В середу, 13 квітня, на території артпростору “ПІЧ” відбулась зустріч між вінницькими митцями та тими, хто через війну був вимушений евакуюватися до Вінниці. Сама зустріч тривала близько двох годин, а результатом її став спільний маніфест митців, бажання та наміри кооперуватися в подальшому, реалізовувати свої проєкти та загалом працювати в мистецькій сфері над тим, якою буде Україна після закінчення війни та нашої перемоги.
Загалом в кімнаті артпростору зібралось близько 50 людей: художників, музикантів, поетів, операторів, фотографів тощо.
Третина людей була не з Вінниці. Серед них – директор мультидисциплінарного фестивалю “ГогольFest” Максим Демський. Наразі, каже, безробітний та пропонує допомогу тим, хто цього потребує:
– Я вмію водити машину, можу тягати “броніки”, якщо комусь треба. Можу каски, шоломи якісь знайти.
“ГогольFest” — це фестиваль сучасного мистецтва, який демонструє і поєднує в одному часовому проміжку сучасні театр, музику, кіно, перфоманс, освітню, візуальну та дитячу програми. Фестиваль заснований у 2007 та до 2017 проходив тільки в Києві, а з 2017 почав подорожувати Україною. У 2019 увійшов у п’ятірку найкращих фестивалів Європи (EFFE Awards 2019-2020). В 2018-2019 роках фестиваль проводили у Вінниці. Потім фестиваль “переїхав” до Маріуполя.
При згадці про Маріуполь тон чоловіка змінюється, стає більш важким, адже саме там були останні проєкти культурного менеджера:
– Коли ти там побував і бачив, наскільки там все змінилося з 2018 року до ще недавніх часів, і те, як там стало… Окрім фестивалів, які ми робили в Маріуполі, запускали дуже потужний проєкт і вклали в нього дуже багато сил – це Центр сучасного мистецтва “Готель Континенталь”. Там прямо в центрі міста є ПК “Молодіжний”, дуже красива була будівля. Її зараз спалили взагалі. І в цій будівлі, за допомогою мерії, різних ініціатив, бізнесу, активних людей запускався Центр сучасного мистецтва, куди вже вдалося привезти низку режисерів. Там була вже група “Театроманія” – аматорський театр. І, власне, німецький режисер з цим аматорським театром зміг поставити декілька вистав і мав уже їхати за кордон… Тільки-тільки з’являвся цей кисень… Коли кажуть слово Маріуполь, не хочу нічого знати. Це настільки емоційно і чуттєво…
Під час своєї короткої промови Максим Демський висловив кілька важливих думок щодо місця митців у сучасній Україні та майбутнього мистецтва в цілому. Далі подаємо цитатами.
Про пошук себе
[…] Якщо на якусь мить відсторонитись від ситуації… Це складно, але це потрібно зробити, тому що в цьому і є наше дорослішання – дорослішання як нації, як людей, які, в першу чергу, зараз шукають нове місце в цьому житті, цій країні. Хтось, навпаки, перестає асоціювати себе з тим, що відбувається, закриваються. А є ті, хто якимось чином намагаються втулитися в ті процеси, які зараз відбуваються: хтось армії допомагає, хтось волонтерам. І дуже цікава відбувається річ: в моїй спільноті ті професії, які були, зараз стали взагалі непотрібні. Музиканти, наприклад. Ніби потрібні, але не так це все затребувано. Водій, який вивозить сім’ї у Львів, важливіший зараз. Тому що це реальне життя.
Є такий композитор, (Дмитро – прим. авт.) Байбаков. Він композитор, написав музику для купи українських фільмів. Про нього мало хто знає, але він отримав “Гран-прі” в Європі як кращий композитор. Реально крутий мужик. І от він зараз пише у Facebook: “Я не знаю, чи зможу писати колись музику. Але зараз я водій і можу перевезти чотири-п’ять людей за раз”. І, мені здається, те, що люди зараз мають самі шукати це своє місце – це і є наш вихід, з одного боку, з зони комфорту, з іншого – знаходження себе іншого. Не того, ким ти був. Адже є “до” і “зараз”.
Про загублені 8 років та яким мистецтво стане в майбутньому
[…] Мистецтво – працює. Але ми трохи “провтикали”. За ці вісім років ми могли зробити набагато більше. В рази, а, може, і в тисячі разів. Але люди все одно були “на расслабоні”. І тоді ефект цього культурного фронту був би набагато сильніший, ефективніший. Дуже важливо аналізувати, що ми “провтикали”, і багато хто серед нас кричав про це, мовляв, вставайте, треба працювати, бо час йде проти нас.
Зараз, мені здається, в цьому формуванні нас відбувається дуже цікавий ефект, який ще треба донести на міжнародній арені, – що ті цінності, які вони ж і несли, вони їх загубили. Величезна європейська спільнота, яка, по суті, теж якийсь момент десь “завтикала”: людські цінності, демократію, розвиток людини. Багато в чому ми є каталізатором цих процесів. Друге, що відбувається, – що буде наступний етап. Президент вже про це говорить […] – зараз питання вибудовування нашої мрії. Що ми хочемо? Війна закінчиться, ми перемогли. Зараз в цій енергії, в цій емоції ми можемо найбільш ефективно щось робити. Тому що в нас зараз включені всі центри. Ближче до фронту в тебе взагалі вмикається все. Ти можеш не спати, не їсти. Ти можеш бути “увімкненим” на всі 100 відсотків. І це ефект майже наркотичний. Як би це страшно не звучало, багато хто біжить за цим воювати. Це певний ефект, коли ти відчуваєш, що ти дуже потрібний. Всьому: світу, людям.
В цей момент було би цікаво помріяти і подумати, проговорити, сформулювати: хто ми такі і ким бачимо себе в подальшому.
“ПІЧ” як хаб для взаємодії
Після знайомства між присутніми гостям було презентовано історію артпростору “ПІЧ”, яку розповіла Олександра Венславовська, очільниця ГО “Мистецьке об’єднання “PLAI” та одна із засновниць “Печі”. Як засновувалась “ПІЧ”, можна дізнатись в нашому репортажі за ЦИМ посиланням.
Наразі ж “ПІЧ” стає таким собі хабом для взаємодії. Під час дискусійної частини зустрічі Олександра повідомила про рішення відкрити простір на постійній основі для реалізації творчих задумів та проєктів, які можуть бути корисними в теперішні часи.
– Ми відкриваємо “ПІЧ”, і це буде постійно діючий простір. Ми плануємо зробити таким чином: кожен день з 10:00 до 17:00 ви можете прийти: попрацювати за компом, випити каву/чай, запланувати зустріч, знайти собі партнера і зняти кіно – в залежності від тих ідей, що ми можемо запропонувати зробити в цей час. В нас тут можна записувати подкасти, є необхідне обладнання. Є можливість провести захід: театральну виставу, лекцію, майстер-клас, воркшоп, ще щось. Плюс, в нас постійно відбуваються певні проєкти. Кіноклуб, напевно, ми відновимо. І ми продовжимо займатись підтримкою людей, які потребують. Також створимо базу контактів, які у нас у Вінниці є волонтерські центри. Ми можемо використати ресурс один одного і максимально бути активними в цей час в тому місці, де ми є.
“Мистецтво – це наша зброя!” – маніфест
Результатом зустрічі став спільний маніфест вінницьких митців та тих, хто переїхав до Вінниці.
– Рішучістю та трепетом просочене повітря. 13 квітня була розмова з однодумцями у Вінниці. Нас багато. Ми залишаємось в Україні. Війна змусила багатьох покинути свої міста. Ми всі перемішались, але ми на одній землі. Арт-простори перетворились в шелтери та гуманітарні центри. ПІЧ зібрала режисерів, художників, музикантів, дизайнерів, акторів, менеджерів культури для взаємодії та протидії російській агресії мовою мистецтва. У нас спільна ціль, єдина позиція, довгий і непростий шлях. Наше громадянське кредо і протест ми транслюємо в слова, а слова в дію, – кажуть в “Печі”.
Сам же маніфест, підписаний відомими поетами, культурними менеджерами, музикантами, креативниками, художниками і не тільки, було опубліковано сьогодні, 16 квітня, на Facebook-сторінці артпростору. Він виглядає наступним чином:
– Війна – це руйнація та страшний біль, що не припиняється. Деякі наші міста перетворилися у попіл. Це нестерпно. Та ми маємо любов до життя настільки сильну, що знаходимо сили рухатись далі. Наша громадянська позиція єдина – ми хочемо жити в новій Україні.
Ми не повернемось назад. Ми втратили три контрольних точки, в яких могли змінити вектор розвитку країни завдяки культурі. Зараз ми знаходимось у четвертій точці.
Боротися за Україну для нас – це мати достойність визнати помилки й ніколи не повертатись до старого світу. Війна забирає тисячі наших людей. Ми повинні об’єднатись, щоб зупинити ворога. Багато українських митців взяли до рук зброю
на захист своєї землі та народу. Деякі продовжують діяти на культурному фронті.
Мистецтво і слово – це наша зброя. Мистецтво – це рупор. Мистецтво – голос свободи та цінностей.
Світ перестав бути обмеженим для нас через війну. Головне відшарувалося від другорядного. Маємо позбутись своїх обмежень та відкинути страхи. Нас чує весь світ. Підтримка всього світу та конкретні можливості ніколи не були такими близькими. Ми повинні усвідомити і запровадити моду на цінність нашої культури та перспективність культурної економіки в Україні. Ми хочемо співпрацювати з розвиненими країнами, але зберігати і транслювати свою ідентичність.
Мистецтво – це інструмент фіксації, донесення та комунікації. Обмеження стали умовними. Промовляймо і створюймо щиро та гучно!
Те, що промовляли українці століттями, проймає, обплітає душу особливо сьогодні, у час війни. Голоси наших предків дають сили. А ми маємо наповнювати силою власну історію. Вивчати та знати історію української культури. Вивчати та знати витоки української культурної ідентичності. Слід від’єднатись від відчуття другорядності та меншовартості, що породжує поверхневий, нічого не вартісний культурний продукт.
Нашу мову починає пізнавати світ, нам потрібно розмовляти українською. Ми повинні створювати м’які умови, засновані на любові, для її поширення та вивчення. Єднатися навколо любові, а не навколо ненависті. За, а не проти!
Ми несемо відповідальність перед собою, країною та майбутніми поколіннями за вибір шляху. Ми усвідомлюємо, що зміни починаються з самого себе, тому ми не очікуємо, а діємо.
Ми повинні вчитись, експериментувати, працювати, усвідомлювати культурну та інтелектуальну цінність українців. Митці, культурні менеджери, креативний сектор – це люди-універсали, що вміють перетворювати простір навколо себе.
Головна задача мистецтва – змінювати простір навколо себе. Напряму, або опосередковано, ментально чи фізично. Нам потрібен якісний менеджмент для синергії та ефективного розвитку. Нам потрібні чуттєві та рішучі митці. Поруч зі смертю йде життя. Поруч із силою йде згуртованість.
Ми – країна Європи, ми – її цінності, ми демократичні та вільні, ми спонукаємо весь світ повернутися до гуманності, де людина та її свобода є найважливішим даром. Світу розвитку і любові, а не війн та деградації.
Слава Україні!
Та не маніфестом єдиним. Так, для митців було створено окремі чат та Telegram-канал для координації. Канал отримав назву “ПІЧінг”, і в цьому є свій подвійний сенс. По-перше, “ПІЧінг” – очевидне похідне від назви простору “ПІЧ”. Окрім того, слово співзвучне з “пітчинґ”.
Пітчинґ, подання, також пітч (англ. pitch) — це коротке словесне (іноді візуальне) представлення ідеї кінофільму, своєрідна презентація. Пітч створюється сценаристом або режисером для продюсера чи представника студії з метою отримання фінансування для фільму. Подання, як правило, проводять особисто, хоча іноді вони можуть відбуватися по телефону або через відеозапис.
Також для митців було створено Google-форму для втілення різноманітних проєктів на базі “Печі”.
Проєкт “YADRO”: переосмислення внутрішніх переживань та свого місця в світі
Окрім того, під час зустрічі було презентовано проєкт “YADRO” – результат творчої колаборації кількох вінницьких творців з творчого об’єднання “MŌN”. Він став наслідком переосмислення переживань, страхів, турбот та думок, які постали перед митцями після початку повномасштабної війни та містить в собі кілька елементів: візуальну та аудіовізуальну рефлексію на тему війни. Серед прикладів останньої – відео, яке було презентовано гостям “Печі” під час зустрічі. Ознайомитися з ним можна нижче.
Над проєктом працювали Гліб та Катерина Зельгіни, Ліна-Марія Шлапак та Олекса Добросій. Кожен з них презентував свою форму рефлексії на події, які сталися з ними та з усією країною після 24 лютого. Наразі роботи Ліни-Марії прикрашають стіни артпростору “ПІЧ”.
За словами творців проєкту, він був створений надзвичайно швидко – за п’ять днів. Знімав Нікіта Лосєв.
– Ідею проєкту запропонував Гліб, а далі у нас вийшла щільна та продуктивна співпраця, тому що було багато чого сказати, тому що кожен віддався процесу повністю. Проєкт складається з трьох частин: постер-рум, в основі якого плакати Ліни, історія, в основі якої пластика та рух, і музична частина. Текстова складова – це наше дослідження-рефлексія на тему війни, мистецтва та цінностей, над ним працювала Катя. Уся музика написана Олексою, – кажуть автори проєкту.
Протягом відео можна почути кілька важливих та просякнутих тривогою думок, якими митці захотіли поділитись в рамках проєкту.
– Я задаю собі це питання кожен день: чи нормально зараз займатись мистецтвом? Що таке тепер – нормальне життя? Війна – це страх, агресія, радість, об’єднання, жаль і віра – велика та складна матерія, яка не може не пробуджувати мистецтво. Навіть якщо ти не хочеш рефлексувати, відлуння йде постійно. Зафіксувати, волевиявити, донести та поділитися – любити. Любов – це дія. Перші десять днів війни я не могла зрозуміти, навіщо потрібне мистецтво. Воно не було варте нічого. Мистецтво не рятує від куль, які летять зараз. І не поверне людей, яких вже немає. Але, можливо, воно має сили зробити так, щоб більше ці кулі не летіли. І люди від них не помирали. Мистецтво – це людські переживання, що найбільше торкають людей. Це важливий інструмент говорити про війну різними способами. А про неї важливо говорити. Мистецтво – це рупор. Можливо, я митець тому, що можу довго говорити про війну. У цьому є сенс – щоб більше це не повторилося. Щоб не бути більше байдужими до життя. Я боюся стати байдужою. Ціна занадто велика, щоб ми забували про це. Кожен день про це говорити до кінця життя, щоб не було марно втрачено жодне життя та юність. Якщо це моя місія – то я прийму її з вдячністю. Це важко і боляче, але краще, ніж бути байдужим. Усе краще, ніж бути байдужим.
Також на початку відео звучать записи голосових повідомлень людей, які вони записували для своїх близьких після початку повномасштабного вторгнення.
Фото – автора, скріншоти та з Facebook-сторінки артпростору “ПІЧ”, відео – з YouTube-каналу
“MŌN Perform”
Дякуємо!
Тепер редактори знають.