Ще 15 травня в Україні запустили перший онлайн-реєстр порятунку об’єктів культурної спадщини #SOSFUTURE. Це інтерактивна мапа та водночас “народна Вікіпедія” культурно й соціально значимих об’єктів, що потребують негайної допомоги. На сьогодні тут майже 200 позначок, із них 13 – на Вінниччині.
На початок запуску проекту на Вінниччині потребувало порятунку чотири об’єкти. Дізнавшись про такий реєстр, активні мешканці області почали додавати інформацію про занедбані садиби, палаци та маєтки, котрі мають для області історичне та культурне значення.
Поділля Incognita: палац у Немирові та «Скіфські вали». ФОТОТРІП
Поділля Incognita: Німецький млин, церква у Печері та містика мавзолею Потоцьких
Поділля Incognita: найдавніший храм Європи у скелі, козацька Буша та «український Версаль»
#SOSмайбутнє: Вінниця просить врятувати власну історичну спадщину
Також люди почали публікувати у соцмережі світлини, на яких вони зображені поряд із об’єктом, а в руках тримають табличку з написом #SOSмайбутнє. Ці світлини з відповідним хештегом вони продовжують публікувати у мережі.
VежА зібрала ці об’єкти в одному матеріалі – аби продемонструвати масштаби проблеми та показати, як даний проект впливає на її вирішення.
Будинок Леотновича у Шершнях
Місце розташування: село Шершні, Тиврівський район
Садиба, в якій всесвітньо відомий український композитор Микола Леонтович прожив вісім років свого дитинства, у порівнянні з іншими занедбаними об’єктами, у найгіршому стані. Будинок розсипається на очах — стеля падає, а тріщини руйнують стіни. Чиновники заявляють, що будинок вже у настільки поганому стані, що підлягає лише знесенню. Але мешканці села Шершні стали на захист батьківського дому автора найпопулярнішої у світі української мелодії – «Щедрика».
#SOSМАЙБУТНЄ: дитячий хор «Щедрик» закликає врятувати на Вінниччині будинок Леонтовича
Цей цегляний будинок понад півтора століття тому збудувала громада села для батька Миколи – Дмитра Леонтовича, – який був священиком. Тут тато вчив маленького Миколу грати на віолончелі, скрипці, гітарі. А мама навчала українських пісень. Саме сюди прилітала ота ластівочка, про яку й сьогодні співає увесь світ.
Аж до радянських часів у цьому будинку жив інший священик, потім з дому зробили колгоспну контору та пошту. Коли колгосп розпався, половину приміщення закрили, а в іншій половині до сьогодні функціонує пошта. Сам будинок фактично не належить нікому – після розвалу колгоспу його не передали на баланс сільської ради, тож він став нічиїм. Однак, мешканці села виявилися небайдужими до долі дому Леонтовичів. Вони кажуть, що не дадуть ламати будинок, планують розібрати покрівлю, підлатати стіни та накрити новим шифером. У відреставрованій будівлі, кажуть селяни, можна було б проводити заняття з музики для місцевої дітлашні, якісь цікаві майстер-класи.
Тут народився «Щедрик»: музей «українського Баха» на Вінниччині. ФОТОРЕПОРТАЖ
До речі, цієї суботи, 5 серпня, селяни влаштовують фестиваль “Шершні Леонтовича”, аби зібрати кошти на відновлення будинку.
Будинок Михайла Коцюбинського
Місце розташування: місто Бар, Вінницька область
Це будинок, в якому жила родина видатного українського письменника Михайла Коцюбинського. Побудованний на початку XIX ст. був приватною власністю купця Штока. Розташований у центрі міста.
Коцюбинський Михайло народився у місті Вінниця 17 вересня 1864 року в сім’ї службовця. У 1872 році після переходу батька на посаду поліцейського наглядача сім’я переїхала в місто Бар та поселилася в будинку, ганок якого виходив на ярмарковий майдан.
У дорослому віці, в листах до літературознавця Вогульського письменник розповідав про важливі літературні факти становлення в барський період свого дитячого життя. В Барі Михайло Коцюбинський зробив перші літературні кроки: створив п’єсу за мотивами народної балади «Бондарівна» та комедійну п’єсу «Поп Влас, що має власть».
Під час Другої світової війни будинок, у якому мешкала родина Коцюбинських, значно постраждав. Гітлерівські війська перетворили приміщення колишньої садиби родини Коцюбинських у склад солі. Внаслідок такої безгосподарності будинок став малопридатним для подальшої експлуатації. Після чергового ремонту в 50-60-х роках минулого століття в будинку розміщувалася дитяча бібліотека міста. Далі помешкання Коцюбинських використовувала міськрада як житло. Неодноразові ремонти приміщення позитивних результатів не дали.
На сьогодні тут діє греко-католицька церква. Будинок перебуває в доволі запущеному стані, потребує капітального ремонту.
На фасаді будинку в 1964 та 1964 році була встановлена меморіальна дошка, яка з часом зникла. У 1994 році на будівлі було встановлено нову мармурову дошку з наступним написом: «У цьому будинку в 1874—1876 рр. жив великий український письменник Михайло Михайлович Коцюбинський».
Залишки маєтку Сулятицьких
Місце розташування: село Юрківці, Могилів-Подільський район
Палац Сулятицьких — пам’ятка, збудована родиною Сулятицьких у першій половині ХІХ ст. Село Юрківці, розташоване посеред пологих пагорбів уздовж річки Серебрійки (ліва притока Дністра), належало спочатку панам Миткам, пізніше – Язловецьким. Під кінець XVIII сторіччя Юрківці відішли до Сулятицьких, зокрема Войцеху Сулятицькому.
У першій четверті 19 ст. Сулятицькі вибудували в Юрківцях палац. Він мав форму прямокутника, двоповерховий на високому підмуркові. Будинок покритий високим чотирьохспадовим дахом. На фронтовій частині посередині знаходився ґанок, що складався з чотирьох колон.
Вікна нижнього поверху квадратні і вдвічі менші за вікна верхнього поверху. Відомо, що всередині палацу багато цінних речей та пам’яток родин Тишкевичів та Радзивіллів бердичівських. Ймовірно, що всі цінні речі Сулятицький вивіз до своєї резиденції у Семенівці біля Львова. Багато архівів та речей з Юрківців пропали в 1939 р.
На теперішній час з історичних споруд залишилась брама, з якої зробили перукарню, і башта біля брами. Остання збереглась в оригінальному вигляді.
Будинок цукрозаводчика Нафтана Когана
Місце розташування: село Вищеольчедаїв, Мурованокуриловецький район
Будинок кінця ХІХ сторіччя з розкішними, колись інтер’єрами, ліпниною та розписами, що робили італійські майстри.
Нині збережені інтер’єри залів одні з найкращих на Вінниччині: покої в мавритансько-єврейських мотивах, в українському еклектичному стилі.
Рішенням виконкому вінницької обласної ради народних депутатів від 14.02.1991 р. “Особняк цукрозаводчика” по вулиці Ковальського, 32 було взята на державний облік, як пам’ятку архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний № 137-М), – Вікіпедія.
До 2011 року тут містився дитячий садок, проте трапилось займання горища. Пожежу швидко загасили, однак садок відновлено не було.
Директор дитсадка намагається врятувати пам’ятку, однак чиновники не виділяють кошти, хоча пам’ятка – одна з найцікавіших архітектурних перлин Вінниччини.
Палац графа Костянтина Ксідо
Місце розташування: місто Хмільник
Палац графа Костянтина Ксідо, грека за походженням, збудований у 1911—1915 рр. за проектом академіка Фоміна на підмурках литовського оборонного замку ХVІ ст. Будівля розташувалася на насипному пагорбі правого берега річки Південний Буг.
Цей білий палац – двоповерховий, споруджений із цегли, з двома фасадами: північним та південним, по суті без тильної сторони. У його формах використано мотиви епохи Відродження та класицизму. Північний фасад облицьований кам’яною плиткою, тому складається враження що стіна збудована з “дикого” каменю.
З часів литовського панування тут залишилася восьмигранна фортечна вежа 1534 р., яку потім захопили турки і використовували її як мечеть, а також – залишки фортифікаційних будівель, що надають палацові середньовічного вигляду зі сторони річки, від кам’яного моста через ріку Південний Буг. Ці фрагменти яскраво контрастують з парадним фасадом палацу, що вважається взірцем стилю неокласицизму та оформлений колонадою над головним входом. Коли подивитися на замок вперше, то важко сприйняти те, що він і палац – одна суцільна архітектурна споруда, його композиція є надзвичайно складною та різноплановою.
Відомо, що до 1917 р. палац використовувався як графський житловий будинок, однак після приходу більшовиків граф Ксідо був змушений залишити свій маєток. При радянській владі у приміщеннях палацу знаходилися агрономічна школа, електротехнічна школа, а також – управління НКВС. У 1976 р. у фортечній вежі було відкрито народний (тобто, на громадських засадах) краєзнавчий музей.
Маєток лікаря Мерінга
Місце розташування: село Стара Прилука, Липовецький район
Палац у невеличкому селі поблизу Вінниці збудовано наприкінці ХVІІІ ст. Він є майже копією Маріїнського палацу у Києві.
Маріїнський палац
Власне, історія сучасного палацу має безпосередній зв’язок з Києвом, а саме – з легендарним столичним лікарем Фрідріхом Мерінгом, про чиї багатства ходила неймовірна кількість чуток. Палац був збудований шляхтичем Борецьким у 1769 році. Сергій Мерінг, останній власник маєтку, був місцевим магнатом, маючи у власності цегельний та цукровий заводи, млин.
Любов Мерінгів до заможного життя відобразилась в архітектурних уподобаннях Сергія Федоровича. Отримавши у власність маєток, він заходився перебудовувати його на свій лад, запросивши для цього академіка архітектури Карла Маєвського. До переїзду на Поділля, Сергій Меринг жив неподалік київського Маріїнського палацу і його архітектура настільки сподобалась магнату, що він побажав перевтілити власний маєток за його подобою. Збудований у стилі необароко, він отримав такі ж по-столичному вишукані елементи оздоблення фасаду.
З приходом більшовиків приміщення маєтку використовували як склади, а у 1950-х роках будівлю віддали під інтернат для дітей з особливими потребами. Учбовий заклад тут розміщується й понині, щоправда, більшу частину приміщень колишнього палацу уже не використовують.
Зі слів директора староприлуцького інтернату Юрія Косача, востаннє фасад палацу ремонтували ще на початку 1990-х. Нині ж унікальна ліпнина палацу уся в тріщинах і осипається, волога місцями уже просочилася у стіни, завівся грибок.
Говорячи про стан староприлуцької перлини, керівник інтернату пояснює, що фактично освітній заклад не має ані можливості, ані повноважень будь що ремонтувати, оскільки будівля має статус національної пам’ятки, тож опікується ним управління архітектури області.
Маєток графа Ігнатьєва
Місце розташування: село Круподеринці, Погребищенський район
Маєток графа Ігнатьєва, видатного російського дипломата українського походження. Микола Павлович Ігнатьєв народився у Санкт-Петербурзі 17 січня 1832 року. Дипломатичну кар’єру почав досить рано і вже у 26 років, по завершенні блискуче виконаної місії зі встановлення дипломатичних відносин з Хивою і Бухарою, став генерал-майором свити російського імператора.
З 1881 року, на посаді міністра внутрішніх справ, М.П. Ігнатьєв ініціював низку реформ, вживав заходи з обмеження засилля лихварів, а також активно виступав проти так званих питних будинків та шинків, що викликало бурю протидії з боку багатьох впливових людей і політиків, внаслідок чого його було звільнено.
Значний період своєї державницької служби Микола Павлович присвятив розвитку промисловості й торгівлі. Сьогодні далеко не всім відомо, що граф Ігнатьєв послугував становленню цукрової промисловості в Україні. Саме він будував на Поділлі заводи з виробництва цукру (у Погребищі, Скоморошках тощо), і деякі з них досі працюють. Випуск відомої горілки «Немирів» розпочався на гуральні Ігнатьєва.
Микола Павлович не був сторонньою людиною для України. Він походив із давнього чернігівського боярського роду сім’ї Федора Бяконта. Тому цілком закономірно, що на схилі років граф оселився у маєтку в Круподеринцях, яке називав не інакше, як «мій милий український рай». Тут він помер 20 червня (3 липня) 1908 року і був похований у родинному склепі.
Після Жовтневого перевороту 1917 року частина Ігнатьєвих емігрувала, маєток у Круподеринцях зайняла комуна. У 1920-1924 роках у садибі працювала педагогічна школа, а з 1928 по 1959 рік діяв дитячий будинок.
Непорушною спадщиною залишилася церква Різдва Пресвятої Богородиці у Круподеринцях, яку граф Ігнатьєв побудував у 1895 році як родову усипальницю.
Палац Тишкевичів
Місце розташування: Андрушівка, Погребищенський район
Палац був збудований у кінці XVIII – на початку XIX ст. у стилі класицизму. Палац в Андрушівці з категорії найбільш плачевних, а по правді – майже втрачених споруд.
Палац цегляний, складний у плані, асиметричний, складався з двох різних за часом об’ємів. Основні об’єми східної старої частини палацу були поєднані невисоким переходом, оздоблені пілястрами іонічного ордера (один із трьох ордерів давньогрецької архітектури), на рівні другого поверху влаштовані декоративні ніші з наличниками. Центральний об’єм західної частини палацу був також оформлений пілястрами іонічного ордера і увінчаний фронтоном з гербом власників у тимпані. З обох боків до палацу примикали низькі бокові крила.
У маєтку зберігалися цінні зібрання славетної родини Тишкевичів: бронза, декоративна порцеляна, гобелени, картинна галерея і бібліотека, яка складалася переважно з рідкісних видань.
Михайло Тишкевич – граф, український дипломат, публіцист, митець і меценат. Тричі номінований на Нобелівську премію миру (1910, 1911 і 1927). У 1888 заснував «Михайлову премію» за найкращий літературний твір з минулого України для товариства «Просвіта»(Львів), допомагав українським і польським митцям і письменникам. До 1914заснував кілька товариств (Związek Katolicki, Союз землевласників, Partia Krajowa), в яких підтримував проукраїнські тенденції; обороняв вимоги українців у російських і польських газетах. Був головою Україно-Литовського товариства та спричинився до заснування інформаційного товариства «Ucraina». У 1917 у Києві очолив Союз українців-католиків. У лютому 1919 уряд УНР призначив Тишкевича головою дипломатичного представництва при Ватикані.
На жаль, нині план маєтку, як і частина з елементів у описанні, ледве проглядається, а щось, як, наприклад, герб власників, відсутнє повністю. Сьогодні палац – це суцільна руїна, хоча на деяких вцілілих стінах ще можна побачити залишки декору. Перекриття майже відсутні.
Палац садиби Тора Ланге
Місце розташування: село Нападівка, Липовецький район
Палац у Нападівці — зразок історичної споруди кінця 18 століття в стилі класицизм. Колишній володар — відомий данський поет, дипломат, перекладач і науковець Тор Ланге.
Палац у Нападівці був збудований наприкінці XVIII ст. Будівлю оточував невеликий парк, перед палацом знаходилась відкрита місцина. Периметр охоплював мур з високою в’їзною брамою. З самого початку з’явилась будівля жовтого кольору («жовтий палац»). Проте згодом було зведено ще один палац, а старий почав використовуватись як флігель. Головний палац був одноповерховий, побудований у стилі класицизму з цегли. Фасади п’ятидільні, з трьома ризалітами.
Планування палацу анфіладне з двостороннім розташуванням приміщень і овальним залом по центральній осі. Овальний зал і суміжна з ним кімната прикрашені ліпними барельєфами зі сценами на античні теми.
У своїй праці письменник Віктор Мельник так описує дореволюційний період та господаря палацу:
“З селом Нападівкою та садибою тісно пов’язаний відомий данський поет, перекладач і науковець — Тор Неве Ланге (1851–1915). Серед його здобутків — велика кількість перекладів українських народних пісень на данську мову, описи визначних місць України. Саме він першим ознайомив народ своєї країни з культурою України”.
У радянську епоху палац Ланге, як і всі інші палаци, використовувався під господарчі потреби (в його стінах була школа).
До наших днів збереглись: головний палац, флігель (колишній «жовтий» палац), брама, круглий басейн, залишки парку. Проте без належного догляду садиба повільно руйнується.
Палац Собанських
Місце розташування: Ободівка, Тростянецький район
Палац Собанських або Ободівський палац — велична споруда початку ХІХ ст., оточена парковим комплексом. Зараз перебуває в аварійному стані.
Першим резиденцію в Ободівці заклав Міхал Собанський, який наказав вбудувати мармурову стелу з позолоченим написом: 1800 цей дім збудував Міхал Собанський. Дружина Міхала, Вікторія, добудувала двохповерхову вежу.
У 1900—1908 Собанський розширив і перебудував палац. Перебудовою займався французький архітектор Маєр. У палаці був червоний, жовтий, емпіровий салон. В емпіровому знаходились цінні картини з колекції родини Собанських, а також архів та бібліотека. Частину зібрання було вивезено після Української революції до Києва та Вінниці.
Палац оточував прекрасний парк, закладений відомим Діонісієм Міклером. Він поділявся на три частини. Перед палацом був великий газон з клумбами та фонтаном, який простягався до берега річки Бернадинки. Нижче зі сходу стояв вибудуваний Міхалом Собанським костел, у підвалах якого розміщувалась усипальниця всієї родини. Біля костелу та пристані знаходилися в’їзні брами. Територію маєтку прикрашали оранжерейні рослини та численні скульптури.
Після приходу більшовиків у палаці розмістили Бессарабську комуну. Колгосп ім. Котовського був власником споруди до 1941 року, а після звільнення села від нацистських загарбників у ньому розташувалися райвиконком, райком КП (б)У та інші районні установи. У 1959 році палац і парк передали новоствореній Ободівській школі-інтернату.
Замок у Шпикові
Місце розташування: смт Шпиків, Тульчинський район
Замок-палац у Шпикові, що на Поділлі, у 1760-му році збудував магнат Леонард Свейковський. Будівлю виконано у бароковому стилі. Замок складався з чотирьох схожих один на одного будинків, які утворювали внутрішній квадратний двір. Палацові будівлі з високими дахами вінчали чотири шестигранні двоповерхові вежі. З них залишилася лише одна кутова вежа з шоломоподібною покрівлею.
Найвищою спорудою резиденції була і залишається велика квадратна надбрамна вежа, що трохи виступає назовні. На жаль, згодом вона втратила своє витончене барокове завершення.
За кількасот метрів від замку збереглася сильно перебудована вілла керуючого маєтком, створена в еклектичному стилі за проектом Владислава Городецького, автора мавзолею Потоцьких-Свейковських у сусідній Печері та багатьох київських шедеврів.
Після Леонарда Свейковського, Шпиковим володіли його старший син Михаїл та онук Леон Свейковський. У 1844 році Леон Свейковський побудував у Шпикові цукровий завод – один з найперших і найбільших на Поділлі. Шкода, але старовинні будинки заводу шпиківчани зруйнували вже за часів Незалежної України. Залишилися стояти лише дві труби.
У 1865 році Леон Свейковський продав замок камер-юнкерові височайшого двору Миколі Балашову. У 1907 році тут сталася велика пожежа. Після приходу більшовиків було розібрано три вежі, а на території збудовано безлику споруду. Станом на тепер, замок заростає деревами та зазнає все більших руйнувань.
Архітектурні пам’ятки, які почали рятувати
Чи то завдяки проекту #SOSмайбутнє, чи з міркувань туристичної привабивості, але нині є два об’єкти на мапі Вінниччини, котрі почали відбудовувати. Це – палац Станіслава Потоцького у Тульчині та Вінницькі мури.
Палац Потоцьких
Місце розташування: місто Тульчин
Палац Потоцьких у Тульчині був одним із найвеличніших маєтків Європи на початку 18 століття. Свою резиденцію граф Станіслав Щенський-Потоцький (до слова, найбагатша людина тогочасної Польщі, а, можливо, і всієї Європи) почав будувати в 1782 році, завершивши за три роки. «Тульчинський Версаль» – так називали збудований маєток. Навіть король Станіслав-Август, завітавши до Потоцького у гості, був вражений цією несамовитою розкішшю.
Що таке «Український Версаль» або чому OPERAFEST TULCHYN обрав палац Потоцьких
Для створення цієї архітектурної перлини граф запросив найкращих європейських зодчих – проектував палац французький архітектор Ля Круа, внутрішні роботи здійснював голландець Меркс, творцем парку „Хороше” був англієць Міллер.Окрім картинної галереї, достойної королів, у палаці знаходилась велетенська бібліотека (17 тисяч томів!), своя друкарня, стайня, оранжереї, турецький хамам, і навіть театр!
Налац у Тульчині мав підземні ходи – подейкують, що тут ченці-алхіміки виготовляли золото для господаря. Ще кажуть, що одне із підземель з’єднувало палац і з костелом, що стояв посеред міста на пагорбі. Тунель був настільки широким, що Станіслав їздив ним на службу до храму своєю каретою. До речі, ще одна легенда мовить, що свої підземні тунелі граф використовував не тільки, аби пробратися до храму, а й до своїх численних любощів. І це – не дивлячись, що дружиною графа була Софія Потоцька – жінка, перед магнетизмом і харизмою котрої падали ниць правителі і вельможі усієї Європи.
Зараз в маєтку не чутно райських птахів – від 1984 року в палаці розмістили Тульчинське училище культури, де вчать бібліотечній справі; хореографії та образотворчому мистецтву.
Цього року. аби відбудувати палац повністю, вперше було організовано міжнародний оперний фестиваль OperaFest Tulchyn.
Це дало свої результати – перед фестивалем у Тульчині заасфальтували головні дороги, а на території палацу встановили вуличне освітлення, частково відремонтували фасади.
Культура=економіка або Як «Танець вампірів» на OperafestTulchin заасфальтував дороги
Відкриття OperaFest Tulchyn: у «Подільському Версалі» – тисячі людей на першому оперному фестивалі. ФОТО
Опера має тривати: друге дихання палацу Потоцьких або Велика фестивальна історія
Також із бюджету області було виділено один мільйон гривень на реставрацію та ліквідацію аварійного стану східного портика східного флігеля пам’ятки архітектури. Наступного року фестиваль має продовжитися, тож є надія на повне відновлення палацу.
Вінницькі мури
Місце розташування: Вінниця, центр міста
Вінницькі мури – комплекс оборонних і монастирських споруд XVII століття у Вінниці. Складався з будівель та стін єзуїтського монастиря, єзуїтського костелу, колегіуму та конвікту (гуртожитку), а також домініканського монастиря й домініканського костелу. Будівлі оточували потужні кріпосні стіни з контрфорсами, бійницями та бойовими вежами. Мури, зведені у XVII столітті монахами-єзуїтами, стали головною оборонною спорудою міста. Пізніше поруч було прибудовано домініканський монастир із костелом.
Єзуїтські Мури займали важливе місце в житті міста, приймаючи в різний час під своїм дахом державні органи влади, суд, казначейство, в’язницю, військові частини і склади, шпиталь, пожежну команду, Казанську церкву, міську богадільню і ломбард, друкарню міського управління і редакцію газети «Юго-Западный край». Найбільше ж вони записалися в дореволюційну історію Вінниці як місце розташування семи навчальних закладів.
На сьогодні ж єдина збережена більш-менш задовільно вежа потребує негайної реставрації. Усередині комплексу розташовано… парковку. З іншої вежі, яка дожила до сучасності, зробили гараж.
Протягом 2016 року та у 2017 році на сайті публічних закупівель ProZorro відбулося чотири тендери, перші ніж останній з них отримав успіх – Департамент будівництва, містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації виділив понад три мільйони гривень на реставрацію. Ще два мільйони з бюджету виділила міська рада Вінниці. На сьогодні реставрацію Мурів розпочато.
Матеріали та фото – з сайту sosfuture, VежА, також використані фото ресурсу urban.vn.ua
Дякуємо!
Тепер редактори знають.