Команда медіа-проекту “Ukraїner” здійснила експедицію до останніх свідків Голодомору. Героїнею історії з Поділля стала Надія Корольова, якій було всього 10 років, коли почався Голодомор.
Як повідомляє “Ukraїner”, Надія Корольова народилася в селі Іванківці Тиврівського району на Поділлі. Цей регіон був одним із перших, де почалися бунти проти масової й примусової колективізації.
Експедиція відбулася у співпраці з Національним Музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського Культурного Фонду.
“Обурені діями режиму, українські селяни виганяли представників влади та активістів із сіл, брали у свої руки контроль над райцентрами. У 1932 році протистояння селян було настільки активним, що радянська влада спрямувала туди війська. Бої тривали по кілька днів” – йдеться в повідомленні.
Голодомор 1932-1933 років був способом остаточно придушити селянські повстання та закріпити радянську владу. Голодомор як цілеспрямовані дії радянського режиму для знищення українського народу цілком відповідає поняттю «геноцид». Це визнали 17 країн, ще 9 назвали його актом винищення людства, а ООН — національною трагедією українського народу. 2008 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала Голодомор злочином радянського режиму проти власного народу та злочином проти людяності.
Колективізація та розкуркулення
Родина Надії була заможною, адже її батьки займалися хліборобством і були дуже працьовитими. Вони мали десять десятин землі із садком і городом, сани, воза, корову, коней та овець. Проте, коли почалася колективізація, все це родина втратила.
– Як зайшла совєцька влада — все позабирала. Зі скрині все забрала: всю одежу, всі рядна, подушки. Все, що було в хаті, забрала. Це колективізація рахувалася, – пригадує пані Надія.
Зазначено, що перші колгоспи в Радянському Союзі з’явилися в 1917-1920 роках, а масова колгоспизація – з 1929 року. Селяни були вимушені здавати своє майно, худобу, робочий інвентар та пожитки в колгоспи. До колгоспів добровільно пішли менш як 10% селян.
“У 1929 році почалася загальна колективізація, яка передбачала залучення всіх селян у колгоспи. Сталін вів політику привласнення майна заможного селянства, щоб зробити його державною власністю. Тих, хто не вступав до колгоспів, іменували куркулями та обкладали високими натуральними податками або ж одразу розкуркулювали. Це була одна з форм репресій проти селянства та людей з активною громадянською позицією. Термін «куркуль» набув політичного, а не економічного сенсу. Передусім так називали тих, хто відмовлявся співпрацювати з радянським режимом. Протягом 1928-1931 років від розкуркулення постраждали понад 1,5 мільйона людей, більшу частину яких відправили до віддалених районів СРСР, зокрема до Сибіру”.
Родина Надії не пішла в колгосп, проте сплатила податок.
– Він (батько. — ред.) виповнив все (податок наклали на батька): м’ясо, яєчка, це все. Звідки? Нема. Забирають корову. Ялівка (корова, яка не дає приплоду. — ред.) була, ми готували на корову. Забрали за м’ясо. Забрали батька, бо нема, що вже забирати.
Щоб врятуватися від ув’язнення, батько Надії мав підписати документи, що сплатить ще один податок. Він підписав, але платити вже не було чим. Тому разом із кількома іншими чоловіками був змушений тікати до Луганська й працювати там у шахтах.
Голодомор
Надія, її мама, чотири сестри та брат фактично залишилися без годувальника за рік до початку Голодомору. Взимку 1932 року в людей почали забирати зерно та їжу. Це пояснювали виконанням плану хлібозаготівель, який саме того року був значно завищеним у порівнянні з попереднім. Колгоспи не могли впоратися та не виконували план, тому радянський уряд відбирав власні запаси селян.
Надія пригадує, що, на відміну від селян, голова колгоспу завжди мав, що їсти. Це були переважно харчі, конфісковані в людей. Голова переймався виконанням плану хлібозаготівель, адже інакше міг втратити роботу й ситий шлунок.
“Не всі люди з села охоче йшли в колгосп, але Надія каже, що це була чи не єдина можливість вижити, що фактично не залишало селянам вибору. Її старша сестра вступила в колгосп у рідному селі, а потім перейшла в більший, який створили у Гнівані (селище за 20 км від Іванківців. — ред.)”.
За день вона заробляла дві склянки пшона. Частину їжі передавала родині: кілька склянок зерна, буханку хліба та інше. Тато Надії також часом надсилав посилки з Луганська.
Худобу в родини забрали під час розкуркулення, тому в Голодомор їли лиш те, що самі могли виростити чи знайти на городах. Сіяли коноплі й буряки, які затирали з пшоном і варили суп.
Навесні збирали й минулорічну мерзлу картоплю, яка позалишалася в землі – її сушили, розтирали та пекли коржі. В колгоспах були кагати — купи врожаю, вкриті соломою або землею для тривалого зберігання. Люди розкопували кагати з картоплею і, знявши шкірку, перетирали бульбу на борошно. З того пекли млинці.
“Жорен родина Надії не мала. Все, що треба, перетирали в макітрі — глиняній мисці. Натомість деяким сусідам вдалося зберегти жорна. Сьогодні це є одним із матеріальних доказів геноциду, адже радянський режим їх забирав та знищував, аби переконатися, що можливості молоти зерно в українців немає”.
За спогадами Надії, в сусідньому селі жінка збирала колоски – її засудили до п’яти років ув’язнення відповідно до постанови «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Цю постанову в народі називали «законом про п’ять колосків». В селі Надії на поле не ходив ніхто, бо боялися.
— Ця влада заступила. Щоб її ніхто не знав! А ми пережили [Голодомор]. Я дивуюся, як ми пережили: п’ятеро дітей, мама — шоста, і ще дитина грудна була. Мама не має сама що їсти, а дитину годує.
Від голоду загинула сестра Надії, а іншим членам родини вдалося вижити.
– Як в нас померла дівчинка, батько пише: «Що зробилося вдома, що мені снилося, що відбили пальця мізинного?». А ми кажемо: «Таня померла». Це вже був 1933 рік. Зробили ящичок і похоронили цю дитину.
Після Голодомору
Після Голодомору батько Надії повернувся з Луганська в село та пішов працювати в колгосп, щоб уникнути арешту. За спогадами Надії, працював з іншими чоловіками коло волів.
– Вони все робили. Як ранесенько вони йшли, нагодовані вже воли, вози, з возу хліб звозили, снопи привозили, солому возили до скирти. Робили тоді — як в себе, так робили й в колгоспі.
Тоді ж починалося активне переселення росіян у міста Донбасу для продовження розвитку промисловості краю. Працівників на шахти шукали по всій Україні, а Надії, щоб не потрапити на таку роботу, сестра порадила подати заяву в комсомол у Гнівані.
– Я написала заяву, поступила у комсомол, бо можуть забрати на Донбас, а комсомольців не забирали. Мене вже тоді прийняли, організовували цей колгосп, але їм треба п’ятисотну ланку організувати. Кого? Давай Надю ланковою (ланковий — керівник ланки. — ред.), – пригадує Надія.
За її словами, їй разом із дівчатами, яких вона організувала в ланку, вдалося на гектарі виростити 500 центнерів буряка. Тоді їй було 15, а з часів Голодомору минуло лише кілька років.
Після Голодомору селяни жили бідно та іноді зловживали довірою одне одного для отримання бажаних продуктів чи товарів. Одного разу, коли сестра Надії стояла в черзі по тканину в сільмаг, що відкрили в Гнівані, зустріла жінку зі свого села.
– Вона прийшла та й каже до моєї сестри: «Ксеня, твій батько помер!» Вона тоді покидає цю чергу, а ця стає на її місце, а ця вже біжить. Але вона вибігла, а йде чоловік з нашого села у Гнівані, вона підбігає до нього, а він каже: «Ні, неправда, бо я зустрівся з ним, він пішов на господарство воли запрягати, а я, — каже, — поїхав на Гнівань».
Пізніше сестра Надії намагалася знайти свої подушки, які в них забрали під час розкуркулення. Всі знали, що активісти або забирали собі весь конфіскований одяг та інше майно, або перепродавали один одному, бо в селян грошей не було. Подушки, які тоді продали по два, три або й п’ять рублів, сестра Надії знайшла, але вони вже не мали такого вигляду, як раніше.
Ліквідація церкви
“У новій радянській ідеологічній системі не було місця релігії. З 1925 по 1929 роки під тиском режиму і під загрозою високих податків, розкуркулення та арешту більше двох тисяч священників зреклися сану. 1929 року з церков почали знімати дзвони, начебто на потреби індустріалізації” – повідомляє Ukraїner.
Дерев’яну церкву в Іванківцях, де дідусь Надії був старостою, ще до Голодомору закрили, а після — розібрали.
– Навіть там єден, кажуть, ногами ікони топтав, але він забрав ще підлогу з церкви додому і поставив собі підлогу в хаті. І він, як поставив, то враз вона йому зогнила. Решту забрали та поставили ще до магазина. То що ви думаєте? Той, що самі зробили, то той остався, а цей, що зроблений з церковних дошок — згорів.
На фото – сільська церква, 1933 рік. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Автор невідомий.
Другу п’ятирічку в Радянському Союзі оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Тоді не просто закривали, а й знищували церкви. Часто приміщення церков перетворювали на склади. Надія пригадує, що на місці зруйнованого храму згодом побудували школу.
“Після того, як церкву розібрали, односельчани правили служби в хатині священника, а сам він був змушений піти з села через тиск радянського режиму. Та навіть попри заборони в селі продовжували святкувати Різдво і Великдень.
Голодомор як геноцид українського народу понівечив долі українців. Багато хто намагався боротися з радянським терором. Дехто не витримав, не зміг протистояти, не вижив. Пам’ять про ті страшні роки донесли до сьогодні його безпосередні свідки. Вони діляться спогадами з українцями та усім світом, аби люди не забували”.
– Мені дуже жалко. Я розказувала своїм, а зять каже: «Я б їх би поперестріляв би». Я кажу: «Нічого ти не зробив би, бо тебе хуже застрелили б, чим ти когось». Ніхто нічого не міг сказати, ніхто. Ми тільки дивилися.
Фото та відео – Ukraїner
Дякуємо!
Тепер редактори знають.