З 18 по 20 лютого 2014 року в Києві відбулись найдраматичніші моменти протистояння між режимом Януковича та протестувальниками з Майдану – завершальний етап Революції гідності. За ці дні силові спецпідрозділи та “тітушки” вбили десятки демонстрантів, постраждалими вважаються сотні майданівців. Проте зрештою Майдан переміг.
Що відбувалось у ці дні у Києві та Вінниці?
18 лютого у Києві почалися жорстокі сутички в Маріїнському парку, Кріпосному провулку, на вулиці Шовковичній та перекинулися на Інститутську. У Вінниці, щоб привернути увагу до цих подій, мітингувальники перекрили Соборну, а ввечері здійснили спільну молитву.
Водночас у Києві в ніч проти 19-го лютого відбулася чергова спроба штурму Майдану: силовики підпалили “Будинку профспілок”, де розташовувався штаб протестувальників, барикади майданівців “Беркут” атакував з використанням БТРів та водометів. Бронетехніку швидко спалили майданівці, застосовуючи “коктейлі Молотова”, проте кількість жертв постійно зростала і почала набувати масового характеру.
Наступного дня, 19 лютого, центр Вінниці став повністю пішохідним: рух транспорту заблокували на Центральному та Київському мостах.
Тоді ж з Вінниці на столичний Майдан формували вантажі з допомогою: їжу, захисне спорядження, лікарські засоби. Мітингарі наполягали на тому, щоб до Києва вирушали карети “швидкої допомоги”, а до Вінниці привозили поранених. Володимир Гройсман, за словами активістів, заявив, що надасть “швидкі”, якщо будуть відомі прізвища людей, які потребують допомоги.
Також було створено мобільну групу, яка перевіряла повідомлення про виїзд “тітушок” на Майдан, почали формуватись загони “Самооборони” та “Правого сектору”. Численні міліціянти, щоб не провокувати людей, ходили в цивільному, стежили за порядком, не втручаючись в конфліктні ситуації через недовіру людей до міліції.
20-го лютого на вулиці Інститутській спецпідрозділи розстріляли понад півсотні протестувальників, після чого відступили. В цей час з країни втік тодішній президент Віктор Янукович, спецпідрозділи почали покидати Київ, але “беркутівців” ловили та роззброювали в містах і селах навколо столиці.
Протестувальники взяли Київ у кільце, збудувавши на основних дорогах барикади.
Початок масових розстрілів на київському Майдані спричинили нові сутички у Вінниці: мітингарі прийшли до обласного управління міліції, щоб почути думку керівництва правоохоронних органів щодо розвитку подій в країні. Радикально налаштовані активісти закликали до штурму управління міліції та застосували димові шашки. Пізно ввечері цього дня відбувся штурм прокуратури Вінницької області.
20 лютого відбулася стрілянина біля СБУ. Передувало цьому те, що на Театральну до вінничан вийшов голова ОДА Іван Мовчан. Громада вимагала його відставки, проте він сказав, що цього не буде, сів в авто та поїхав в сторону СБУ. Частина людей побігла за машиною.
Надвечір цього дня з Києва до Вінниці повернулись 35 “беркутівців”. Люди зустріли їх “коридором ганьби”, вигуками “Вбивці”, похоронними вінками, лампадками. У свою чергу командир підрозділу Анатолій Стаховський поклявся, що його бійці не застосовували зброю проти мітингувальників в Києві.
Детальніше про те, що відбувалось у ті дні, читайте у нашому спецпроекті “Вінниця: Революція”.
Спогади майданівців
Олександр Лаврентій — вчитель історії
Вінничанин Олександр Лаврентій розповідає, що до Києва на Майдан приїхав 3 грудня 2013, передає Суспільне – разом зі своїм вчителем та учнем. Згодом, за три тижні, отримав перше поранення в голову.
– Серйозний бій прийняли 18 лютого 2014-го року. Ми зустрілися з кордонами “беркуту” і внутрішніх військ на розі Шовковичної і Інститутської — говорить Олександр Лаврентій.
Там, як зазначають журналісти, Лаврентій отримав перше поранення, тож через травму поїхав додому. Через день вирішив повернутись, однак тоді це було не так просто.
– Коли дізнавались, що ми з Вінниці, дуже негативно ставились, тому що казали “Значить, ви тітушки”. Тому що з Вінниці, чисто суб’єктивно, багато везли на антимайдан – зазначає Олександр.
Чоловік каже, що якби повернути час назад, вчинив би так само – знову пішов би відстоювати майбутнє своєї країни, передають журналісти. “Ми Київ тоді відстояли, дали шанс Україні” – розповідає Лаврентій.
Юлія Вотчер – колишня вчителька, менеджерка, волонтерка
Юлія Вотчер на Майдані опинилась 1 грудня 2013 року.
– Я навіть не знала, що на Майдані щось відбувається. Я чула, що якихось дітей там б’ють. “Хай не вештаються по ночах. Поліція знає, що робить”, – отака інформація в мене була на той момент – розповідає пані Юлія.
Однак після того, що жінка побачила того дня в Києві, повернутись до роботи того дня не змогла – передають журналісти спогади жінки. На майдані пані Вотчер організувала пункт прийому і видачі теплого одягу, працювала в медичній службі. Пані Юлія пережила не один штурм.
– Це коли з Українського Дому “беркут” нас викидав, то я вийшла в домашніх тапцях легеньких. А на другий день я вже поїхала в таксі на базар й купила ці черевики – розповідає волонтерка, вказуючи на пару взуття.
Про те, що 18 лютого силовики почнуть штурм Майдану, зрозуміла вранці. 20-го лютого жінка була Михайлівського собору.
– Коли я прийшла, вже певно, чоловік 18 лежало – вкриті ряднами хлопці – розповідає волонтерка.
Далі того дня їй почали приносити телефони вбитих майданівців, аби повідомляла рідним про смерть.
– Зателефонував останній телефон, там написано: “Мама”. Тримаю телефон, думаючи, що сказати. І я його натиснула для себе неочікувано і там лунає голос: “Назаре, Назарчику, це мама”. Я нічого не говорила і ця мама як закричить звідти… — згадує Юлія Вотчер.
Світлини, використані в сюжеті, Юлія Вотчер робила сама – щоб закарбувалось і не забути ті події, щоб не дати забути нащадкам. Після Майдану Юлія Вотчер поїхала на Схід України – повезла медикаменти, які залишились після Революції Гідності.
Олена та Юлія Полянські — донька та сестра загиблого Героя Небесної Сотні
Востаннє тата, Леоніда Полянського, одного із трьох вінничан-героїв Небесної Сотні Олена Полянська бачила на свій день народження, в січні 2013-го року, передають журналісти.
– Він завжди робив мене щасливою. Якщо треба було за когось заступитись, він завжди захищав всіх. Допомагав всім, готовий був пожертвувати, чим може, — розповідає Олена Полянська.
Леонід Полянський – 38-річний жмеринчанин, який був батьком двох дітей. Чоловік загинув вранці 20 лютого 2014 року, передають журналісти.
– Є документи з суду – виявили, що стріляли з готелю “Україна”, з шостого поверху, з такого-то номеру, з табельної зброї. Йому влучили в груди — розповідає сестра Юлія Полянська.
Жінка і досі оплакує брата, але жаги помсти, каже немає.
– На той момент коли брата привезли, готова була роздерти ту людину. Оленці він купив на день народження велосипед, але так і не встиг навчити її кататись. Проходять роки і я хотіла б щоб та людина пошкодувала про свої вчинки. Не хотіла б, щоб на його дітей ліг гріх тата — каже Юлія Полянська.
Раніше учасники Майдану з Вінниці також розповідали про свої спогади для Vежі. Нагадаємо деякі з них.
Микола Кондратюк
Я поїхав на Майдан самостійно, від себе. Був із 29 листопада 2013 року і залишався там до кінця.
Треба було прогнати ту банду, яка була при владі. То були дійсно бандити, які грабували країну. І якби не цей Майдан, вважаю, що України вже не було б – вона була б частиною Росії.
Суттєвих зрушень, які дав Майдан, не бачу. Певно, хлопці згори зараз дивляться на нас і розуміють, що на краще змін немає. У мене загинув товариш на Майдані – Андрій Дигдалович. Ми з ним в одному наметі були, який ще поставив Парубій. Андрій загинув 20-го лютого: пішов у атаку без зброї, без нічого. Він схилився над пораненим, хотів його відтягнути, а в цей час снайпер поцілив у нього. З кожним днем стає все ясніше, що розстріл Небесної сотні – справа рук не тільки Януковича.
Коли був штурм у ніч із 18-го на 19-те я бачив, як тікали з Майдану Кличко, Порошенко. А Парубій – в нього стався інсульт, а за три дні все знову було нормально. В ту ніч нас було тисячі три-чотири, в Києві проживає майже чотири мільйони. Якби був хоча б один процент, це було б тридцять тисяч, але ж ні.
Чи пішов би я на новий Майдан? Майдан фактично ще досі не закінчився. Я зараз у штабі по блокаді торгівлі із ОРДЛО, для мене це продовження Майдану (розмова записана у лютому 2017 року – ред.). Пішов би, щоб покарали винних.
Олександр Яремчук
Я був на Майдані у складі тодішнього «Правого сектору», наприкінці грудня 2013-го року приїхав туди, пробув тиждень. 18 січня почались заворушення, перші бої на Грушевського. Іноді їздив додому на кілька днів, коли були проміжки із перемир’ям. Та 19-го січня я вже був там знову. Мене спонукало бажання змінити країну на краще, бажання повалення злочинного режиму Януковича.
Добре пам’ятаю, як 18 лютого вночі, коли саме горів «Будинок профспілок», ми з Ігорем Мазуром носили у пакетах коктейлі Молотова до Інститутської на барикади, а 16-річні дівчата робили ці коктейлі. Поруч зі стелою засновникам Києва були жорсткі бої. Я залишив там пакет із коктейлями, а один коктейль підпалив і кинув у «беркутню», яка саме рухалась «черепахою». Почав йти крізь натовп за залишеним пакетом і бачу цивільного чолов’ягу із пляшкою у руці. Він переді мною кинув її, пішов білий дим і я відчув, як очі та все моє обличчя просто горить. Дістав з кишені спеціальний спрей, який мені давали раніше волонтери, побризкав собі обличчя, трохи полегшало і я продовжив носити коктейлі. Але потім почала сильно боліти голова, нудило. Звернувся до лікарів. Виявилось, що я отруївся аміаком – діагностували “опік верхніх дихальних шляхів”.
Артем Гайдайчук
11 чи 12 лютого я приїхав до свого друга, який вже певний час перебував там – на Майдані. Він мені показував та розказував про свої революційні будні, все було тихо-мирно. А одного разу ми прийшли до арки Лобановського, товариш щось розповідав. Буквально на кілька секунд я поглянув на арку, а коли озирнувся, побачив, як почав зав’язуватись конфлікт між майданівцями та «Беркутом». Майданівці кидались камінням, кричали щось, почалась метушня, у якій я загубив свого друга. Беркутівці у відповідь пішли у натовп, почали стріляти. Так було до вечора: люди кидали каміння, беркутівці стріляли.
Тоді я поїхав додому, зібрав речі і вже за кілька днів повернувся, після 21 лютого. Мені на той час було 15 років, але цього ніхто не знав, бо я виглядав трохи старшим. Відтак мені вдалося зо два місяці перебувати на Майдані у складі четвертої сотні, це «Гайдамацька варта».
Микола Рудик – чемпіон України з марафонського бігу
До Києва на Майдан я приїхав одразу після побиття студентів. Прилетів з Франції, з Парижу, де був на змаганнях. Почувши про те, що почало творитися у Києві, став одним з організаторів демонстрації на підтримку України, щоб привернути увагу Європи до України. Потім приїхав у Вінницю, лишив тут речі й поїхав у Київ. Там на Майдані був помічником коменданта наметового містечка, ми відповідали за медицину.
Металева кулька пробила шолом, коли виносив поранених з підпаленого «Будинку профспілок», я ледь не втратив око. Зараз ходжу із осколками у голові. Пережив три складні операції, лікувався у Києві та Варшаві. Польські хірурги виймали кулю лазерним інструментом, врятували око, хоча частина обличчя паралізована. Та мене врятував Бог – я живий. Врятував він мене ще раз – за кілька днів до того, як на Майдані просто переді мною вибухнула граната, я купив бронежилета. Відбувся шоком та трьома вибитими зубами.
Ярослав Пашкевич – парамедик
Парамедик Ярослав Пашкевич разом з лікарями, студентами-медиками та активістами з самого початку Майдану у Вінниці організували на третьому поверсі ОДА “медчастину”, що працювала до останніх днів Революції. Там постійно хтось чергував, щоб надати майданівцям першу медичну допомогу або врятували від наслідків переохолодження чи грипу, з чим найчастіше зверталися вінничани.
За словами Ярослава Пашкевича, суттєво кількість учасників вінницького Євромайдану збільшилась після захоплення ОДА, бо вони відчули, що потрібно щось змінювати. “Вінниця – дуже спокійне місто. Навіть якщо буде ядерний вибух, то наші скажуть, що зберемося пізніше, доп’ємо каву і тоді поїдемо” – каже активіст. На його думку, каталізатором активних дій у Вінниці стала стрілянина на столичному Майдані – вінничани згуртувались, почали поставляти до Києва медикаменти та допомагати фінансово.
Водночас, серйозно постраждалих внаслідок дій правоохоронців під час штурму Вінницької ОДА, Пашкевич не пригадує та вважає, що їм (правоохоронцям) дали команду “не чіпати” мітингувальників.
– З тими силами, які були, вони могли нас відтіснити за п’ять хвилин. На другому поверсі кілька днів сиділи двоє “спецназівців”, які охороняли документи, ДСО-шники (Державна служба охорони – авт.) теж ходили охороняли. Всі дуже дивувались, питали, як ми до цього ставимось. Я кажу, що нормально. Були хлопці, які казали, що якщо буде напад, то “тримаємось до останнього, всіх дубасимо, того хапаємо, того ведемо…”.
Я їм сказав, що якщо впав наш – несемо на третій поверх, якщо хтось з міліції – робимо те ж саме. І не дай Боже на нього хтось стрибне і буде намагатися його забрати – ляже поруч з ним: я спочатку його занесу в медчастину, а потім за тобою прийду. В нас не було розподілу свій/чужий, в нас були здорові та ті, яких побили.
Ігор Колос – закликав студентів долучатись до Майдану
Вінничанин, випускник ВНТУ, Ігор Колос під час Євромайдану був одним з тих, хто у Вінниці закликав студентів долучатись до страйків.
– Починали з Технічного університету, бо я звідти тільки-тільки як випустився і багато ще знав студентів, які там навчалися. І почали виходити вони, потім люди, які їх знали, і так воно як снігова лавина почало назбируватися людей. Хто там мав десь якийсь прапорець діставав, хто не мав – так ішли. В нас був мегафон, ще з Києва ми привезли, ми в цей мегафон гукали.
За словами Колоса, завітали й до студентів Торговельно-економічного університету, Медичного, Аграрного.
– Там (в Аграрному – авт.) не все так склалося благополучно: звідти студентів не випускали. Загалом студенти Аграрного потім, коли у них закінчувався навчальний процес, не могли стояти осторонь, підтягувалися…. Всі розуміли, дуже багато людей, уже після побиття студентів, що так далі просто бути не може.
Як розповів вінничанин, в результаті, в кінці маршруту – на Театральній – назбиралося кілька тисяч людей.
– Всі себе вели себе чемно, ніхто там навіть папірців не кидав, площа була чистенька – це дійсно було приємно бачити, дійсно якась свідомість людей прокидалась. Людям, коли їх багато, важко слухати один одного… але дуже приємно, що рукоприкладства, штовхань, цього не було.
Дмитро Ситніков – під час Революції був 14-річним школярем, зараз – боєць ДУК “Правий сектор”
Як розповів молодий активіст, для нього Євромайдан почався з штурму ОДА, а до того хлопець, якому було всього 14, стояв осторонь всіх подій.
– Я тихо-мирно їхав в музичну школу, нікого не чіпав. Побачив, що відбувається, можна сказати “двіж”, перед ОДА. Вистрибую з маршрутки з сумкою, з нотами, і йду дивиться. Розумію що відбувається штурм, розумію, чому відбувається штурм. Я спершу стояв з боку і дивився, а потім думаю “я що, самий лисий?” – і пішов на перші ряди. Отримав то кийком, то гумовою палицею, то з балону мене затушили, – ділиться спогадами Дмитро.
“Отримав” хлопець і коли потрапив до приміщення ОДА. Каже про правоохоронців, що “деякі не розуміли, що відбувається, а деякі були за нас, і це було видно, коли вони відходили-відходили, навіть не пручаючись. А та частина, яка була налаштована проти нас, чинила сильний супротив і навіть в прямому сенсі перевищувала свої повноваження”. Після захоплення ОДА, Дмитро поїхав в музичну школу, оскільки розумів, що зараз нічим не допоможе, та й не міг пропустити урок. Пізніше – повернувся.
– Головне було це побудувати барикади. Люди звозили зі всього міста двері, ворота, сміттєві баки, з будівництв огорожу звозили, ми її ставили, снігом прикопували, бувало десь камінням прикладали, палицями. Охорона стояла, я допомагав і будувати, і в охороні стояв на входах, і дрова підносив до діжок.
Дмитро розповів і про автобуси з “тітушками”, які казали, що їдуть в Київ “на екскурсію”.
– Я пам’ятаю навіть, як студентів Аграрного забирали і їх возили на Антимайдан в Київ. Ми два автобуса зупинили. (…) Потім так по місту можна було відловлювати, біля міської ради були автобуси, за міською радою, в центрі взагалі було все оточено автобусами або з працівниками правоохоронних органів, або з тітушками, які були готові нас розірвати, “як тузік грелку”.
Пізніше хлопець брав участь у штурмі обласного управління поліції.
– Там збиралися ті, хто повинні були розганяти Майдан і взагалі людей щоб зачистити повністю. Тому люди пішли туди, щоб добитися правди. Вони (міліція – авт.) забарикадувалися на другій лінії оборони, бо першу ми трохи пройшли, на другій вони нас втримали. Обливали з гідранта водою, і з вогнегасників, ну, а балони з перцевим спреєм і дубинки – це стандартна річ. Ніхто не вийшов з керівництва, розказати що “ні, вас ніхто не буде чіпати”, вони мовчали. Ну і ми почали активно діяти.
VежА: На Вашу думку, які були цілі Майдану?
– Це була євроінтеграція, вступ до НАТО, якого не хотіла тодішня влада. Я не те, щоб противник, але я і не “за” євроінтеграцію України. Це моя думка, тому що Європа – так, це гарно, але чому ми повинні шукати союзників десь, коли ми можемо спокійно знайти союзника в собі?
Водночас, Дмитро казав, що за п’ять років після Революції (матеріал з його спогадами створювали у 2019 році) не можна однозначно стверджувати, чи були досягнуті ці та інші цілі Майдану. Хлопець на момент інтерв`ю не вірив, що вбивці Небесної Сотні будуть покарані та вважав: якщо Майдан розпочнеться знову, то він стане справжньою війною.
Після масових розстрілів у Києві 20 лютого, Віктор Янукович утік до Росії та був відсторонений від посади Президента. Цього ж дня розпочалося російське вторгнення в Крим. Ознайомитись із більш повною хронологією подій у Києві та Вінниці під час Революції Гідності, а також ще більшою кількістю спогадів можна ТУТ.
Зображення – фото з архіву Vежі. vgorode.ua та стоп-кадри сюжету Суспільного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.