«Народжені у серці»: історія про усиновлення, нерозуміння та підтримку. ФОТО

19:40
Автор: Дар'я Гоц
Become a Patron!

Шість років тому родина Надії та Володимира Сироватко ухвалила важливе рішення, яке змінило їхнє життя – взяти у свою сім’ю дитину з дитячого будинку. Спершу вони планували взяти одне немовля, та доля вирішила інакше й через певний час у їхній домівці з’явилось одразу троє дітей – Артем, Максим та Микола, які до того ж рідні брати.

Бюрократичні перепони, неприйняття рідних та близьких, пошук *своєї* дитини, до якої виникнуть *ті самі* почуття, знайомі усім батькам, а також непроста адаптація усиновлених дітей – це невелика частина того, через що пройшли Сироватки. Надія та Володимир не приховують від сторонніх, що всиновили дітей, а ще допомагають іншим родинам впоратися з труднощами. Декілька місяців у Вінниці існує клуб підтримки «Народжені у серці». У вересні відбулась перша зустріч, на яку завітали шість родин, у яких 18 прийомних дітей та 10 всиновлених.

Вони разом обговорюють свої життєві історії та незручні питання. Зокрема, про здоров’я дітей, «дитячу нелюбов», очікування та реальність, державну систему освіти, самовідчуття, агресію і злість від дітей та до дітей та багато іншого. Оскільки наврядчи хтось зрозуміє біль та непростий шлях прийомних батьків та усиновлювачів краще, ніж вони самі.

VежA зустрілася з Надією Сироватко, аби дізнатися більше про клуб підтримки, а також про те, до чого варто підготуватися тим, хто планує взяти дитину у родину.

Потенційні батьки-усиновлювачі мають бути готовими до того, що цей шлях не завжди швидкий та легкий, а різноманітні бюрократичні перепони періодично виникатимуть на заваді.

Для того, аби встати на облік у міській службі у справах дітей, Надії та Володимиру необхідно було підготувати чимало документів й це зайняло близько півтора місяця. Спершу вони планували взяти одну дитину віком до трьох років, однак на той час у Вінниці таких дітей для усиновлення не було. Не знайшлось дитини й протягом всього року. До речі, порад щодо того, аби принаймні розглянути дітей іншого віку теж не надходило, відтак родина просто перебувала в постійному очікуванні. Пізніше Надія та Володимир переїхали до Одеси й пошуки дитини продовжились вже там. Й саме в іншому місті вони знайшли своїх синів.

– Ми звернулися в іншу службу, Одеську. Там взагалі все було інакше. З нами пів години говорила сама консультантка. Вона з’ясовувала, які ми люди, які у нас якості, запитувала, як би ми вчинили в тій чи іншій ситуації. Моральні якості перевіряли.

– Перед нами поклали величезну теку, де були всі дітки з бази. Були діти абсолютно різного віку й там нам вперше сказали, аби ми не прив’язувались до певних років, які собі планували, а просто слухали себе. Гортали ми ту теку… Я першим побачила Артемчика на фото, хоча мій чоловік стверджує, що він першим побачив Максима. Всі вони були в одній теці. Нам того ж дня написали направлення, сказали куди йти та в тому сиротинці нам за тиждень повідомили, що можна приїжджати. Тобто ми рік простояли у Вінниці в черзі й взагалі нічого не було, потім змінили місце роботи, переїхали й вже там все відбулося швидше.

– До того ми були в одному дитячому будинку. Там для дітей були створені супер умови, ми навіть спілкувалися з однією дівчинкою, але ось того зв’язку, що це наша дитина, не сталося. Пам’ятаю, що я себе дуже картала за це. Я ж не в магазин прийшла та обираю, що підходить, а що ні. Було справді важко потім ще кудись йти. Вже думаєш раптом цього взагалі не відбудеться. За 9 місяців вагітності ти принаймні можеш звикнути до дитини, а тут… Хоча насправді так і стається.

На фото: Володимир та Надія Сироватко

Перш ніж забрати дитину, необхідно підготувати чималий пакет різноманітних документів та довідок. Зокрема про рівень заробітку, чи здатні утримувати дитину, наявність та характеристика житлової площі, стан здоров’я, судимість/несудимість, довідки від наркологів, про психічне здоров’я…

– У нас був складний суд й у нас ще вимагали згоди (якої у законі в принципі не прописано) від наших родичів, бабусі та дідуся, у кого ми проживали. Вони мали надати згоду, щоб ми всі проживали з ними. Хоча, коли ми приходили до нотаріусів, вони казали, що такого в принципі не існує. Але ось ми з таким зіштовхнулись.

Надія додає, що насправді деякі пари можуть не витримувати такого тиску та перевірок й на цьому шляху просто зупиняються та відмовляються.

– Але вже якщо ти цей шлях проходиш, то … легше не стає, – жартуючи, продовжує пані Надія. – Далі лише все починається. Потрібно готуватись до того. Нам говорили, що ось у нас з’являться діти й перші пів року буде така ейфорія, ми всі будемо такі захоплені. Але ні. Ось вже минуло 5 років й лише зараз у нас починаються моменти ейфорії. Зараз діти у 2, 3 та 4 класах. Тобто вони вже розуміють, що таке мама й тато і це потрібно цінувати.

Надія додає, що також варто бути готовими до того, що рідні та друзі не обов’язково зрозуміють рішення взяти дитину з сиротинця.

– Принаймні ті, з ким ми спілкувалися, теж говорять про те, що скільки б своїх батьків (особливо якщо вони у віці) не готували до того, що з’являються діти, але коли настає момент, що ці діти приходять додому – вони можуть не виправдати якихось очікувань. У дітей може бути зовсім інша поведінка, вони можуть не знати елементарних речей. Скажімо, якщо дитина народжується в родині, то там любов до батьків приходить природньо. А тут у них немає таких безумовних почуттів до тебе й ти мусиш показати, що тебе можна любити, що ти вартий того, аби тобі вірити.

– Насправді це дуже важко. Ми ж сприймаємо це так, ніби «ось, я ж опікуюсь дитиною, захищаю, те і се». Але це ж не їхній вибір був прийти до нас у сім’ю. Цей вибір зробили ми. Якщо зазвичай батьки очікують від своїх дітей якоїсь вдячності та склянки води, то ми будемо вдячні, якщо у свої 16-18 років наші діти скажуть, що ми їхні мама й тато, а не щось на кшталт «ти мені не мати!». Хоча я розумію, що таке буде, особливо у підлітковому віці може виникати.

Надія розповідає, що з часом вони змінили ставлення та вже не ображаються, якщо їхні родичі від них відвертаються: «Якщо люди не можуть цього прийняти, то ми не можемо їх змусити». Однак півтора року тому спілкування почало поступово налагоджуватись.

– Раніше були образи та неприйняття, тому варто бути готовим до того, що іноді тебе можуть не підтримувати взагалі. Напевно це якісь стереотипи та емоційний вантаж, до якого не всі можуть бути готові. Легко підтримувати когось на відстані, але коли ти з цим всім живеш… Коли, наприклад, дитина б’ється головою, коли лаються, тому що це єдині слова, які діти винесли з притулку… Насправді це складно, може знадобитися багато логопедів, психіатрів, а це все час. І ти теж не зовсім в ресурсі, особливо коли постійно говорять, що не треба було тобі цього робити… Якщо ви з такими родичами ще й живете разом, то єдиний вихід – з’їжджати та не терпіти, тому що користі від цього ні вам, ні дітям не буде.

– Коли відбувається відділення від того світу, який щось очікує, й ви разом з дітьми починаєте працювати, то вони все дуже швидко наздоганяють. Ніби вони накручують ось те все, що було втрачено. Зараз можу сказати, що Миколка, який у другому класі, всі віршики швидко запам’ятовує. Раніше потрібно було один віршик вчити протягом тижня. Зараз він чує один раз, другий раз повторює, а втретє – розповідає сам. Й це мега сильний розвиток. В Артемчика з Максимчиком трохи інакше, тому що вони довше перебували в тих поганих умовах.

До того часу, поки самі Максим, Микола та Артем почали сприймати Надію та Володимира, як родину, пройшло майже 4 роки.

– Це тривалий етап, дійсно. Судячи з нашої групи підтримки, це аналогічно у всіх. У деяких родинах діти живуть 6 років й цей етап триває досі. Не варто сподіватись на те, що це обов’язково будуть якісь класні безумовні почуття. Це потрібно завойовувати. При цьому, якщо ти поруш своє слово… Вони можуть не запам’ятати чистити зуби зранку, але те, що ти щось не виконав – згадують. Просиш вибачення, пояснюєш і розумієш, наскільки ти маєш бути перед собою у звітності та перед ними.

Крім того, пані Надія радить за можливості не повідомляти у школі, що дитина перебувала у дитячому будинку та всиновлена. Щоправда, у їхній родині зберегти це в таємниці не вийшло, оскільки на те, щоб вирівняти поведінку та реакцію дітей на негативні чинники необхідний час. Не знайшовши підтримки у школі, двох старших дітей вирішили перевести на індивідуальну форму навчання: «Тут такий момент, що треба бути готовими до того, що суспільство не готове. Є якась зашореність, що якщо діти з дитячого будинку, то вони якісь не такі».

Крім того, двічі на рік родину, яка взяла дитину, мають перевіряти соціальні служби. Щоправда, за словами Надії, за 5 років їх не перевіряли жодного разу. Ймовірно це тому, що родина доволі відкрита у соцмережах та не приховує факт усиновлення.

– Фактично їм (соцпрацівникам – ред.) потрібно перевірити, що діти здорові, у них все нормально, не відбувається нічого поганого. Можливо, в тих родинах, де є таємниця усиновлення і немає такої публічності, то там ще відбуваються такі перевірки. Як нам говорили, що про них повідомляють завчасно, погоджують час і це виглядає так, що соцпрацівник приходить просто випити каву чи чай, дивиться на умови проживання та йде.

ГРУПА ПІДТРИМКИ «НАРОДЖЕНІ У СЕРЦІ»

Раз на місяць у Вінниці відбуваються збори групи підтримки, де прийомні та батьки-усиновителі можуть відверто обговорити все, що їх турбує. Крім того, за порадами до них можуть звернутися й ті, хто лише розпочинає шлях до усиновлення. Для того, аби приєднатися до групи підтримки та потрапити на зустріч, можна написати Надії Сироватко у Facebook.

– Група підтримки закрита, тому що там є батьки, які утримують таємницю всиновлення. Це важливо. Але ось були три зустрічі й одна мама розповідає, що тримати це в таємниці без сенсу. Вона постійно живе у страху, що хтось відкриє цю таємницю, а це завжди буде невчасно і так, що дитині може бути боляче. Але, звісно, це право кожної людини (зберігати таємницю усиновлення – ред.).

На фото: зустріч групи підтримки
(на прохання героїні матеріалу, приховуємо обличчя учасників групи)

– У нас (у групі підтримці – ред.) за те, щоб розповісти реальність, тому що бувають випадки повернення дітей і це ще більше травмує що дитину, що сім’ю. Коли приходиш у соцслужбу, то ніби все класно, але насправді багато до чого треба бути готовим.

– Я особисто за те, щоб дітей брала пара, а не одна людина, тому що важливо, аби поряд була людина, на яку ти можеш емоційно покластися. Щоб хтось сказав, що ти молодець, тому що сьогодні кричала менше, ніж вчора, – з посмішкою додає Надія.

Як повідомляли раніше, нині на Вінниччині проживають 722 усиновлені дитини. За 2021 рік, станом на початок грудня, нові родини знайшли 17 дітей. Троє з них усиновлені іноземцями. У базі даних перебуває 579 дітей.

Фото Зорини Гаджук та з facebook-сторінки героїні матеріалу

Читайте також: «Завжди є своя футбольна команда»: як на Вінниччині живе подружжя, яке всиновило найбільше дітей в області

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.