміна суспільних норм.
VежA: У Вашій практиці були випадки, коли жінка спершу йшла від кривдника, але потім поверталась?
– Так, багато. Наприклад, у Вінниці відкрилась кризова кімната, де жінки можуть перебути певний час. Ми вже цікавились, що ж відбувається далі з цим жінками. Дійсно, частина з них змінюють життя, розлучаються, шукають нове житло абощо. Вирішують ситуацію кардинально. Однак багато хто повертається. На це є багато є причин. Найпростіша причина — економічна. Особливо, якщо є маленькі діти, а роботодавці не біжать брати на роботу таких жінок. Тоді жінці в принципі досить важко, вона може не бачити іншого виходу, окрім як повернутись.
Ілюстрація з дослідження Amnesty International
Друга причина — тиск суспільства. У нас досі розлучена жінка певною мірою сприймається, як неуспішна і “що ж ти не втримала родину, ти ж берегиня”. Жінки дійсно часто повертаються, думаючи, що дітям потрібен батько. Можливо, під тиском родичів чи власної невпевненості та страху, як далі жити. Це теж велика проблема. Насправді, коли проводили дослідження, то з’ясували, щоб нарешті піти від кривдника, жінки в середньому роблять до 7 спроб: йде — повертається — йде — повертається. Буває, що й діти просять.
Варто розуміти, що кривдник не завжди якийсь такий монстр, якого видно за 10 кілометрів. Це може бути доволі приємна людина, у кого багато друзів, гарний статус у суспільстві, дітям, можливо, робить гарні подарунки чи проводить час. Але разом з тим це й тиран.
Я спілкувалась з постраждалою жінкою, а вона розповідала, як вони з чоловіком гарно їздили у подорож, які подарунки він робив, як гарно ставиться до дітей. І такі речі для неї переважають те, що він її бив. Як правило, це залежні стосунки.
Насильство має циклічний характер. Іноді у цьому важко розібратись, тому що вчора це ще була прекрасна людина, а сьогодні він тебе б’є. Потім знову настає такий період, коли все чудово і тобі здається, що ось перед тобою та людина, яку ти полюбила, а той випадок з побиттям був просто непорозумінням. Жінка може думати, що провина в ній — “довела”. Хоча насправді відповідальність за насильство ніколи не лежить на постраждалій, завжди лише на кривднику. У нього був вибір вчиняти насильство чи ні. І це його особиста відповідальність, як дорослої людини.
ЯКЩО ВИ АБО ВАШІ ЗНАЙОМІ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА
Телефони міської мобільної бригади:
0432 67 04 60
093 900 15 60
098 900 15 60
Телефон вінницької обласної мобільної бригади:
068 586 03 55
“Гаряча лінія” довіри з запобігання домашньому насильству у Вінницькій області:
0 800 75 04 75
Умежах України діє цілодобова безкоштовна національна “гаряча лінія” з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації. Там також можуть надати допомогу. Телефони:
116 123 (безкоштовно з мобільного)
0 800 500 335 (безкоштовно зі стаціонарних).
Крім того, взимку 2021 року у Вінницькому міському центрі соціальних служб розпочав роботу Денний центр соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі, а також кризова кімната.
У кризових кімнатах жінки разом із дітьми можуть перебувати до 10 діб. Адреса Денного центру: м. Вінниця, просп. Космонавтів, 30 (прозорий офіс), каб. 304. Адреса кризової кімнати не розголошується задля безпеки.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.