Загублене мистецтво: коротка історія розвитку та занепаду плівкового кіно на Вінниччині. ФОТО, ВІДЕО

19:40
Автор: Дар'я Гоц

Загалом початок історії кіно рахують з 19 сторіччя, коли з’являлися спроби створити записи та відтворення рухомих зображень. З того часу таке мистецтво лише розвивається, захоплюючи глядачів новими кінематографічними прийомами, техніками та сюжетами. Сьогодні це вже невіддільна частина нашого життя і для того, щоб побачити новий фільм, у наш час потрібно не так багато.

Вже не обов’язково відвідувати кінотеатр, достатньо лише мати підключення до Інтернету. Не останню роль в цьому зіграв розвиток цифрового кіно, що значно спростило доступ до фільмів. Водночас ще порівняно нещодавно, для того, щоб організувати кінопоказ, необхідно було декілька десятків людей: від кінокопіювальників до фільмоперевірниць. Безперечно атмосферне, однак складне в обслуговуванні (а іноді навіть небезпечне) плівкове кіно поступово втрачає свою актуальність, водночас залишаючись вагомою складовою кінематографу.

За радянського періоду у Вінниці працювала обласна контора з прокату фільмів. За десятки років неодноразово змінювалась назва установи, дещо реорганізовувався напрямок роботи, приходили та йшли працівники, однак, попри всі зміни, їм вдалось зберегти принаймні частину плівкового фільмофонду області, апаратуру, яка сьогодні здається ледь не музейними експонатами, але найголовніше — зберегти любов до кіномистецтва.

Для того, щоб розповісти про те, як відбувались кінопокази до появи та стрімкого розвитку цифрового кіно, VежA приїхала у Вінницький обласний центр культури «Щедрик», який розташований на П’ятничанах. Саме таку назву тепер має колишня контора з прокату кінофільмів. Там ми поспілкувалися з декількома працівниками, які вже багато років так чи інакше пов’язані з фільмами.

◊ Контора кінопрокату ◊

Микола Олійник працює у Вінницькому обласному центрі культури «Щедрик» вже 46 років. Щоправда, заклад раніше не раз змінював назву, але завжди був так чи інакше пов’язаний з кіно. У 1976 році, після навчання у Львові, Микола Якович був направлений на роботу до Вінницької обласної контори з прокату кінофільмів. Він отримав посаду старшого кінотехнічного інспектора та займався питаннями збереження кінофонду на території Вінницької області.

– Тоді не було електронного кіно, а все демонструвалось на плівці й треба було перевіряти апаратуру, яка її (плівку – ред.) не пошкоджує. Термін служби однієї фільмокопії був на 500 сеансів. Один фільм складався, наприклад, з 9 частин (бобін – ред.). Якщо пошкодили одну частину, то весь фільм потрібно було знімати з екрана. Це були серйозні речі. На той час одна копія фільму коштувала приблизно 400 рублів. То були великі гроші.

Вінницька обласна контора по прокату кінофільмів існувала до 1988 року. Весь комплекс був побудований за типовим проектом і все було продумано для того, щоб можна було в одному місці перевіряти фільми, ремонтувати та реставрувати. Крім них, ще працювали Вінницьке обласне управління кінофікації та Вінницький обласний комбінат, де ремонтували апаратуру.

– Тут у нас була обласна контора з прокату фільмів. Ми займалися питаннями купівлі фільмів, перевірки, ремонтів, реставрації та прокату на території Вінницької області. У нас ще було два відділення кінопрокату — у Тульчині та у Жмеринці. П’ять західних районів обслуговувало жмеринське відділення, Тульчин — 10 районів, а центральні та північні обслуговувалися нашим кінопрокатом.

◊ Відновлення кіно та техніки після війни ◊

– Коли Вінниччину звільнили від загарбників після війни, то майже одразу запрацювали кінотеатри, але лише в обласному центрі, – продовжує Микола Олійник. – У районах апаратури не було, все розграбували, окупанти все розбили. Зрозуміло, що одразу було не до кіно, тому що ж війна була. Села не мали електроживлення, тому робились кіноелектростанції, які працювали й давали світло. І ось щойно в селі увімкнули таку електростанцію, то молодь вже знає, що це. А ці станції працювали так, що все село чуло. І ось так тоді демонстрували кіно.

– Це все було з 1945 року і тривало майже 15 років. Я прийшов працювати у 1975 році, то вже майже повністю кінофікація була забезпечена. Тоді ми ще торгували з Чехословаччиною і вони нам давали кінопроектор МЕО-5х. Це була дуже хороша апаратура на великі зали від 600 до 1600 місць. Інші кінотеатри в районах отримували ЛОМО 23-КПК («Ленінградське оптикомеханічне об’єднання» – ред.). В Одесі робили «Україну» вузькоплівкову. Ось на кіноустановках в школах їх дуже багато було. Білорусь робила дуже багато кінопроекторів КН.

Микола Олійник провів нас в апаратну кімнату, позаду демонстраційного кінозалу. Тут встановлені проектори 23-КПК. Він розрахований на плівку, шириною 35 міліметрів. Згодом, коли з’явились широкоекранні фільми, для проекторів виготовляли спеціальні насадки, які дозволяли збільшити фільм по ширині екрану.

– На початку і наприкінці фільму клеїлись ракорди, для того, щоб спочатку кіномеханік правильно намотав плівку на бобіну, правильно зарядив у кінопроектор та правильно продемонстрував. Кіномеханік мав так робити, щоб йому не кричали, що він «сапожнік» (а тоді так називали, якщо погано працював).

– Тут (у проекторі – ред.) стоїть ксенонова лампа на чотири кіловати. Вона вибухонебезпечна. Коли вибухає, то звук такий, ніби граната вибухнула. Було й таке, а що ж. Не боялись цього. Зараз ці проектора вже й нікому непотрібні. Ну, хіба щоб ось ви зняли, але відеоапаратура працює. І добре, що вона працює. Воно може дати дешевші відеопокази. Бувало, що стрічка рвалась у процесі показу. На жаль, тоді доводилось зупиняти фільм, намотати плівку знову. Там втрачався трохи сюжет, але потім продовжували демонстрацію. Ось, наприклад, обірвалось два метри плівки, а це фільм-детектив і в цей момент там когось вбивають. Потім фільм продовжується, а люди не можуть зрозуміти, що роблять, що шукають…

Кіномеханікам постійно доводилось перебувати у шумі через особливості роботи апаратури. Крім того, під час показу ксенонова лампа виділяла шкідливі речовини — синильну кислоту, тому в приміщенні необхідно було обладнати якісну систему вентиляції. Микола Олійник наголосив, що раніше потрібно було значно більше праці та обладнання, щоб показати фільм глядачам.

– У нас як було: ми приходили на роботу на дев’яту годину, а об 11 годині ми сідали в залі на демонстрацію одного фільму, потім йшли на обід, а пізніше поверталися на демонстрацію другого фільму. Для редакторів це був закон. Вони повинні були сидіти та дивитися весь фільм, щоб пояснити, про що він. Я ж сидів та дивився, чи немає пошкоджень на плівці чи звуковій доріжці. Мені дозволяли іноді пропускати перегляд, але якщо редактори бачили якісь пошкодження, то передавали мені та потім я сидів й дивився, що з цією частиною можна зробити.

Здається, що багато для кого це може здаватися непоганою роботою: щодня дивитись кіно та ще й отримувати за це зарплату, однак Микола Олійник запевняє, що це не зовсім робота мрії. Якщо перший місяць ще може бути цікаво, то з часом захоплення втрачається. Крім того, не всі фільми були хорошими: «Це як мед їсти. Ну, поїси його, але все одно прийде час, коли скажеш, що не хочеш меду і краще солоного огірка з’їси».

– За своє життя відновив 693 фільми. Я так рахував приблизно, що державі я десь дав мільйонів за 100 – це ось цей фільмофонд, який додатково працював. У нас тут (у контрорі кінопрокату — ред.) постійно щось вантажили, возили, шуміли. Веселе життя було. Тоді було багато людей: 14 редакторів, 14-18 працівників фільмобази, 19 фільмоперевірниць, бухгалтерія і все. І це 76 було лише у нас, в області загалом 3600 працівників, які мали обслуговувати кіно. Зараз вже значно менше.

◊ Виробництво фільмів ◊

Форматів фільмів було три, залежно від ширини плівки: 16-міліметровий, 35-міліметрові та 70-міліметрові. До Вінниці фільми приїжджали потягом, у спеціальних ящиках. Отримавши фільмокопію, її необхідно було зареєструвати та оглянути. Відтак, для кожної стрічки складали паспорт та дефектний акт.

– На весь Радянський Союз друкували 800-860 копій фільмів. Деякі узбецькі, наприклад, фільми друкували трохи менше, але фільми, як «Москва сльозам не вірить», «Єсенія», «Табір іде у небо», або польський «Потоп» – їхніх копій було майже вдвічі більше, тому що чим більше демонстрацій було, тим частіше було механічне зношування.

– Фільмокопія приїжджала до нас і для того, щоб розуміти, які фільми райони хочуть, були в дирекціях кіномережі редактори по складанню репертуару. Їхня робота полягала в тому, щоб переглядати фільми на екрані та вміти пояснити, що це за фільм, про що він, розповісти про все.

– Дефектний акт на фільмокопію залишався у нас в кінопрокаті, а паспорт йшов з першою частиною фільму і кіномеханік, який її отримував, мав перевірити фільм. Всі подряпинки поверхні, пошкодження по перфорації — все було розписано до дрібниць. Ось кіномеханік отримував паспорт і перевіряв, чи відповідає стан копії записам у паспорті, а якщо фільм складається з 9 частин, то це 2,7 кілометра плівки. Якщо були якісь невідповідності, тоді складався акт і його потрібно було протягом чотирьох годин через пошту відправити назад у кінопрокат.

– Жоден фільм від нас не виходив без перевірки. Якщо з якоїсь причини ми не встигали перевірити тут, то брали машину і відправляли у Жмеринку чи Тульчин, де були вільні фільмоперевірниці. Але фільм перевірявся обов’язково.

◊ Пожежа на Гоголя ◊

У 1965 році кінопрокатна організація розташовувалася за адресою вул. Гоголя, 10. У червні того року сталась пожежа, яка майже знищила кінофонд області.

– У 1965 році ще використовувалась кіноплівка на нітрооснові. Потім зробили триацетат целюлози основу, але спершу була нітрооснова. Вона була прекрасна за механічними властивостями, але мала недолік в тому, що горіла сильно, як порох. Крім того, виділяла кисень та підтримувала власне горіння. В обслуговуванні персоналом теж була небезпека, тому що така плівка виділяла синильну кислоту. Якщо при пожежі вдихнути 2-3 рази, то людина вже не зможе бігти.

– Так у нас і вийшло, коли загорілось в одному з боксів на Гоголя, 10. Тоді будівля мала два поверхи, загорілось на другому і через декілька секунд ті, хто міг, вибіг, а інші з другого поверху вискочили у вікна. Протягом декількох хвилин там згоріло все. Навіть через дорогу каштани згоріли. Це було 24 червня 1965 року. Була державна комісія, перевіряли, але так нам і не сказали причину пожежі.

– Воно могло загорітись навіть від маленької іскри, там багато було не треба. Тоді нам дали цю територію (на П’ятничанах – авт.). У нас згоріло все, але поступово ми отримували та поповнили фільмофонд. Наприкінці 80-х років у нас вже було сім тисяч копій, які зберігались тут. Також було збудовано фільмосховище, де зберігалась нітроплівка. Нам давали фільми з інших областей (бо треба ж було щось мати, щоб кіномережа працювала), допомогли нам, поки ми відновлювали свої фільмокопії. Це був не один день.

– У нас взагалі пожежна безпека була дуже важливою. Пожежні частини міста робили у нас навчання. Я їм давав данні, що горить кінопрокат, але це було тихо, ніхто не повинен був знати. Лише полковник, приходив і казав, щоб ось в такий час подзвонити і сказати, що горить кінопрокат. Одного разу викликав їх, ще молодий був, а всі люди, які пережили першу пожежу як прибігли, то, звісно, вони мені тоді трошки виписали, як молодому спеціалісту, – з посмішкою пригадує Микола Якович.

◊ Зберігання в боксах ◊

Для того, щоб плівка не пошкодилась, у боксах постійно підтримують вологість на рівні 65%. Відчувається, що у приміщенні доволі прохолодно. Фільмоперевірниця Світлана Кравчук пояснює, що температура не повинна перевищувати 15 градусів вище нуля.

Саме приміщення невелике, а на високих відкритих стелажах зберігаються сотні фільмів. На кожній металевій коробці — назва фільму. Бокс, який нам показали, — найменший. У цьому приміщенні близько 200-300 фільмів, однак є значно більші кімнати.

– Тут зберігаються різні фільми: є українські, є закордонні, є чорно-білі, кольорові. В боксах повинна бути постійна температура, щоб не поцвіла плівка, не зіпсувалася, не втратила кольори. Плівка має таку властивість, що вицвітає та втрачає колір, — пояснила Світлана Кравчук.

– У кожній коробці з першою частиною фільму був паспорт – документ на фільм. Там вказано, скільки частин має та якої категорії, чи є пошкодження плівки, а також скільки метрів плівки. Це для того, щоб кіномеханік знав, скільки часу треба витратити на цей фільм.

Однак, перш ніж фільм потрапить у бокс, він мав пройти через фільмоперевірниць.

◊ Перевірка плівки ◊

Світлана Кравчук прийшла працює з 1979 року. Тоді їй було лише 16 років й вона стала однією з 19 фільмоперевірниць, які працювали у закладі.

Розповідає, що особливо популярними серед глядачів були індійські мелодрами, італійські комедії, а також відомі радянські фільми, наприклад, «Табір іде у небо» або «Не можу сказати «прощавай».

Раніше для фільмоперевірниць існувала певна норма кількості кіноплівок, які необхідно було оглянути. Один фільм складався з декількох частин, кожна – в окремій коробці. Щодня фільмоперевірниця мала обстежити 120 частин. Робочий день у них тривав 8 годин, але Світлана Кравчук розповідає, що іноді виконати норму не встигали, а тому доводилось приходити на роботу раніше, або пізніше йти.

У кожної фільмоперевріниці був окремий стіл, за яким вона працювала.

– Для фільмоперевірниці важливо було мати чорнильну ручку та метромір, щоб знати, яка довжина цієї частини фільму. Ми також шукали пошкодження плівки. Вони бувають по перфорації та по поверхні. Наприклад, якщо плівка розірвалась, то доводилось клеїти. Плівку розрізали по кадровій частині та клеїли за допомогою спеціального преса. Якщо ж плівка в апаратурі забруднилась, то ми витирали її м’якою ганчіркою та технічним спиртом.

Пані Світлана додає, що глядачі зазвичай не помічали ремонту плівки. Однак важливо було, щоб звукова доріжка збігалась й звук не «стрибав».

Намотуючи плівку, фільмоперевірниці руками проводили по ній, аби перевірити, чи немає загострень, які свідчили б про пошкодження. Враховуючи те, що плівка намотувалась доволі швидко, працівниці часто різали руки. При чому пані Світлана додає, що насправді можна було працювати в рукавичках, однак це було просто незручно, а руки поступово звикали.

◊ Занепад плівкового кіно ◊ 

Микола Олійник розповідає, що кіно почало втрачати свою актуальність наприкінці 80-х років. Особливо це стало відчутно у період з 1991 до 1993 року. Розпад Радянського Союзу та стрімка гіперінфляція змусили громадян обирати, на що витратити заощадження, й мистецтво, а зокрема кіно, були не в пріоритеті.

– Зрозуміло, що людям у першу чергу потрібно було купувати їсти. Ми не могли підвищувати вартість квитків, тому що ніхто б не пішов у кіно. Ми певний час тримались, але ситуація склалась так, що у нас за півтора місяця змушені були скоротити майже три тисячі людей. Та й вони просто самі йшли, тому що платити їм було ні з чого. Фільмів нових не надходило.

Водночас додає, що Вінниччина найкраще змогла зберегти кінообладнання, яке зберігалось в районах.

– Коли почався збір дорогоцінних металів та металолому (а наше обладнання та проектори дуже багато такого мають), ми мали неприємність в тому, що в селі не було кому це зберігати. Кіномеханіка немає, а апаратура залишилась. Завклубу зачинив її, але ніч є ніч – зламали, залізли та вкрали. У нас ще й зараз є десь приблизно 500 кіноустановок, які можна було б відновити. Лише ситуація склалась так, що вже і відновлювати немає сенсу.

Микола Якович зізнається, що не одразу змирився з тим, що плівкове кіно відходить. Додає, що й зараз не кожен проектор зможе дати таку якість зображення, як давала кіноплівка.

 Фото Марини Сербінович

Відео Миколи Геркалюка та Марини Сербінович

Читайте також: Від 80-х до сьогодення: рок-концерти та метал-сцена Вінниці. ВІДЕО

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.