Оновлено: 4 Вересня 2022, в 19:30
Матеріал підготовлено за сприяння ГО “Львівський медіафорум”
у межах проєкту “ЛМФ Підтримка мережі журналістів”
Наприкінці липня вінницьке творче об’єднання “МON” в розширеному складі вирушило до Марселю (Франція) задля презентації своїх проєктів, присвячених темі війни, та збору допомоги на ЗСУ. Попри перипетії на кордоні та фінансові труднощі команда зуміла виїхати та спробувати розповісти в європейському курортному місті про війну в Україні.
Ми вирішили поспілкуватись з двома учасниками творчого об’єднання, Глібом та Катериною Зельгін, про їхню поїздку, проблеми, з якими зіткнулись митці на кордоні, перебування у Франції та їхній досвід донесення проблематики російсько-української війни в Марселі.
З Вінниці команда виїхала як “MON” у розширеному вигляді: Катерина та Гліб Зельгін, Ліна-Марія Шлапак (основний склад об’єднання) та актор Олександр Щерба. Як розповіла “Вежі” Катерина, команда везла до галереї “Soma” в Марселі багато матеріалу та перформанси, тому для втілення задач, в тому числі – монтажних та перформативних – участь Олександра була необхідною. Також в самому Марселі до митців доєднались ще кілька людей.
З першими пригодами/проблемами митці зіткнулись на етапі виїзду за кордон та навіть оформлення дозволу, адже, каже Катерина, наразі немає у відкритому доступі інформації, як за новими правилами має виглядати лист на оформлення довідки та яка інформація має бути там зазначена.
– Нам потрібно було шукати людей, які можуть проконсультувати. Це був процес доволі довгий, листа писала я. І Глібу вже прийшла й сказала: “Все є”. “Очеретяні коти” (музиканти гурту “Очеретяний кіт” – авт.) дуже допомогли своїм прикладом, що “отак потрібно”. І при тому, що “отак потрібно”, мені двічі присилали лист з правками. Та, попри це, від кожного працівника Міністерства культури, з яким доводилося контактувати, відчувався потужний намір допомогти. Звісно, спочатку були хвилювання, бо це щось не дуже регламентоване, скажемо так. Далі – просто якесь очікування. Нам не могли сказати, скільки днів потрібно чекати. Коли буде, тоді буде. А від цього залежала доля поїздки загалом, – каже Катерина Зельгін, додаючи, що зрештою дозвіл було отримано доволі пізно.
Так, команда отримала його в понеділок, а виїжджати потрібно було наприкінці тижня: в п’ятницю чи суботу. В таких умовах знайти квитки в ціну, яку митці могли “потягнути”, було вже на рівні фантастики, оскільки проїзд галерея, що запросила митців, не забезпечувала.
– І Гліб зважився на дуже сміливий крок відкрито, від усієї душі, розписати у “фейсбуці” нашу ситуацію, – каже Катерина. – І трапилось щось неймовірне. Я і подумати не могла про таку неймовірно підтримку людей. Ми зібрали 16 тисяч гривень за 3-4 дні. І це дійсно вирішило долю нашої поїздки. Я досі, як згадую, в мене щось всередині вибухає, в гарному сенсі.
Втім, відзначає подружжя, “найцікавіше було на кордоні”.
– На кордоні нас, на КПП між Молдовою та Україною, зупинили, сказали: “У нас немає вашого дозволу. Він у вас є, але у нас – нема. Ви не можете проїхати”. І почались ці “танці з бубном” з двох сторін, – згадує Гліб.
За словами Гліба та Катерини, у вирішенні питання дуже допомогла Олександра Венславовська (очільниця “Plai”, співзасновниця арт-простору “ПІЧ” та Асоціації “КУТ” – авт.), яка везла команду машиною до Кишинева, а на кордоні “проявила просто неймовірного рівня культурний менеджмент“. І поки Олександра шукала шляхи, якими можна скористатись, через знайомих, які постійно перетинають кордон, Гліб тим часом зідзвонювався з представницею Міністерства культури. Зрештою, вирішення питання виїзду до Молдови зайняло в команди “MON” близько 3-4 годин.
– Тут, звісно, усі розуміють, що війна, і все дуже хаотично. Але на кордоні це відчувається не так, що всі розуміють, що хаос всюди, і потрібно якось увімкнутись, допомагати одне одному. Ми, скоріше, відчули щось типу байдужості. Дуже сильної байдужості. Щоб отримати те, на що ти вже маєш офіційний дозвіл, потрібно було докласти ще дуже багато імпровізаційних зусиль. Ти маєш зорієнтуватись, що ти маєш зробити, щоб вийшло, – додає Катерина.
Загалом, згадує Гліб, маршрут об’єднання пройшов з Вінниччини до Кишинева, потім – до Бухареста, і вже звідти митці полетіли до Марселя. На маршрут, в тому числі, вплинула й ціна квитків. В Марселі команда за два дні облаштувала два поверхи інсталяців та експозиції.
Саму виставку у галереї організовувала Аня Мисочка (діджейка з Києва, резидентка клубу “Хвильовий” та авторка колажів). Експозиція складалась з робіт Ліни-Мірії Шлапак, Ані Мисочки та Валентини з творчим псевдонімом “Sinopa”.
– Це була галерея “Soma”, розташована в самому центрі Марселю на дуже людній площі. І тому один перформанс ми вирішили зробити не в галереї, а на площі перед нею. Експозиції з робіт художниць займали перший поверх галереї. А на другому поверсі ми проводили щодня різні наші заходи. Спочатку це були два воркшопи. Перший день – це воркшоп Ліни зі створення плакатів за її авторською методикою, яку вона створила для журналу “Буряк”. Другий день – це був дебютний воркшоп зі створення плакатів за новою методикою, який проводили Гліб з Ліною в парі, – розповідає Катерина Зельгін.
Як додає Гліб, було створено спільну схему, за якою “ми можемо витягувати певну інформацію з якогось предмету“.
– В даному випадку ми вибрали рюкзак як символ “тривожного рюкзака”, який є ледь не в кожного українця. За допомогою нього, рухів, візуальних споглядань і переживання всередині: це і пластична, і візуальна сумісна робота – ми створювали плакат з французами, – розповідає митець.
Як додає Катерина, це методика на дві години – дослідження того, що митець буде малювати.
– Тобто, дві години триває таке заглиблене, з різних ракурсів, слоїв, дослідження, і лише годину ти малюєш. Знову ж таки, це тема про усвідомлення своїх думок, почуттів, відчуттів під час війни. Французи, звісно, не так в темі, але ми дуже міцно тримали контекст війни, – каже дівчина.
Тим не менш, попри певну загальну відчуженість публіки від воєнної тематики, митці таки отримували певні фідбеки від відвідувачів. Зокрема, згадує Гліб, їхній досвід дуже тонко відчула дівчинка з М’янми, яка була на воркшопі.
– Вона, бідолашна, плакала, оскільки в них теж зараз ситуація досить складна, схожа з нашою. І вона знає, що таке “тривожний рюкзак”, – каже митець.
Загалом, кажуть вінничани, вони зустріли чимало українців та іноземців, які на власному досвіді знають, що таке війна. Так, митці зустріли Андрія з Чернівців, який брав участь у перформансі “People Kill, People Heal” (аналогічний перформанс відбувався у Вінниці на 100-ий день повномасштабної війни, як це було – читайте в матеріалі за ЦИМ посиланням).
– Андрій був у такому захопленні від того, що відбувається, – розповідає Гліб. – Йому це дуже важливо було. Адже, якщо чесно, Франція трохи “спляча”. Особливо, Марсель. Це портове місто, куди люди приїжджають відриватись. Там відчуття якоїсь соціальної відповідальності за те, що відбувається в світі, немає від слова зовсім. Тому було з одного боку дуже важливо бути там і робити, а з іншого – трохи складнувато. Такі резонансі роботи в, наприклад, Празі мали б зовсім інший відгук. Прага вся в українських прапорах, а у Франції, коли ми робили “People Kill, People Heal”, ми знайшли француза, який переклав наш текст французькою мовою, там досить довге полотно, яке закінчується фразою “russia is terrorist state”.
Готуючись до виконання перформансу, митці також підготували інформаційний стенд, в якому йшлося про події в Україні. Для цього, зокрема, довелося шукати людину, яка б переклала це “полотно” французькою. Окрім іншого, текст було також записано в аудіоформаті та увімкнено на площі перед галереєю.
– Поки французи пили пиво, вони хвилин 20-30 слухали новини з України. І наші роздуми на тему війни, чому вона відбувається. Але це все одно не мало, здається, такого результату візуально, як мені хотілося б. Але, водночас, досить багато людей підходили й розмовляли, запитували, що і як в країні, що досить приємно. – каже Гліб.
Окрім того, також у Франції команда “MON” презентувала також перформанс “Заголовок” (у Вінниці, до слова, відбулось вже два таких, прочитати про другий можна за ЦИМ посиланням). За словами Катерини Зельгін, для презентації в Марселі його було трансформовано та дещо діджиталізовано, і тепер це “такий цікавий проєкт, який ніби своїм життям починає жити“.
– Ми зробили першу частину “Голова” повністю в медіа форматі. За допомогою проекторів ми зробили рухому інсталяцію, яка заповнює стіни. Зробили таку кімнату, геометрично розламану, всередині якої було дуже багато плакатів, які робили і ми, і Ліна, і люди, які брали участь в перформансі “Заголовок”. З них було зроблено відеоряд-конструктор, який через те, що використовувалось декілька проекторів, тіньово інколи проломлявся, і були досить різні площини. І в цьому просторі я танцював певний час, споглядаючи, рефлексуючи на тему того, що в нас відбувалось з цими двома “Заголовками”, з нашим приїздом туди, і так далі. І потім можна було залучали людей туди. Трішки партисипативність збереглась. І була друга частина, де, як і в нашому варіанті, була окрема кімната, де можна було залишити слово, емоцію, тригерну точку. Він трішки змінив свій формат, але був досить цікавим. Ця медіа-програма дуже сподобалась саме для формату виставки, – додає Гліб.
Катерина, згадуючи про перформанс, відзначає – чимало людей, які відвідали галерею, ніби не усвідомлювали та не бачили тої реальності війни, яку митці намагались передати.
– Мені було дуже цікаво спостерігати на прикладі якраз цього “Заголовку”. Тобто, ми його відкрили, провели, і він там залишився без нас. І люди вільно заходили в простір галереї. У Франції дуже вільні люди, але мені здавалося, що вони просто не усвідомлюють, про що це все. Весь концепт був поданий максимально чітко, коротко, ясно, у тій формі, яка буде зрозуміла з першого погляду. Був візуальний ряд. Інколи на відео проступали зруйновані будівлі або приліт, або вибухи. Люди ніби просто цього не бачили. Вони ніби бачили просто якусь “fancy-картинку”, кольори, фотографувались, але був якийсь дуже товстий бар’єр, – каже мисткиня.
– Відсутність контакту з сенсом, ніби не вистачає якоїсь дуже важливої складової. Але я бачив людей, які довго сиділи і слухали. Небагато, але все ж таки було. Це важливо – хоч якійсь кількості людей донести, що відбувається, – додає Гліб.
Тим не менш, відзначає Катерина, результат виступу їй дуже сподобався. За її словами, митцям вийшло “взяти” публіку не масштабністю впливу, а точковістю й насиченістю. Окрема історія – це комунікація митців з арт-директоркою галереї Аріною, росіянкою, яка виїхала до Франції певний час тому.
– Нам запропонували, якою мовою спілкуватись: російською чи англійською. Ми почали розмовляти англійською. Але якось під час монтажу виставки, коли треба було щось сказати швидко й технічне, простіше було сказати фразу російською. Ми так сіли, подумали, і сказали: окей, давайте, російською, але давайте знайомитись. Ми маємо розуміти, що це за співрозмовник і чому ми маємо так робити. І ми дуже довго говорили. Але я відчула, що є дуже сильні упередження в мене щодо цього. Однак, в Аріни, виявилось, досить складна історія. В неї батьки, живучи в росії, були опозиційні. Однак, вона протягом багатьох років могла спостерігати, як батькова позиція змінюється у напрямку пропагандистської думки. Мама ж ставала твердішою в опозиції. Декілька років тому Аріна виїхала з країни. В неї лишилось це зерно ясності в собі. В останній день вона нам сказала: “Чи можу я при вас сказати “Слава Україні”?, – згадує Катерина.
Подружжя згадує, як близько тижня вони намагались “звірятись” з арт-директоркою, чи “все ок”.
– Ми ж приїхали виключно про війну говорити. І Аріна ще була перекладачем. Вона постійно все перекладала, доповнювала. Це була чесна і наповнена співпраця, коли арт-директорка міцно вірить у проєкт та сама підхоплює і допомагає, коли це потрібно, – додає Катерина.
Що ж стосується безпосередньо допомоги на українські фонди, подружжя каже – вдалось зібрати небагато. На те вплинула і досить низька обізнаність та “увімкненість” в українські процеси самих французів, так і особливості самого міста, де вінничани презентували свої проєкти.
– Це були, зазвичай, якісь єврокопійки. Були декілька людей, які окремо підходили і давали гроші, бо їм це було важливо. І тут питання не в тому, що немає грошей чи шкода. А в тому, що в людей немає розуміння, навіщо. Марсель – досить жорстке місто, тому що там величезна діаспора ліванців, сирійців і так далі. Мені здається, що там просто такі питання нерелевантні, – каже Гліб.
До того ж, кажуть вінничани, в Марселі досить багато людей живуть, просячи гроші на вулиці. Відтак, цей фактор теж міг вплинути на обсяги підтримки українців.
– Ми зробили все, що могли. Тобто, можна було фізично закинути, можна було на “PayPal” і так далі. Але такі речі досить непогано працюють на концертах, коли є хедлайнер, вокаліст, який зі сцени каже, мовляв: “Так, тут всі швиденько скинулись нашим пацанам”. І це працює – публіка отримує пряму інформацію. В галереї це зробити складно. Хоча ми зробили чимало вказівників, – додає Гліб.
Загалом, наразі команду “MON” запрошують в кілька європейських країн задля аналогічних презентацій. Однак, питання постає виключно у фінансовому аспекті.
– Зараз в Берліні кажуть: ми вас просто щиро запрошуємо, але вам потрібно знайти фінансування. В Данію нас запрошують, але, я так розумію, нам доведеться з двох сторін щось шукати. В Португалію є запрошення, в Цюріх (Швейцарія). В Данію, зокрема, запрошує актор Нільс, з яким ми познайомились в поїзді “Ужгород-Київ”. Зустрілись з ним проході біля купешки, він просив допомоги з інтернетом, допомогти забронювати готель у Львові. В поїзді розговорились про все, що відбувається. Він приїхав до України, щоб побачити на власні очі, що відбувається. Відчути, зняти. Він ще у Вінницю до нас приїжджав. Багато казав, що він дуже вражений цією жагою до життя й цим світлом, яке виникає чи попри темряву, чи через неї, – підсумовує Катерина.
Фото – Зорини Гаджук та надані Катериною Зельгін
Дякуємо!
Тепер редактори знають.