Поділля Incognita: найдавніший храм Європи у скелі, козацька Буша та «український Версаль»

20:43
Автор: admin
Become a Patron!

Оновлено: 10 Серпня 2021, в 15:25

Після склепу Потоцьких, німецького млину та неймовірних краєвидів Бугу з порогами у селі Печера, ми попрямували далі на південь – в бік Тульчина.

Поділля Incognita-1: палац у Немирові та «Скіфські вали»

Поділля Incognita-2: Німецький млин, церква у Печері та містика мавзолею Потоцьких

Перші труднощі виникли вже на шляху до Тульчина: ми поїхали не “центральною” трасою, а дорогою від Печери, і майже відразу нас спіткала вдало замаскована дорожня пастка. Після порівняно притомного асфальтного покриття, за підступним поворотом нас чекало це:

 

В’їхавши у ці – безперечно злочинні з боку дорожніх служб – ями на дитячій швидкості у 70 км/год, ми мусили раптово увімкнути режим “суперпілота” і зиґзаґами скочуватися на першу-ліпшу обочину. Поки водій оглядав автомобіль, який блимав аварійкою, решта екіпажу могла насолодитися краєвидами обабіч.

Тульчин і палац Потоцьких

Тим часом наближався вечір, а ми – доїжджали до Тульчина тож нам потрібно було шукати місце, де заночувати. Попри те, що до оперного фестивалю в Тульчині ще лишався понад місяць, місць в готелях цього невеликого населеного пункту виявилося небагато. Хоч направду, продиктовано це було не стільки шаленим попитом, як банальною нестачею готелів: нормальних закладів у цьому місті можна порахувати на пальцях однієї руки. Ми зупинилися у затишному, з вигляду, готелі відразу за межею Тульчина – Villa Park.

Опера має тривати: друге дихання палацу Потоцьких або Велика фестивальна історія

Цей готель лише будується, але за рахунок наявності тут сауни з “релакс-зонами”, під вечір сюди з’їжджаються молоді та не дуже хлопці з дівчатами – вочевидь, запеклі любителі лазні. Якщо коротко, ми не мали претензій до інтер’єру та комфорту в готелі – добротні зруби із запахом дерева, теплі номери і м’які ліжка, однак у сервісі відчувався певний місцевий колорит. Наприклад за те, аби в готелі нас просто погодували, ми мусили їздити в місто “за шоколадкою”, яку мали вручити покоївці.

Тож після цього на “дрібниці” у вигляді спільних рушників в туалеті й так само спільного шматка мила вже не звертали особливої уваги – втома давалася взнаки. Зате обидва номера винайняли за ціною 600 гривень.

Вже вранці ми знову вирушили до Тульчина, аби оглянути головну туристичну принаду міста – грандіозний палац Потоцьких, який свого часу вважався одним з найвеличніших в Європі та мав неофіційну назву “Український Версаль”.

   

Саме тут польський магнат утримував величезний – один з найбільших у тогочасній Європі – оркестр, приймав королів та вельмож дрібнішого ґатунку, а поруч створив парк, який став прототипом знаменитого парку в Умані. Детально про палац Потоцьких у Тульчині ми писали у нашому спеціальному матеріалі, а цього разу мали намір поспостерігати за його буденним життям у 2017-му році.

Що таке «Український Версаль» або чому OPERAFEST TULCHYN обрав палац Потоцьких

Наразі в палаці працює місцеве музичне училище: територією двохсотлітнього парку спокійно походжають студенти, а ще – робітники, які саме наводили “марафет” перед міжнародним оперним фестивалем, який мав відбутися в цьому провінційному містечку вже за кілька тижнів.

 

Палац ще не мав тих ознак реконструкції, як під час фестивалю, тож одна з частин фасаду продовжувала осипатися, тягнучи за собою герби та обладунки стародавніх лицарів.

   

Крига скресла: частину палацу Потоцьких відремонтують за мільйон

Тут же неподалік – памятник російському полководцю Суворову, який деякий час користувався палацом, а також споруда, збудована на замовлення Потоцьких і котра мала нагадувати резиденцію Папи Римського у Ватикані.

   

Небезпечний шлях до Буші

Зрештою, розуміючи, що до Тульчина ми невдовзі повернемося, наш фото-відео екіпаж вирушив далі в бік молдавського кордону – до таємничого села Буша.

Майже відразу за Тульчином ми зрозуміли, що потрапили на “дорогу часу”, до того ж чим далі просуваєшся на південь – тим далі поринали вглиб епох.

На цьому шляху спочатку нас зустрічали архітектурно-меморіальні артефакти Радянського періоду.

   

За тим – повітряно-авіаційні “динозаври” радянсько військової машини.

   

Потім – машини індустріальної: як приклад – цукровий завод. Судячи з усього – тут досі триває якесь виробництво.

 

 

Ну, а далі – пейзажі та символи, яким би позаздрив сам Тарковський або Кінг. Саме в цих місцях наш Опель Тігра, який вже подолав неабиякі труднощі вінницьких доріг, отримав майже фатальні ушкодження.

В якийсь момент – зіткнувшись колесом з черговою білою глибою – ми відчули сильний хлопок, і вмить салон авто заповнився пилюкою з дороги. Наш оператор Сергій, що мучався на задньому сидінні мініатюрного авто, встиг вдягнути “арафатку”, і вже за кілька секунд, у хмарах пилюки, нагадував чи то бедуїна, чи то сирійського бойовика. Машина зупинилася і після огляду ми зрозуміли – справи кепські: дорога “вирвала з м’ясом” задню стійку авто, лишивши по собі “пробоїну” в корпусі. Їхати далі з колесом, що “тримається “на чесному слові” і по ще гіршій дорозі, яка з’явилася за черговим поворотом стало відверто небезпечно. Але таємнича Буша спонукала ризикнути – і ми рушили далі.

Буша

З Божою поміччю кілька кілометрів до села ми подолали без ДТП, і з чергового схилу перед нами відкрилося це містичне селище.

Протягом першої години у селі нам не вдалося помітити жодної живої душі – хіба продавчиню в магазині. Пізніше до автора, який саме писав інший матеріал на Vежу, підійшов місцевий п’яничка, котрий нечленороздільно намагався щось з’ясувати, але з усієї промови розібрати вдалося лише слово “Буша”.

     

   

Усі музеї навколо – зачинені, остання збережена вежа козацької фортеці – також.

     

Зате нам вдалося спокійно оглянути центр села і мальовничу річку Мурафа з містком і своєрідним ландшафтним дизайном.

   

Козацькі могили

На щастя, старовинний козацький цвинтар на замок не зачиняється, тож туди ми потрапили безперешкодно.

Цим хрестам – сотні років, деякі – збережені з часів Визвольної війни Хмельницького. На багатьох хрестах – древні символи, зокрема – і масонські.

     

Не деяких – імена захисників країни, які брали участь в одній з найжорстокіших битв тих часів у Європі – бою Війська Запорізького з польськими військами.

Облога Буші

Нам пощастило знайти колишнього керівника місцевого музею Олександра Олександровича – він завів нас досередини вежі та розповів про облогу Буші.

 

1654-го року польські війська, котрі воювали проти Хмельницького, оточили місто та замок, вимагаючи у захисників замку скласти зброю. Козаки відмовилися – розпочався штурм. Поляків спіткав опір ще на підходах до міста: українські жінки з наближенням ворога кинулися полякам на зустріч та різали агресора косами і били всім, що потрапялало під руку. Переважаючі сили ворога, звісно, дали змогу польсько-татарським військам увірватися в місто та вирізати усе його населення – близько 16 тисяч людей, вклчно з немовлятами.

   

Спостерігаючи за таким розвитком подій, дружина місцевого сотника  Завісного Олена підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ворог повністю знищив усе місто, яке змогло бодай частково відродитися лише через сотню років. Навіть польські історики, описуючи пізніше ці події, відзначали надприродню жорстокість своїх співвітчизників, яка вразила навіть тодішню Європу.

 

Оглянувши вежу ми пішли на пошуки головної принади Буші – праслов’янського, язичницького  скельного монастиря – найстарішого у Європі. Завдяки підказкам місцевих – яких ми все ж виявили на городах біля хат – ми таки знайшли це місце, воно виявилося зовсім неподалік від центру села.

 

Скельний монастир

Вхід до скельного монастиря розташований в долині місцевої мальовничої  річки, яких тут, до речі, дві – Бушанка та Мурафа. Уздовж долини – круті скелі, порослі папороттю та мохом. А на берегах – скульптури із місцевого каменю.

 

Ще із 70-х років минулого століття у цій долині щорічно відбувався пленер скульпторів з усього колишнього СРСР. Відтак ці скульптури відображають мало не кожен рік протягом усього часу, доки відбувався фестиваль. Майже на кожній скульптурі – напис, чому вона присвячена, більшість з них зображають язичницьких богів древніх слов’ян.

 

Зрештою, нам пощастило – біля храму у супроводі ще двох екскурсантів з’явився колишній керівник місцевого музею. Не з першої спроби йому вдалося відчинити двері монастиря, і ми нарешті опинилися всередині.

 

Відчуття, що з’являються щойно потрапляєш у цю кам’яну споруду – годі й описувати. Перед очима відразу постає величезний, висічений в камінні, сакральний малюнок. На ньому зображений дуб – священне, для слов’ян, дерево як символ життя. Перед ним схилилася на коліна жінка, що молиться дереву, на самому дереві – півень: як символ смерті та переходу в інший світ.

Найцікавіший символ поруч – правильний прямокутник, який мовби проектор спрямований на протилежну стіну храму. Значення цього символу дослідники не можуть достеменно з’ясувати до сих пір, дехто вважає, що це – символ сонця, однак інші розповідають, що якщо між “проектором” та “екраном” поставити руку – на долоні можна відчути тепло і поколювання. Відверто кажучи – ми не намагалися цього зробити.

 

Сам храм був відкритий 1824-го року місцевим польським лихварем – саме він частково відкопав його від землі, а до цього споруда повністю ховалася під шаром ґрунту. Лише пізніше сюди прибув відомий дослідник Антонович, який повідомив, що храм датується першим століттям нашої ери. За ним досліджувати храм почали з’їжджатися вчені з усього світу, адже жодного подібного слов’янського скельного храму – таких розмірів та настільки гарно збережених – нема ніде у Європі. За висновками деяких вчених, насправді культова споруда значно старша, ніж вважає Антонович.

 

Окрім язичницького малюнку поруч є ще один, порівняно “новий” – датований серединою 16-го століття, на якому зображені масонські символи.

 

Також у невеликому храмі – місце для жервтоприношення та лежанка, яку використовували стародавні жреці.

 

Храм досі діючий – сюди відбуваються щорічні паломництва, люди лишають у нішах древніх стін зерно, сакральні предмети, а також – записки зі зверненнями до древніх богів. Бачити і відчувати це – досить незвично, але почуття – більше комфортні, аніж моторошні.

   

Ще коли Віктор Ющенко був президентом, вже після першого відвідування храму він підписав указ про створення тут Бушанського заповідника: місцеві кажуть – підписав мало не на камені безпосередньо у храмі – настільки був вражений побаченим. По кілька разів на рік сюди приїжджають і сучасні можновладці Вінниччини: з їх слів – набратися сили.

Після відвідин храму сили з’явилися і в нас, тож знайшовши місцевого майстра, котрий за півгодини здійснив нам “тимчасовий” ремонт автомобіля, ми взяли курс на Вінницю – у сутінках і з небезпекою над правим заднім колесом.

   

Шлях звідси до Вінниці через Могилів-Подільський лежить у безпосередній близькості до кордону з Молдовою: у цій місцевості вже майже не ловлять українські радіостанції, і навіть – на диво – українські оператори мобільного зв’язку: тобто ми вже перебували в міжнародному роумінгу. Зате з урвища понад дорогою вже видно сусідню державу.

Нам пощастило – ми врешті дісталися Вінниці, у надії колись таки відремонтувати авто і вирушити в пошуках інших перлин Вінниччини, яких тут ще – незліченна кількість.