Другий OperaFest Tulchyn біля палацу Потоцьких на Вінниччині пройшов під гаслом “Поїхали за враженнями!”. Ми ж, проживши три дні в наметах на території фестивалю, приїхали з враженнями, аби розповісти про них на Vежі.
Сам факт проведення оперного опен-ейру в Україні, ще й не в мегаполісі, а в 70 кілометрах від не найбільшого обласного центру – безпрецедентний і навіть трішки навіжений. Минулого року, під час дебютного фестивалю вся ця історія сприймалася з абсолютним wow-ефектом, і мало в кого піднімалася рука критикувати фест хоча б огляду на подвиг організаторів популяризувати оперу серед мас і в такому “палацовому” та безкоштовному форматі. Відверто кажучи – не було й самого об’єкту для критики: попри статус “першого млинця”, глевким він не вийшов і смакував дуже достойно.
Читайте також: Опера має тривати: друге дихання палацу Потоцьких або Велика фестивальна історія
Тепер, коли фестиваль має претензію на системність, є можливість помітити трохи більше речей. І не лише інфраструктурних, скільки концептуальних чи, якщо хочете – навіть ідеологічних, особливо з огляду на подальші перспективи OperaFest Tulchyn як явища. Тож після маси компліментарних репортажів, інтерв’ю та оглядів, ми звернемо увагу на недоліки цьогорічного фесту, більшість з яких порівняно просто виправити.
Відтак команда Vежі прожила на території фестивалю в наметовому містечку усі три оперних дні, аби максимально поринути в атмосферу і скласти повне враження про подію з різних боків.
Читайте також: Аншлаг у “Подільському Версалі”: у Тульчині відкрили другий оперний фестиваль
Інфраструктура
Наметове містечко
З громадським порядком, санітарними умовами та адекватністю персоналу на цьогорічному Операфесті було все так само переважно добре, як і минулого року. Водночас мешканцям наметового містечка на території палацу було так само пекельно спекотно через відсутність будь-яких навісів або інших можливостей захисту від сонця. Справа в тому, що наметове містечко розташовано на “голій” галявині без жодного дерева (у той час як поруч з лівим флігелем, наприклад, першу половину дня – постійний затінок).
Таким чином у більшості “наметових мешканців” не було вибору, о котрій прокидатися, адже після 7 ранку всередині орендованих наметів було неможливо перебувати через задуху. Враховуючи, що фестивальна програма тривала інколи до третьої ночі, часу на сон лишалося від сили чотири години. А потім – тікай з намету (читай фестивалю), куди очі дивляться в пошуках прохолоди.
Санітарія
Санітарні умови – це те, до чого немає жодних претензій і за що учасники фесту не втомлювалися дякувати організаторам просто під час миття рук, байдуже що ті їх не чули. Як вдалося утримати біовбиральні в такому майже ідеальному стані усі три дні ОпераФесту, який відвідали десятки тисяч людей – для автора досі лишається загадкою. Рукомийники з паперовими рушниками, яких вистачало майже до обіду а в деяких – і до пізньої ночі – теж з розряду фантастики. За душові, де не закінчувалася вода (звісно, прохолодна) – окремий респект.
Також не було проблем зі сміттям. Окрім достатньої кількості сміттєвих баків, територією ходили чоловіки, які збирали сміттєві пакети в т.ч. з під кожного намету.
Охорона
Сек’юріті фесту працювали загалом безконфліктно, хоча інколи траплялися дивні випадки. Один з них – і з автором цих рядків:
– Мущіна, тут не можна лежати.
– Чому? – запитав я, перебуваючи на одному зі схилів на території палацу.
– Ця гора може провалитися. Місцеві так кажуть.
Звісно, я прийняв це за жарт і продовжив милуватися зоряним небом під музику з фільму “Амадей”, який саме транслювали на головній сцені.
– Мущіна, я не ясно сказав?! – повернув мене в сувору тульчинську реальність представник закону в краповому береті з кам’яним обличчям та крижаним голосом. Слухати музику відразу перехотілося, хоч це був не той випадок, коли виникало бажання розвивати веселий конфлікт. Але враження про тактовність охорони щодо мешканців наметового містечка та журналістів зокрема, які працюють на фестивалі, вже можна було скласти.
Водночас охорона не надто виконувала вказівку із забороною проносити на територію палацу власний алкоголь (такі таблички з’явилися на другий день фестивалю): скільки люди не ходили з наплечниками чи пакетами – жодного разу не вдалося помітити, щоб когось спробували перевірити.
Умови для преси
Продовжуючи тему роботи з журналістами, не можна не згадати про відсутність елементарної вай-фай зони для медійників, які висвітлюють перебіг події. Так, на територію палацу загнали навіть мобільну вежу “Київстару” для поліпшення зв’язку (і він справді став значно кращим у порівнянні з минули роком). Але про якісний стрім або завантаження “гарячого” відео прямо з пагорбів території палацу не могло бути й мови.
Для того, аби відправити черговий матеріал на сайт, доводилося йти в одне з двох кафе, розташованих найближче до фесту, де, зрозуміло, далеко не завжди були вільні місця, не кажучи вже про місця біля розеток. Чому нормальний прес-центр не був створений вже на другий фестиваль – дуже велике питання.
Їжа
Цього разу на території палацу дещо зменшили зону фуд-кортів, у той час як асотримент – збіднів. Максимум, на що можна було розраховувати – це хот-доги, шашлики, грильовані гриби (дуже сумнівної якості), картопля, пиво, сидр, кава, морозиво та бургери. Скуштувати більш вишуканих страв в очікуванні всесвітньо-відомої оперної постановки в аудиторії можливості не було як на на території фестивалю, так і поза ним.
Радує хоча би те, що ціни на харчі були досить помірними, а продавці – знесилювалися, але старалися й не хамили навіть вночі.
Арт-Тульчин, маппінг-шоу і “пам’ятник Щедрику”
Для Тульчина фест подібного масштабу – безпрецедентна подія, в очікуванні якої місто жило цілий рік. Очевидно, в порівнянні з 2017-им, частини центральних вулиць стали виглядати краще, а фасади совкових магазинів і стіни таких самих будівель – прикрасили мурали, які справді причепурили навколишній світ. Місцеві не припиняли дивуватися: якщо після 20:00 у звичайні дні все місто просто “вимирало”, то зараз – ожило тисячами нових обличь.
Читайте також: Тульчин розмалювали: які мурали з’явилися в місті напередодні оперного фестивалю. ФОТОРЕПОРТАЖ
Водночас варто звернути лише на манівці – як ви побачите звичайний райцентр часів УРСР. Батути для дітей відвідувачів фестивалю – на голій землі всуміш зі щебнем, парк розваг – ніби на території закинутого ринку. Що відбувалося в центральному цілодобовому АТБ, де було дозволено продавати алкоголь і після 22:00 (на відміну від інших магазинів у середмісті) – не передати словами. Хоча місцеві мешканці в своїй більшості лишалися привітними та безконфліктними.
Інсталяція на честь “Щедрика”
Окремої уваги заслуговує т.зв. “пам’ятник Щедрику”. Скульптура, відкриття якої очікували кілька місяців до фестивалю і на відкриття якої приїхав сам прем’єр-міністр, справді вразила. Усіх – по-своєму.
Під час відкриття група дівчат, перевдягнених у форму студенток музичного училища часів Леонтовича, виконали перформанс: згадували найцікавіші моменти навчання з Миколою Дмитровичем. Це виглядало, принаймні, оригінально. Однак за тим тканину з монументу зняли і перед нами постав скрипковий ключ з трьома різнокольоровими дзвіночками.
Читайте також: “Щедрик” тричі на день: у Тульчині відкрили інтерактивну інсталяцію на честь твору Леонтовича. ФОТО, ВІДЕО
Про смаки не сперечаються, однак багато голосів вже в перші години озвучили схожу думку: монумент на честь витонченої, унікальної та неперевершеної мелодії, котра має статус “найвідомішої української в світі”, міг би бути значно більш делікатним. Окремій критиці піддалися “дзвіночки”, які багатьом нагадали відра. А з певного ракурсу скрипковий ключ декому взагалі здався схожим на плейбоївського зайчика. Ще більш дивно, що цей проект відібрали в процесі конкурсу. Які ще були роботи представлені на конкурсі – можна переглянути за цим посиланням.
Ще більшого сюру додавав занедбаний парк, який розкинувся позаду яскравої і “сучасної” інсталяції на честь “Щедрика”. Але загалом парк досить яскраво демонстрував ту вибіркову охайність та контрастність благоустрою Тульчина напередодні такої події.
Маппінг шоу + фаєр-шоу
Лазерне маппінг-шоу на стінах головного корпусу палацу обіцяло стати однією з найяскравіших подій фестивалю. Спостерігаючи за приготуванням “технарів”, які під час чергової опери налаштовували проектори на колони історичної споруди, передчуття краси посилювалося. Однак зрештою ми побачили досить банальний перформанс, передусім у творчому вимірі. Історія палацу Потоцьких в очах у постановників цього шоу обмежувалася зображеннями театральних масок та фортепіано, які з’являлися на фасаді, здавалося, в хаотичному порядку.
Це складно було назвати захопливою історією з витонченою подачею, а більше скидалося на “прохідний” проект. Дуже шкода, позаяк місце, час і головна мета фестивалю – відновити архітектурний шедевр – закликали до створення справді вражаючого дійства.
Водночас фаєр-шоу в перший день фесту склало незабутні та позитивні враження. У цей час (00:00) біля сцени було не надто багато людей і всі мали змогу в деталях роздивитися це напрочуд ефектне видовище.
Опера та публіка
Перебуваючи три дні на фестивалі, автора не покидало відчуття сюрреалізму навколо. Ось величний палац Потоцьких, ось – оперний Мазепа або “Чикаго” на сцені, ось – театральні маски, маппінг-шоу на будівлі та вечірні сукні в партері. Але поруч – сотні людей, котрі під час арій та увертюр не припиняли споживати горілку, супроводжуючи процес гучними тостами і часто – під власну музику з портативних колонок.
В деякі моменти, не перебуваючи безпосередньо біля сцени, оперу просто не можливо було почути через розмаїття неоперних звуків довкола. Важко уявити, що думали артисти, котрі спостерігали цю ж саму картину, відриваючи погляд від партеру, де часто сиділи справді зацікавлені та захоплені слухачі.
Ще більш шкода було артистів, котрі виступали вже пізньої ночі, коли навіть в перших рядах слухачів уже майже не було. Без огляду на здатність декого не фальшиво співати під час виконання “Ісус Христос – Суперзірка”, десятки артистів максимально викладалися попри відсутність бодай сотні уважних слухачів.
Споглядаючи за подібним, вже вкотре протягом всього фесту автор задавався питанням: а для кого, власне, триває масштабний ОпераФест протягом трьох діб? Чи є тут та сама аудиторія, заради якої стільки артистів подолали стільки кілометрів? Чи в достатній кількості ця аудиторія як для такого масштабу? Чи готовий Тульчин і країна загалом ментально до подібних безкоштових оперних фестивалів просто неба?
Як повідомили організатори, на OperaFest Tulchyn завітало близько 40 тисяч люду. Лише з бюджету Вінницької ОДА на організацію події було виділено 2 мільйони гривень – це 26% від загального кошторису фестивалю. Вочевидь, ідеться про загальний кошторис на рівні восьми мільйонів – з урахуванням внесків спонсорів.
Лише з огляду на такі цифри можна уявити, наскільки значною є подія для Вінниччини і Тульчина зокрема. А за лаштунками залишається, скільки зусиль було витрачено всією організаційною командою, аби реалізувати цей проект.
Однак питання “наскільки затребуваною є така подія сьогодні в Україні за 70 кілометрів від Вінниці?” лишається риторичним. Прекрасне і дороге дійство, куди приїздить регіональний істеблішмент в купі з головою Уряду та профільним міністром – чи знаходить воно свого слухача серед масової аудиторії фестивалю? Чи справді ці 40 тисяч прийшли послухати Дон Жуана чи навіть ефектне “Чикаго”? Чи насправді такі події призводять до змін у свідомості їхніх вільних і невільних слухачів, а місто – до інфраструктурного стрибка?
Помітити відчутного руху в цьому напрямку цього разу було складно. Зрозуміло, що культурні зміни – це питання не одного року і навіть не двох. Однак тривогу викликає інше питання: чи вистачить творчого і фінансового “палива” тягнути такий оперний “Боїнг” у Тульчині ще кілька років поспіль, в очікуванні кардинальних змін та “своєї” аудиторії.
Фото Ольги Мірошниченко та зі сторінки Володимира Гройсмана
Дякуємо!
Тепер редактори знають.