Старе місто – це чи не найбільший приватний сектор у Вінниці. Будинки тут розташовуються на затишних вуличках, а все довкола буквально тоне в деревах та квітах. Водночас, тут є місце і для багатоповерхівок, як радянського зразка, так і більш сучасних.
У Вінниці близько 30 мікрорайонів та місцевостей. Всі вони мають свою унікальну історію та свої особливості. Про існування окремих з них знають мало не всі вінничани, про інші багато хто ніколи й не чув. Для того, аби дослідити історію цих частин міста, дізнатись про те, чим вони живуть, чому так називаються і де пролягають їхні умовні межі, Vежа започаткувала новий проект під назвою “Мікрорайони та місцевості Вінниці”.
В статті використані матеріали з книг “Вінниця: історичний нарис”, “Пам’ятки історії та культури Вінницької області”, “Вінниця у спогадах”, а також “Історії Старого міста”.
Якщо не знати історії, то фактично ніщо на Старому місті не вкаже вам на те, що Вінниця починалась саме тут. Цілих два рази. Вже аж за кілька сотень років від формальної дати заснування міста, осередок його розвитку було перенесено на інший берег Південного Бугу. А те, що мало би бути “старим містом”, себто історичним центром, перетворилось на сільське передмістя.
З чого все починалось?
Офіційною датою заснування Вінниці вважається 1363 рік. На той момент вже понад сто років Поділля перебувало під владою татарських ханів. А за рік до того, в 1362 році, відбулась битва на Синіх водах, де військо Великого князівства литовського здолало монголо-татар.
Після перемоги литовський князь Ольгерд віддав частину визволених земель своїм племінникам Юрію, Олександру, Федору та Костянтину Коріатовичам. Вони почали розбудову прикордонних укріплень для оборони своїх володінь. Так, в гирлі річки Вінничка, в районі сучасної вулиці Гліба Успенського з’явилась Вінниця Коріатовичів. Вважається, що тоді ж з’явилась і фортеця на Замковій горі.
Тогочасна Вінниця розташовувалась на межі Дикого поля (територія сучасного українського Півдня і Сходу), тому була особливо вразливою для татарських набігів. А їхня кількість тільки зростала. В 1430 році Вінницю було спалено дощенту. До кінця XV століття тогочасне Поділля почали називати Рівською (від старої назви міста Бар) пустелею – настільки ці землі постраждали від набігів. На цьому історія першої Вінниці закінчується.
Князь Острозький, замок та друга спроба
В 1491 році старостою вінницьким і брацлавським стає князь Костянтин Острозький. Цей момент можна вважати другим етапом в історії нашого міста.
Острозький розпочинає процес повторного заселення спустошених подільських земель і відбудови міст. Трохи пізніше, орієнтовно в 1512 році, осердя Вінниці переноситься з річки Віннички на Замкову гору (пагорб поблизу сучасного Староміського мосту). Вважається, що місто не хотіли відбудовувати на згарищі. За іншою версією, люди Острозького просто не хотіли конфліктувати із залишками старої вінницької громади.
Дерев’яна фортеця на Замковій горі стає головною будівлею міста. Ось як описував Вінницький замок дослідник Микола Білінський:
“Замок займає площу в 24 сажні завдовжки і в 20 з чвертю сажнів завширшки, себто коло 500 кв. саженів. Стіни в замку були подвійні: одна з дубового дерева взруб, друга, на віддаленні від неї на локіть (себто на 3/4 аршина), з лозового плоту, обмащена глиною, між ними було насипано землі з піском. Таку конструкцію стін вважали найбезпечнішою, бо, як каже опис, коли стріляли з гармат, то ядро не могло пробити стіни.
Поверх цих стін було збудовано ще такі самі стіни, покриті дубовим помостом, який в описі називається бланкуванням. В найголовніших місцях на верхніх стінах були вежі і одна башта над воротьми. У вежах і башті пророблено було стрільці-отвори, через які стреляли в нападників на замок. До внутрішніх стін були прироблені прибудування для захисту майна й самого населення, коли нападали татари: кожне село мало свою окрему городню. Крім того, було 20 льохів для міщан і землян, як зауважено в описі, «на заховние». Не відомо, чи в льохах ховали тільки продукти, чи можна було тут ховатися й людям.”
Макет вінницького замку з краєзнавчого музею
Описи вінницького замку 1545 і 1552 років свідчать про те, що вінничани ставились до своєї фортеці досить недбало. Засобів для оборони не вистачало та й сам замок не був вершиною фортифікаційного мистецтва. В 1580 році татарське військо спалило укріплення і після того вже ніхто не намагався його відновити. Саме тому в сучасній Вінниці немає жодних його залишків. Та й навіть Замкова гора дійшла до нас видозміненою, адже її частина зникла на початку ХХ століття, коли там почали видобувати каміння. В наш час гора огороджена парканом і заросла чагарниками. Територія під нею теж загороджена і розчищена, ймовірно, під будівництво.
Повстання проти старости і перетворення на Старе місто
В середині XVI століття вінницькій громаді довелось боротись за свої права, а саме за право обирати війта. Війт був представником міських інтересів перед державними структурами Литовського князівства, а також розподіляв державні та замкові повинності серед містян і наглядав за їх виконанням.
В 1541 році староста Семен Пронський запропонував заборонити міщанам самостійно обирати війта. Це призвело до повстання: розлючені міщани оточили зачиненого в замку Пронського і погрожували його спалити. Зрештою було призначено іншого старосту, але вінничан було покарано за непослух.
В 1579 році старостою вінницьким і брацлавським стає Юрій Струсь. Це перший поляк на цій посаді. Завдяки йому Вінниця стає воєводським містом, себто головною адміністративною одиницею краю. Ще однією ініціативою Струся стало перенесення центру міста на правий берег Бугу. Так, на початку XVII століття починається історія третьої Вінниці. Тоді ж на противагу Новому місту з’являється топонім Старе місто. Місце, де Вінниця була заснована, поступово перетворюється на присілок в межах міської території.
Землеробське та українське Старе місто
Впродовж кількох сотень років в старій частині Вінниці нічого надзвичайного не відбувалось. Тутешнє, переважно українське, населення займалось землеробством та ремеслами. Люди поступово розселялися все далі на схід, засновуючи хутірні господарства. Так виник сучасний район Вінниці Малі хутори та село Щітки.
Дослідник Юхим Сіцінський писав, що клімат на Старому місті був здоровий “завдяки річці Південний Буг та садам, які заповнюють усе передмістя”. Він також вказує, що в ХІХ столітті тут проживало 1298 православних прихожан, 31 католик та 54 євреї.
Міська влада не робила нічого, аби налагодити комунікації між Новим та Старим містом і не сприяла розвитку останнього. Якщо наприкінці XVIII століття міська торгівля зосереджувалась на Старому місті (торги двічі на тиждень та шість великих ярмарків протягом року), то в 1799 році міська влада переносить ярмарки на правий берег.
Головним осередком культурного та духовного життя для Старого міста була Миколаївська церква. Заснована в 1746 році – вона була вже третьою версією церкви святого Миколая у Вінниці. Найперша згадується ще в описі замку 1552 року.
Вже аж на початку ХХ століття в часи міського голови Миколи Оводова у влади з’являються конкретні плани з приводу Старого міста. Серед іншого тоді планували поєднати мостом Садки і Старе місто (в районі сучасної вулиці Скалецького) та прокласти туди трамвайну лінію. Через брак коштів та початок Першої світової війни це залишилось тільки планами.
Вже в радянські часи, в 1934 році, Староміську сільську раду було ліквідовано, а район приєднано до міста. Так, місце, де Вінниця починалась, яке весь час розташовувалось на міській території, але жило своїм життям, зробили рівноправною частиною міста.
Сучасне Старе місто
Після Другої світової війни населення міста зростало. Якщо в подальші роки в інших районах міста розпочнеться масова забудова багатоповерхівками, то на Старому місті відбулася індивідуальна забудова. Люди самотужки будували собі житло на визначеній ділянці. Так район значно розширився.
В 1954 році Старе місто з’єднали автобусним сполученням з центром міста, олієжиркомбінатом та інструментальним заводом. Люди також активно користувались човнами, аби потрапити на інший берег Бугу.
Ще на початку ХХ століття на розі сучасних вулиць Северина Наливайка та 8-го березня побудували початкову школу. Вже в 30-х роках школі передали приміщення банку на сучасній вулиці Староміській. В післявоєнні роки школі присвоєно № 11. У верхньому приміщенні (вулиця Наливайка) навчались дівчата, а в нижньому (Староміська) – хлопці. Вже в 60-х роках школу № 11 перенесли в нове приміщення, а на старому місці виникла школа № 19. Третя староміська школа під номером 22 виникла в середині ХХ століття.
В 50-х роках виникло ще одне важливе місце сучасного Старого міста – міська клінічна лікарня № 3. А наприкінці 50-х посеред району відкрили кінотеатр імені Тараса Шевченка. Як пригадують місцеві мешканці, сеанси там відбувались тричі на день: на 17-ту, на 19-ту та на 21-шу годину. Інколи траплялись і сеанси на 13-ту, якщо привозили якесь “особливе” кіно. Кінотеатр був розрахований на 500 місць. Вже в 90-х роках в приміщенні кінотеатру облаштували церкву Успіння Пресвятої Богородиці.
Місцевості Старого міста
В сучасному розумінні Старе місто – це один великий район, але насправді це сукупність різних, поєднаних між собою місцевостей. Справа в тому, що в 1972 році Вінницю поділили на три райони. Одним з них стало Старе місто, до складу якого включили всі ті місцевості і навіть додали Малі Хутори та район Олієжиркомбінату. Цей радянський розподіл вже не є актуальним, але багато вінничан встигли забути оригінальні назви своїх районів.
Безпосередньо Старе місто – це район вулиць Гліба Успенського, Замкової тощо. Тобто, це те місце, де колись була заснована Вінниця.
Місцевість під назвою Дубовецька слобідка розташовується в районі вулиці Дубовецької. У XVIII столітті родина Дубицьких заснувала тут хутірне господарство. З часом тут почали селитись росіяни-старообрядці, тому це був також район їхнього компактного проживання у Вінниці.
На місці колишнього кінотеатру ім. Шевченка колись було велике поле. Його називали Цариною (царина – незасіяне поле або ж місце на околиці села). На мапі 1914 року це місце позначене як Царина площа. В 1910-х роках вінницькі хлопчаки грали там одні з перших в місті футбольних матчів.
Зараз Цариною вважають всю територію на південь від колишнього поля і на захід від вулиці Якова Гальчевського. Серед місцевих жителів більш поширені назви: район 3-ої лікарні, район педучилища тощо.
На Старому місті є ще такі місцевості як Новоселівка (вздовж вулиці Данила Нечая в сторону межі міста), Крива (район вулиці Молодогвардійської), Крутнів (в районі скелі Каспіча) та П’ятихатки (п’ятиповерхівка на вулиці Якова Гальчевського).
Шкільні друзі
Сергій Марчук, Сергій Страшевський, Антон Максимчук, Сергій Воловик та Сергій Ніколенко разом навчались в школі № 11 та росли на Старому місті. Антон і Сергій Страшевський переїхали сюди в дитинстві й наразі вони єдині з усієї компанії продовжують тут жити.
– Живу тут з 2001 року, переїхав з Київської. В плані комфорту тут значно краще. Благоустрій не на високому рівні, але на достатньому, щоб нормально себе почувати, – каже Страшевський.
– Одружився та й переїхав, – з посмішкою каже Сергій Марчук. – Але Старе місто особливе. Тут є свій дух, своя атмосфера, навіть свій запах. Якщо буде можливість, то я б повернувся сюди вже разом з дружиною.
– Я виріс в районі П’ятихаток. Зараз буваю тут мінімум раз на тиждень, тому що тут живуть мої батьки. Взагалі, Старе місто – район улюблений, хоч і не найкраще розвинений. Зміни тут, звісно, є. Наприклад, відбувається активна забудова, якісь магазини нові з’являються, бізнеси. Різниця між тим, що було десять років тому і зараз колосальна, – розповідає Сергій Воловик.
– Плюси цього району це те, що тут тихо і спокійно. Але тут є серйозні проблеми з транспортом. Я, наприклад, працюю на Вишеньці і дістатись туди зранку досить важко. На Староміському мосту інколи можна хвилин 20 простояти в заторах, – каже Антон.
Сергій Ніколенко, який взагалі переїхав до іншого регіону через роботу, каже, що в разі повернення до Вінниці житиме тільки на Старому місті:
– Мені тут спокійно, затишно і комфортно. Та й природа навколо: ліси, річка. Я тут народився і прожив більшу частину свого життя, тому про інші райони навіть не думаю.
Хлопці зібрались разом на вулиці Богомольця, якою раніше частина з них ходила до школи.
– Ми збирались на перехресті з вулицею Маяковського і звідти вже по прямій рухались до школи. Часто було таке, що йшли по кісточки по багнюці, тому що вулиця не була заасфальтована, – пригадує Страшевський.
Зараз початок і кінець вулиці заасфальтували, а от середина залишилась такою ж, як в спогадах Сергія.
Вже поруч зі школою № 11 Сергій Ніколенко показує на багатоповерхівку і розповідає, що колись там були “лабіринти, які не могли забудувати понад 15 років”.
– Це був недобудований будинок, – пояснює Марчук. – Були складені фундаментні блоки і на цьому все будівництво закінчилось. В котловані, поміж цими блоками, на глибині метрів трьох школярі влаштовували “гладіаторські бої”. Глядачі сиділи на блоках, а двоє бійців були всередині. Таке відбувалось дуже навіть часто. Але окрім цього ми в тих лабіринтах грали в піжмурки, козаки-розбійники тощо.
Територія Великого Сонцепоклонника
Колишній санаторій ім. Михайла Коцюбинського вже досить давно не працює. Олександра Венславовська, голова мистецького об’єднання “ПЛАЙ” розповідає, що спершу думала, ніби то якесь страшне місце. А потім вона вирішила зайти на територію санаторію і її думка змінилась:
– Тут дуже крута атмосфера і насправді це не те страшне місце, яке я собі малювала – тут дуже затишно.
Пізніше в Олександри та її колег з ГО “ПЛАЙ” з’явилась ідея влаштувати у Вінниці фестиваль на відкритому повітрі. Пошуки локації привели їх до покинутого санаторію. Саме так і виникла SUN-територія – переосмислений і перетворений простір санаторію Коцюбинського, де влітку минулого року влаштувати фестиваль “Ticket to the Sun”.
– Десь за тиждень до події ми почали облаштовувати територію. Кликали волонтерів і до нас долучались дуже багато людей. Протягом тижня ми збирали сміття, косили траву, ламали сухе гілля. В тому садку я вилазив на дерева і ламав гілки власною вагою. Весь подряпаний потім був, – розповідає Володимир Подолян.
– Потім ми подумали, що треба додати якоїсь мистецької складової. Запросили художників, намалювали мурал, засвітили сад, наробили табличок, щоб легше було орієнтуватись на території. Складного було багато. Електрику, наприклад, провели за день до фестивалю, – пригадує Олександра.
– Перший день фестивалю був схожий трохи на “Арт-поле”, яке було у Воробіївці в 2008-09 роках. Можливо, навіть шматочок якого Woodstock’у, чогось нереального з 60-70-х років. Це була синергія людей, які взаємодіяли і створили цю атмосферу. Загалом, тут і так добре, але коли тут відбувається синергія, то місце стає набагато ширшим, – ділиться враженнями Богдан Богрин.
– Дуже важливою є місцева громада. Оскільки Старе місто, ніби трохи віддалене від центру чи інших великих локацій, тут потрібен і парк, де можна перебувати з дітьми, коли є алеї, є естетика, коли це безпечно, освітлено і доступно в будь-який день. Буття визначає свідомість. І через покращення того буття, як ми бачимо зараз в багатьох районах коли облаштовуються тротуари, робиться освітлення хороше, все одразу відчувається інакше. Ми бачили цей ефект тут, в реальному часі, коли люди заходять на територію і бачать, що тут прибрано, що тут гуляють інші люди. Стає зрозуміло, що місце може використовуватись інакше, може стати місцем тяжіння, яке почне трансформацію і почне збирати людей разом, – розповідає Богдан Куценко.
Цьогоріч команді з ГО “ПЛАЙ” не вдалось влаштувати “Ticket to the Sun” влітку, як вони спершу планували, адже всі плани переламав карантин. Але наразі вони сподіваються, що фестиваль вдасться влаштувати восени.
Тим часом колишній санаторій ім. Коцюбинського знову повільно занепадає. Хтось почав замальовувати мурали зразками “наскельної творчості”, а в прибраних минулого року будиночках наразі можна побачити сліди від вогнищ. Втім, надія для цього місця є. Місцеві жителі вже побачили, що простір, який вони вважали втраченим може ожити знову і сприйматись по-новому. Та й карантин не триватиме вічно, тому невдовзі тут знову влаштовуватимуть різноманітні події і SUN-територія знову збиратиме людей з усього Старого міста і з усієї Вінниці.
Фото Марини Сербінович
Відео Миколи Геркалюка, Марини Сербінович, зйомка з дрона – Андрій Качор
Дякуємо!
Тепер редактори знають.