Цими днями у Вінниці розпочали демонтаж готелю “Південний Буг”. Аби закарбувати в пам’яті це місце, ми попросили вінничан поділитися своїми спогадами про готель, який так чи інакше торкнувся їхнього життя.

Покоління зумерів та мілленіалів асоціює готель з тарганами, законсервованим та занедбаним “совком” та рестораном з килимами та диско-шаром, але свого часу будівництво готелю було амбіційним та складним проєктом. Відтак ті, хто постарше, пам’ятають готель як елітне місце для іноземних гостей.

Як писали в тогочасних газетах, в проєкті готелю “заклали максимум зручностей”: три ліфти, душ в кожному номері , “а в люксі, звичайно, ванна”. Готельний комплекс введений в експлуатацію у 1971 році.

Радянська листівка, надана Центром історії Вінниці

З того часу з готелем відбулися сумні трансформації. Місто здало готель в оренду, частину приміщень зайняла комерція, відтак фасад готелю обзавівся ненависними рекламними вивісками. Сам готель занедбали. Частина підвальних приміщень до останнього використовувалися як репетиційна база вінницьких музикантів.

Так чи інакше, готель був одним із символів міста. Наразі його повністю демонтують, і нові забудовники планують звести новий мультифункціональний комплекс з квартирами.

Аби “законсервувати” спогади про готель, ми попросили вінничан поділитися своїми історіями про це місце. Ми також пошукали архівні статті з вінницьких газет, аби показати, з яким розмахом будувався готель над Бугом.

#1

Наталя, 44 роки, операторка комп’ютерного набору

Я там, звісно, ніколи не була, але знаю, що це був готель “Інтурист”. Там жили посли, а також “валютні дівчата”. Пам’ятаю, що там жило багато іноземців, адже з багатьох вікон висіли прапори різних країн світу. Це було щось не в дусі Вінниці, щось незрозуміле і далеке.

Кажуть, що в “Південному Бузі” завжди було “весело”. А простим жителям міста не було що робити у тому готелі. Бо у 90-ті роки, аби туди потрапити, треба було мати “дурні” гроші.

#2

Євген, 24 роки, безробітний

В готелі “Південний Буг” я був лише одного разу, здається, мені було 15. Я тоді працював на свої першій роботі (розносив рекламні листівки, бо збирав на гітару) і мені поставили завдання розповсюдити їх, зокрема в офісах, які розташовані у будівлі готелю. Я зайшов туди з пачкою цих паперів і почав стукати у всі двері.

Готель залишив у моїй пам’яті жахливо неприємні відчуття. Я ходив всередині, дивився на ці залишки радянських дизайнерських рішень і думав “це пі*да”. Тотальна розруха, жахливі кольори, затерті килимки і далі за списком. Тоді ще подумав, що відмовляюсь вірити у те, що хтось тут може жити, нехай навіть одну ніч, нехай навіть за смішні гроші. Варіант переночувати на вокзалі мені тоді дійсно здавався кращим і безпечнішим.

Перше фото – інстаграм @vsych

#3

В цьому готелі у мене був мій перший секс на одну ніч, ось цей, що без обов’язків. Я не запам’ятала навіть, як звати хлопця, і більше ніколи його не бачила. Ліжко було вузьке, стояло біля стіни, стіна була холодна, простирадла жорсткі. Я була така п’яна і накурена, що навіть не підходила до вікна, аби подивитися, що звідти видно. Спати я там не залишилася.

#4

Богдан, 26 років, журналіст.

Готель “Південний Буг” свого часу став прихистком для студентів Донецького університету, викладачів та членів їхніх родин. Вже на той час це місце явно не було найпопулярнішим серед гостей міста і, тим паче, серед містян. Здебільшого, окрім студентів, тут протягом кількох діб гостювали школярі-учасники спортивних змагань, а також певні сумнівні персонажі невідомого походження та роду діяльності, з чиїх номерів іноді смерділо так, що “штин” нісся на половину поверху.

В цілому, того часу готель міг запропонувати дах над головою, за який не треба було аж надто багато платити. Принаймні, для студентів ДонНУ, адже в керівництва університету свого часу існувала якась домовленість з власниками готелю. Важливо було те, що дешеве ліжкомісце для одного студента коштувало 30 гривень за добу (далі ця сума зросла, здається, до 40), а дорожче ‒ 75 гривень за добу.

І якщо в кращих номерах був і більш-менш облаштований душ, і більш-менш нові ліжка та меблі (і навіть телевізор!), а з “живності” загрожували хіба набіглі з інших номерів таргани чи (кому зовсім не пощастило) поодинокі миші, то дешевші номери були справжнім атракціоном. Три ледь запихнуті в одну маленьку кімнату старі ліжка, старезні тумбочки та шафи, а ванна кімната – просто геній радянської інженерії: душової кімнати там не було. Просто до умивальника було “присобачено” зміщувач з душовою насадкою, а злив розміщувався прямо в підлозі, просто під раковиною, поміж старої вицвілої радянської плитки. Тому спочатку нерідко це викликало питання, адже цей злив бував настільки забитий після попередніх гостей, що просто змішувався з підлогою візуально. Відтак, недивно, що в таких номерах по кутках була пліснява різних відтінків.

Окреме питання, яке стосувалося конструкції номерів, ‒ це витяжка. Складалося враження, що витяжкою (діра в стіні біля підлоги або під стелею) були поєднані номери по діагоналі. Відтак, іноді можна було буквально перегукуватися через ці отвори з сусідами по діагоналі знизу або зверху. Звісно, через ці отвори було чутно різного роду сумнівні аромати, а також звуки, так би мовити, кохання. Відтак, ім’я сусідів можна було дізнатися, навіть з ними не знайомлячись особисто. І якщо в більш облагороджених номерах ці дірки хоча б частково чимось закривали самі працівники готелю, то в дешевих номерах ніхто про це не “парився”.

Але і це було не “найпрекраснішим” в дешевих номерах. “Найпрекраснішим” виявилися клопи. Прибиральниця на поверсі знизала плечима і сказала, що до мене на них ніхто не скаржився, адміністратор внизу повідомила, що інших вільних номерів нема. Я опинився в своєрідній пастці, а відтак ‒ намагався просто не ночувати в номері та залишався на ніч в когось з друзів чи одногрупниць. Повертався в номер вдень і тоді ж і відсипався. Принаймні, в перші дні мені це вдавалося.

Підсумовуючи, можу сказати, що для багатьох приїжджих в 2014 році “Південний Буг” став культовим місцем. Загалом, це було по-своєму чудове місце. Добре, що його зносять.

#5

Олена, пенсіонерка

Пригадую, що десь у 80-х цей готель був дуже популярним серед туристів. Але я особисто в самих номерах не була, зате запам’ятала ресторан, який тоді був в правому “крилі” готелю.

Що можу сказати – тоді туди приходили і місцеві, і закордонні гості, там завжди було людно і цей ресторан був найпопулярнішим у місті. Столики там бажано було замовляти завчасно. І ще там постійно була жива музика, саме приміщення було велике, багато столиків, непогане меню на той час, загалом атмосфера там була приємна.

Подібні ресторани тоді були ще на Соборній і в парку, але “Південний Буг”, як на мене, був найпопулярнішим. І туди, в ресторан “Південного Бугу”, ходило багато постійних гостей, а в сам готель на той час намагалися потрапити, певно, більшість приїжджих. Загалом що сказати – приємні спогади в мене залишились саме про ресторан.

Газета “Комсомольське плем’я”, вересень 1968 року:

“…Знайомотеся, це готель на 500 гостей нашого міста.

В ньому проектанти заклали максимум зручностей. Три ліфти підніматимуть приїжджих на будь-який поверх. В кожному номері душ, телефон, а в люксі, звичайно, ванна. Щоб побідати чи надіслати телеграму, не терба нікуди йти. Побутове крило готелю приваблюватиме рестораном, кафе на 100 місць, поштово-телеграмним агенством, перукарнею.

Мальовнича картина відкриватиметься з вікон новобудови. Он, Фестивальний острів, розкішна зелень садів і просторе дзеркало Південного Бугу…”.

#6

Катерина, 34, маркетологиня

Другий день дивлюсь, як зносять старий готель. Мене це відволікає від роботи і включає в щось своє. Ми не маємо з ним спільних спогадів, дат чи подій. Але мені сумно. Не за наповненням сумую. Я ніколи не бачила, як руйнують будинки. Як прибирають свідка цілої епохи [перебільшення – моє все]. Бачила, як будують, зводять і створюють. Особливо у цьому місті. Це додає життя, наповнює.

З новобудом навряд чи згадаю, як виглядав старий готель. Але знадвору він був по-своєму гарним. Просто старий готель. А міг довести мене до сліз.

#7

Надя, 23 роки, працює в IT-сфері

Я була в 10 класі, мені було 16, і я зі старшими друзями пішла на дискотеку в клуб (ресторан поруч з готелем, – прим. ред.) Щоб потрапити туди, треба було пройти хол самого готелю – там було таке тьмяне світло, а на рецепшині була така байдужа жінка, яка звикла до того, що люди приходять не “зачекінитися”, а на дискотеку. Я чекала, поки друзі домовляться, щоб мене пропустили, бо я була ще мала.

Приміщення клубу було дуже тьмяним, прокуреним – там можна було курити прямо біля входу, дим потрапляв всередину. В приміщенні був встелений тонкий килим, а зверху висіли диско-кулі. Все це нагадувало ретро естетику 90-х, принаймні в моїй уяві.

#8

Ірина, журналістка

Коли була мала, батьки часто возили мене у Вінницю – то на обстеження у лікарню, то до родичів у гості. Те, що ми приїхали у Вінницю, я розуміла по тому, що бачу за вікном готель “Південний Буг”. Така була у мене “точка узнаваемости”.

Сьогодні цю “точку” руйнують. За декілька років тут буде висотка з апартаментами, яка зустрічатиме людей, які приїжджають до Вінниці з району у справах.

#9

Євген, пенсіонер

Мені шкода, що руйнують готель, але я сумую за тим готелем, яким він був у далеких спогадах. Ми з родиною (з батьками) колись давно були не місцеві – вперше приїхали до Вінниці і оселились саме в “Південному Бузі”, це був десь 80-й рік. Тоді там все було добре: охайно, чисто, персонал ввічливий, все справне. І ще було зручно, що це фактично сам центр міста. Взагалі масивна споруда привертала увагу, я бачив, що дуже багато туристів заселялись саме туди. Але були і такі, “блатні” персонажі – від них проблем не було, але додавало певної атмосферності. Та головне – там я зустрів свою майбутню дружину, вона жила в номері через стіну і якось вона не могла відчинити двері до свого номера, я їй допоміг і ми почали спілкуватись. За кілька років одружились.

За тим готелем, у своїх спогадах, я сумую. Бо тоді, коли вдень ми з родиною бігали у справах, а надвечір гуляли красивим містом, то ввечері поверталися до номеру і нам там було комфортно, що ще скажеш. Ми з родиною прожили там деякий час і покинули місто, наступного разу я потрапив у готель десь у 2010 році, може трохи пізніше. І ось тоді я розчарувався – за готелем очевидно не доглядали, і це сумно. Та у своїх спогадах він лишився для мене затишним місцем. І може я свідомо чи не свідомо – але шкодую, що його не змогли привести до ладу. Зараз, коли я вже живу у Вінниці, і бачу, як зникає будівля – мені сумно дивитись і згадувати, що там колись зароджувалася моя історія кохання, а тепер там руїни. Але все змінюється, і не будівлі головне в житті. Головне – що безпосередньо в тебе вдома, а в мене вдома – та сама дівчина з сусіднього номера.

Газета “Вінницька правда”, березень 1971 року:

“Ожила, засяяла електричними вогнями восьмиповерхова споруда із скла і бетону, яку зведено на набережній Бугу. Сюди під’їжджають легкові машини, підходять люди з валізками….

Вінницькому будівельно-монтажному управлінню великопанельного домободування вперше випало споруджувати такий складний об’єкт. Довелося мати справу з грунтовими водами, незвичайним методом облицювальних робіт….

Свіжістю пахне охайно складена білизна на полірованих дерев’яних ліжках, меблі, портьєри. З вікна відкривається чудова панорама Бугу і красуні Вінниці…”

#10

Якось до подруги приїхав в гості її майбутній чоловік з Німеччини із другом. Заселилися там в готелі та кудись пішли гуляти. Коли повернулись, зрозуміли, що їх обікрали. Вкрали деякий одяг, труси, шкарпетки. Захотіли з горя закурити, а запальничку теж вкрали. Пішли до чергової по поверху, попросили підкурити. Вгадайте: якою запальничкою вона це ввічливо зробила?

Серпень 1968 року, газета “Вінницька правда” 

#11

Ліна, 38 років, психологиня

Вперше опинилась в “Південному Бузі”, коли мені було років 6-7.  Там знаходився якийсь медичний центр і мама ходила туди на рефлексотерапію. Але тоді такого модного слова не знали, тому казали просто – “на голки”. Мама виходила з кабінету, всі руки в неї були обтикані голками. Мені здавалось це жахом. Тоді думала: в житті ніколи не дозволю, щоб в мене втикали голки. Аж ось тепер не відмовилась би потрапити до гарного рефлексотерапевта в Вінниці. Може, там і досі існував той кабінет? Перевірити вже не вдасться.

#12

Юрій, 28 років, 3D-художник

Мені 16 років, я одягнувся по-дорослому, шоб пробратися в клуб. Ми були такі “дєрзкі”, всі скрутили серйозні лиця, накинули капюшони на голову для “загадочності” і (як ми думали) взрослості.

Клуб виглядав доволі “всрато” – такий типовий жлобський стиль нульових. Пам’ятаю, що треба було піднятись по сходах в якусь основну зону. Загальне враження було, як ніби клубєшнік із фільма, де всередині обов’язково сидять такі собі злодєї мід скейла, освітлення було якимось тусклим і червоним (хоча може й ні, не пам’ятаю, 12 років пройшло). Але звичайно ж нас не пустили, бо ми взяли з собою друга, який виглядав як “младєнец”. Зате постояли та подивились, як бидло б’ється.

#13

Дмитро, 23 роки, барабанщик гуртів “Blueberry Jam” та “The Hypnotunez”

Я там почав знімати репетиційну базу в підвалі готелю 5-6 років тому, спочатку грав з гуртом “Mescalito”, потім “Blueberry Jam”. Спочатку ми платили 600 гривень, потім вже 1500 гривень.

На базі ми зробили помарачеве освітлення, я наліпив на стелю бабінові касети, і плівка звисала, як дощик. Був квадратний стіл, нам його Совик (Богдан Совик, музикант – ред.) віддав, ми малювали на ньому космічні тарілки. Подобалося, що ми запрошували багато друзів на точку, ставили самовар (у нас був металевий електричний), ми заварювали чай і просто грали. Деякий час це були як такі міні-квартирники. Там і тату “били”.

Фото Лещенко Лілії

Інколи в номерах святкували день народження – просто знімали там найдешевшу кімнату, коли не могли знайти хату. Ми також вилазили на дах, дивилися фонтанні шоу. Потім вхід на дах закрили.

Емоції хороші залишилися, такий “совок”, шкода, що його і зносять, і перебудовують в житловий комплекс. Вже б краще зробили з цього гарний готель, теж “Південний Буг”. До останнього адміністрація казала нам, що готель зносити не будуть.

#14

Давид Бо-Гі, басист гурту “Blueberry Jam”

Коли я вперше потрапив в підвал “Південного Бугу”, там була репетиційна база гурту ” Mescalito”. Зараз двоє учасників того гурту є учасниками “Blueberry Jam” і це не випадковість. Коли я зайшов в коридор підвалу, я одразу подумав “йоооо, ось що таке ріал андерграунд щіт”, сама репетиційка теж попала під цей опис.

Фото Лілії Лещенко

Там було дико атмосферно, коври, диван, апаратура, речі Богдана Совика, якому належала кімната, і кімната навпроти, в якій він на той час жив, яєчні лотки на стінах (типова “бомжацька” звукоізоляція) і самовар для чаю. Супер низька стеля давила на мозок, Асєєв, який знімав сусідню кімнату, буянив по п’яні. Я почав розуміти, що цей готель тримається виключно за рахунок дитячих спортивних команд, які зупинялись там, коли приїжджали на змагання. І за рахунок повного “трешу” і “Содоміїї”. Там можна було за не великі гроші зняти кімнату і робити там по суті все, що хочеш. Переважно там “убухувались” до півсмерті, водили туди шл*х, вживали все, що вживається і творили все, що заманеться.

Ще більше я в цьому переконався, коли вже у 2020 році ми заїхали туди з щойно заснованим “Blueberry Jam”. Це було повернення після того, як всіх повиганяли на початку карантину – і Совика, і Mescalito. Не вигнали лише Асєєва. От ми заїхали в ту саму кімнату в підвалі і повністю її переоформили під себе, зберігаючи аутентичний хлам з попередніх часів, але намагаючись зробити простір робочим.

Фото Лещенко Лілії

І хоча там ми написали більшу частину нашого музла, якщо не вдаватись в ностальгію, “Південний Буг” так і залишився клятою “клоакою для безпрєдєла”. В вестибюлі регулярно стояли м*сора і “грузили” розмальованих шл*х, аби ті дали бабок. Пару раз хтось люто “махався” там, регулярно були плями крові на підлозі. В підвал не дуже шастали, але коли заходили “постояльці”, то завжди творили “дічь”. Був і “торч” під солями, який зовсім не розумів, що творить, і за що отримав по голові. Були просто набухані тєла, бидлопарочки з фонтану влаштовували романтичні рандеву. Одного разу там навіть накрили тіпів, які знімали порно з неповнолітніми. Ось чим був “Південний Буг” насправді.

Для нас він, звісно, став пристанищем і в деякій мірі храмом нашої творчості, але в суті він завжди залишався готелем, віджатим в 90-ті роки, усім відомо ким, де з тих пір творився лютий треш і всі про це знали. Такий собі маленький осередок свавілля, шматочок тих самих 90-х у сучасності. Н*хуй “Буг”. Нехай зносять.