На початку 30-х років минулого століття в Україні відбувались події, які увійшли в історію як Голодомор. Спочатку сотні тисяч, згодом вже мільйони людей помирали від голоду, а страшні умови життя робили можливими найбільш неймовірні та жахливі речі.
Ця стаття не є історичним дослідженням і не претендує на відкриття нових фактів. В тексті використані матеріали з наступних книг: “Криваві землі” Тімоті Снайдера, “Голод 1932-33” Фаїни Винокурової та Романа Подкура, “Гірка правда” Іллі Шульги, “Національна книга пам’яті жертв Голодомору”, “Вінниця: історичний нарис”.
В період становлення двох тоталітарних режимів – комуністичного в СРСР та націонал-соціалістичного в Німеччині – в Європі розпочалось масове та цілеспрямоване знищення людей. Подальше зіткнення цих двох режимів значно збільшило кількість жертв. Проте, під час бойових дій гинули солдати, які мали зброю в руках і могли битись за своє життя. А у випадку зі знищенням згаданими режимами своїх внутрішніх “ворогів”, можливостей оборонятись і вижити було значно менше.
Американський історик Тімоті Снайдер використовує термін “Криваві землі”. Під ним він має на увазі територію центральної Польщі, Україну, Білорусь, Балтійські держави та західну частину Росії. Саме на цих землях з 1933-го по 1945 роки СРСР та Третій Райх знищили близько 14 мільйонів осіб. Йдеться про мирне населення, чоловіків, жінок та дітей, які не тримали зброї в руках і почасти навіть не могли чинити опір.
Цей матеріал є першим з циклу про Вінниччину, як частину “кривавих земель”.
Передумови Голодомору
В 1930 році завдяки вдалому збігу обставин на території України було зібрано прекрасний урожай зернових. Саме він став основою для планових розрахунків радянського керівництва на наступний рік. Тоді тривала колективізація і в 1931 році відбулись перші колективні жнива. Вони були провальними. Серед причин, окрім поганої погоди, нестачі тяглової сили та техніки, варто виокремити колективізацію (люди не хотіли працювати на землі, яка їм вже не належала) та масову депортацію “куркулів”.
Комсомолець охороняє комору зі збіжжям, Харківська область
Наприкінці 1931-го Сталін, який на той момент вже зосередив у своїх руках майже всю повноту влади, наказав колгоспам, які не виконали норми, здати посівне зерно. В Москві могли вважати, що українські селяни просто ховають збіжжя і, що загроза втрати посівного матеріалу змусить їх те збіжжя віддати. Але на той момент більшість селян і справді нічого не мали.
Селяни здають хліб в Баришівському районі Київської округи
Весною 1932 року посівного матеріалу не вистачало, що означало ще бідніший урожай восени. Загроза голоду була очевидною для всіх. Як зазначає Тімоті Снайдер, Сталін чудово розумів, що в Україні розпочався голод, але політика стосовно селян змінена не була.
У листуванні Сталіна та Лазаря Кагановича голод постає змовою, спрямованою проти них особисто. Каганович запевняв Сталіна, що розмови про українців як про “невинних жертв” це ніщо інше, як “гниле виправдання” української компартії. У своєму листі до Кагановича в серпні 1932 року Сталін писав: “ми можемо втратити Україну”. Обоє погодились, що варто посилити кампанію хлібозаготівлі і швидше експортувати зерно. Катастрофічні наслідки були невідворотними.
Вінниччина 1932 року, початок голоду
Зерна ставало все менше, а запити до селян зростали. Кампанія хлібоздачі була рішенням вищого партійного керівництва, але втілювали її в життя місцеві функціонери й ті, хто їм у цьому допомагав. Житель села Каришків, Барського району М. Франко описував це так:
“Місцеві сільські доморощені активісти-яничари особливо прислуговувались у виконанні плану колективізації і хлібоздачі. Всі ці кати і гробовщики ходили бригадами з залізними палками і штиркали по селянських подвір’ях, шукали зерна і забирали все, що можна варити і їсти, не гребуючи останньою мискою зерна чи круп…
Забирали не тільки зерно, а й з скрині одежу, рядна, домоткане полотно, подушки. Спродували за безцінь, а гроші ніби здавали на грошовий податок райфінвідділу, а то й так десь подівалось.”
Вивезення хліба, Харківська область
Подібне траплялось і в інших місцях. В селі Сорокомежинці голова сільради Талавера разом з представником райкому партії Мацюком виганяли селян з їхніх домівок та продавали все захоплене майно.
Методи пошуку прихованого зерна, навіть якщо такого насправді не було, вражають своєю жорстокістю та цинічністю. Так, в Станіславчицькому районі (частини сучасних Жмеринського та Барського районів – авт.) на ворота селянських господарств навішували таблички з написом: “Тут живе той, хто злісно ухиляється від здачі хліба”. За зникнення такої таблички загрожував штраф – 100 карбованців. Але забирати її на ніч в будинок заборонялось, тому або ризик штрафу, або безсонна ніч біля ганебної таблички.
Конфісковане зерно везуть на пункт здачі, 1933 рік
Люди по-різному реагували на те, що в них забирають їжу. В родини Боєчків з села Березівка забрали всі запаси зерна і борошна. Голова родини П. Боєчко сказав “Тепер ми пропали” і наступного дня втопився в колодязі. В іншому селі в 58-річного і хворого Смертюка не знайшли майже нічого. Хлібозаготівельники начепили на нього партійні лозунги, через плече повісили торбу з битими глечиками, дали відро замість барабана і змусили так ходити селом. Чоловік не витримав знущань і невдовзі повісився.
Траплялись і випадки опору. Інколи він був пасивним, як в селі Балабанівці. Там хтось підпалив хату одного з хлібозаготівельників. Подивитись на пожежу збіглось все село, але вогонь гасили тільки комсомольці та члени партії.
З конфіскованими колосками біля сільської ради. Донецька область, 1932 рік.
В селі Михайлівка Шаргородського району колгоспниця самовільно взяла додому два кілограми збіжжя. Жінку заарештували і забрали все вирощене на городі та худобу. Її чоловік просив голову сільради повернути відібране. У відповідь чоловіку запропонували розлучитись з дружиною, як з чужим для колгоспу елементом і натомість йому повернуть все забране. Чоловік порадився з дружиною і вони вирішили розлучитись, бо мали трьох дітей, яких потрібно було годувати. Керівництво колгоспу справді все повернуло, але згодом, побачивши, що вони досі живуть разом, з колгоспу виключили обох і забрали все майно включно з городом.
Бували й випадки активного опору, коли сільська громада об’єднувалась і повертала відібране. Серед архівних документів можна зустріти багато подібних:
Совершенно секретно
В Петриковецком колхозе 21 июня (1932-го – авт.) толпой колхозников до 30 человек, вооруженных топорами, было самовольно забрано с поля 9 обобщенных коров…
26 июня вторично произошло такое же выступление, за время которого 19 колхозников забрало 5 коров.
Зам. начальника Винницкого облотдела ГПУ Рахлис
Невдоволення вінницьких робітників та становище у місті
В містах масштаби голоду були меншими, ніж в селах, але відчутними. На вінницьких підприємствах відбувались стихійні мітинги голодних робітників. Деякі з них навіть закликали до збройних виступів. Так, робітник насіннєвого заводу Московець казав колегам: “Швидше була б війна, ми б отримали зброю в свої руки і знали проти кого воювати”. Працівник заводу “Молот” в компанії інших працівників говорив: “Хіба це допустимо, щоб Україна голодувала, хліб вивезли, а народ помирає. Ви подивіться, що робиться біля базару, вже два дні лежать померлі від голоду, а ніхто на них не звертає уваги, а з залізничного вокзалу кожну ніч вивозять 8-10 тіл людей, що вмерли з голоду”.
Голодні люди стоять під парканом. Місце зйомки: радянська Україна в 1932-33 роках.
Під час Голодомору в місті спалахнула епідемія тифу. Медичних працівників не вистачало, тому для боротьби з хворобою залучили 26 студентів медичного інституту. В лютому 1933 року їх навіть перевели на постачання за нормою 400 грамів хліба на добу. Водночас пацієнтів психіатричної лікарні протягом цього часу довели до повного фізичного виснаження. Громадське харчування на заводах та в установах міста обмежувалось капустою та кормовим буряком.
Зростала кількість людей, які тікали з сіл і в пошуках їжі прибували до Вінниці. Багато хто тут і помирав. Щоб зупинити цей потік селян, президія міської ради своїм рішенням від 3 квітня 1933 року зобов’язала голів сільських рад Вінницького району не дозволяти селянам приїздити до Вінниці.
Жертва голоду. Місце зйомки: радянська Україна в 1933 році.
Відповідно до “Національної книги пам’яті жертв Голодомору”, основними жертвами голоду у Вінниці були насамперед утриманці дитячих інтернатів, притулків, пацієнти стаціонарних лікувальних закладів, жебраки із числа тих, хто проникав із сіл до міста, і помирав від голодного виснаження на вулицях, біля магазинів чи їдалень.
До книги пам’яті внесено імена 325 людей, які померли від голоду у Вінниці.
Голод у спогадах тих, хто вижив
Володимир Бабенко, село Животівка, Оратівський район
1932 рік
Вже закінчилися жнива, а “перша заповідь”, тобто хлібозаготівля, стала ще більшою, ніж на початку. Надії в людей, що дадуть хліба на трудодні, вже не було. Тому туди, де не було кіп, на стерню хлинули діти, жінки з торбинками збирати колоски. Але скоро уповноважені розпорядилися, щоб те колосся приносили на токи. Багато хто не хотів голодним збирати колосся, а після нести на тік. Тому насилали об’їждчиків, котрі ловили дітей та жінок і видирали торбинки.
Самий вредний був об’їждчик Парфенів. Якось догнав мене, як урізав нагайкою, я впав, злякався, став кричати. Зліз гайдука з коня і підпалив торбину з колоссям, яке я збирав цілий день, і пригрозив: “ Я тебе, куркульське собача, як завтра тут побачу, розтопчу конем”. Такий був клятий вовкулака.
Збір мерзлої картоплі на Донеччині в 1933 році.
О. В. Гінгольд, Бершадь
Я працювала вчителькою в Бершадській школі. До кінця днів своїх не забуду учнів, голодних, виснажених, з потухлими оченятами, впалими щічками, які благали шматка хліба.
На вулицях Бершаді можна було побачити мертвих людей, ходили по вулицях, як тіні, голодні люди, з протягнутими руками, і просили хліба, картоплину, що-небудь, щоб врятуватися від смерті.
На площу біля спиртзаводу (де зараз автобусна станція) з’їжджалися люди з навколишніх сіл. Розташовувались цілими сім’ями. Брали брагу зі спиртзаводу, проціджували і пекли так звані млинці на вогнищах, які горіли вдень і вночі. Їли і від цього вмирали…
Жертви голоду на Харківщині, 1933 рік
Ілля Ковальський, село Зоринці, Жмеринський район
1933 рік
Люди падали як мухи. В селі була баба Килина, відповідальна за поховання померлих. Вона щодня їздила і збирала мертвих, везла їх на кладовище до ями, в яку скидали людей. Одного разу вона назбирала купу людей. А один був ще живий. Вона каже йому: “Що я буду за тобою ще другий раз їхати?” Та й забрала його. Він дуже просився, казав, що хоче жити, але вона його не послухала і кинула в яму. Яма була неглибока і він якось помаленьку виліз. Через певний час добрався до села, і жив понад чотири десятки років після того.
Параска Столяр, село Озаринці, Могилів-Подільський район
1933 рік
Якраз перед жнивами, за два тижні померли три сестри мого чоловіка. Я наварила кондьору, приходжу, а вони лежать, сині-сині.
Що ми їли? Кропиву, лободу, цвіт білої акації, буряки, інколи – ріденький супчик. Чоловіка мого, Пилипа, саме на той час забрали у військові табори… Як вижила? Батьки допомагали, сама ходила в поле. Бо хто працював, тому давали баланду біля контори. Якось стала в чергу зі своїм сином Іваном, коли чую: “Парасю, дай потримати дитину”. Озирнулась, а то Ганна. Знали, що своїх дітей вона вже з’їла, мертвих. Я закричала і до двору. А та Ганна померла на третій день…
Прикинули ми якось з чоловіком і вийшло, що померло в Озаринцях в 33-му у десять разів більше, ніж загинуло потім на війні.
Голодний хлопчик в одному з сіл України
Микола Олександров, Немирів
1933 рік
Хоч батько вже опух, вся наша сім’я вижила. Мати діставала картопляне лушпиння, відходи проса. Я багато надивився на людей, які ловили в нашому ставку черепах, тут же на місці варили їх, їли і помирали.
У той час в Немирові працював спиртзавод, який переробляв зерно, картоплю на спирт. Люди підходили, щоб хоч картоплину взяти з кагатів, що були під відкритим небом. Але в людей, що наважувалися підійти, стріляли…
Меланія Копистиринська, село Писарівка, Шаргородський район
Один хлопчик пас корову в людей і щодня собі видоював пляшечку молока, яку потім випивав. Цим і жив. У сім’ї в нього нікого вже не залишилось в живих.
Принесла мати з колгоспу баланди, налила в макітру, а вона як на лихо розбилася. Позбирали густіше пригоршнями і дали татові, бо йому йти на роботу, а голі діти, як поросята, лизали з долівки і висьорбували помиї…
Пригадую чоловіка, який ніс на плечах з саду ребра коня. Сам страшний, аж чорний, а ребра ніби нависли над ним кістлявою смертною хмарою. Поїв він увечері тієї дохлятини, а на ранок був мертвий…
Ганна Патлатюк, село Лісове, Барський район
1933 рік
Для того, щоб вижити, люди їли все, що було їстівне і неїстівне. Їли бур’яни, котів, собак. Врешті, людина їла людину.
Пам’ятаю, прийшла в нашу хату жінка, сусідка. Я вмостилася в неї на колінах. Вона мене обмацала всю та й каже моїй мамі: “Нехай Ганя принесе мені кваску на борщ. Я дам їй стрічку на гребінець в коси”. Я аж підскочила з радості, а мама говорить: “Принесе Марійка, на два роки старша, а то Ганя ще заблукає”. “Ні, хай принесе Ганя”, – говорить сусідка. Сестра була в той час дуже худа. Мама насторожилась і не пустила нікотрої. На другий день довго ходила Марія, виглядаючи мене з кваском, аж поки не заманила хлопчика Грицька – мого сусіда. Їх було троє, людоїдів. Убили хлопчика, порубали і з’їли…
А в селі все йшло своєю чередою. Щодня вивозили з хат по 20-30 мертвих, сяк-так замотаних в ганчір’я або в мішки, і ховали в братських могилах.
Жінка з дитиною, виснаженою голодом.
М. Франко, село Каришків, Барський район
1933 рік
… Їсти хотілось день і ніч, здавалось, що я ніколи не наїмся. Нам у той час з’ясувалось, що найвище блаженство в житті – це їсти кусок хліба, навіть самого.
В очах ставали чорно-жовті круги. Ми, діти, худі, з потемнівшими обличчями ходили помалу, як старі хворі люди. Думка про їдло без перестану свердлила душу.
… почали пухнути ноги і під очима, обличчя. Це вже був результат голодування у більшості сімей нашого села. В другій половині зими, після нового 1933 року, по селі ходили опухлі люди і в хатах гляділи їжі в казанах, у яких варили для курей, гризли сирі буряки. Такі люди невдовзі помирали з голоду: одні тихо, другі лементіли їдла, бо хотіли жити.
Під кінець зими 1933 року голодувала більша половина села. Люди мали вигляд скелетів із страшними блискучими очима, або опухлих, як колода, і тоді не видно було очей.
Жахлива була весна 1933-го. Йшли часті затяжні дощі. Все, що можна було їсти, люди повиїдали. У селі стало тихо, не співали півні, не чути собак, не видно котів.
Іноді опухлі ноги текли в ще живих людей з неприємним запахом. В мене опухли ноги, живіт і обличчя. Після ночі очі затягувались тухлятиною і до полудня я не бачив, розтуляючи їх пальцями. Майже навпомацки йшов на город, щоб поїсти зелепухів кислиць. Під вечір тухлятина трохи сходила, а ноги ставали грубішими…
В 1933-му померла бабка Фросина. Її поховали у домовині з пласким верхом. В ту ж саму яму поклали вмерлого з голоду Андрійка, йому було 10 років. За кілька днів померла мати Андрія, з голоду. Старший її син Йосип, теж опухлий, поховав її на бабчиній могилі…
За мерцями мало хто плакав. Говорили, що просив їсти і вже “наївся”, тобто помер.
Голодні діти шукають їжу
Статистика і ставлення до Голодомору
Відповідно до тогочасних документів радянських органів влади, населення Вінниччини станом на травень 1932 року сягало 2 933 700 мешканців. В травні 1934 року цифра зменшилась на понад один мільйон і становила – 1 913 100 мешканців. Втім, варто враховувати, що кількість населення змінилась не тільки через смерть від голоду, а й через внутрішню міграцію, депортації та смертність з інших причин.
Станом на 15 травня 1933 року (охоплено лише частину області) від голоду померло 6 169 осіб, голодувало – 115 480 осіб, а опухлих від голоду нарахували 13 142 особи.
В жовтні 1934 року було підраховано кількість смертей (не тільки від голоду, а загалом) на Вінниччині:
- 1932 рік – померли 86 984 особи;
- 1933 рік – померло 263 520 осіб;
- 1934 рік – померло 58 885 осіб.
Всі ці цифри доволі умовні та не відображають реальної картини. Назвати точну кількість померлих від голоду в 1932-33 роках на Вінниччині наразі неможливо. Що ж до загальної кількості жертв по всій території тогочасної радянської України, прийнято вважати, що їх було 3,9 мільйона осіб. Деякі джерела вказують значно більші цифри, інші – значно менші.
В наш час Голодомор в Україні 1932-33 років вважається геноцидом. В 50-х роках минулого століття юрист-міжнародник Рафал Лемкін, автор терміну “геноцид”, називав Голодомор “класичним прикладом радянського геноциду”.
Голодоморів, влаштованих радянською владою, було декілька. Але саме Голодомор 1932-33 років був найбільш масовим. Щороку, в четверту суботу листопада в Україні відзначають День пам’яті жертв голодоморів. В цей день прийнято виставляти запалену свічку на підвіконня та хвилиною мовчання вшановувати померлих під час голодоморів.
Після голоду
Весна 1934 року. Маленький М. Франко з села Каришків разом з батьком впорядковує могилу померлої від голоду бабусі Фросини.
– Я на гробі рукою “копав” ямку-криничку, як люблять діти робити в м’якому ґрунті, і добув слизькі, потемнілі кісточки, – напише в спогадах Франко. – Показав татові знахідку. Тато сказав, щоб я їх запорпав у ямку, бо то Андрійкової мами Штифанки пальці. Отак в одній ямі-могилі лежать три мученики голодної смерті. Там тепер цвіте велика черешня і рясно росте барвінок.
Фото з архівів Vежі, з Вікіпедії та сайту Радіо Свобода
Дякуємо!
Тепер редактори знають.