Вінницький «Мобі Дік»: історія першого в Україні рок-магазину

20:05
Автор: Дар'я Гоц

У Вінниці вже майже 30 років працює найстаріший в Україні рок-магазин. Заснували його ще восени 1991 року двоє друзів. Спершу один з них хотів створити астрологічну консультацію, а інший — рок-магазин. До сьогодні Ігор Ладан, який й був співзасновником «Мобі Діка», працює та розвиває рок-культуру у Вінниці.

За всі роки існування «Мобі Дік» переїжджав по місту 14 разів, щоразу занепокоюючи сусідів приїздом «неформалів». Сьогодні у магазині працюють двоє Ігор Ладан та Дмитро Тур.

VежA поспілкувалась із засновником найстарішого в Україні рок-магазину про історію його створення, музику та розвиток, а також сприйняття альтернативної культури у Вінниці.

Ще перед початком нашої розмови,Ігор Ладан пригадав, що купувала й слухала авторка тексту (а це було понад 10 років тому). Говорить, що у нього з дитинства хороша пам’ять, а тому своїх покупців пам’ятає й через багато років. Особливо йому подобається, коли клієнти повертаються навіть вже з дітьми, яким розповіли про свої улюблені гурти, що слухали в молодості.

«Вінниця – рóкове місто»

– Ми відкрилися 25 жовтня 1991 року. Тоді влітку лише розпався Радянський Союз, а ми восени відкрились. В Союзі, здається, тоді лише два рок-магазини були. А в Україні ми були перші. Потім в Києві десь почалися з 93-94 року з’являтися. Ми ж ще колись у 1991 році їздили в Москву за товаром. Там був такий магазин «Давай! Давай!», теж такий культовий. Їздили, возили грамплатівки на своєму горбу. Так, важко, але це була така молодість, енергія буяла, — почав розповідь Ігор Ладан.

Спершу магазин не приносив прибутку своїм засновникам і тримались вони переважно на власному ентузіазмі. Поступово почали з’являтись постійні клієнти та «свої люди»: «Тоді пішли рок-концерти, а на них потрібно було в чомусь ходити, не підеш вже в футболках PUMA чи «Абібас» якийсь китайський».

– Вінниця все ж рóкове місто в Україні. До речі, десь у середині 90-х декілька таких музичних магазинчиків виникли у Вінниці, як гриби, але вони проіснували десь півроку-рік й зникли. Ми вибрали правильний шлях, у нас була своя концепція, якої ми дотримувалися. Для мене це вже ніби стиль життя.

За майже 30 років свого існування «Мобі Дік» переїжджав по Вінниці 14 разів. Найпершим місцем для магазину знайшли невелике приміщення у магазині «Товари для дому» на проспекті Юності. На кількох квадратних метрах продавали плакати з музичними гуртами, вінілові платівки, журнали.

– Там ще якісь з нами каструлі, банки, склянки були… Продавчині сидять і до нас такі: «Хлооопці, поставте якийсь шансон чи якогось Шуфутинського, що ви таке слухаєте?..». Народ ходив просто дивитись на нас, як в зоопарк, але купували тоді мало. Першими клієнтами були наші знайомі. Каже один, що йому там хтось подзвонив, розповів, що люди з Москви тут відкрили магазин. Він прибігає, а за прилавком я сиджу. Такі були чутки, але ця хвиля пішла по друзях.

За декілька місяців «Мобі Дік» переїхав до Будинку Офіцерів. Щоправда, протримались там недовго. Розповідає, що військовим не надто подобалось сусідство із патлатими юнаками у рваних джинсах. До речі, досі збереглись перші оголошення про роботу магазину, один з яких ще з 1992 року, коли рок-магазин був у Будинку Офіцерів. Плакат тоді малювали власноруч та шукали ксерокс, аби розтиражирувати копії. «Притулок меломана» пропонував придбати або ж здати грамплатівки, касети, музичні інструменти тощо, або ж просто «потусити».

– Ривок у нас стався з 1994 року. У нас було тоді місце по вулиці Соколова, 10. Там місце по енергетиці було “своє”. У нас там був компостер на стіні, портрет Леніна перевернутий, такий плакат, на якому всі розписувались, якір залізний хтось приволік, а в акваріумі була піранья. Хтось її подарував нам на відкриття і вона у нас роки два прожила. Піранью я один годував, вона мене не боялась і я її не боявся. Руку засовував у акваріум, ганяв її, м’ясо кидав. Але у нас був директор, заглянув раз до неї, то вона вистрибнула і ледь йому ніс не відкусила.

– Тоді, на Соколова, у нас більше купували платівки, записи, а не мерч. Зараз навпаки, але декілька років почали повертатися аудіокасети. Я розумію, що це все більше такий фетиш – взяти якийсь старий плеєр Walkman, щоб всі подивились. Така мода повертається, як на зачіски, одяг, ширину штанів…

– В цілому ми намагаємось просувати хорошу музику. Починаючи від абсолютно класичної музики. У мене теж вдома здоровенна колекція класичної музики вінілових платівок. Слухаю Баха, Моцарта, Вівальді, Шнітке тощо. Але всі чомусь думають, що у мене лише панк-рок, Sex Pistols, Exploited і таке інше. Але я слухаю різне: і класичну музику, і хард-рок, і важку музику, і блюз, і джаз, інструменталку, етнічну…

 

Про музику та субкультури у Вінниці

– Якщо брати емо та готів, то вони майже зникли, на 99,9%. Але ось металісти та рокери залишились. По-перше, це старий прошарок. Це, так би мовити, таке “сало з м’ясом”. Рокери, яким уже від 45 до 60 років і досі ще ходять досі у косухах, футболках Metallica, AC/DC, Megadeth. Молодь зараз дуже розшарована. Є ті, які слідують за своїми батьками, старшими братами чи сестрами, тобто вони слухають стару музику. Якщо приходить дитина 13 років і слухає Pink Floyd, то там ясно.

– Я пам’ятаю, як мама приходила з дочкою і вибирала їй футболку, а їй (дівчинці – ред.) лише 13 років! Black Sabbath обирала. Каже (мама – ред.), що донька поки Black Sabbath Paranoid не послухає зранку 3-4 рази – в школу не йде.

А є молодь, яка слухає українсько- або російськомовну музику, все це сучасне. Є ті команди, які просто на хвилі – Asking Alexandria, Linkin Park. Вони тримаються деякий час, потім частина людей від них відходить, потім гурт випускає знову альбом і знову починається вся ця істерика.

– Я думаю, що класичний хард-рок, класичний хеві-метал і класична важка музика все ж залишаться. Це як основа музики. Все інше так залітає, вилітає, пропадає, зникає, з’являються в новій реінкарнації. Але є сотня-дві команд, які «вічнозелені». Це, наприклад, Motorhead, Pink Floyd, Iron Maiden… Це все надовго. Та навіть назавжди.

VежA: А як щодо вінницьких рок-гуртів? Слідкуєте за ними?

– Дуже багато гуртів зникло. Фактично з 1991 року, коли ми контактували з різними командами, то дуже багато позникало. З’явились багато нових, але у якомусь такому напівпідпільному стані. Тобто, люди роблять міні-концерти, виступають у різних місцях. Є люди, які намагаються їх об’єднати та взяти під своє крило.

Концерт в Дубаї та відмова від “Х-фактору”: історія вінницького гурту “Space of Variations”. ФОТО

– Стилі теж змінюються від класичного хард-року, панк-року, хтось пробував грати й емо-рок, закінчуючи зараз усіма цими альтернативними течіями. З’являються деякі, витримують півроку-рік, деякі змінюють стилі. А є, наприклад, старожили, як наша вінницька команда «Край». Я говорю, що це «вінницький ZZ Top». Їх там троє грає. То вони такі древні, як дуби. В принципі, завжди цікаво подивитись та послухати, тому що підтримувати своїх також потрібно. У нас є багато талановитої молоді. Ну, і старіші, які ще грають, то не підводять.

VежA: Як зараз розвивається рок-культура у Вінниці?

– Останній рік просто все поглинув. Я бачу, що рокери не померли, вони живі й все нормально, але дійсно в місті вже немає цього «двіжу» і вуличних команд. Дуже рідко десь можна побачити. Я це пов’язую не зі смертю рок-н-ролу, а все ж з карантином. Люди не хочуть себе наражати на небезпеку. Це дало відбиток на все культурне життя, не лише музичне. Це ж і музеї не відвідують, екскурсій немає, поїздок теж. Все в такому приспаному стані, як медвідь у барлозі. Так і з музикантами. Я думаю, що все це закінчиться, тоді, можливо, народ трохи почне більше рухатись.

на фото: магазин у Будинку Офіцерів, 1992 рік

– Я навіть дивлюсь тенденцію з минулого року, що людям не вистачає позитивних таких емоцій і вони купують щось яскравіше, ефектніші речі. Людям хоч себе прикрасити хочеться. Минулий рік якось дуже швидко минув, тому що не було таких цікавих подій, а говорять, що якщо життя одноманітне, то воно дуже швидко проходить.

Якісь локальні концерти у нас інколи відбуваються, але в цілому це не те. Хочеться більше драйву та енергетики, поїздок, щоб потім тиждень ходити під враженнями. Минулого року й наших концертів не було, ні «Терорайзера», нічого. Не було місця, де б люди збирались та контактували між собою. Але вони приходили до нас.

Афіші фестивалю, з соціальних мереж

– Як ми на нове місце переїжджали, то всі очікували, що приїдуть рокери й почнуться п’янки, гулянки та все таке. Минуло декілька місяців, бачать, що ми нормальні люди й все це якось затихає.

VежA: Взагалі є такий стереотип, що рокер має обов’язково бути проблемним?

– Ну, так. Якщо я рокер, то значить, що маю бути весь у пірсі, з татуюваннями. До речі, у мене досі жодного татуювання немає. Але стереотип про рокерів «вічно молодий, вічно п’яний», то є. Але невже всі рокери мають вічно сидіти чи на наркотиках, чи алкоголі? Є ж у людей якісь захоплення, сім’ї, діти, багато хто займається спортом чи просто активним способом життя. Бувають, звісно, якісь такі поодинокі випадки. Та я зараз дивлюсь на західних музикантів, то всі ведуть здоровий спосіб життя. Ті часи 60-80 років, коли «секс, наркотики, рок-н-рол», як на мене, вже безслідно зник. Змінюються тенденції, погляди на життя, люди стають розумнішими. Рокери все ж розумні люди, ведуть спокійний образ життя, сидять на мінералці та вітамінах. Такий розгульний спосіб життя вже й не дуже популярний.

Наприклад, коли ми ще були в «Бастилії», а це більше 10 років тому, приїхав якийсь хлопець поступати. Молодий, зелений, з села якогось. Очі у нього бігають, блищать. І з ним мама з татом. У батька вуса такі а-ля Шевченко, суворий, а мама проста така українська жіночка. Дивиться на все це неподобство. Їм цікаво, але все ж якось страшно.

Хлопець обирає якусь футболку, а батько каже, якщо вибере якусь з черепом, то це фашистська. В селі, каже, поб’ють та покалічать. Мама в істериці: «Ой, поб’ють нашого хлопця!». Хлопець ходить, обирає, а йому з цікавості всі такі страшні й хочеться. Обирає, показує батьку. Він каже, що з черепом не піде. Вся ця клоунада тягнеться хвилин 10, а хлопець же стоїть, йому незручно. Нічого вони не взяли з того, що він хотів. Я потім йому сказав, що будеш вчитися, прийдеш, вибереш і будеш ходити, як хочеш.

Сьогодення «Мобі Діка»

Сьогодні асортимент магазину пропонує практично все: від прикрас та плакатів до одягу та взуття. Дещо друкують самостійно, а частину речей замовлять з Англії, США, Німеччини… Дмитро Тур розповідає, що вони ставлять нижчі ціни, ніж в інших магазинах. Вважають, що через приємніші ціни люди частіше до них повертаються.

У них також можна знайти платівки. За словами Дмитра, їхній магазин чи не єдиний у місті, де ще можна знайти вініл. Деякі з них коштують по 40 гривень, що часто дивує покупців. Особливою популярністю також користуються плакати з музичними гуртами.

– Приходять іноді, бо треба щось повішати в кімнати, щоб подратувати дорослих – дайте щось з черепами, – продовжує Ігор Ладан. – Дуже багато студентів з гуртожитку приходять. Там стіни порожні і треба їх чимось прикрасити. Набирають по 10-30 штук, щоб знизу доверху зробити, як я говорю, іконостас. В принципі, це нормально, коли ти прокидаєшся, відкриваєш очі і бачиш перед собою своїх улюблених музикантів. Думаю, настрій на весь день буде позитивний. Навіть фотографії нам присилають, як вони заліплюють свої кімнати. Або ж приходять і жаліються, що мама не дозволила і чи можна поміняти плакат на якийсь без черепа. Міняємо, а що ж.

В останні роки у «Мобі Дік» також перейшов в онлайн. Розповідають, що таким чином також знаходять нових клієнтів серед молоді, яка живе переважно в Інстаграмі та Фейсбуці.

– Найцікавіше, що люди у нас тут просто знайомляться. Школярі, наприклад, студенти. Я їх знайомлю одне з одним. Тобто сюди приходять наодинці, а звідси йдуть компаніями. Раніше ходили, були збори молоді біля вежі на парапетах, а зараз це все відмерло. Можливо, це у зв’язку з цим карантином чи що…

У «Мобі Діку» неоднорозаво зазначали, що це не традиційний магазин з товарами та прилавком, а передусім місце для «тусівок» зі своєю атмосферою та спілкуванням.

– Я ще, так би мовити, як перефразовувати з Jethro Tull пісню «too old to rocknroll, too young to die». Ну, для рок-н-ролу, може, я й старий, але хочеться ще продовжувати цю справу і надалі. Думаю, сил і наснаги вистачить, — додав Ігор Ладан.

Фото та відео Миколи Геркалюка

Читайте також: “Центр подільського хіп-хопу”: як народжувалась та чи лишається живою зараз “музика вінницьких вулиць”

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.