Супергерої за протоколом: як працює вінницька “швидка” під час пандемії COVID-19

19:49
Автор: Олеся Яненко

Оновлено: 3 Травня 2020, в 10:25

“Мені подобається ця робота, я пишаюся, що працюю на такій посаді” – навряд чи очікуєш почути подібне від людини, яка вдень і вночі працює з екстреними викликами, а віднедавна – виїжджає до пацієнтів з підозрою на COVID-19.

Олена Воловик більше десяти років працює на екстреній медичній допомозі у Вінниці, наразі вона є лікаркою . Зараз дівчина працює в бригаді найвищого класу “С”, яка до того ж опікується екстреними “ковідними” викликами. Олена – “тім лідерка”, яка вміє і лікувати, і заспокоювати панічних пацієнтів. До того ж, любить свою роботу “і взимку, і влітку”.

В захисних костюмах та новенькому “супермобілі” вони з колегою схожі на героїв з футуристичного фільму, хоча Олена зізнається– інколи під час роботи доводиться витрачати час на дещо менш “героїчне”. Наприклад, заспокоювати пацієнтів з температурою трохи вище тридцяти семи градусів.

Як змінилась робота медпрацівниці на “швидкій” під час пандемії, як відбувається госпіталізація хворих на COVID-19, а також про “адреналінових наркоманів”, паніку та любов до нелегкої роботи – у сьогоднішній історії на Vежі з перших вуст.

Олена з напарником, фельдшером Андрієм Земляним

Про підготовку до виклику та “епідеміологічні питання”

На нашій бригаді змінилося все, ще з моменту прийняття виклику диспетчером. Коли людина телефонує до диспетчера, він ставить запитання, щоб визначити стан і критичність пацієнта. Далі, якщо пацієнт не критичний, диспетчер ставить запитання “епідеміологічні”: чи пацієнт виїжджав за кордон в останні два тижні, чи контактував з людьми, які можливо приїхали з-за кордону, чи пацієнт контактував вже з відомою особою, яка має захворювання на COVID або ж з особою, яка мала якісь симптоми ГРВІ. Також дізнається, чи є підвищена температура, кашель, задишка чи якісь інші симптоми.

Всю інформацію в стислому вигляді диспетчер має передати нам, бригаді, на планшет. Також диспетчер пояснює, що перед тим, як приїде бригада, він, за можливості, має підготуватися: виміряти температуру тіла, провітрити приміщення, одягнути маску, якщо вона не заважає. Ну і протерти поверхню антисептиком, але це вже опційно.

Після цього ми приймаємо виклик, йдемо до автомобіля і одягаємося. У нас є три рівні захисту.

“Перший” це той, який ми використовуємо на будь-який виклик: маска, рукавички і, опційно, окуляри. Зараз ми маємо використовувати “другий” або “третій” рівень захисту, а зважаючи на те, що ми ніколи не знаємо, до якого пацієнта їдемо і який об’єм маніпуляцій має бути проведений, ми завжди одягаємо “третій” рівень.

Він обов’язково включає захисний комбінезон, шапочку, окуляри, респіратор, дві пари рукавичок, стерильні та нестерильні, а також бахіли. Це займає трошки часу. Ми не можемо виїхати так швидко, як раніше, але наша безпека – передусім. Ми зробили собі таку роздруківку, послідовність одягання і знімання. Коли на неї дивишся, це легко. Ну і плюс у мене є колега, якому я вірю, як собі – він мені допомагає одягати захисний костюм.

Ми стараємося дотримуватися правил одягання і знімання, це важливо, адже левова частина інфікувань у медпрацівників виникає під час неправильного одягання або неправильного знімання захисного одягу, а не під час обстеження пацієнта.

Про дефіцит, волонтерів та прилаштування до нових обставин

Це не секрет, що не тільки в нас є дефіцит костюмів та засобів захисту. На початку епідемії ми працювали в режимі жорсткого обмеження ресурсу, і все, що мали – це був “перший” рівень захисту. Але волонтери нас дуже підтримали. І я хочу сказати велику подяку Валентині і Ярославу Гонтарю, ми до них звернулися і за кілька днів вони доставили нам захисні одноразові костюми. А зараз ми вже маємо багаторазові костюми.

Зараз дефіциту як такого немає, але ми костюми використовуємо обережно. Згідно з протоколом на виклик маємо йти з фельдшером разом. Але зараз, в режимі дефіциту, на виклик іду лише я, як лікар, повністю одягнена в третій рівень захисту. Я маю при собі телефон, вмикаю його на гучний зв’язок і спілкуюся з фельдшером, який сидить в кабіні. Він записує контактні дані, а якщо потрібно піднести щось з апаратури до мене на виклик, то він це підносить до дверей, а я виходжу. Якщо мені потрібна його допомога,  він так само вдягається, як я, в “третій рівень”, заходить і допомагає.

Лікар на швидкій сьогодні – це “тім лідер”, тобто керівник бригади. Він вирішує що робити, як робити, що призначати, куди госпіталізувати пацієнта і чи потрібно госпіталізувати взагалі. За своїми обов’язками лікар має виконувати абсолютно всі ті функції, що й фельдшер, просто у лікаря дещо глибші знання.

Про встановлення підозри, герметизовані ноші та госпіталізацію

Більшість викликів, пов’язаних з “ковід”,  це такі, де у пацієнтів вже підтвердили діагноз. Особливо в останній час. Зазвичай це пацієнти, які швидким тестом або методом ПЛР вже в якійсь з лікарень підтвердили “ковід”, і вони просто перебувають на амбулаторному лікуванні. Ну або ж такі пацієнти, стан яких погіршився, ми їх госпіталізували і в інфекційному відділені тест показав позитивний результат.

Коли я встановлюю підозру на “ковід”, це не завжди означає, що пацієнт буде транспортований. Зараз ми транспортуємо лише тих пацієнтів, які на мою думку і за результатами моїх обстежень “важкі”, або “середньо-важкі”.

Я орієнтуюся на візуальний стан пацієнта, на частоту дихання, на результат сатурації – це рівень насиченням киснем крові. Якщо пацієнт вказує на кашель, температуру, задишку, але його рівень сатурації 95 і вище, то цей пацієнт зазвичай не потребує госпіталізації, бо його стан легкий. Тобто його легені повністю забезпечують вентиляторну функцію. Якщо мене не влаштовує показник сатурації, такому пацієнту я пропоную госпіталізацію. Я маю запропонувати маску, якщо це не заважає йому дихати.

Саме транспортування практично нічим не відрізняється від транспортування звичайного пацієнта. Хоча в салоні автомобіля, у відсіку, перебуває лише пацієнт і я, а мій фельдшер сидить в кабіні. Її рекомендують герметизувати, тобто віконце має бути заклеєне чимось. Я спостерігаю за його станом і якщо потрібна якась киснева підтримка або додаткові маніпуляції, то я їх виконую. Особливого нічого немає, окрім мого рівня захисту, ну і санітарної обробки автомобіля після госпіталізації.

– Чи використовуєте ви закриті герметизовані ноші? На деяких відео можна побачити, як в них нібито транспортують хворих на COVID.

– Я бачила це відео, ну якщо чесно не дуже зрозуміла, навіщо вони використовуються, адже вони трошки важкуваті в доступі до пацієнта. Тобто йому можливо надати лише кисень в таких умовах. В нас немає можливості закупити такі ноші. Ми користуємося звичайними, нашими. Транспортуємо в такому положенні, в якому пацієнту зручно і в якому дозволяє його стан.

Госпіталізацію кожного пацієнта я маю обговорити зі старшим лікарем. Він контактує з лікарнями, питає, чи приймуть вони пацієнта з такими параметрами.

Поки що наші лікарні справляються. На мій погляд, зараз проблема в тому, що немає такої злагодженої роботи, як ми працювали до цього. На саму госпіталізацію витрачається все більше часу, ніж це необхідно. Ми ніколи не працювали в такому режимі, у нас ніколи не було такого епідеміологічного стану. Лікарні просто фізично не готові перепрацювати такий обсяг інформації одразу і налагодити роботу, щоб це був як конвеєр.

“Медпрацівники абсолютно адекватно ставляться до ситуації”

Спершу, можливо, було якесь небажання наражати себе додатково на небезпеку, але до всього звикаєш. Я не скажу, що цих викликів багато. Тобто спочатку ми могли мати один, два виклики. Зараз їх три-чотири за чергування. Це досить небагато. Лише затягується транспортування, обслуговування самого виклику.

Основне переживання з приводу того, що коли вдягнувся і їдеш, то по десять разів перевіряєш, чи достатньо прилягає респіратор, чи не запотівають окуляри, чи ніде немає отвору в костюмі. Постійно дезінфікуєш руки, на підстанцію приїжджаєш та знімаєш з себе костюм, обробляєшся.

Паніці не піддається ніхто, наші медпрацівники абсолютно адекватно ставляться до ситуації. Ніхто не сказав “ні”, тобто абсолютно всі зголосилися (працювати в складі спеціалізованої бригади, – прим. ред.). Ну і в цьому режимі працюємо, здається, якось навіть налагоджено, вже є якісь свої схеми: як краще, що брати на виклик, як мінімізувати загрозу.

Про паніку як частину хвороби, вимагання пацієнтів та “мені здається, у мене підвищений тиск”

Єдине що, є звичайно такі не зовсім свідомі пацієнти, які викликають “швидку” абсолютно без приводу. Але це було в нашій роботі і до цього, тому я не дивуюся і сприймаю це нормально. Люди все ж таки піддаються паніці, і як на мене сприймають ситуацію досить серйозно, аж занадто. Ми також через деяких пацієнтів піддаємося психологічному впливу і стресуємо.

Нещодавно нас викликали до молодого хлопця, здається 30 років, привід виклику був “підозра на ковід, підвищена температура тіла”. Коли вже зайшла в квартиру, то зрозуміла, що там ціла сім’я проживає, четверо людей, і абсолютно всі вони в паніці. Єдина вимога від нас – “виконайте нам тест”.

Я не знаю звідки вінничани беруть інформацію, що на бригаді швидкої допомоги є тести. Але це були двадцять хвилин психологічного пресингу: з погрозами, зокрема про те, що будуть скаржитися в Департамент. Не зовсім приємно, але я розуміла, що люди просто бояться. Бояться за себе, за своїх рідних, і за погіршення стану. В такому випадку ми проводимо психологічні бесіди, рекомендуємо куди звернутися, в якій формі, як і де зробити тест.

– Чи є якісь методи, завдяки якому можна перевірити наявність нового коронавірусу у себе?

– Єдиною достовірною можливістю перевірити наявність чи відсутність у себе “ковід” – це швидкий тест та результати полімеразно-ланцюгової реакції. Інакшими методами поки що рекомендацій якихось з МОЗ немає.

В першу чергу, паніка – це половина захворювання. Коли людина спокійна, вона думає спокійно, вона думає адекватно, її вчинки адекватні. Є категорія пацієнтів, які вимагають зробити все, що треба, бо ось “мені положено”. Важко з ними впоратися, але другого варіанту у нас нема.

З усіх викликів, половина точно не профільних. Ну, таких, наприклад, як “мені здалося, що у мене підвищений тиск” або “температура 37,3”. Я не вважаю, що це мій профільний виклик. Наші люди дуже швидко вчаться, і якщо вони розуміють, що швидка приїде тільки на виклик “болить серце”, то вони будуть казати в диспетчерську “болить серце”. І жоден диспетчер не візьме на себе відповідальність не виславши на цей виклик бригаду.

Диспетчер обмежений в часі, він не може розпитувати пацієнта сім хвилин що ж конкретно його турбує. У нього є одна хвилина, щоб з’ясувати скарги і передати виклик на планшет. Це пов’язано з доїздом. Ми маємо доїжджати за 10 хвилин у межах міста, і за 20 – в межах районів.

Про “швидких” та “стресостійких”

Взагалі працівники “швидкої” допомоги – це досить стресостійкі особистості. Тому що хто не стресостійкий, він не затримується надовго. Ми працюємо дещо інакше ніж лікарі та медпрацівники в стаціонарі, тому що ми приїжджаємо до пацієнта, а це велика різниця – коли пацієнт приходить в лікарню, і коли до нього приїжджає медпрацівник додому.

Коли в реанімації є лише пацієнт і лікар, то у нас є і пацієнт, і його родичі, які також чіпляються за руки, кричать “допоможіть”. Тобто реакція в стресових умовах у людей абсолютно різна, тож просто не потрібно “тушуватися”. Завжди потрібно впевнено “вести” пацієнта.

Надаючи пацієнтам допомогу, не можна показувати свої почуття, точніше показувати, що десь ти трохи слабший. Коли людина бачить, що перед тобою впевнений лікар, то це психологічно покращує його стан. Не можна щоб пацієнт подумав, що “все, лікар подивився на мій стан, опустив руки, я все зрозумів з його вигляду, мені більше нічого не треба”. Лікар має бути психологічно стійким.

Про “адреналінових наркоманів” та “хроніків”

В стресовій ситуації мозок працює на всі двісті відсотків, інколи він просто закипає. І після виклику починаєш передумувати ситуацію. Ми не маємо три дні на постановку діагнозу, нам протягом десяти-п’ятнадцяти хвилин необхідно встановити діагноз, обстежити пацієнта і надати лікування. Це досить стислий строк, тому інколи ти виходиш з виклику, і думаєш: “а можливо треба було зробити щось, чи, можливо я подумав зовсім в інший бік?”. Такі сумніви дуже неприємні.

Але навіть якщо ти фізично втомився на реанімації, якщо спина вже просто в “хлам”, якщо ти весь мокрий вийшов, але воно мало результат, повірте, воно того варте. У нас багато таких лікарів, фельдшерів, професіоналів, які прекрасні діагности, які роблять свою роботу на відмінно, стараються. Звичайно в кожній професії є різні люди, але ті колеги, яких я знаю, вони працюють на відмінно.

Мені здається, що на “швидкій” працює відсотків п’ятдесят “адреналінових наркоманів”, бо без цієї роботи ми просто не можемо. Я абсолютно зичу добра кожному вінничанину, але в спокійні робочі дні думаю “ну чому лише всі “хроніки” дзвонять, вже кудись би на щось таке інше, щоб трохи розтруситися.”

Від газелі до автомобілів найвищого класу “С”

Я ніколи ніким іншим бути не хотіла, в мене не було в думках стати вчителем чи інженером, хоча в моїй сім’ї я “першовідкривач”, у мене немає династії медиків. Але мене завжди цікавила анатомія, біологія. Я ніколи не думала, що зможу бути лікарем “швидкої” допомоги. Не тому, що не поважала цю професію, а просто чомусь упустила цей фах з виду. Коли я пропрацювала в інтернатурі, то я зрозуміла, що це моє і напевно ніде більше не працювала би.

Це завжди адреналін, ти ніколи не знаєш, на який ти виклик їдеш, ти спілкуєшся великою купою людей, які абсолютно різні, це як момент навчання. Всі люди різні в своїх хворобах, в своїх переживаннях і до кожного треба мати якийсь підхід. Я не скажу, що ніколи не було конфліктів якихось, але то рідко.

Це супергеройська робота по схемі, знаєте. Звичайно ми всі працюємо згідно з протоколами. Коли ми працюємо в режимі стресу, коли виділяється адреналін, то важко спрацювати правильно чисто інтуїтивно. А якщо вже є в голові протокол, яким ти вже слідуєш не перший раз, то поки я їду на виклик, я продумаю, що маю зробити на етапі обстеження і лікування. Це варіант, особливо на догоспітальному етапі, коли треба зробити все швидко і правильно.

Як тільки я прийшла на роботу, у нас було значно менше устаткування. Це була “Газель”, ящик (з інструментами, – прим. ред.), кардіограф у кращому випадку. За останні кілька років ми вже вдруге змінили автомобіль. Ось буквально тиждень тому ми знову отримали новесенькі автомобілі, багато з них класу “С”, тобто устатковані абсолютно всім.

Мене зараз радує, що на бригаді є практично всі медикаменти для допомоги пацієнту на догоспітальному етапі й практично вся нова апаратура. Ми маємо кардіограф, пульсоксиметр, глюкометр, апарат для штучної вентиляції легень з подачею кисню. Ми маємо запасні балони кисню, дефібрилятор, відсмоктувач. Тобто все, що мені необхідно на догоспітальному етапі  – у мене є.

Я люблю, коли моя допомога приносить результат, я люблю свою бригаду, свого напарника, люблю з ним працювати, мені це колосальне задоволення приносить. Люблю відпрацювати зміну, приходити з ранку, навіть якщо втомлена, то відпочинок приносить задоволення. Я люблю цю роботу в будь-яку пору року, і взимку, і влітку, ну трошки менше восени, бо така дощова погода. Але вона мені приносить задоволення. Це така любов в сукупності, знаєте.

Фото надані Оленою Воловик

Читайте також: Одна крапля крові: де і як у Вінниці роблять аналіз на COVID-19 та скільки це коштує

Читайте також: “Процедура досить неприємна”: як у Вінниці роблять ПЛР-тест на COVID-19 та скільки це коштує

Читайте також: На Вінниччині зафіксовано перший летальний випадок від COVID-19

Читайте також: Коронавірус COVID-19 на Вінниччині. Статистика, карта поширення

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.