“Кожна сім’я — маленька трагедія”: як у вінницькому кризовому центрі допомагають родинам налагодити життя. ФОТО

19:59
Автор: Дар'я Гоц

Для родин, які опинились у складних життєвих обставинах, у Вінниці працює кризовий центр “Ми поруч”. Більшість підопічних центру – саме жінки, які постраждали від домашнього насильства, або хибних виборів у житті.

Мабуть, більшість з нас з дитячого чи підліткового віку починали уявляти (дещо наївно) своє самостійне доросле життя, яким воно буде, якими будемо ми та хто буде поряд. Навряд чи хтось планував опинитися на вулиці, одружитися з тираном та страждати від фізичного та психологічного насильства. Однак, на жаль, у житті трапляються непередбачувані ситуації, з яких важко вийти самостійно. Добре, якщо на цьому шляху зустрічаються люди, які хочуть та здатні допомогти.

У нашому матеріалі ми розповімо про роботу кризового центру “Ми поруч”, чому такі заклади важливі та як їх можна підтримати. Однак спершу пропонуємо прочитати декілька історій жінок, які потрапили до цього кризового центру в пошуках захисту та підтримки. Історії підопічних описала засновниця закладу Юлія Дякун. 

До 8 класу Аня росла гарною і слухняною дівчинкою, дуже гарно вчилась у школі, була втіхою бабусі. На жаль, мама Ані зловживала спиртними напоями та не дуже цікавилась життям дочки. Після 8 класу дівчина подорослішала і без контролю та уваги матері, познайомившись із поганою компанією, почала прогулювати школу, палити, спробувала наркотики. Це не пройшло дарма, почались проблеми у школі, скандали вдома, погіршились відносини з єдиною людиною, яка всім серцем вболівала за неї — з бабусею.

Дитина, яка залишилась без батьківського піклування і потрапила під поганий вплив — що може бути гіршим для підлітка? Аня все більше загрузла у цьому житті, але бабуся не втрачала надії. Її вдалось влаштувати у реабілітаційний центр для жінок із залежностями, але Аня тричі звідти тікала. Режим і неможливість вільно жити ось тим звичним, хоч і поганим життям, їй не підходили та дратували.

Навіть народження донечки не змогли її зупинити. Аня не думала про погане, не зважила на наслідки такого життя… і втратила дочку. Її забрали соціальні служби та дитинку всиновили. Це був найстрашніший шок у її житті. Навіть зараз дівчина не може про це спокійно говорити. Вона шукала дитину, хотіла її повернути, та було вже пізно.

Цей стрес був занадто великим і Аня повернулась до минулої компанії, там вона тамувала своє горе. Далі новий шок — в Ані помирає мама. Хоч остання і не була гарною матір’ю, але Аня щиро любила її. Бабуся шукала всі можливі шляхи врятувати онучку і, можливо, нічого б і не вийшло, якби одного дня Аня не дізналась про свою другу вагітність. Це стало для неї поштовхом до змін. Аня схопилась, як за соломинку, за можливість покинути своє місто і переїхати в іншу область у Кризовий центр.

Ользі 37 і вона – мама трьох діток. Історія стара, як світ. Спочатку своя проблемна родина, де росла жінка, потім чоловік, який принижував, бив і життя не було. Жінка попри всі негаразди зуміла максимально захистити діток від цього негативу. За висновками психолога, це одні із найстабільніших і найкращих у психологічному плані дітей кризового центру. Лише піклуючись про дітей, родину, чоловіка, жінка занапастила себе.

За словами Олі вона була здорова, але коли з нею почали ходити по лікарях, то виявилось, що це зовсім не так. У Олі проблеми зі щитоподібною залозою, але найбільші — гінекологічні. У неї пухлина яєчника. Крім того, є ще кісти на іншому яєчнику, вузол в матці.

Олі терміново потрібне лікування.

Вагітна дівчина ночувала на вокзалі та не мала куди йти. Вероніка — маленька, худенька, з великими чорними очима і маленьким пакетиком речей. Дівчина жила в повній родині, їх було багато, жили гарно і дружко. Коли помер батько родини, все пішло шкереберть. Мама почала пити, родина — розпадатись.

Кінець свого шкільного навчання Вероніка провела в інтернаті. Далі дівчина працювала там, де була робота. Знайшла хлопця, якого покохала, і народилась дитинка. На жаль, вроджена важка вада розвитку не дозволила лікарям врятувати дитині життя. Згодом у пари народилась здорова дівчинка. Однак життя не склалось і Вероніка з дитиною пішли від чоловіка.

Дівчина знову шукала підробітки, не змогла знайти прихисток у своїх рідних, які жили своїм життям. Через важку хворобу і потребу у довгій госпіталізації та через неможливість дати дочці постійне місце проживання, вона віддала її татові. Для Вероніки це був удар. Вона все ще регулярно навідує доньку та передає подарунки, одяг, солодощі, спілкується з нею телефоном. Але туга за дитиною не проходила.

Пізніше, після лікування, Вероніка зустріла чоловіка. Вони одружились і планували вагітність. Вже тоді почались нападки на неї, але дівчина так сильно хотіла мати родину і дитинку, що пробачала. Вже вагітною чоловік почав її бити, погрожувати розправою. На четвертому місяці вагітності Вероніка втекла. Посеред вулиці просила захисту у людей, які зупиняли чоловіка. Він відібрав телефон, у дівчини не було грошей, але вона сіла у першу ж маршрутку до Вінниці та поїхала. Першу ніч дівчина ночувала на вокзалі, далі за 20 гривень здала в ломбард єдине, що було — срібну обручку, купила булочку і змогла доїхати до лікарні, звідки лікарі вже подзвонили у соціальну службу.

Оля — мама двох чудових діток. Тихий голос на іншому кінці слухавки ледве можна було почути: “Заберіть мене… Мене шукає чоловік… Поліція не може допомогти… Мене бояться переховувати…”

До Кризового центру її привезли разом з дітьми та одним дитячим рюкзаком — це все. що вдалось винести з дому, поки поліція стримувала чоловіка. Спершу зайшла жінка, за нею син, а потім дочка з синцями на обличчі.

Оля вийшла заміж молодою дівчинкою, одразу народилась дочка, а згодом і син. Однак сімейна ідилія швидко закінчилась. Щоразу, як чоловік прикладався до чарки, він ставав сам не свій і в хід йшли кулаки. Оля, звичайно, протестувала, але ставало лише гірше. Пробувала тікати, ховатись у рідних і знайомих, він знаходив та іноді силоміць забирав додому.

Діти росли, а Оля жодного дня не сиділа вдома, в неї почалась розвиватись кар’єра, але через постійні побиття про керівну посаду довелось забути. Чоловік же доглядав дітей і, напевно, це й стримувало всі 9 років знущань.

Крапкою стало побиття дочки. Вперше тато підняв руку на дитину. Оля зрозуміла, що пора справді тікати.

Маша із невеличкого села, закінчила школу, працювала продавчинею у сільському магазині. Вийшла заміж, народила сина. Все, як у всіх. Але після війни чоловік повернувся іншим. Агресія, фізичне насильство та образи стали частиною їхнього спільного життя. Весела Маша почала закриватись у собі. Одного дня, поки чоловік був у магазині, вона викликала таксі, захопила у сумочку основні документи, одягла сина і втекла.

В одну мить вона покинула все: будинок, речі, іграшки, домашніх улюбленців, друзів. Потрапивши до Кризового центру, спершу вона боялась виходити в місто навіть по нагальних справах. Вона всюди чула голос чоловіка, його постать вбачалась у схожих чоловічих силуетах. Знадобився час і робота з психологом, щоб це виправити. Вона покірно робила те, що їй говорили, й в Центрі майже ніколи не чули її голосу.

◊ МИ ПОРУЧ ◊

Наразі у кризовому центрі “Ми поруч” 26 підопічних — 13 дорослих та 13 дітей, зокрема дві вагітні дівчини. Це не типовий жіночий центр, оскільки серед людей, яким знадобилась допомога, також є 20-річний батько зі своєю дворічною донькою. Адресу кризового центру, а також імена та фото мешканців не публікуємо зі зрозумілих причин.

Ми приїхали у центр, щоб поспілкуватися з його засновницею Юлією Дякун та розповісти, чому такі заклади потрібні. Будинок Кризового центру схожий на великий гамірний вулик: грають діти, бігають коти, жінки прибирають у кімнатах та просто спілкуються між собою.

Сама Юлія Дякун — багатодітна мама, яка також 14 років була волонтером та допомагає дітям з онкозахворюваннями. Минулого року вона вирішила ще й заснувати кризовий центр та допомогти більшій кількості людей.

– У серпні минулого року стався величезний скандал у дитячій онкології, у мене тоді сталась переоцінка цінностей і я припинила свою волонтерську діяльність. Захотіла трохи відпочити. Мене вистачило лише на місяць. У мене з’явилось багато вільного часу і я розуміла, що хочу комусь допомагати. В одній зі спільнот у Facebook я натрапила на анонімний допис жінки, яку бив чоловік, а у неї двоє чи троє дітей і вона просто не мала куди піти. Я загадала, що ще є такий напрям діяльності, він мене давно цікавив, але раніше не вистачало на це ресурсу. Вирішила, що хочу зайнятись цим. Я взагалі дуже швидко вмію приймати рішення, мене в цьому підтримали сестра та чоловік. Ми почали думати з чого почати, як зробити. Ми розуміли, що для того, аби хоч щось почати, потрібно знайти приміщення. Ще до відкриття центру у нас з’явилась перша підопічна. Вона вже фактично була на вулиці й не мала куди йти. Ми їй зняли кімнату у гуртожитку на той термін, поки тривала підготовка будинку центру.

Офіційно кризовий центр “Ми поруч” запрацював у січні цього року. Усі мешканці закладу повинні дотримуватись встановлених правил, а стежити за цим допомагають дві адміністраторки — Наталя та Тетяна. Наталя розповіла, що її робоча зміна триває п’ять днів, щодня з 7 до 22 години. Вона не лише слідкує за дисципліною, але й дивиться за дітьми та допомагає робити домашні завдання, поки мами дітей на роботах. Розповідає, що перебувати у центрі родини можуть стільки, скільки буде потрібно, а їхню готовність вийти у самостійне нове життя визначає психолог: “Якщо родина не хоче допомоги, то таке буває. Але якщо їм допомога потрібна — вони тут знаходяться“.

Наталя жартує, що раніше працювала вихователькою у дитячому садочку й після того робота у кризовому центрі, попри всі складнощі, все ж подобається більше.

Юлія Дякун розповіла, що після довгих років роботи з дитячою онкологією вона думала, що для неї вже нічого не буде страшно. На запитання, як їй вдається поєднувати власну сім’ю, дві роботи та волонтерську діяльність, вона просто відповідає, що немає вибору, а в шаленому темпі роботи не має часу на вигорання. Хоча допомагати жінкам, які страждають від насильства, доволі непросто, але Юлія каже, що не уявляє, як можна просто розвернутись, піти додому і спокійно спати.

– Допомога потрібна всім. Ось я говорю з вами, а сама думаю, коли я зможу прийняти ще одну жінку, куди її розмістити. Є жінка, яка на сьогодні вже третій день ночує у своєї подруги. Тому у мене немає часу на депресивний стан. Коли я починала працювати з центром, то думала, що після дитячої онкології мені вже нічого не може бути страшно. Це не так. Коли тобі вночі дзвонить жінка і каже, що сидить з чотирма дітьми заблокована у кімнаті, а чоловік кричить, що зараз заріже чи розстріляє. І жінка кричить мені у телефон, що їй робити, бо поліція 30 хвилини не їде. Ось це — страшно. День народження у мого сина і поки вони задмухують свічки, — я з поліцією на телефоні. Вони розрізають торт, а я чую, як з автоматами забігають та валять того чоловіка. Ось так у мене пройшов день народження мого сина. Як пояснити, що ось саме зараз жінка заблокована у кімнаті, а у її чоловіка ймовірно є зброя і він погрожує? Дуже важко це. Страшно, коли телефонує інша жінка і каже, що вона зараз у знайомих, просить її забрати, тому що чоловік вже шукає, обходить всіх знайомих — це страшно. Дуже страшно не встигнути забрати жінку раніше, ніж він знайде її.

– Насправді, це зовсім інші відчуття, ніж дитяча онкологія. Йшла в цю сферу і думала, що мені вже нічого не страшно. Те, що я там раніше пережила, скільки дітей поховала, скільки весільних суконь їм купувала, одягу… Там всі мене вітають, а я не знаю, що казати. Ну, навіщо людині ця інформація? Потім йду з тією сукнею… Тому думала, що після того мені вже нічого не страшно, але тут зовсім інше. 

За словами Юлії Дякун, перевага приватних кризових центрів від державних в тому, що у перших більше варіантів допомоги. Для прикладу, якщо людина не може або не хоче перебувати у центрі, у приватному кризовому центрі можуть за власний кошт оселити людину хоча б тимчасово, наприклад, у готелі. У державних закладах такої можливості немає.

– Нам зателефонували з соціальної служби та розповіли, що жінка вже 12 днів була на вулиці. На жаль, у її чоловіка та його родини не знайшлось для неї місця, тому вони просто зачинили перед нею двері та сказали, що вона їм не потрібна. Жінка залишилась буквально на вулиці. Дитину вони забрали у будинок і сказали, що коли вона знайде, де жити, то тоді їй віддадуть дитину. Жінка 12 днів жила фактично на вулиці, поки не втратила свідомість на роботі. До неї викликали швидку, а вже там її оглянули, зрозуміли стан та зателефонували до соціальної служби.  Але у неї немає прописки у Вінницькій області, тому у служби зв’язані руки й змогли її прихистити. Подзвонили до мене. Ми терміново зняли кімнату у гуртожитку і до вечора жінка вже була у теплі. Наступного дня вона забрала свою дитину та речі.

– З Ясемін (так Юлія називає жінку, приховуючи її справжнє ім’я — ред.) унікальна ситуація. Там було багато домашнього насильства, багато побиття, у неї відбиті навіть очі. Як треба бити, що у неї сітківка просто відірвана? Якби ви її побачили, то просто завмерли б від її краси. Вона настільки красива фізично, аристократична, вихована. Вона мені телефонує і якщо чує не той тембр голосу: “Юліє, у вас щось сталось? Ви засмучені? Я чую, що засмучені. Можливо, я можу якось допомогти?” Кажу їй, що якщо у неї немає проблем, то це вже мені допомога. Її бив і чоловік, і свекор, вони вдвох над нею знущались. Не знаю, чи не було там інших речей, крім побиття. Але вона не визнає, навіть про факти побиття відкрилась лише тут, а соціальним службам не сказала. Просто говорила, що її залишили на вулиці. Вже тут вона почала розповідати про це психологу.

Хоча Юлія Дякун через брак часу зараз вже дещо менше допомагає у галузі медицини, однак це “наздогнало” її у роботі з підопічними кризового центру. За її словами, всі жінки приїжджали без скарг на здоров’я, але при обстеженні у більшості з них виявили проблеми, включно з передраковими станами.

– Я вже питала своїх колег з інших кризових центрів чи це тільки мені ось так “щастить”, чи це загальна проблема. Всі мами до нас потрапляли соматично здорові. Лише в однієї були скарги на зір. Я ж була волонтером по онкології, то розумію, що мама у скрутних життєвих обставинах, поки її б’є чоловік, не буде ходити по лікарях. Тому лише з перестороги, щоб просто переконатися, ми повели мам на обстеження. Перша мама мені казала, що навіщо це, не треба, це ж дорого… Від лікаря ми повернулись з діагнозом у п’ять стрічок та підозрою на онкологію. Інші жінки вже буквально бігли на огляд та питали мене, коли вже їхня черга. Ми робимо базове обстеження жінок: у гінеколога, робимо УЗД молочної залози, щитоподібної залози та органів черевної порожнини. Здаємо базовий аналіз крові та далі по скаргах, якщо є. Ось в однієї мами були проблеми з зором. Ще в однієї мами під час УЗД виявили вузли у щитоподібній залозі, вже приймаємо лікування відповідне.

Юлія розповідає, що з дев’яти жінок, які були обстежені, п’ять мають захворювання та потребують термінового лікування. Зокрема, два передракових стани та три оперативні втручання. Дві жінки здорові, а ще дві були проліковані й не потребують госпіталізації чи інших медичних маніпуляцій. Допомагають в обстеженні жінок вінницькі клініка та лабораторія, щоправда, вони не надали дозволу називати їх публічно. Ці медичні заклади щомісяця видають кризовому центру по три тисячі гривень кожен на обстеження та лікування жінок. Також є знижки на огляд у терапевта, педіатра та кардіограми й УЗД серця.

У центрі з жінками також працює психологиня з вищою медичною освітою. Вона робить психологічну та психічну оцінку, працює з дітьми та дорослими. Як розповіла адміністраторка центру Наталя, до дітей також приїздять волонтери, а з жінками проводять різні тренінги, зокрема й з фінансової грамотності.

– У нас є одна мама і коли вона лише потрапила до нас, вона взагалі не виходила з кімнати, — продовжує Юлія Дякун. — Вона пережила домашнє насильство. У центрі вона забивалась у куток ліжка разом з дитиною і просто сиділа. Вони виходили лише у вбиральню, вмитися та поїсти. Все. Зараз це така щебетуха! Вона скрізь. Ось вчора вона мені прислала відео, як вони на спортмайданчику. Вона також працює, постійно з макіяжем. Раніше, коли було потрібно їхати у соціальну службу, то вона боялась виїжджати у місто. Говорила, їй всюди здавалось, що чоловік за нею слідкував. Вона на кожен чоловічий голос оберталась, боялась. Ми її взагалі ледь вмовили вийти за територію центру. Вона дивилась у вікна, чи він ніде не йде. А зараз це така впевнена в собі жінка і я думаю, що тепер вона може постояти за себе. Жінки справді дуже змінюються, це помітно. Пам’ятаю ту жінку, яку ми терміново забирали машиною. Яка вона була нещасна, побита дитина, на обличчі у дівчинки синці, хлопчик наляканий. Зараз вона виходить при макіяжі, займається спортом. Це ніби взагалі інша людина. Є такі результати й тому варто працювати далі.

Дуже просто говорити, що “та я б ніколи не терпіла! Я б пішла на другий день”. Це насправді дуже просто сказати, але не так просто зробити. Юлія Дякун розповідає, що іноді жінки намагаються знайти виправдання насильству зі сторони чоловіка й вважають, що одного вибачення досить. Деякі жінки звинувачують себе: не така, не так приготувала, не так одягнулась, не туди пішла тощо.

– Їм тут пояснюємо, що немає такої причини, коли чоловік може вдарити жінку. Ну, хіба вона кидається з ножем, а він відштовхує просто, щоб його не вбили — просто самооборона. Це важко це пояснити жінці. Є жінки, які не потрапили до нашого Центру, тому що відмовлялися їхати. Та жінка, яка була заблокована у кімнаті з 4 дітьми, коли приїхав спецзагін з автоматами й стояла наша машина, яка її чекала. Тоді вибили двері й того чоловіка просто повалили на підлогу, там ніхто з ним не говорив. А вона відмовилась їхати. Поліцейські її вмовляли, щоб вона взяла, що їй потрібно і їхала, а вона каже: “Ви що? Ви бачили як його повалили? Ви знаєте, як йому було боляче?” Тобто, як він її гамселив ногами, то їй не було боляче.

– Є інша жінка з іншого міста. У неї дитині місяць, а чоловік щоразу коли вип’є, то б’є та виганяє її на вулицю. Вона сама сирота з дитячого будинку і немає куди йти. Вже мій чоловік сів у машину та їхав за нею, а вона телефонує і каже, що її вже не потрібно забирати, тому що він вибачився і сказав, що це точно більше не повториться. Але потім написала і запитала, чи зможе до нас звернутися раптом що. Звісно зможе і, на жаль, вона ще звернеться. Є жінки, які увійшли в роль жертви й вже не можуть самостійно вийти. Тут велика психологічна робота має бути проведена з жінкою. Питання в тому, чи вона цього захоче. І якими будуть діти, які ростуть у таких родинах? Хлопці виростуть такими ж, а дівчата також все будуть терпіти. Наша психологиня протестувала наших мам у Центрі та сказала, що у жодної мами не було класичної нормальної моделі сім’ї. Кожна сім’я — маленька трагедія. 

Юлія розповідає, що триматись їй допомагає розуміння того, що її робота дає результат. З центру почали виїжджати перші родини, які розпочинають самостійне нове життя. Однак, жодне місце не залишиться порожнім і вже є жінки, які прагнуть потрапити до кризового центру та отримати допомогу й захист.

◊ Як допомогти кризовому центру ◊

Юлія Дякун розповідає, що щомісяця їм необхідно щонайменше 85 тисяч гривень. У цю суму входить оренда будинку Кризового центру та комунальні послуги (а також оплата кімнат для двох підопічних, які мешкають окремо), медичні потреби та обстеження, харчування. Додає, що хоча Центру допомагають і люди передають багато їжі, однак у кризовому центрі все одно додатково витрачають ще до 6-7 тисяч. Наприклад, лише хліба потрібно по шість буханок.

– Я спершу так оптимістично рахувала, що 85 тисяч щомісяця — той мінімум, який нам необхідний, але ось минулого місяця ми витратили 120 тисяч. Тоді довелось ще купувати пральну машину, тому що наша зламалась, а прати потрібно постійно, ще якісь періодичні витрати бувають.

– У нас зараз починають виїжджати родини і їх потрібно зібрати. Ці люди іноді потрапляють до нас з пакетом речей, або ж і без цього. Тому тим, хто виїжджає, потрібні й ложки з виделками, сковорідки, посуд, постіль… Ми даємо їм такий стартовий набір, їжу, побутову хімію, рушники, ковдри. Не кожен може одразу все придбати. Тому ось починаємо такий активний збір. Незабаром у нас виїдуть три родини, а наприкінці травня ще чотири мають виїхати. Також приїжджають нові родини, їм теж треба рушники, ковдри, зубні щітки… Це регулярні потреби.

 

 

Щодо одягу та іграшок, то цих речей у кризовому центрі вистачає, а іноді буває навіть занадто. Хіба що не відмовляться від допомоги вагітним дівчатам. Одна з них має народити у травні й ще не має конверту для дитини на виписку. Інша дівчина має народити наприкінці літа. Юлія Дякун регулярно оновлює потреби Центру на сторінці закладу у Facebook ТУТ.

Також можна допомогти фінансово, переказавши кошти для Кризового центру на картки Юлії Дякун:

  • карта Приват банку: 4149 4393 1621 3820;
  • карта Монобанку: 4441 1144 5269 8952.

або

  • Отримувач : ГО “Кризовий центр “Ми поруч”
  • код ЄДРПОУ 44044712
  • IBAN UA423026890000026007055358800
  • Призначення платежу – благодійна пожертва для Кризового центру

Телефон Кризового центру “Ми поруч”: (067) 838 55 79.

◊ Чим завершились історії героїнь, про яких ми писали на початку? ◊

Знаючи життєвий шлях Ані, у кризовому центрі придивлялись до дівчини, наскільки дійсно вона прагне змін. Зрозуміли її велике прагнення жити по-новому. Аня вмотивована, дотримується всіх правил центру та завжди готова прийти на допомогу. Вона радіє кожному походу до лікаря, коли дізнається щось нове про свого синочка. Дівчина хоче вивчитись і мати професію.

Коли вона дуже обережно розповіла про мрію вчитись, їй запропонували знайти репетиторів, а на радощах вона ледве не стрибала до стелі. Тепер Аня старанно вчиться. Дівчина дійсно почала нове життя. Її історія і приклад величезного прагнення до змін надихає робити та допомагати далі. Так, вона вела не дуже гарний спосіб життя раніше, але зараз – її шанс розпочати нове життя.

Вагітність Вероніки складна. У дівчини є проблеми з нирками, але вона дуже чекає на появу свого синочка, їздить до своєї донечки та має велику мрію — купити маленький будинок у селі, де живе її перший чоловік, та забрати до себе дочку. Для того, щоб здійснити свою мрію, Вероніка хоче працювати.

Жінка, що у свої 25 років пережила на декілька життів, мріє про тихе та спокійне життя, а у центрі обіцяють докласти всіх зусиль, щоб це сталось.

Оля не відступила від бажання змінити своє життя. Її шукав чоловік, та знайшов керівницю кризового центру, у якому оселилась жінка. З ним також працювали протягом декількох тижнів. Зрештою, до чоловіка прийшло розуміння та розкаяння, але за помилки завжди потрібно платити й він заплатив своєю родиною.

Тепер Оля налагодила віддалену роботу, діти пішли у школу, жінка працювала з психологом та відвідувала тренінги. Вона стала посміхатись. У неї з’явились плани, які почала втілювати у життя. Оля змінила роботу, спромоглась поговорити з чоловіком, налагодити його контакт з дітьми, відстояти своє право на вільний вибір і своє власне рішення.

Тиха та боязка Маша за декілька місяців перетворилась у “щебетушку”, яку чути на всіх посиденьках у центрі. Вона сміливо і впевнено їздить у справах сама, тепер може встановити правила у розмовах зі своїм чоловіком, впевнено говорить та відстоює свою думку. Вона не боїться думати та вирішувати. Маша пішла на роботу і стала значно впевненіша у собі та своїх силах.

◊ Якщо вам потрібна допомога ◊

Якщо вам або комусь з ваших знайомих потрібна допомога та захист, варто розуміти, куди можна звернутися. Окрім кризового центру “Ми поруч”, також існують служби, які можуть порадити, що роботи, та куди звернутися.

Передусім, у випадку фізичного або сексуального насильства, потрібно викликати поліцію за номером 102. Також варто звернутися до медичного закладу та отримати медичну допомогу та виписку з описом травм, пошкоджень чи інших ознак злочину, якщо було фізичне чи сексуальне насильство.

У Вінниці працює мобільна бригада соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства. Звернутися можна за телефонами: (0432) 67 04 60; (093) 900 15 60 та (098) 900 15 60.

Телефон вінницької обласної мобільної бригади: (073) 138 80 37.

“Гаряча лінія” з попередження домашнього насильства у Вінницькій області: 0 800 75 04 75.

В Україні також діє цілодобова безкоштовна національна “гаряча лінія” з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації. Там також можуть надати допомогу. Телефони: 116 123 (безкоштовно з мобільного) та 0 800 500 335 (безкоштовно зі стаціонарних).

Фото Марини Сербінович

Ілюстрації: flickr.com/photos/juliabourke; Carly Stafford; Anita DuFalla; Emily Bi; futurelearn.com

Читайте також: “А що люди скажуть?”: як у Вінниці намагаються протидіяти домашньому насильству

Читайте також: “Зараз я складаю себе по камінчиках”: жінка, яка постраждала від домашнього насильства про чоловіка-кривдника та реабілітацію

Читайте також: Не чекати побоїв: у Вінниці на вулиці пояснювали перехожим, як захиститися від домашнього насильства

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.