Вважають, що Голодомор 1932-33 років забрав життя 3,9 мільйона українців через надсмертність. Такі дані наводить Український інститут національної пам’яті. Це майже вдесятеро більше, ніж все населення Вінниці.
Дисклеймер: у матеріалі опубліковані спогади очевидців Голодомору та світлини, які можуть шокувати.
Десятки тисяч осіб загинули лише у Вінницькій області. Були заморені голодом, вбиті односельцями чи навіть рідними, відомо й про випадки самогубств. Вмирали цілими родинами. Голодомор це не давня трагедія, яка торкнулась хоч і неймовірної кількості людей, але далеких від нас сьогоднішніх. Це – геноцид й катастрофа, з якою зіткнулися наші родини, або ж наших друзів, сусідів чи колег.
У четверту суботу листопада відзначають День пам’яті жертв голодоморів. Традиційно українці в цей день запалюють свічки на підвіконні й таким чином вшанувують пам’ять заморених людей. Як відомо, на території України відчули голод також у 1921-23 та 1946-47 роках, хоча наймасштабнішим і, ймовірно, найцинічнішим став геноцид українського народу у 1932-33 роках.
Багато істориків і, зокрема, Український інститут національної пам’яті вважають, що у той період Голодомор забрав 3,9 мільйона людей через надсмертність і ще 600 тисяч ненароджених. Хоча, звісно, точну кількість загиблих саме через голод навряд чи можливо визначити. Інші ж історики вважають, що Голодомор забрав понад сім мільйонів людей.
Насправді, читаючи спогади людей, які пережили Голодомор, все одно важко зрозуміти, що саме вони відчували. Як раділи гнилій картоплі, вважали квіти акації солодощами, вчились готувати їжу з кори дерев. Не кажучи вже про те, що вони відчували, коли бачили, як помирали їхні близькі, як у них забирали останні зернятка, як страждали та були надто близькі до смерті.
Майже 90 років потому – чи геноцид досі впливає на нас сьогодні, чи знаємо ми про трагедії наших родин та чи розуміємо у чому “святість хліба”?
У матеріалі використані уривки з книг «Голод 1932-33, 1946-47. Вінницька область. Документи і матеріали» та «Палає пам’яті свіча. Вогонь – не згас. Хрестоматія діалектних текстів очевидців Голодоморів». Розповіді очевидців подаємо без редагування, зберігши стилістичні, граматичні та лексичні особливості.
///
Двадцятисемирічна Тетяна Рулла, яка народилась та виросла у селі Воронівці, Хмільницького району, розповідає, що про Голодомор вона знала з самого дитинства, оскільки її прабабуся, Палажка Войцюцька, пережила голод, а чоловік та шестеро дітей – ні. Для Тетяни ця трагедія – особиста й протягом розмови вона ледь стримувала сльози.
– Моя прабабуся, Палажка, мала сімох дітей, але вижив лише один син. Бабуся часто розповідає, як це все було важко, як діти пухли з голоду, як прабабуся намагалась десь заховати, закопати трохи будь-якого бадилля, навіть не їжі, але все одно приходили й забирали це. Ще на самому початку у прабабусі були якісь кури, а їх просто забрали й навіть не до кінця розуміли хто це і навіщо забирає, і куди воно все потрібно.
– Вже після голодомору прабабуся вдруге вийшла заміж і в другому шлюбі вона народила чотирьох дочок. Їх назвала так само як і дітей, які померли у голодний рік. Вона до кінця життя плакала, згадувала, їй снилися жахіття. Коли у нас День пам’яті Голодомору, то для нас це не просто якийсь день, щоб поговорити. Ми запалюємо свічку, бабуся розповідає всі ці історії, плаче.
Щоправда, Тетяна зазначила, що цього року на День пам’яті великій родині завадить зустрітися карантин, але вони обов’язково запалять свічки пам’яті у своїх домівках.
– У нас ще є бабуся Віра. Їй у голодний рік було шість чи сім років. У той рік померли її батьки, брат з сестрою. У неї ще лишались сили й вона шукала бур’янці, щоб їсти. Коли повернулась додому, то побачила, що її мама лежить мертва. Вона (Віра – ред.) на ній лежала, спала, мабуть, втрачала свідомість, тому що прийшла у себе аж тоді, коли приїхав віз, який збирав небіжчиків та скинув її з тіла мертвої мами. Після того вона вже сама виживала. У багатших людей на городі знайшла якусь цибулю, виривала її, а це побачив господар та ногами побив цю дитину та скинув її в рівчак. Він був переконаний, що вона вже мертва, а якщо ні, то буде, тому що в рівчаку з водою лежала без свідомості та могла захлинутись. Але вона вижила. Дивом, й не один раз.
– Виявляється, у нас в селі була сім’я, яка в голодний рік почала займатися канібалізмом. Вони ловили слабких людей, добивали їх та їли. Знову ж нашу бабусю Віру одного разу ніби запросили прийти поїсти, а коли вона прийшла, то через вікно побачила, як у будинку саме різали людину і Віра втекла. Згодом чутки про ці випадки поширювались більше й ту сім’ю забрали та кудись вивезли.
Тетяна додає, що в її родині, а особливо у бабусі, до їжі дуже шанобливе ставлення і їжу не можна викинути чи висипати, або ж недбало до неї ставитись. Розповідає, що її бабуся постійно ніби в очікуванні, що їжі може знову не стати. Щоправда, цього року зустрітись у День пам’яті жертв Голодомору, послухати розповіді бабусі та згадати заморених родичів, цій великій родині завадив карантин. Однак у себе вдома Тетяна обов’язково запалює свічку у пам’ять про загиблих.
– Я стільки разів про це писала, читала, розповідала, але щоразу, коли це згадую, то не можу стримати сліз, тому що важко уявити, що це все було штучно зроблено. Людьми для людей. Важко уявити, що є люди, які зараз можуть заперечувати, не вірити й не називати це геноцидом.
///
«Коли був голодомор, мені було 12 років. І я пам’ятаю шпичками штрикали землю і всьо навкруги – шукали зерно, бураки. За ложку їжі забирали в Сибір. Їли жолуді, каштани, молюски, млинці з лободи. Мерзша картошка в погрібах була на вєс золота і всьо крали. Як прийшли шукати, шукали кругом, забрали баночку півлітрову з горохом з вікна, і навіть з голови гребінець в мене. (…) Коли мені було 13 років, то моя мама померла з голоду, і сестри, і брати. В сусідстві жила бідна жінка з маленькою дочкою. Коли голод вже дуже тяжкий був, вона порубала свою дитину, зварила і з’їла. Їздили чоловіки, котрі сильніші, на товарняках, шоб виміняти на буханець хліба або муку шось із продуктів, а сім’я чекала годувальника. Але найчастіше годувальник додому вже не повертався»
– Марта Шеремета, 1921 року народження. Село Гришівці, Тиврівського району
Фото: Александр Віненбергер 1932-33 роки
///
Тривалий час інформація про Голодомор зберігалась під грифом «цілком таємно». Лише майже через 60 років, а саме 26 січня 1990-го Центральний Комітет Компартії України видав постанову «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів». З документу:
ЦК Компартії України постановляє визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства. Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблеми суспільного розвитку.
Картина Ніни Марченко
///
Катерина Яковлєва розповідає, що вона навіть не пам’ятає, коли вперше почула родинну історію про Голодомор. Їй з самого дитинства розповідали про те, як її дід та прабабуся пережили 32-33 рік, а також про тих з родини, хто не пережив. У День пам’яті жертв Голодомору обов’язково запалюють свічку, а ще завжди знала, що їжа – не іграшка й особливо до хліба потрібно ставитись з повагою.
– Моя прабабуся, Анна Михайлюк, жила сама з двома синами у селі Вербка, Хмельницька область. Троє старших синів вже жили окремо – двоє у Вінниці, а один у Хабаровську. Вона ж залишилась у селі з Павлом та Володимиром, їм було 7-8 років. У них також в господарстві був кінь. Влітку 33-го року вона взяла воза та поїхала на поле, щоб зірвати декілька ще зелених колосків пшениці та хоч якусь кашу зробити, тому що її молодші сини лежали вдома й вже опухли від голоду. Поки збирала колоски, повз проїжджав якийсь місцевий голова. Побачив того коня, перев’язав його до свого воза і сказав, що Анна куркулька і так її розкуркулюють. Прабабуся була жінкою з характером, схопила якусь мотузку на возі, намагалась зупинити того голову й забрати свого коня. Але він почав лише швидше гнати та деякий час волочив її дорогою, поки Анна не відпустила мотузку.
– Коли вона прийшла додому, то побачила, що її сини вже були без свідомості. Взяла їх у рядно, закинула на плечі та пішла до сільської ради. Але уяви, що якими ж були ті діти, якщо Анну щойно волочили по дорозі, але вона все одно змогла їх двох на плечах нести. Біля сільради вона залишила дітей на лавці. Сказала, цитую: «Забрали коні – забирайте й діти».
– Діти так і лежали, але в той день саме приїхав ще якийсь керівник з району. Запитав, що це за діти й сказав, щоб несли їх на кладовище, вони ж мертві. А моя прабабка перебісилась і прийшла до сільради забирати синів. Їй сказали, що дітей вже віднесли до могили. На кладовищі вона витягнула дітей і побачила, що Володимир, який був трохи старшим, вже неживий, а ось Павла (мого майбутнього діда) забрала. Як вона його виходжувала не знаю, але вже у 1934 році вона переїхала з ним у Вінницю. Працювала тут, у Вінниці, прачкою. Така історія.
У роки Другої світової війни дід Катерини Павло потрапив під тодішній Ленінград (сьогодні це Санкт-Петербург). Це був 1944 рік, блокада звершилась. З розповідей діда, серед солдат було багато хлопців з України й навіть тоді, у 1944 році, вони були дуже голодні й ніби їжі у достатній кількості ніколи не бачили.
– Їхній командир не дозволяв хлопцям з України багато їсти, тому що вони «кидались» на їжу і їм перший час виділяли трохи, щоб вони звикали їсти. Знайомий мого чоловіка якось казав, що тих людей, які бачили голод видно – вони тримали долоню, коли їли хліб, щоб жодна крихта не впала.
///
«Ми були ше зовсім малі, переживали важко, хотілося їсти – не було шо. Всі чекали весни, як велику радість, бо ш тільки зазеленіє: «Ой мамо, вже всьо, вже нема голоду для нас». Є кропива, а на городі картошка ця мерзла. То ми цю картошку мерзлу збирали і такі раді вже. (…) Це було щастя, що оці бур’яни як раз зійшли, а після того вже, як почала цвісти акація, о-о радощі не було! Сладощі! І так їли квіти з акації і тоже пекли бліни із неї»
– Едіта Тарчевська, 1924 року народження. Смт Брацлав, Немирівського району
Плакат 1933 року: Колгоспники та одноосібники! Здамо хліб державі за зобов’язанням повністю та в строк
«Така біда-а-а була велика. Ці діти такі бідні були, такі тіки животи здорові і біше нічо нема. Воно не ходило, тако лежало і і і просило: «Мамо, я хочу їсти». Тий шо ш ця мама дасть, вона як вона сама всенька спухлі і нема, нема зовсім. (…) Як це не було ніякого такого, шоб спинили їх, як це воно так робилось? Прямо не мог… не давали спати ночою: приходили і «віддавай пшеницю, давай все, шо в тебе є». Та де ж його взяти, як його нема, ви ж забрали вже його. І вони по п’ять раз приходили до кожної хати. Така біда була, о»
– Федора Бойчук, 1914 року народження. Село Косаківка, Липовецький район
///
Було б наївно й безглуздо вважати, що вище керівництво не знало про ситуацію в українських селах. Наприклад, секретар Вінницького обкому партії Чернявський у своїй доповідній записці повідомляв (у перекладі з російської – ред.):
В одному із попередніх листів я повідомляв ЦК про окремі випадки та факти опухання, недоїдання в окремих селах області. За останній час повідомлення про такі факти починають приймати значно ширші розміри та характер. Все більше повідомлень про випадки опухання, з’явились повідомлення про факти смертей від голоду. Як у містах та містечках, так і у селах, ці явища спостерігаються не лише серед декласованого елемента та кустарів, але навіть серед робочих.
///
– У нас в родині не було такого особливо ставлення до Дня пам’яті жертв Голодомору, що ось саме у цей день потрібно згадувати. Свічку, звісно, ставив. Це не табуйована тема, просто ми якось про це ніколи особливо не говорили, – розповідає Микола Геркалюк.
– Таких дуже детальних розповідей мені ніколи не розповідали, тому що обох прабабусь, які пережили Голодомор, вже немає серед живих. Все, що передавалось від них – передавалось в дитинстві, а тоді навіть якщо вони переживали якісь жахіття, то у деталях цього дитині не розповідали. Найбільше, напевно, що це передалась повага до їжі, тому що вони дійсно ніколи нічого не викидали.
Картина Ніни Марченко
– Я зростав у Могилів-Подільському районі, село Нижчий Ольчедаїв. Найбільше мені розповідала бабуся Тетяна. Це були не те, щоб історії, але коли вона навчала, що їжа – святе, то у нас виникало питання чому. Тоді вона пояснювала, що коли була маленькою, то був страшний голод, з села вижили не всі. Виживали як могли, їсти буквально не було що. Вона розповідала, що їли гнилу картоплю, яку десь вдалось заховати, робили млинці з березової кори. До речі, ці млинці ще тато з дитинства пам’ятає, що коли він був малим, а це 60-80 роки, ці млинці й тоді час від часу все одно робили, хоча голоду вже не було. Я так розумію, що на півдні Вінницької області не було настільки жорсткого голоду, щоб доходило до канібалізму. Принаймні у моєму селі такого не було.
– Бабусі вчили, що якщо хліб падає на підлогу чи землю, то його в жодному разі не можна викидати. Потрібно підняти, обдмухати, поцілувати та з’їсти. До переїзду у місто я цього дотримувався. Ну, вдома я теж так роблю, мабуть. Це такий яскравий спогад, як прабабуся вчила, що хліб це святе. І для неї це справді було святим, тому що вона 1927-го року народження і вона прекрасно запам’ятала голодомор.
///
У державному архіві Вінницької області зебрігаються оригінали матеріалів Сосонської сільської ради. Науковці їх називають «Смертними листами». Копії цих документів можна побачити у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Саме у цих матеріалах від 1933-го року можна побачити у графі «причина смерті» – «помер від голоду». Збереглось шість книг, які заповнював секретар Сосонської сільради, а у них записи за кілька днів чи тижнів.
У січні померла 51 людина, в березні – 42, у квітні й травні по 45, в червні та липні по 75, у серпні — 70 осіб. Всього від голоду у Сосонці померли понад 300 осіб.
Хоча у Сосонці не було настільки масштабного голоду, як у інших селах Поділля. Відомо, що тодішній голова сільради Прокіп Романенко та голова колгоспу Микита Сташко приховували запаси зерна та не давали великої волі прийшлим з «червоними мітлами».
«Кажуть, шо наш голова, я так чула від людей, дуже був добрий він. Всьо забирали, а в нього там такий на дворі був погріб, і він туда зерна наховав і потрошки давав людям. То в нас не дуже кажзуть багато людей померло. Я не знаю як, ну ми в основному на рибі вижили. Я була в хаті, не знаю, батько пішов на роботу. Не знаю, де там мама ця була. І мені казали, що ти нікому не відкрий, хто буде стукати. Але хтось постукав. Я довгенько не виходила, а як відкрила, то якийсь чулувік забіг в хату і дуже начав всьо шукати. А в нас на пичі отака торбинка, кольза була. Це люди її жарили, і розтирали, і зажарували нею. І він забрав ту кользу. Забрав!»
– Ганна Бабенко, 1928 року народження. Село Сосонка, Вінницького району.
///
«В тридцять третьому році я вже робив тракторістом. Все забирали під чисту, то спеціально було зроблено, щоб народ гинув. Тракторістів кормили, правда, харашо, не буду казати. А в нас тут пачками народ пропадав. (…) Таранюк тут такий був, Гонофрей його називали, там на тому кутку. Свого сина зарізав і став варити, і то хтось доказав в сільраду чи куди там, не знаю. Його забрали і десь його росходували. І тут жінка їдна була на тому кутку, то сестру свою зарізала, да. Таке було! Чоловік, як голодний, то він хуже звіра»
– Микола Байдачний, 1915 року народження. Село Вівсяники, Козятинського району.
Фото: Александр Віненбергер, 1933 рік, Харків
«Шо їли? Їли шо хто попав. Хто мав картоплю, то ше їв, а хто не мав, той пропав, помер. В нас багато людей умерло. Шось сімдесят душ було померло. Тут за хатою у мене була жінка, мала двоє дітей – хлопчика і дівчинку. Дівчинці було три роки, а хлопцьові – сім. То хлопчика забрали в інтернат. (…) Їх там шось годували, їсти варили, і там вони були. А дівчинка була коло неї, то вона вже коло неї дочекалася жита, жито було посіяне в городі. Тей нарвала колосся, зварила такий суп, наїлася і померла. А хлопчик, бувало, прибіжить, там кому дають кусочок хліба в обід, то він несе мамі. (…) Приніс цій мамі цього хліба, а ця мама померла. Бо-о-оже, так воно бідне кричало, так плакало!»
– Надія Власюк, 1921 року народження. Село Писарівка, Вінницького району.
«Я його навіть споминати не хочу. Наї Бог милує, шоб ви його, шоб вам у сні не снивса цеї голодомор. Люди по дорозі, як плац, лежали особено мужчини. Жінки біше видєржані. А мужчини, як плац, ідеш дорогою, нашо це споминати. І це зробив голодомор Сталін. (…) Сорок сьомий це вже не такий був голод, це вже голод половинка того. Ото був тридцять третій!»
– Віра Шуляк, 1920 року народження. Полтавська область. З 1938-го проживала у с. Пеньківка, Шаргородського району.
«Яка смачна була каша щириці. У неї насіння як мак, але воно ніколи не розкіпало. Каша з щириці. Яка смачна була баланда з гнилої картоплі, в якій збереглось трохи крохмалу. Цю картоплю збирали (порпалися в землі), перемелювали, а буває, шо пекли блинці. Люди їли конину. Йшли на могильники, билися, але їм всім не вистачало. Пухли руки, ноги. Одягнутись, взутись не було в що. (…) Це був голод, холод, біда, але люди були мужні, дружні, допомагали один одному. Всім хотілося жити. Пригадалась мені одна історія, і це була правда. Комуняки-міліціонери прийшли шукати зерно. Шукають – нігде немає, но знають, шо повинно бути. Та й питають в батька:
– Є зерно?
– Ні, немає.
В матері:
– Ні, в нас немає нічого.
А хлопчик стоїть, йому років п’ять, і каже:
– Є! В собаки під хвостом.
Вони посміялися і пішли. А мати і батько закопали вузлик пшениці в буді, де сиділа собака. Це я добре пам’ятаю, і це була дійсна правда»
– Зоя Бабчинська, 1928 року народження. Херсонщина
///
У суботу, 28 листопада, о 18:00 всіх бажаючих запрошують прийти на площу біля центрального Універмагу, а звідти вирушити до пам’ятника жертвам Голодомору на покладання лампадок та квітів.
Запаліть у цей день свічку. Згадайте (або дізнайтесь) через що проходила ваша родина, вшануйте пам’ять людей, які постраждали, й не забувайте про велику трагедію українського народу.
Фото: героїв матеріалу, Українського інституту національної пам’яті, Вінницького обласного краєзнавчого музею, Національного музею голодомору та britannica.com
Дякуємо!
Тепер редактори знають.