МІКРОрайони Вінниці: історія Єрусалимки та Кумбар. ВІДЕО

17:10
Автор: Микола Геркалюк

Вінницька Єрусалимка – унікальне явище для нашого міста. Впродовж століть тут жила і працювала вінницька єврейська спільнота, яка безпосередньо впливала не тільки на розвиток свого району, а й на все місто. Перипетії ХХ століття все змінили – стара Єрусалимка здебільшого безслідно зникла. Втім, її атмосфера продовжує жити. 

У Вінниці близько 30 мікрорайонів та місцевостей. Всі вони мають свою унікальну історію та свої особливості. Про існування окремих з них знають мало не всі вінничани, про інші багато хто ніколи й не чув. Для того, аби дослідити історію цих частин міста, дізнатись про те, чим вони живуть, чому так називаються і де пролягають їхні умовні межі, Vежа започаткувала новий проект під назвою “Мікрорайони та місцевості Вінниці”.  

В статті використані матеріали з книг “Вінниця: історичний нарис”, “Пам’ятки історії та культури Вінницької області”, “Вінниця у спогадах”, а також “Міста і містечка Поділля від доби Середньовіччя до початку ХХ століття”.

Поруч з Єрусалимкою розташувалась ще одна особлива місцевість – Кумбари. Ще під час перших спроб заснування та розвитку Вінниці на лівому березі Бугу на місці сучасних Кумбар жили люди. Минуло багато часу перш ніж ця територія стала частиною Вінниці і отримала свою сучасну назву. Але історію варто розповідати від відомого нам початку.

Вінницькі Кумбари: княгиня, графиня та один ображений одесит

Ще в XVI столітті, коли центр Вінниці розбудовувався довкола замку на лівому березі Південного Бугу на протилежному березі вже існували дворці (палаци, маєтки – авт.) тутешньої знаті. Згадки про них є у описі Вінницького замку 1545 року.

Історик Валентин Отамановський вважав, що деякі з цих дворців могли бути розташовані на місці сучасних Кумбар. Тоді це була місцина з величезною скелею над річкою. На цій скелі можна було будувати зручні для оборони укріплення. Однією з ймовірних власниць двірця на тій скелі могла бути княгиня Андріянова Вінницька, спадкоємиця Андріяна Мстиславича. 

Наступною власницею сучасних Кумбар, про яку нам відомо, була графиня де Сентуан (існують різні варіанти написання її прізвища- авт.). Вважається, що власницею цього титулу була поміщиця з Ярославської губернії, княжна Катерина Голіцина. Пізніше вона вийшла заміж і саме так стала графинею з французьким прізвищем.

Голіцина мала племінницю Марію Собакіну, якій, серед іншого, передала свої вінницькі володіння. Після смерті Собакіної маєтностями заволодів її чоловік – російський генерал Григорій Бєлоградський. З відомих лише йому причин генерал в 1849 році заповів свою власність місту Санкт-Петербургу з такою умовою: землі мають бути розпродані з аукціону, а виручені кошти потрібно використати на утримання сиротинцю. 

 

 

Влаштувати аукціон одразу не вдалось – з’явились далекі родичі, які почали оскаржувати заповіт, розпочалась тяганина, яка тривала близько 40 років. Протягом цього часу колишні землі графині де Сентуан простоювали без діла. Це були 46 000 метрів квадратних території з дерев’яною садибою та мережею господарських будівель, розташованих між Бугом та сучасною вулицею Магістратською. 

У Вінниці намагались якось вплинути на ситуацію. Так в 1880-х дворянин Котляревський звертався до міської влади з пропозицією облаштувати там сад і створити театр, де ставилися б “п’єси кращого змісту, ніж ми маємо”. Це ні до чого не призвело, адже земля все ще належала російській столиці.

В 1889 році Вінниця викупила в Санкт-Петербурга 775 квадратних сажень землі для продовження вулиці Театральної (сучасна вулиця Микола Оводова – авт.). 

Зрештою в 1892 році аукціон таки влаштували і вінницькі землі графині розкупили різноманітні власники. Серед них були майбутній міський голова Вінниці Микола Оводов та одеський купець Олександр Кумбарі

Власне, саме Кумбарі є мало не найважливішою частиною історії сучасних Кумбар. Придбавши в Оводова ділянку землі (на розі сучасних вулиць Магістратської та Оводова), він або докупив у міста, або ж самовільно захопив ще одну ділянку ближче до річки. Достеменно невідомо як саме Кумбарі заволодів другою ділянкою, але відомо, що місто мало інші плани на прибережну зону.

Розпочалась судова тяганина, яку Кумбарі програв. 547 квадратних сажень землі в нього забрали на користь міста. Купець побудував собі маєток на тій ділянці, яка залишилась у його власності – зараз це будинок за адресою вулиця Магістратська, 44. Очевидно, що він не був згоден з рішенням суду, тому на знак протесту відгородився від усіх високим парканом. 

На відібраній в Кумбарі території створили прогулянкову зону з альтанками, лавками, оглядовими майданчиками і кафе-шантанами (заклад з відкритою сценою). Вниз до річки облаштували сходи за проектом архітектора Григорія Артинова. Внизу сходів можна було сісти на пором і переправитись на протилежний берег Бугу. Пором прибрали, коли побудували Київський міст, а одна з чотирьох секцій сходів була затоплена після появи дамби на Сабарові. 

 

 

За іронією долі новостворений парк разом з територіями довкола почали називати Кумбарами. І хоча Олександр Кумбарі не погоджувався з міською владою і, ймовірно, образився на неї, пам’ять про нього досі живе у Вінниці, як назва одного з районів міста.

Вінницька Єрусалимка

Поява Єрусалимки у Вінниці пов’язана з уже третьою спробою розбудови міста на межі XVI-XVII століть. Вінниця стала центром Брацлавського воєводства і це призвело до перенесення центру міста на правий берег Бугу, до того забудованого невеликими садибами. Поруч з новим центром міста була виділена ділянка для єврейських купців. Влада сподівалась в такий спосіб розвинути місто як осередок торгівлі. 

Єрусалимка вже як стале місце компактного проживання єврейської громади Вінниці сформувалась на межі XVII-XVIII століть. 

Станом на 1793 рік Єрусалимка охоплювала 11 гектарів міської землі. Цей район був хаотичним нагромадженням дерев’яно-глиняних хатин всіх можливих видів. Жодного чіткого плану забудови не існувало – будували де бачили. Втім, з плином часу таки з’являлись і кам’яні або цегляні будинки. В цьому плані вирізнялась Верхня Єрусалимка, де проживали заможні єврейські підприємці. 

 

 

На початку ХХ століття район охоплював територію від сучасних вулиць Симона Петлюри та Мури і до Бугу. Єрусалимка поділялась на Верхню (для заможних) та Нижню (для бідноти). Остання тягнулась вздовж берега Бугу.

Була також Нова Єрусалимка або ж Єрусалимка вихрестів – євреїв, які прийняли (або вдавали, що прийняли) християнство. Вона розташовувалась в районі сучасної вулиці Монастирської. 

В 1935 році міська влада внаслідок обстеження Єрусалимки виявила, що із 188 будівель 136 взагалі не придатні для проживання. Тоді створили проект двоповерхових багатоквартирних будинків, які мали б замінити собою глинобитні халупи. Втім, через початок Другої світової війни проект так і не встигли втілити в життя повноцінно. 

В післявоєнний період Єрусалимка поступово змінювалась. Посеред району почали з’являтись багатоквартирні будинки, старі єврейські крамниці зникали, синагоги були зачинені та перетворені на щось інше. Внаслідок Голокосту єврейське населення Вінниці різко зменшилось. А вже пізніше, в другій половині ХХ століття багато вінницьких євреїв виїхали за кордон. На їхньому місці поселились інші люди зі своїми звичаями та порядками. 

 

 

Єрусалимка продовжує змінюватись і в наш час. Впродовж останніх років відбувається активна забудова прибережної зони Південного Бугу. Наразі по всій довжині району місць з вільним виходом до річки майже не залишилось. Старі будинки зносять або видозмінюють пластиковими балконами та пінопластовими утепленнями. Єрусалимка поступово зникає. Але її найсильніша частина – неповторна атмосфера, яка буквально відчувається в повітрі, варто тільки зайти в тутешні дворики – все ще живе. 

Ринкова площа

Місцем довкола якого формувалась Єрусалимка і де вирувало життя району був ринок. Він розташовувався в трикутнику між сучасними вулицями Соборною, Магістратською та Визволення. Посеред цього вінницького базару наприкінці  XVIII століття стояла дерев’яна крамниця, а довкола простягались торгові ряди з усіма можливими товарами. Базарна площа (також відома, як Казанська) була оточена єврейськими хатинами та заїжджими дворами. 

Михайло Чалий, який в 1844 році приїхав викладати у Вінницькій гімназії (розташовувалась в Мурах – авт.) так описував своє знайомство з містом та зокрема з Єрусалимкою:

“Діставшись до Вінниці, я зупинився неподалік від гімназії в одному з багатьох заїжджих дворів… Безладно розкидані постоялі двори, криті черепицею та соломою, вулиці криві, вузькі, заповнені гноєм та брудом…, напіврозвалені халупи без дворів та огорож безладно розкидані по околицях.

Відбившивсь від натовпу євреїв, які нахабно пропонували мені свої товари і напившись чаю з бруднющого самовару, я ліг спати, але всю ніч не міг заснути через комах.”

Наступного дня Чалий хотів піти до гімназії в Мурах. Для цього йому треба було перейти вулицю. Здавалось би, що нічого надзвичайного але там було по коліна бруду. Він певний час просто стояв і думав що робити, коли до нього підійшов місцевий єврей і за “злотувку” запропонував перенести Чалого на інший бік вулиці на своїй спині. Так і зробили. Для найбільш підприємливих вінничан того часу навіть болотисті вулиці були джерелом прибутку. 

 

В 1870 році ринкову площу частково впорядкували. Старі будинки та крамниці знесли, замість них звели нові. 

З матеріалів міської управи дізнаємось про ціни на тогочасному (1890 рік) вінницькому ринку: 

  • 1 фунт житнього петльованого хліба – 3 коп;
  • 1 фунт пшеничного хліба І сорту — 5,5 коп;
  • 1 пуд волового м’яса — 2,40 крб;
  • 1 пуд  свинячого — 2,80 крб;
  • 1 пуд риби – від 4 до 7 крб;
  • 1 пуд сала свинячого — 7 крб;
  • 1 фунт масла – 40 коп;
  • 1 фунт цукру –  цукру — від 5,80 до 6 крб;
  • відро вина — 2,50 крб; 
  • відро пива — 1,20 крб. 

Для розуміння купівельної спроможності населення станом на серпень 1892 року за один день праці: землекоп отримував 0.85 крб, працівник цегельного заводу – 1.20 крб, коваль – 2 крб, тесля – 1.80 крб, слюсар – 2.25 крб, столяр – 2 крб, токар – 1.80 крб.  

Протягом 1950-60-х років трикутна площа між сучасними Магістратською та Соборною була впорядкована – так зник один з найстаріших ринків міста. Втім, він втратив своє значення ще раніше, коли більшу частину торгівлі перемістили на Калічу. На місці старого ринку побудували кінотеатр “Росія”. 

Читайте також: Як у Вінниці “Росію” зруйнували

 

“Я люблю цей район”: історія Євдокії Володмирівни 

Євдокія Володимирівна живе на Єрусалимці з самого народження. 

– Перший мій спогад про район – це спогад про людей. Тут жили дуже чудові люди: веселі, хороші, добрі, щирі. Коли в когось горе, то всі разом допомагали, а коли радість – раділа вся вулиця.

Зараз люди змінились. Ціле покоління вимерло, мої однолітки всі роз’їхались: хто в Польщі, хто в Росії, хто в Ізраїлі. Раніше тут дуже багато євреїв жило. Гарні люди, культурні насамперед. Тут неподалік синагога колись була, там зараз житловий будинок. По суботах вони всі (євреї -авт.) ходили гарно вбрані, молитись. Це запам’яталось мені.

З Ізраїлю приїздила молодь свого часу. Мабуть це внуки тих, хто тут раніше жив. Дивилися на це все так зачудовано, ви ж бачите як тут. “Невже тут жили наші бабусі та дідусі? Як же ж вони тут жили?”. А я їм кажу, що я ж тут досі живу, отже і вони якось жили. Все залежить від людей. Жили дружно, поважали одне одного. 

– Тут раніше були такі глинобитні будиночки – хамаї. А мій будинок ще батько побудував, коли я маленькою була. Так само і в багатьох сусідів – люди самі собі будували, самі підправляли. Ніхто зовні не допомагав, хіба що одне одному допомагали. 

Євдокія Володимирівна проживає в самому серці Нижньої Єрусалимки, поруч з берегом Південного Бугу. Розповідає, що район зараз сприймається занедбаним. 

– Про нас ніхто не думає, не дбає. Хоча раніше, звісно, трохи важче було. Опалення було на дровах та вугіллі. Воду носили з крану внизу біля річки. Тут, самі бачите, така гора… Буває, йдеш з двома відрами, послизнешся, впадеш і треба назад йти, знову воду набирати.

Зараз своїми силами провели собі воду. Каналізації досі немає. Своїми силами це облаштовувати надто дорого. А загалом жити важко. Це вважається культурно-історичний центр і просто так не можна нічого перебудувати чи прибудувати. Я б з радістю, з допомогою синів, щось тут (в себе вдома – авт.) зробила, але немає сенсу. Та й немає куди – тут яма. І в сусідів поруч яма. Тут скрізь ями. А взагалі, якби мені сказали йти на Вишеньку, а це покинути, я б не покинула. Я люблю цей район. Тут є ще гарні люди, та й звикла вже, тому, мабуть, не переїхала б.

Тут вийшла собі на повітря, сіла, хтось йде – поговорила. А там що?, – з посмішкою запитує Євдокія Володимирівна. – Мені вже 73-й рік, я тут коріння пустила.  

Вона також розповідає, що молодші люди намагаються виїхати з Єрусалимки, тому що умови для проживання їм не підходять.      

– Дуже любила бувати на річці. Тепер все загородили і до річки пройти практично неможливо. А так дуже любила посидіти в човні посеред річки. Можна вудочку взяти і сидіти, немає значення чи ловиться риба чи ні. На річці найкраще. 

За словами пані Євдокії, доступ до річки почав зникати зовсім недавно. 

– Тут ось браму поставили. Мені сусіди кажуть: “давай і ми поставимо”. А я питаю: “навіщо”? Буває приходять люди з центру і запитують як пройти до річки, а пройти немає як. А навіть якщо знайти якийсь прохід, то відпочити там вже немає де. Тому люди буває підуть, подивляться і повертаються. Сумно, що до річки немає доступу. 

 

“Єрусалимка класна, але людям тут треба допомогти”: дитячі спогади Вероніки Бабич

Онука Євдокії Володимирівни Вероніка свого часу жила разом з бабусею. А в дитинстві літні канікули проводила саме тут. 

– Мій перший спогад – це як я лазила в бабусі по великих дубових шафах, які зробив ще мій прадід. Я тоді ще не розуміла що це, але пам’ятаю, як ми на шафі облаштували собі гніздо разом з братом.

А загалом, про Єрусалимку тільки приємні спогади. Вона не схожа на жоден інший район Вінниці. Пам’ятаю, як в дитинстві ми тут святкували різні свята. На Івана Купала на цій вуличці стояв довжелезний стіл, виходили всі сусіди: ми спочатку обливались, потім всі сідали за стіл, виносили якесь частування, ми співали, дівчата плели віночки. Було настільки все дружно, атмосферно… На зимові свята ми всі колядували. Збирались там на схилі й катались на санчатах. Сусіди на нас сварились, бо вкатували вулицю просто в лід. Але що поробиш? Діти. 

– Особисто в мене тут була купа родичів. Тут бабуся живе, там родичі, на іншій вулиці прабабуся жила, ще через вулицю тітка жила. Сім’ї тут якось кучкувались, тому всі були між собою пов’язані. Дуже такий компактний і сімейний був район. Бувало таке, що на якесь свято міг зібратись весь райончик. 

– Тут живуть унікальні люди, які пам’ятають унікальні факти. От наприклад, в сусідньому будинку до минулого року жила баба Галя. Під час Другої світової вона переховувала євреїв, на цій вулиці. Зрозуміло, що сусіди знали і ніхто її не видав. 

Вероніка розповідає, що хотіла б в майбутньому бачити покращену Єрусалимку з центральним водовідведенням та всіма необхідними комунікаціями. 

– Хочеться, щоб люди і далі разом святкували свята, допомагали одне одному. Тут зараз є молода кров, яка, на жаль, втратила традицію добросусідства. А це ж те, про що була Єрусалимка мого дитинства. В одного сусіда ми брали черешні, в іншої бабусі завжди можна було поїсти абрикосів…

– Що ще характерно для цього району – тут всі колись були рибалками. Вздовж берега стояло багато човнів, а сам берег був чистеньким. Було багато кладочок. В сусідів навіть альтанки на воді були. З часом це все повимивалось, а люди старіють і вже не мають сил на ремонт кладки чи альтанки. 

– Єрусалимка класна, колоритна, але людям тут треба допомогти. Допомогти налаштувати життя.  

Бізнес посеред Єрусалимки

Свого часу генеалог Віктор Долецький знайшов офіс для свого бізнесу на околиці Єрусалимки. Трохи пізніше він переїхав до іншого офісу, теж на Єрусалимці. За десять років роботи Віктор полюбив цей район і вважає його чудовим місцем для своєї справи. 

– Коли я шукав собі офіс, ця будівля стояла фактично порожньою. Мій партнер запропонував сюди в’їхати. Так і поєдналась моя доля з Єрусалимкою.

Тут не дуже зручно з точки зору заїзду автівкою та паркування. Зручно з точки зору близькості до архіву і той факт, що це історична частина міста корелює з моєю діяльністю. За два роки я переїхав на вулицю Мури. Цікаво, що не змінилось фактично нічого. Район той самий. Тут ми були на вулиці, яка спускається до Бугу і там так само: опинились на вулиці, яка веде до Бугу. 

З приводу роботи в історичній будівлі, то особливої специфіки тут немає. Але, так як ми її трохи переоблаштовували під офіс, то було багато мороки. Наприклад, ось цей вхід ми облаштовували. Раніше там теж був вхід, але його замурували. І сходів тоді ще не було. Нам потрібно було розібрати прохід, поставити двері та облаштувати сходи. Цим питанням займався мій партнер, я в процеси з отриманням дозвільних документів не ліз, але знаю, що це дуже складна процедура.  

– Район мені подобається тим, що він специфічний, він має свою душу. Але єврейськості тут вже мало, скажемо. Хоча, бувають винятки. Тут поруч один чоловік мав майстерню. Він сам єврей, дуже цікавий чоловік, ми з ними часто спілкувались. 

З приводу того, що Єрусалимка зникає Віктор каже, що потрібно уважно обирати що саме зберігати. 

– Те, що відбуваються зміни це добре, як на мене. Не все потрібно зберігати. Було багато дискусій з приводу будинку на Мурах, 7. Його знесили нещодавно. Він не ніс жодної цінності та й використовуватись не міг, тому що був у дуже поганому стані. Зрозуміло, що таке треба перебудовувати. Але є будинки, які несуть цінність, які потрібно рятувати і зберігати. Наприклад, садиба Львовича.  

Відновлення куточку старої Єрусалимки

Власник музею-кав’ярні “Пан Заваркін і син” Олександр Абрамчук розповідає, що приміщення, де розташований заклад спершу були придбані для розміщення офісу представництва Польського радіо в Україні. 

– Як корінному вінничанину, мені стало цікаво, що було в цьому будинку, як то кажуть “за царя”. Бо побудований він в 1898 році. Знайшли не дуже багато інформації: оригінальний проект, вкионаний попередником Артинова Волковим. Замовили цей проект два багаті євреї Перець Йона та Йось Зіндель Гельблу. Вони швидко зрозуміли, що гроші можна заробити на здачі житла в оренду. Тому й набудували собі прибуткових будинків. В цьому приміщенні був один з них. Бізнес у братів процвітав, – розповідає Олександр Абрамчук. 

Йому також вдалось довідатись, що в будинку братів Гельблу працював магазин колоніальних товарів. Пізніше до офісу польського радіо завітав чоловік, який назвався правнуком Матвія Заваркіна – власника того самого магазину колоніальний товарів. Вони з дружиною завітали до України з США, аби побачитись з друзями в Одесі. По дорозі вирішили заїхати до Вінниці, про яку багато чули. 

– Ми розмовляли десь годин п’ять, настільки цікаво вони все розповідали. Після їхнього від’їзду в мене виникла думка, що треба бути повним “адійотом”, щоб не скористатись цією інформацією. За два роки, 22 лютого 2012 року відкрився магазинчик “Пан Заваркін та син”. 

Магазинчик розвивався, викликав зацікавленість і згодом перетворився на кав’ярню-музей. Навіть туалет там вважається музейною кімнатою. 

– Я все життя прожив у Вінниці і ще пам’ятаю той єврейський колорит, коли товсті тьоті в засмальцьованих жилетках виходили, сідали в центрі міста на стільчики, дивились на публіку і лузали зернята. Це був неповторний колорит, який зараз, на жаль, втрачений. Я вважаю, що це несправедливо. Єрусалимки вже не існує, як такої. Фактично немає що показати. Якщо ми вже вирішили зробити перший крок до відновлення якогось з об’єктів району, то треба робити й другий. Так з’явився пам’ятник Єврейському населенню Вінниці.  

Фото: Марини Сербінович

Відео: Миколи Геркалюка та Марини Сербінович

Читайте також: Київська, Можайка, ДПЗ, Хутір Шевченка та Десна: історія та сучасність вінницьких мікрорайонів. ВІДЕО

Читайте також: “Місто в місті” з усім необхідним для життя: історія вінницької Вишеньки. ВІДЕО

Читайте також: П’ятничани, Корея, Куба: минуле та сучасність вінницьких мікрорайонів. ВІДЕО

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.