У Вінниці вже кілька місяців діє ARTХАТА “ВиТвори”. Це невеличкий творчий простір на цокольному поверсі будинку, що по вулиці Хлібній, 14. Але цей простір є не так студією, як мистецьким угрупованням і “точкою збору”.
Раніше – старе захаращене приміщення з вивіскою “Ветеринарна допомога” і відсутністю будь-якого ремонту. Через 9 місяців воно стало генератором цікавих подій, теплих лампових зустрічей і хорошого настрою.
Саме так про свою творчу хату говорять засновниці: професійна художниця Анна Новікова, історикиня Олена Танадійчук і проєктна менеджерка Катерина Франчук.
Зліва – направо: Олена, Катя і Аня
Дівчата познайомилися рік тому, коли працювали у “Квадраті”. Кажуть, що вони – як “три протилежності”, але працюючи над творчими проєктами, дуже швидко зрозуміли, що їм “по дорозі”. Як результат – дівчата самотужки зробили ремонт і створили простір, в якому влаштовують тепер безліч мистецьких подій.
Вечори настільних ігор, кіноперегляди з обговоренням, відкриті діалоги, лекторії та безліч майстеркласів: живопису, розпису різних поверхонь, перероблення речей, рукоділля (вишивка, в’язання, аплікації) та ін.
Сюди можна записатись як на індивідуальне заняття, так і на сімейне чи групове. Оплатити разове відвідування або цілий курс, і опанувати, наприклад, скетч маркери чи мистецтво каліграфії пером. В “Артхату” можна прийти, навіть будучи дуже далеким від мистецтва, а вийти з розумінням того, наскільки ця думка була помилковою.
Ми поспілкувалися із засновницями “Артхати” й дізнались про те, як це ремонтувати приміщення із п’ятьма шарами лінолеуму на підлозі, чому художні студії у Вінниці бояться конкуренції і як дівчата прагнуть змінити творче середовище у місті.
Як виникла ідея?
Першочергово ідея створити такий простір виникла в Ані Новікової. Дівчина родом із Вінниці, але поїхала звідси, коли закінчила школу. Останні 8 років жила і працювала в Києві, де мала власну художню майстерню. Але минулого року, через пандемію і локдауни, вимушено повернулася до рідного міста.
Аня: Після переїзду я пробувала співпрацювати зі студіями, з митцями, з просторами. Але постійно стикалася з тим, що мене сприймають не як колегу, а як конкурента. У Києві ми дружили майстернями. Я розумію, що там багато попиту, але у Вінниці таке враження, що воюють за кожного учня, і готові псувати через це стосунки. Деякі співпраці були розірвані, бо мені говорили напряму: “Ти робиш свій простір – до побачення”. Ось така у Вінниці атмосфера творчого бізнесу. Вона боїться конкуренції, і це дуже сумно.
Аня: Коли мені запропонували це приміщення в оренду, я довго думала, тому що тут було дуже багато роботи. Я не розраховувала на власну студію в найближчі роки, бо це затратно. Але прийшла до дівчат, розповіла про ідею, і разом ми вирішили, що будемо це робити. І я сподіваюся, що ми займемо ту нішу, яка ще не зайнята.
Олена: Ми не почали з дружби – нас об’єднала ідея і бачення. Ми хотіли зробити щось специфічне для Вінниці, для міста, в якому народилися і в якому живемо.
Як ремонтували приміщення?
Аня: Я називала нашу “Хату” скринькою Пандори. Тому що це старе приміщення: за щось берешся, і ще 10 проблем вилазить. Ми це розуміли з самого початку, тому що будинок старий (1904 року), але не думали, що настільки. До того ж це приміщення ніхто ніколи глибоко не ремонтував. Для прикладу – в нас підлога дерев’яна (можливо, навіть оригінальна), але там була неймовірна кількість фарби й 3-4 шари лінолеуму. Майстер, який це все знімав, рахував наждачку окремо, хоча зазвичай так не роблять. Так само й штукатурка, яка була нашарована роками.
Катя: Загальна площа цього приміщення – 35 квадратів. Це дві кімнати і туалет, не враховуючи прибудову. Та коли ми це все зробили, в нас звільнився, мабуть, ще один метр квадратний простору.
Олена: Час від часу ми запрошували майстрів, але переважно все робили самі. Всі меблі, які ви бачите всередині, теж зроблені своїми руками, з піддонів. Ми з Анею їх фарбували, лакували, обпалювали самі… Нам тільки хлопці приїжджали і допомагали їх скручували. Мій батько часто приходив після роботи і допомагав, Анін батько допомагав. Це теж великий вклад.
Аня: Коли я транслювала в Інстаграмі всю “діч” цього ремонту (інакше не назвеш), то кожен мені писав: “Чим ти займаєшся?”. Більшість людей не вірило в цю ідею і взагалі не розуміли, що я роблю.
Олена: Ми з Анею якось прийшли до знайомих, які нам віддавали палети, то вони сказали, що простіше все знести. Це вже в останні місяці, коли тут все кардинально почало змінюватися, то люди повірили й почали дуже допомагати.
Аня: Багато людей нам просто давали матеріали, пензлики, наждачки… “Амелі”, кав’ярня, були одними з перших, хто в нас повірив, і дали матеріали для фарбування, які в них залишилися з іншого проекту. Хоча на тому етапі ми навіть не думали ще фарбувати стіни…. Як би нам складно не було, все-одно знаходились люди, які підтримували: матеріалами, машиною, руками… Або воду просто принести. І це було дуже кльово.
Що було найважчим?
Аня: Ми почали оренду з 1 жовтня минулого року і декілька разів думали, що вже все. Особливо було важко, коли ми почали всі хворіти по черзі “ковідом”. Це найбільше в нас вкрало часу. Але через те, що нас троє, нам вдалося це реалізувати. Хтось втомлювався, інші підхоплювали. В нас ще був такий складний момент (через 5 місяців після початку ремонту), коли вже багато грошей вкладено, у кожної вже “мінус”, а надії не виправдовуються. Але ми вирішили йти до кінця.
Катя: Я просто ніколи не беруся за справи, в яких не вбачаю сенсу. Батьки це знають, але їх трохи розчаровувало, що я так довго вкладаюся і багато сил витрачаю… Це було важко.
Щодо вартості такого проєкту, дівчата не називають жодних сум. Але це скоріше тому, що, здається, самі для себе бояться озвучити цю цифру. Їм доводилося одночасно працювати на кількох роботах, щоб мати змогу робити ремонт. А, наприклад, Анна Новікова, яка є професійною художницею, в якийсь момент шукала просто малярську роботу, як, наприклад, пофарбувати паркан.
Аня: Усі 9 місяців все, що ми заробляли, весь вільний час, все було сюди. Це був не відпочинок, не поїздка, не купити собі нову сукню… Це була “Хата”. І мої гроші, які сюди вкладені, частково кредитні.
Катя: В нас з Оленою була подібна історія. Коли ми брали гроші на перший внесок за оренду, в нас на двох залишалось 4 тисячі гривень на прожиття. І це ще потрібно було поставити вікна.
Катя: Це приміщення саме диктувало нам умови. Ми мали відкритися на півтора місяця раніше, але стара труба, яка зараз стоїть замість вивіски, просто відвалилася, і все залило водою. Все, що ми зробили, довелося переробляти. Але тоді, до речі, ми настільки якось згуртувалися.. Батьки приїхали… З відрами і ганчірками всі разом все вимочували, вичищали… Але саме тоді ми зрозуміли, що цей простір нас прийняв. Не дарма ж кажуть, що кожен будинок живий, особливо старі будинки. І мені здається, що в той переломний момент ми його трішки підлікували і він нас прийняв, нам вперше стало там затишно.
Мені подобається у цих 9-ти місяцях те, що ми постійно адаптувалися і йшли на компроміси. Ми просто гнучкі і довіряємо одна одній. В цьому наша сила.
Навіщо створювали ARTХАТУ?
Наразі цей простір працює як творча майстерня, як офіс для дівчат і навіть коворкінг, куди можна прийти та попрацювати, чи отримати консультацію щодо власних творчих проєктів. Також тут практикуватимуть виїзні пленери, коли учасники малюють з реальної композиції у музеї чи на природі, та багато іншого. За анонсами проєкту можна стежити на сторінці ARTХАТА “ВиТвори” у Фейсбук.
Також вони беруть участь як партнери в різних фестивалях. Наприклад, на “ДІЛИ еко фесті” облаштували цілу арткімнату. Як це було, читайте і дивіться у матеріалі: “Колективний ПТСР” та “Ізоляція”: як на “ДІЛИ еко фесті” у Вінниці облаштували арт-кімнату про цілісність та “рани” країни.
Аня: У кожної з нас є своя роль в цьому проекті. Моя складова – це все, що стосується арту. Оленка за фахом історик і відповідає за лекторії. Вона в цьому ідеальна, бо з нас трьох ніхто не може так інформативно наповнити матеріал і захопити людей. Також вона займається каліграфією. А Катя в нас менеджер, координатор і вирішувач усіх проблем.
Катя: Я не митець, не художник, але організовувати ці процеси мені подобається дуже сильно, і хочеться розвиватися з точки зору проектного менеджера. Я зрозуміла, що нам по дорозі, бо мені це теж дуже близьке.
Олена: Як історик я зацікавлена розповідати людям, чому сучасні діждитал художники нічим не гірші, ніж той самий да Вінчі чи Мікеланджело. Що таке абстракція. Що таке авангард, і чому за художниками-авангардистами у свій час полювали… Тому що будь-який митець – це не відірвана від соціуму особистість, він живе в соціумі. І ось в такі дуже гострі моменти історії – як його сприймають, як він себе поводить. Згадуючи художника Грехова, може пам’ятаєте скандал з його “Квантовим стрибком”, розповідати, чому це ненормально, і чому люди повинні навчитися сприймати сучасне мистецтво.
Аня: Ми думаємо за середовище творче, яке дасть нам змогу працювати, а не думаємо, як тут заробити на майстер-класах. Тому питання простору маленького нас не хвилює – ми одразу думаємо масштабніше. Ми хочемо працювати дуже індивідуально і розуміти, що ця комунікація ефективна – що людина теж “загорілася” творчістю.
Аня: Я завжди кажу: якщо ти починаєш творити, чи займатися якоюсь творчістю, це не означає, що ти маєш стати якимось ван Гогом, да Вінчі чи Моцартом. Творити в першу чергу потрібно не заради результату, а заради процесу, і велика проблема, що люди часто цього не розуміють…
Те, що ти приходиш малювати, це від сили 15-20%. Все інше – це саморозвиток, дослідження світу, дослідження себе, своїх емоцій, відчуттів, допитливість. І коли людина стає допитливою, вона стає цікавою. Від цього у неї починає розвиватися бажання рухатись далі: самому подивитися кіно, самому пошукати якісь релізи, чи форум почитати – тобто копнути глибше. Цим шляхом потрібно йти.
Про вищу ціль проєкту
Аня: Якщо думати з тієї точки зору, що мені тут подобається, що я хочу тут жити, і мені хочеться тут функціонувати адекватно як художник (щоб моя робота цінувалася), то спочатку потрібно, грубо кажучи, провести освітню програму. Об’єднати невеличку громаду і почати з ними працювати. І моя особиста ціль та місія, яку хочу виконати – це побудувати творче середовище, яке допоможе підвищити цінність мистецтва (різного – музики, кіно, арту). Середовище, коли учні з простих студій стають маленькими митцями. Тільки тоді є шанси, що це все можна змінити, і творчим людям знайдеться робота.
Аня: І хочеться показати, що співпраця різних митців народжує багато креативних ідей. Я, наприклад, одна цю “Хату” ніколи не створила б. Але була ідея, і я поділилася нею з дівчатами. Катя і Оленка вклали сюди ще свій сенс, і “Хата” стала нашим спільним місцем. Я ж могла подумати, що зараз розкажу, а вони вкрадуть мою ідею. Але я так не думала. І якби не довірилася, цієї “Хати” ніколи б не було.
Так, дуже часто нас обманюють, використовують, дуже часто роблять ідею без людей, які її створили. Але я завжди наголошую: будь-яка ідея, яку вкрадуть, ніколи не буде тією, що ти задумав – бо там немає тебе. Тому я завжди кажу: не бійтеся ділитися ідеями.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.