Двори епізодичного дитинства виринають тепер у тумані поки сам ідеш Харковом – самим його середмістям.
За допомогою навігатора і брата на тому кінці телефону шукаєш дідовий дім – хочеш глянути ще раз на все це дорослим вже оком чи не востаннє, бо коли ще тут будеш наступного разу – просто хочеш піймати в повітрі чийсь голосі, напівоберт обличчя. Таке ще трапляється іноді, коли раптом потрапиш кудись, де вже дуже давно не бував, де бувало тобі з кимось колись дуже і дуже добре.
Сидиш на кріслі у теплому номері, ураз полишаєш яскравий галасливий готель, минаєш натовпи іноземних студентів, і виходи із метро, і теплий їх креозотний видих надвір. Зупинишся постояти мовчки хвилинку на площі – та час вже не ладен визначати для себе, поки холод пробирається до пальто і зап’ясток втискається у манжету кишені. Так проходиш Держпром і ідеш собі мовчки із пляшкою, із цигаркою, озброєний пам’яттю п’ятирічного хлопчика і навігатором в телефоні, поки брат на тім боці шукає у шафі конверти до батька від діда. У альбомі знаходить фотокартку з адресою на звороті дідовим почерком своєрідним, характерними мітками, що роблять чорнильною ручкою. І коли до будинку залишається ще мабуть двісті метрів в голові пропадають і галас, і зойки, і музика із кав’ярень. Ліхтарів золотисті плафони усе роблять жовтим і погода в листопаді від кольору цього стає майже теплою, майже літньою.
Братів голос ще чути у трубці, але щось вже крутиться у повітрі таке галасливе і дивне, і не вечір, а день і он хтось там за мною біжить тим провулком поміж гаражами й глухою високою цегляною стіною з єдиним балконом. За містком зоопарк і ти точно це знаєш, хоча зараз його не побачиш у темряві, та у пам’яті звідти лунає рик хижаків і стоїть довга черга до каси. Ось паркани геть інші тепер, а дорога так само пірнає під міст пішохідний і гуде наче річка у горах.
Величезний мій дід, його голос, як грім і слабкий від контузії та двох таборів його слух. Двір-колодязь у серці Харкова і ліфт із решітками замість стін, де дверцята зачиняєш руками, а по тім перевіряєш ще двічі, чи точно закрив, бо контакти старі і кабіна не рушить з незакритими гучними дверцятами. Звук від них долинає щоразу до найвищого поверху, куди ноги несуть попри всі електронні замки.
Щойно двері постануть із них під сигнал омофону хтось виходить і мовчки ти берешся за ручку та заходиш у цю напівтемряву теплу, а там жовта лампа на єдиному дроті – все неначе в бурштині застигло і лежить так сто років. Ті ж сітчасті дверцята, ті ж пощерблені сході з мармуровою крихтою. Піднімаєшся вгору, вислуховуєш тишу за дверима, так вагаєшся мовчки, мовчки гладиш рукою металеву скриньку поштову і дзвінок вже новий, але в тому самому місці. Унизу чути кроки і ліфт їде вниз. Унизу хтось неквапно розчиняє дверцята і звук цей так само гучний долинає до верхнього поверху і коли унизу він дзеленькає, що угору піти ти раптово і швидко на власний свій подив негайно рушаєш донизу, рахуєш всі сходи і цифра не сходиться трохи зі старою у пам’яті. Там внизу десь під сходами є дверцята у двір і ти швидко, бездумно повертаєш туди, і штовхаєш низенькі дверцята, і виходиш до високої вентиляційної шахти з підвалів.
Зоопарк через міст, літо у розпалі – білі хмари високі і занадто великі для дитячих очей літаки внутрішніх рейсів із Києва в Харків, і оце відчуття, що тебе постійно хтось піднімає над головою і кружляє під кронами. І сміх ще вдається почути, та він уже ніби не мій.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.