«Мені було 15, коли я приїхав на Майдан. Піду знову, як стане потреба»: спогади вінничан про Революцію Гідності

21:10
Автор: Юлія Плахтій
Become a Patron!

Оновлено: 22 Лютого 2017, в 16:39

«Небесна Сотня» – прийнята в Україні збірна назва протестувальників, які у грудні 2013 – лютому 2014 року загинули під час Євромайдану, який пізніше охрестили Революцією Гідності. 

Так само, як і про кількість загиблих у АТО, дані про полеглих під час повалення режиму Януковича та за європейський вибір України, різняться.

Втім, встановлені по всій країні пам’ятні дошки, меморіали та перейменовані на честь Героїв Небесної сотні вулиці й сквери – свідчення того, що полеглих значно більше сотні. Щороку в роковини трагічних подій українці вшановують пам’ять загиблих та закликають владу покарати винних.

Vежа поспілкувалася із вінничанами, які були учасниками та очевидцями тих подій. Ми запитали, що їх спонукало поїхати до Києва, чого ці люди бажали у глибині душі, чи не жалкують, що були учасниками Революції Гідності та свідками трагедії та чи вийшли б на вулицю знову відстоювати свої права.


Микола Кондратюк, 58 років.

  • Я поїхав на Майдан самостійно, від себе. Був із 29 листопада 2013 року і залишався там до кінця. Чому? Бо по життю я людина, яка не осторонь всіх подій. Ще був на першому «помаранчевому майдані». Просто мені не байдуже, що відбувається у країні.
  • Перша вимога була щодо Євроінтеграції, але вона потім відійшла на другий план. Я цю вимогу підтримую, але вважаю, що Європу треба робити з малого, робити «Європу» тут, а не їхати за нею кудись. Бо сьогодні «віз-безвіз», а в кого є гроші, той і так усюди поїде.
  • Треба було прогнати ту банду, яка була при владі. То були дійсно бандити, які грабували країну. І якби не цей Майдан, вважаю, що України вже не було б – вона була б частиною Росії.

  • Коли ми роз’їхалися хоронити наших друзів, прийшли до влади не ті, хто потрібен. Замість бандитів прийшли до влади бариги. Кров майданівців не тільки на руках минулої влади, а й нинішньої. Тепер от вшановуємо пам’ять загиблих (фоторепортаж,- ред.).
  • Вчора було три роки, як ми подали заяву в міліцію про те, як декого возили на «антимайдан», де наших побили тітушки, а справа досі не розглянута. Робили навіть депутатський запит. Та у слідчому відділі нам сказали, що лише у грудні передали заяву якомусь молодому слідчому. А зараз ті люди, які відправляли тутішок на «антимайдан» при владі. Але маємо надію, що буде об’єктивне розслідування ось цього всього.
  • Я хотів би, щоб в нас було громадянське суспільство, яке було сформоване еволюційним шляхом і контролювало б владу. Та в нас нема часу чекати, досягти становлення громадянського суспільства можна зараз тільки революційним шляхом. Влада завжди повинна боятися людей: хороша влада – втратити авторитет людей, погана – втратити життя, свободу, своє майно. Один із методів тримання влади у страху – блокада, яка звернула увагу народу на ті проблеми, які в нас є, зокрема, чому в нас війна триває. Війна не закінчиться, якщо триватиме ця торгівля. Якщо б не заблокували ми, це могли зробити «ЛДНР», а так за три роки війни ми не спромоглися зробити нас енергетично незалежними. Це проблема й вина нашої влади.

  • Суттєвих зрушень, які дав Майдан, не бачу. Певно, хлопці згори зараз дивляться на нас і розуміють, що на краще змін немає. У мене загинув товариш на Майдані – Андрій Дигдалович. Ми з ним в одній палатці були, яку ще поставив Парубій. Андрій загинув 20-го лютого: пішов у атаку без зброї, без нічого. Він схилився над пораненим, хотів його відтягнути, а в цей час снайпер поцілив у нього. З кожним днем стає все ясніше, що розстріл Небесної сотні – справа рук не тільки Януковича.

  • Коли був штурм у ніч із 18-го на 19-те я бачив, як тікали з Майдану Кличко, Порошенко. А Парубій – в нього стався інсульт, а за три дні все знову було нормально. В ту ніч нас було тисячі три-чотири, в Києві проживає майже чотири мільйони. Якби був хоча б один процент, це було б тридцять тисяч, але ж ні.
  • Чи пішов би я на новий Майдан? Майдан фактично ще досі не закінчився. Я зараз у штабі по блокаді торгівлі із ОРДЛО, для мене це продовження Майдану. Пішов би, щоб покарали винних.

Олександр Яремчук, 28 років.

  • Я був на Майдані у складі тодішнього «Правого сектору», наприкінці грудня 2013-го року приїхав туди, пробув тиждень. 18 січня почались заворушення, перші бої на Грушевського. Іноді їздив додому на кілька днів, коли були проміжки із перемир’ям. Та 19-го січня я вже був там знову. Мене спонукало бажання змінити країну на краще, бажання повалення злочинного режиму Януковича. Я, як й інші, боровся за свободу слова, самовираження. Ціль скинути пана досягнута – Янукович зі своєю свитою пішов геть, але ми не могли нічого дати взамін. Тому в нас зараз така ситуація в країні.
  • За будь-якого правління, у нас в державі головна проблема – корупція. Корумпованість влади й досі залишається не зрушеним питанням. Ми поміняли шило на мило.

  • Питання, чи не даремно загинули люди – відкрите, все залежить від нас самих. Якщо ми не будемо продовжувати свою боротьбу за краще майбутнє та розвиток своєї держави, не будемо її розбудовувати, то ці жертви будуть марними. Але все в наших руках.
  • Винні не покарані, бо не було досягнуто однієї із цілей Революції. Революція відбулась, режим був повалений, але революція не народила нових лідерів, які могли тоді ж стати до влади. Зараз з’являються нові сили та лідери, а тоді цього не було. Якщо б в Україні повторився Майдан, я б знову пішов.

  • Добре пам’ятаю, як 18 лютого вночі, коли саме горів «Будинок профспілок», ми з Ігорем Мазуром носили у пакетах коктейлі Молотова до Інститутської на барикади, а 16-річні дівчата робили ці коктейлі. Поруч зі стелою засновникам Києва були жорсткі бої. Я залишив там пакет із коктейлями, а один коктейль підпалив і кинув у «беркутню», яка саме рухалась «черепахою». Почав йти крізь натовп за залишеним пакетом і бачу цивільного чолов’ягу із пляшкою у руці. Він переді мною кинув її, пішов білий дим і я відчув, як очі та все моє обличчя просто горить. Дістав з кишені спеціальний спрей, який мені давали раніше волонтери, побрискав собі обличчя, трохи полегшало і я продовжив носити коктейлі. Але потім почала сильно боліти голова, нудило. Звернувся до лікарів. Виявилось, що я отруївся аміаком – діагностували “опік верхніх дихальних шляхів”.
  • Першочергово владі треба покарати тих, хто вбивав людей на Майдані, а людям потрібно тиснути на владу для цього. Інакше порядку не буде.

Артем Гайдайчук, 18 років.

  • 11 чи 12 лютого я приїхав до свого друга, який вже певний час перебував там – на Майдані. Він мені показував та розказував про свої революційні будні, все було тихо-мирно. А одного разу ми прийшли до арки Лобановського, товариш щось розповідав. Буквально на кілька секунд я поглянув на арку, а коли озирнувся, побачив, як почав зав’язуватись конфлікт між майданівцями та «Беркутом». Майданівці кидались камінням, кричали щось, почалась метушня, у якій я загубив свого друга. Беркутівці у відповідь пішли у натовп, почали стріляти. Так було до вечора: люди кидали каміння, беркутівці стріляли.
  • Тоді я поїхав додому, зібрав речі і вже за кілька днів повернувся, після 21 лютого. Мені на той час було 15 років, але цього ніхто не знав, бо я виглядав трохи старшим. Відтак мені вдалося зо два місяці перебувати на Майдані у складі четвертої сотні, це «Гайдамацька варта».
  • Під час Революції Гідності я побачив, як люди здатні гуртуватися та підтримувати одне одного. Ось такі перепустки, за якими можна було прийти та прийняти душ, давалися тим, хто був не місцевим. Допомагали і організації, і звичайні кияни. Хай таких «добровольців» було небагато, та вони були – давали переночувати, поїсти, попити, приносили майданівцям речі – відчувалась підтримка.

  • Ми хотіли добитися свободи, хотіли вигнати з країни тих, хто не достойний її. Можливо, щось ми робили не правильно, але сталося як сталося.
  • Після київського Майдану, я повернувся до Вінниці, пішов до місцевого «Автомайдану». Мені стало відомо, що у Вінниці відбудуться збори за участю представника «Правого сектору» Сергія Чумака. Я потрапив на ті збори, а згодом став одним із перших учасників вінницького «Правого сектору». Наш офіс базувався у центрі міста, де закинуте будівництво. Ми виїжджали разом із поліцією під час різних сутичок, на місця аварій, допомагали охороняти громадський порядок. До Революції я й подумати не міг, що виникне бажання зробити свій внесок у становлення миру у такий спосіб.

  • Окрім того, що вдалося змінити владу, суттєвих змін Революція Гідності не принесла, вважаю. Втім, люди стали більш патріотичними – це проявляється у практично всіх сферах життя. До того ж, люди почали цікавитися тим, що відбувається в країні, почали пильніше придивлятися, чим живе влада. Це, однозначно, добре.
  • Особисто я не жалкую, що свого часу пішов на Майдан. Це змінило моє життя. До Революції Гідності, чесно кажучи, я не цікавився тим, чим займаються депутати, влада. Після всього побаченого, почав інакше дивитись на звичні до того речі і розуміти, що насправді у країні – безлад.
  • Зараз багато хто каже «Порошенко такий, Порошенко сякий». Я вважаю, що у той час, коли в Україні війна, навряд чи хтось на його місці зробив би набагато краще.

  • Якби в Україні знову розпочався Майдан та революція, я б пішов не роздумуючи. Бо сьогодні винні у загибелі людей на Майдані не покарані. Бо там кум, сват, брат – як можуть покарати «своїх»? За це б я стояв там, скільки треба. Хоча, сподіваюсь, не доведеться і в Україну повернеться мир.

Микола Рудик, 42 роки.
чемпіон України з марафонського бігу

  • До Києва на Майдан я приїхав одразу після побиття студентів. Прилетів з Франції, з Парижу, де був на змаганнях. Почувши про те, що почало творитися у Києві, став одним з організаторів демонстрації на підтримку України, щоб привернути увагу Європи до України. Потім приїхав у Вінницю, лишив тут речі й поїхав у Київ. Там на Майдані був помічником коменданта наметового містечка, ми відповідали за медицину.
  • Металева кулька пробила шолом, коли виносив поранених з підпаленого «Будинку профспілок», я ледь не втратив око. Зараз ходжу із осколками у голові. Пережив три складні операції, лікувався у Києві та Варшаві. Польські хірурги виймали кулю лазерним інструментом, врятували око, хоча частина обличчя паралізована. Та мене врятував Бог – я живий. Врятував він мене ще раз – за кілька днів до того, як на Майдані просто переді мною вибухнула граната, я купив бронежилета. Відбувся шоком та трьома вибитими зубами.
  • Революція Гідності не доведена до перемоги, зупинилась на середині. Це – система. Перевдягнуті тітушки – це була біда. Зараз і Росія – вона маскується. Щоб логічно завершити Революція та отримати результат, українці мають навчитись цінувати свою мову, культуру, землі. От міліція – змінено назву, форму, а потрібно змінювати думки. Не можна кривити душею – якщо твій кум-сват-брат хоче у поліцію, та він не здатен гарно виконувати свою роботу – не беріть його. Ми маємо цінувати одне одного. Так смерті не будуть марними.
  • Ось я отримав нагороди. Зокрема, від Президента із нагоди річниці кривавих подій на Майдані я отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Ця медаль – «за громадянську мужність, самовіддане відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, виявлені під час Революції Гідності». Але вона належить не тільки мені, а ще й тим полеглим героям.

  • Що змінилось? Сподіваюсь, що багато людей почали цінити країну. От перейменовані вулиці – чудово, давно треба було позбутися комунізму. Так і має бути – Україна має знати та пам’ятати своїх героїв. Бо в українців є думки, що хтось за нас щось має робити. Старше покоління важко переконати у чомусь, а от молодь має знати правду. Можна надіятись на друзів, родичів, ще когось, але працювати потрібно самим. Безкоштовного нічого не буває. Ніяка Європа чи Америка нам не допоможе, якщо ми не старатимемося. Потрібно брати все найкраще із закордонного досвіду, молитися за наших героїв та пригадувати їх не лише на роковини, а щодня.
  • Йде гібридна війна. Нам потрібно вимолювати дати нашим військовим зброю, що вражає ворога на далеких дистанціях, бо з теперішньою ми не справляємось, як кажуть мені особисто мої друзі, які зараз в АТО.
  • На Майдані людей травили сумішами, які обпалювали лице та дихальні шляхи. Боявся найбільше за дітей, що приносили нам пиріжки і гаряче молоко прямо на барикади. Але такими дітьми я пишаюсь. І пишаюсь просякнутим «запахом Майдану» прапором, під яким вінничани відстоювали свої права під час Революції Гідності.

  • Коли були морози, вражали жіночки – вони приходили до нас на Майдан та приносили дрова, по кілька штук. Приносили пиріжки і плакали, тремтіли. Ще й вибачались за то, що мало. На Майдані вразила єдність – кожен знаходив собі роботу, допомагали, ризикуючи своїм життям не за гроші. Навіть відомий Кузьма Скрябін, з яким я познайомився на Майдані, був «своєю» людиною на Майдані. – приносив ліки, дрова, інші корисні речі. Це наш потенціал людський – не жалітися, а боротися. І ще потрібно дізнатися, хто в мене стріляв та у інших майданівців, та покарати винних у цих смертях.
  • Що змінилось? Приїжджаєш до Києва, а біля станцій метро скільки людей стоять, шукають роботу. Йдемо по Хрещатику – а там дорогі машини, в країні війна. Що про нас думають європейці? Окремим електронні декларації. За кордоном в депутата питають: «Де гроші взяв?» і на відповідь «Це кум подарував» – йдуть до того кума і його питають. В нас ще досі не так, а ми маємо переймати цей досвід. Та навіть принцип «зрубив дерево – посади нове» скільки здатен зробити!
  • Якби почався Майдан знову, я б пішов. Боротися за дітей, за демократію, за нашу культуру. Наша діаспора по всьому світі дуже сильна. Українці попри все живуть, тепер час зробити так, щоб нам добре жилося на своїй Батьківщині.

Фото Андрія Завертаного та Сергія Немирівського