Вінницьке мистецтво під час війни: про перші тижні, єднання та працю для повоєнного майбутнього. Ч.1

20:44
Автор: Богдан Будай
Become a Patron!

Оновлено: 9 Червня 2022, в 12:33

Матеріал підготовлено за сприяння ГО “Львівський медіафорум”
у межах проєкту “ЛМФ Підтримка мережі журналістів”

Понад три місяці минуло від початку повномасштабного російського вторгнення, і за цей час чимало українців та українок знайшли своє місце в нових реаліях, допоки наші захисники із ЗСУ дають відсіч ворогу. Так, зокрема, свій інформаційно-культурний фронт відкрили вінницькі митці.  

Ми вирішили поспілкуватись з кількома митцями-вінничанами про їхній внесок у майбутню перемогу, їхні проєкти, ідеї, сподівання, прагнення, а також спогади перших днів. Першими героями нашої серії інтерв’ю стали Олександра Венславовська та Гліб Зельгін.

Гліб

Гліб Зельгін – митець, хореограф та організатор перформансів. Протягом тривалого часу працював та навчався за кордоном, зокрема, в Китаї та Німеччині. Після повернення сформував творче об’єднання “MON”, до якого, окрім нього, доєдналися Катерина Зельгін та Ліна-Марія Шлапак. Після початку повномасштабного вторгнення займається волонтерством, організовував безкоштовні заняття з тілесних практик, допомагаючи переселенцям та вінничанам впоратися зі стресом, спровокованим війною. Також організував низку перформансів, про які йтиметься далі.

“Зрозумів, що почалось”: спогади про перший день повномасштабного вторгнення

В: Розкажи, будь ласка, про свої спогади першого дня. 

– Ми прокинулись від вибухів. Я зрозумів, що почалось. Перебуваючи ще в Німеччині, я розумів, що все до цього йде. Півтора роки тому ми вирішили повертатись в Україну, щоб своїми силами, мистецтвом, соціальними проєктами, які ми хочемо робити і робимо вже декілька років, налаштовувати людей на єднання, на якусь впізнаваність української культури, впізнаваність взагалі такого поняття як єдність, як любов. І навколо цього об’єднувати людей.

Культура – це великий фактор, який може дати можливість не повторювати помилки. Тому що саме роз’єднаність дала можливість свого часу росії ввійти на Схід країни. Не згуртувалась вся країна відразу, щоб вирішити це питання. І всі ці вісім років ми зробили дуже багато кроків, щоб було краще, але, на жаль, навіть цього не вистачило для того, щоб ніхто не сунувся. Однак, те, що ми згуртувалися, дає нам можливість стільки часу відстоювати і боронити на різних фронтах свою країну. Це питання не тільки військового моменту. Культурний та інформаційний фронти – не набагато менші.

Зараз я тримаю зв’язок з Грецією, Чехією, Німеччиною, Литвою, Польщею, і ми всі працюємо на одне. Ми розповсюджуємо інформацію про Україну, розповсюджуємо той наратив, що Україна – це не росія. Це взагалі різні країни, і ще треба подивитись, хто з кого витік. Але не будемо підіймати зараз ці питання – хто з кого. Взагалі станом на XXI століття ми – окрема держава. Крапка. І наш державний кордон проходить набагато більше, ніж зараз він є, адже анексовані території – це теж наша держава. Світове суспільство має зрозуміти, що це питання не сьогодні з’явилось, воно з’явилось набагато раніше. Я поки в Німеччині був, ми максимально брали участь в тому, щоб розповсюджувати інформацію, де Україна розташована, хто ми такі і що ми робимо. Тому що на світовій культурній карті ми не існували.

В: А як довго ти був у Німеччині, до речі? 

– Я там був два роки, це було два контракти, я працював у театрі-вар’єте, де хореографом працювала Тетяна Денисова. Тривалий час вона працювала в росії, ми з нею на цю тему розмовляли теж. Запитував її, як їй взагалі в росії працюється і чому вона не хоче повертатись.

Там я і навчався, і працював. Навчався я в межах своєрідного танцювального хабу “Tanzfaktur”. Це перформативна студія, яка складається з багатьох класів, і один з них перетворюється на майданчик. Там багато хореографів з усього світу приїжджають і дають тижневий воркшоп. Наприклад, в якийсь день ми розбираємо тільки роботу на підлозі, тільки соціальні питання в хореографії або якийсь окремий сегмент: працювати тільки кістками або тільки м’язами. В кожного свої методики, і коли нам вистачало сил після роботи приїжджати зранку на ці класи, я приїжджав.

Також в Кельні, а точніше, на території Рейн-Вестфалії, де він розташований, відбується найбільший світовий танцювальний так би мовити ярмарок  – “Tanzmesse”. З усього світу туди стікаються артисти і діляться новітніми якимись технологіями, техніками, постановками. Коротко – це величезний танцювальний базар. Чимось схожий за суттю на наш “Експоцентр”. Тобто, там і виступають, і продають, і купують, і обмінюються досвідом, і воркшопи відбуваються – все, що завгодно.

Загалом, я був у Німеччині з 2018 по 2020 рік. До цього був у Китаї декілька років.

“Це перетворилось на один суцільний волонтерський день”: про перші тижні

В: Повертаючись до нашого сьогодення. Чи відбулось в тебе якесь переорієнтування в діяльності після 24 лютого? І якщо так, то як це проявлялось?

– З перших днів я у танцювальній спільноті написав, що у мене вдома можна залишитись. І через мій дім проїхали дуже багато танцівників, просто артистів, знайомих. Інколи в мене вдома було до 12 людей, ночували. Ми їх годували, відпоювали, гуляли з ними, розмовляли, паралельно я кожен день вів класи для переселенців, щоб їх якось відволікати від того, що вони кудись втекли, кудись поїхали. Як людина, яка займається тілом, дуже розумію, що тіло – це перша зона, яка включається, яка тригерується, коли є стрес. А стрес зараз у всіх. І завдання, яке я перед собою поставив, – зробити так, щоб люди пережили війну і потім могли відбудовувати як країну, так і своє життя. Якщо зараз “злетить кукуха” у всіх, то відбудовувати не буде кому. Державу можна відбудувати, тільки маючи голову на плечах. Якщо ми відбудуємо “якось”, то такий результат і матимемо на майбутнє. Повторювати помилки немає жодних сил і сенсу.

Від 24 лютого я і робив “Коктейлі Молотова”, і допомагав волонтерам, і збирав поштові перекази, їздив допомагати з речами, з Червоним Хрестом збирали речі. Це перетворилось в один суцільний волонтерський день. Щось треба – я допомагаю. Будь-що. Щось носити – добре. З кимось розмовляти, пересидіти, знайти переносу для кота, їжу, воду, залишити в мене пожити або просто прийняти душ, ці класи…

Потім вирішили робити свої проєкти, щоб якось культурно підкріплювати хвилю культурних атак. Ми, безумовно, проти війни, а шлях до перемоги бачимо через любов, єднання, свою чітку громадянську позицію.

“Творчий пошук не закінчується навіть під час війни”: про мистецькі проєкти після 24 лютого

В: До речі, згадуючи твої проєкти після початку повномасштабного втогненя. Одним з перших було “YADRO”, якщо не помиляюсь. Як виникнув проєкт, звідки з’явилась ідея? 

– Мені захотілось висловитись. Вже півтора роки, як існує об’єднання “MON”, в якій є троє людей, в тому числі – і я. Я розповів колегам про якісь початкові думки, зокрема, про те, як навколо ми – кожен з нас – єднаємось. Вже понад рік ми ці меседжі несемо і зараз ми їх вирішили донести під час повномасштабної війни, тому що вони не перестають бути актуальними, а стають ще більш актуальними. Розказати про свої культурні цінності, про свої переживання. Просто вилити свою рефлексію. Це теж важливо, адже воно накопичується. Ти можеш допомагати багатьом людям, але всередині ти все одно замикаєшся, адже вислуховуєш людей, через себе це пропускаєш. Люди, пов’язані з мистецтвом, це досить-таки “тонкошкірі” люди, і їм теж це треба якось абсорбувати, і потім якось викинути це, видати з себе. Так, під час розмов, ми вирішили, що будемо документувати наші розмови з приводу того, що ми зараз відчуваємо, що ми зараз хочемо донести до людей, що ми бачимо і що ми не хочемо бачити. Переоцінка цінностей свого життя, життя інших людей – ми це все документували і потім зібрали наші діалоги у великий текст.

Потім Ліна-Марія, наша подруга, одна з “МОN”-івських наших діячів, запропонувала, щоб ми це поєднали з нашим минулим проєктом. Ми вже колись робили постер-рум, коли ще були в Німеччині. Вона робила свої постери. Це медіа-проєкт, в якому ми зосереджували свої якісь пластичні рішення. Тут ми вирішили використати те саме – наш постер-рум був як зображення того, що є навколо, наших думок і наших переживань всередині. В мене була вже готова хореографія, яку я дещо переробив. І був ще один член команди в цьому “Ядрі” – це Олекса. Ми з ним співпрацювали в минулому, до повномасштабної війни, під час “AirFest’у”. Він писав разом з Дариною (Войтенко – авт.) музику. Їх проєкт називається “Гіркі дикі трави”. І ось тут він до нас долучився як окремий виконавець. Музику взяли, записали голос. Це була максимальна колаборація: я придумував якусь режисерську і загальну мету/ідею, Ліна займалась візуальною частиною, Катерина займалась текстовою частиною, Олекса займався звуковою. Одне одному допомагаючи, прослуховуючи, ми так 5 днів прожили в нас вдома і до кінця зробили проєкт. Разом монтували, разом постпродакш, і так далі. До нас приєднався оператор Нікіта, який досить легко і за короткий проміжок часу зрозумів нашу ідею і допоміг зняти. Просто на телефон. Я не можу сказати, як це все трапилось, але можу сказати, що призвело до цього. Творчий пошук не закінчується навіть під час війни. Він видозмінюється, стає більш важким, але якщо поруч є сильні плечі та люблячі серця, то набагато легше відбувається це все.

Ми співпрацювали з херсонськими художниками, які зараз в Литві й Естонії, там буде показано “YADRO”. І ще я збираю художників, які теж малюють під час війни. Потім в Познані теж, можливо, будуть акції, які відбуватимуться з цим нашим відео. І взагалі, певну взаємодію будемо робити. Також була співпраця зі знайомими в Чехії. Мій друг, який зараз вчиться в Брно на театральному, збирав тексти людей: роздуми, оповідання, щоденники. Вони відбирали варіанти, які їх зачепили, перекладали їх чеською і зачитували для інших митців, студентів тощо під час “українських днів”.

Дуже сподіваюсь, що я за це літо встигну зробити ретрит-центр під Вінницею, де ми зможемо збирати митців для колаборації і творчих якихось проєктів. Тому що, як тільки закінчиться війна (а я сподіваюсь, що це буде післязавтра), ми зможемо максимально швидко “закинути” український продукт за кордон, щоб всі бачили, чому ми не тільки військово вистояли, а чому ми ще й культурно вистояли під час цієї навали.

“Розчинитись одне в одному і бути суцільним організмом”: заклик до єднання

– Наостанок хотів би додати невеличке звернення до людей, які переживають цю війну. В нас є декілька таких шарів суспільства, які зараз розмежувались: волонтерське суспільство, яке повністю віддає своє життя на волонтерську роботу, є наші хоробрі захисники, які перебувають в точці перетину двох світів, один з яких ми захищаємо, є люди-переселенці, які вимушено покинули свої домівки, і люди, які залишились в своїх містах. Мені хотілося б, щоб ці чотири “шари” єднались і розуміли одне одного. Зараз час єднання, і розшарування неможливе. Нам потрібна максимальна дифузія. Ми маємо розчинитись один в одному і бути суцільним великим організмом, який думає та переживає однаково, який емпатично дивиться на кожного. Ці мовні питання, які інколи виникають, питання з певним наративом – мають проходити через один спільний організм і під великим куполом любові. Це те, що ми маємо пронести. Тому що тільки любов допоможе відновити, відбудувати і зробити нас сильнішими. Якщо ми будемо закриватись, шукати якогось не скільки зиску, але своєї якоїсь сторони в кожному з цих питань, нічого не вийде. Тільки єднання. Хочеться ще додати, що нарешті є можливість стати кращими. Як державі, як суспільству. І ми не маємо втратити цей шанс. Адже ціна, яку кожен з нас платить: хто своїм життям, хто – часом, хто – мозком, хто – рідними – всі платять якусь ціну – ціна занадто велика, аби ми зараз все про*рали. Всі розуміють, що жити по-старому і піти на якісь компроміси, піти на якісь погодження з країною-агресором – неможливо. Якщо в нас тільки один шлях, то ми маємо впевнено і без страху ним йти.

Олександра

Олександра Венславовська – очільниця Мистецького об’єднання “Plai”, співзасновниця артпростору “ПІЧ”, культурна менеджерка. З перших днів повномасштабної війни вона спільно зі своєю командою перетворила артпростір на своєрідний притулок для людей, що виїздили подалі від активних бойових дій. Під середини квітня “ПІЧ” стала також місцем взаємодії між митцями задля: взаємопідтримки та організації спільних проєктів, майстер-класів, воркшопів, тематичних кінопереглядів, мистецьких зустрічей тощо.

“ПІЧ перетворилась на прихисток”: спогади про перші дні

В: Розкажіть, будь ласка, про свої спогади першого дня повномасштабного вторгення. І, загалом, як змінилась Ваша діяльність після 24 лютого?

– Перший день, певно, був, як і в кожного, – коли ми прокинулись від новини, що росія напала на Україну, і в нас почалась повномасштабна війна. Перші дні – це був взагалі дуже напружений стан. Хоч я вважаю себе людиною досить витривалою та стресостійкою, направду, для мене було дуже важко це просто усвідомити. Дуже багато наших друзів з нашої мистецької спільноти – люди мислячі, свідомі – до останнього не вірили, що це взагалі можливо. Але от напередодні, 23-го, ми були в “Печі”, був День народження Даші, нашої СММ-ниці, і ми дивились “Вавилон-20”, після було спілкування – і було таке передчуття, що щось назріває. Але до останнього я не могла в це повірити.

Перший тиждень ми всі мобілізувались. Були питання: що робити? Що з дітьми робити? Куди самим? Залишатись? Ця ситуація, коли може “прилетіти” в будь-який момент… Зараз ми вже перебуваємо в стані звикання. Трішки звикли, усвідомили й прийняли десь цей факт, хоча неможливо прийняти війну, яка відбувається в тебе в країні, в тебе вдома. Люди, які ззовні, ніколи не зрозуміють, так само, як і ми частково не розуміли довгий час події на Сході. АТО, коли ти перебуваєш у Вінниці чи Львові, – здавалося чимось далеким. Але зараз ми відчули це, і дуже гостро. Я була буквально на днях у Молдові – люди переживають, звичайно, кожен розуміє, що це може торкнутись і його, але все одно є таке усвідомлення, що “це не в мене вдома”. А коли це “в тебе вдома” – це дуже складно.

Ми, звичайно, всі перегрупувались. Перший тиждень – це був наплив людей. “ПІЧ” перетворилась на шелтер, прихисток. Ми використали всі ресурси, які в нас були. В мене телефон просто не замовкав взагалі. Був опублікований мій номер, ми написали пост, що “ПІЧ” може прийняти людей, і тут в перші дні було по 40 людей. Хоча в нас тут маленький досить простір, ми всіх приймали: і опівночі, і о 4-ій ранку – хто як доїжджав. І вдома в мене так само. Плюс – коти, собаки – хто тільки через нас не проходив.

Якщо чесно, от в перші дні, коли люди їхали, і я думала, як добре, що було зроблено те, що зроблено. І дуже шкода, що не було зроблено того, що можливо було зробити. Я дуже раділа, що ми зробили “ПІЧ”, і вона нам знадобилась. Бо люди приїжджали в такому напруженні… Це страшно. Я, насправді, не знаю, я досі не була там (мається на увазі, лінія зіткнення, райони, де відбуваються активні бойові дії – авт.). Але я бачила, що людям було дуже важко. Але завдяки цьому артпростору вийшла така собі арт-терапія. Вони на ранок, коли прокидалися, говорили, що в нас тут “безпечний арт-бункер”, оскільки приміщення підвальне. І говорили, мовляв, “Друзі, ми до вас обов’язково повернемось в мирний час, але у вас бомбосховище – 5 з 5”.

В нас була парамедик, яка привезла данських журналістів. Вони їхали знімати про АТО (зону ООС – авт.), вранці 24-го прокидаються в Краматорську, а в Україні почалась повномасштабна війна, і їм довелось швидко виїжджати. Вони тут ночували в нас, і вона казала, що перше ексклюзивне місце, де вона ночувала, це була сувенірна лавка. А друге – це артпростір “ПІЧ”. На першому етапі ми, звичайно, мобілізували всі свої сили і приймали людей. Всюди, де могли. Підключились з “Божевільною школою”, з “Артиновим”, з “Чердаком”. І це був перший момент того єднання, про яке ми стільки говоримо. І це було не “ми говоримо, що об’єднуємось”, це було фактичне об’єднання і фізичне. Ми допомагали одне одному, люди максимально мобілізувались та самоорганізувались. Наші менеджерські “скіли” нам дуже знадобились.

Так що ми в перший тиждень не мали жодної думки їхати з України. Тільки в разі, якщо буде прям “сипатись на голову”. Тому що я несу відповідальність за своїх дітей. А так – я не думала жодної хвилини, що я поїду з України. Була впевненість, що ми залишаємось у Вінниці настільки довго, наскільки можливо тут залишатись і допомагати тим, чим можемо.

Потім ми підключились до гуманітарної допомоги. Облаштували в “Печі” невеличкий не те, щоб волонтерський центр, бо нас тут не так багато, і ми трохи іншим займались, але і через нас проходили якісь вантажі, і до нас були запити, я вже зв’язалась з усіма нашими волонтерськими центрами, які є у Вінниці, з “Подільською громадою” безпосередньо. І просто відправляли в ті місця, де це необхідно. Те, що стосується гуманітарки.

“Вчимось жити у стані війни”

– Зараз вже відбувається в нас такий собі третій етап, коли ми в стані війни починаємо вчитись жити, по-друге, не транслювати погане, а транслювати щось світле, займатись своєю діяльністю. І саме не відсторонюючись від війни, а у форматі, що якщо у нас зараз є можливість і ресурс, ми маємо думати про те, чого ми хочемо в майбутньому, що потрібно змінювати. Хто будуть ці люди, які будуть це змінювати. Плюс, ми відкрили “ПІЧ” для людей, які приїхали сюди, і зараз буде більш активна така фаза, коли ми будемо робити заходи різні, в тому числі, і для переселенців, і для всіх, хто є та залишається у Вінниці.

Почали такий цікавий момент з маніфестом, він дуже важливий для нас (мається на увазі Маніфест вінницьких митців, опублікований в середині квітня, детальніше про це ТУТ – авт.). Тому що це відображення тих цінностей, які ми транслювали до повномасштабної війни, будемо транслювати після війни і під час війни. Тому що мистецька спільнота якраз дає цей ресурс переосмислення. Саме ці люди, філософи, науковці в якійсь мірі, митці в своєму баченні, своєю мовою мистецтва дають нам можливість подивитись на речі по-іншому. І запропонувати свої зміни. Хоча ми й не взяли до рук зброю, мистецтво теж не може мовчати. Ми цьому зараз будемо приділяти багато уваги. Особливо – переосмисленню. Тому що це, якраз, і є наша місія. Для того, щоб потім, коли буде момент, що потрібно запропонувати, щоб було, що запропонувати. Зараз є величезна підтримка і увага до України з боку європейських країн і світу взагалі. З одного боку, це дає нам нарешті таку можливість відчути цю відповідальність. Перед собою, перед своєю країною і перед розвиненим цивілізованим світом.

Культура – це багато пластів нашого життя, і нам точно є ще, над чим працювати. Україна зараз – це такий “бренд”, але ми платимо за це дуже велику, максимальну ціну. Ми маємо розуміти, за що ми її платимо. Чого вона вартує. А вона вартує нашої історії, нашої ідентичності. Ми в мирний або відносно мирний час говорили про ідентичність українську, що нам треба себе ідентифікувати, нам треба себе ототожнювати зі своєю культурою, історією, традиціями і так далі. Але зараз це стає просто очевидним і набагато глибше сприймається.

Ми говоримо не лише про якісь глобальні процеси, ми говоримо і про Вінницю. Тому що нам багато чого треба зробити ще, щоб ми дійсно відчули себе самими собою. В умовах війни стало зрозуміло, що ми просто себе недооцінюємо.

В: Яким, на Вашу думку, може бути мистецтво після війни?

– Якщо говоримо про Вінницю, то в нас має змінитись загальна, так би мовити, обкладинка міста. Ми повинні подумати над тим, як зробити так, щоб креативні індустрії справді були креативними індустріями. Щоб культура і мистецтво працювали в “компліті” з бізнесом, з соціумом, щоб люди дійсно мали доступ до культурного продукту. І щоб культурний продукт мав можливість самоокупатись, розвиватись. Я нещодавно вивчала креативний сектор в Британії, і там креативні індустрії дають найбільшу кількість робочих місць. Більше, ніж будь-який машинобудівельний завод. Але в нас цього усвідомлення просто немає. Для мене культура майбутнього у Вінниці – це розвиток саме від усвідомлення того, що культурна економіка – це гроші, культура, мистецтво – це гроші. Це не щось таке, що ти не можеш взяти в руки. Це речі, які глибинно впливають на соціокультурний пласт буденного нашого життя.

Тому, я думаю, окрім будівництва супермаркетів, багатоповерхівок, ми маємо задуматись над тим, як створити умови, щоб туристи, які приїдуть в Україну, побачили справжню Україну. І щоб вона була в своїх міста, деякі з яких ще доведеться відбудовувати. З одного боку, ми говоримо про те, що це складно, але є досвід світовий, коли країни виходили з війни і отримували якнайкращий розвиток. Зараз нам необхідно використати ті інструменти, які будуть дієвими для нашого розвитку. Культура важлива ще й тим, що має бути достатньо серйозна мотивація для людей, які виїхали з України, повернутися, окрім нашого патріотизму, окрім нашого відчуття, наших будинків. Хоча я молдованка, але я завжди знала, що я буду жити в Україні. І зараз, на цей момент, багато речей мене не влаштовують як культурного менеджера та і як просто людину. Але це не означає, що я маю поїхати з Вінниці або з України. Це означає, що я можу щось запропонувати або щось змінити.

Коли ми почнемо усвідомлювати свою не меншовартість, а значимість, і те, що кожна ідея може мати розвиток, щоб не боялись запропонувати.  Страх багато чого блокує. Це і страх бути гіршим, страх десь “недотягнути”. Треба бути впевненими в тому, що ми можемо багато чого.

____

Від часу запису цих інтерв’ю минуло близько півтора місяця. За цей час команда Мистецького об’єднання “Plai”, артпростору “ПІЧ” та творчого об’єднання “MON” реалізували низку перформансів та мистецьких акцій. На базі артпростору регулярно відбуваються тематичні зустрічі, кінопокази, майстер-класи, а нещодавно відбувся інтенсив, покликаний допомогти митцям перетворити свої ідеї в реальні проєкти. Гліб Зельгін був ідейним натхненником щонайменше двох перформативних акцій в центрі міста. Це нещодавній перформанс “People kill, People heal”, організований до 100-го дня повномасштабної війни, та “Заголовок”, що був реалізований на початку травня.

І якщо нещодавній перформанс був покликаний висвітлити питання певного інформаційного звикання до поточних новин, то попередня акція, організована в межах арки та дворика кінотеатру “Родина”, спонукала людей, в певному сенсі, “перетравити” думки та почуття під час війни та поділитися ними.

 

 

Загалом, цей партисипативний (від лат. participatio – участь, співучасть) перформанс був розділений на три локації. Перша – “голова”, була місцем, призначеним для сприйняття відвідувачами думок авторів проєкту. В приміщенні стилізованого під голову намету (облаштовані очі, носи та вуха лише посилювали символізм) на відвідувачів “сипався” рій думок, що виникли під час війни, у вигляді образів та записаних слів авторів.

Наступна локація була протилежністю першій. На зміну кольору сепії – напівтемрява з червоними, рожевими, фіолетовими та синіми відблисками. На зміну гамору думок – тиша. Тут відвідувачів мовчазні актори спонукали висловити свої думки, почуття та емоції. Облаштована локація була в межах арки кінотеатру “Родина”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І, нарешті, третя локація – двір кінотеатру. Тут для відвідувачів підготували низку постерів, інформацію про команду, яка готувала проєкт (а це майже три десятки людей), пропонували висловитись у формі малюнків, написати листа собі чи друзям, зафіксувати себе на фото чи зробити собі відеопослання на майбутнє.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

____

Загалом, можна сказати, станом на сьогодні мистецька спільнота Вінниці активно розвивається, ініціює нові проєкти та намагається максимально активно працювати в своїй сфері, перетворивши мистецтво на свою зброю.

Це лише перша частина нашої серії інтерв’ю про вінницьке мистецтво під час війни. Далі – буде. 

Фото – Зорини Гаджук та автора

Читайте також: “Мистецтво – наша зброя”: у Вінниці митці з різних регіонів кооперуються для спільних проєктів. ФОТО, ВІДЕО

Читайте також: “People kill, People heal”: у Вінниці відбувся перформанс про інформзвикання та рани під час війни. ФОТОРЕПОРТАЖ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.