“За один день світ перевернувся”: історії переселенців, які зупинились у Вінниці. ФОТО

13:52
Автор: В'ячеслав Луцков
Become a Patron!

З моменту початку повномасштабного наступу Росії на Україну минуло вже понад два тижні. Внаслідок нападу сотні тисяч українців, переважно зі Сходу нашої держави, стали переселенцями – частина з них прямує до віддалених від лінії фронту західних областей, частина – намагається вибратись за межі України. 

Багато з них дорогою зупиняються на Вінниччині чи у Вінниці – просто переночувати або й зняти житло на довший період. Станом на 11 березня в області було близько 40 тисяч таких переселенців, а у Вінниці – загалом близько тисячі.

Журналісти Vежі поспілкувались з переселенцями, які тимчасово зупинились у Вінниці. Усі вони – мирні жителі міст, які постраждали та продовжують страждати від ворожих обстрілів та бомбардувань – Києва, Харкова, Сум та Охтирки. У цьому матеріалі – уривки їхніх історій.

Ми не публікуємо фото деяких героїв з огляду на бажання героїв чи з міркувань безпеки. Абсолютна більшість переселенців, з якими ми спілкувались, розмовляли російською – ми переклали їхні розповіді. Деякі твердження наразі неможливо перевірити.

Сім’я Говядіних та їхні батьки (дідусь Фернандо, бабуся Галина, чоловік Юрій, жінка Любов, внучка Настя), Охтирка (Сумська область)

В день нападу ми були вдома, чули постріли і не розуміли, що робити – ніхто не казав, що робити, куди тікати, де укриття. І ти сподіваєшся, що це пройде – відіб’ють і все буде добре. На другий день було більше бомбардувань, влучили у військову частину, за 500 метрів від будинку. Ще був обстріл, під час якого поранило сусіда в ногу, поряд – дитячий садочок.

Фото пошкоджень в Охтирці (внаслідок інших обстрілів) 

Зазначимо, що на сторінці очільника Сумської ОДА (ОВА) Дмитра Живицького немає точної інформації про обстріл частини цього дня. Разом з тим вказано, що 25 лютого “був обстріл “ураганами” в Охтирці, потрапили в жилий масив, бомбосховища, дитячий садок. Це був третій обстріл Охтирки за день”. 

Ти щодня бігаєш ховатись до підвалу – там десь 50 людей. Спершу через страх боялись навіть виходити. Потім вже перестали боятись “градів” та “ураганів”. Ми вже по звуку стали розуміти, звідки летить і що. То як чули, що стріляють наші, бігли готувати їсти, аби нагодувати своїх дітей та людей з сусіднього будинку, бо в них не було газу. 

…В нашому мікрорайоні “Дачний” не залишилось жодного будинку-багатоповерхівки, в якому є вікно чи двері – все повилітало.

Фото – Сумська ОВА

… Найстрашніше інше – ти слухаєш новини, що сьогодні збираються на перемовини, сподіваєшся, що щось вирішать і все буде добре, не їдеш. Але бачиш, як щодня все більше людей виїздять, а ти лишаєшся. Ми дуже не хотіли кудись їхати – все життя старались нажити якесь майно, старались, працювали.   

… Кожну ніч бомб все більше і більше. Розбомбили ТЕЦ – не стало тепла, а останньої ночі не стало і світла, і води. Тієї ночі бомбардування було кожні пів години.

…Далі плануємо їхати до Львова і очікувати найближчих 8-10 днів. Якщо все затихне і наші домівки вціліли, будемо вертатись назад, якщо ні – поїдемо до Італії, в нас не буде іншого вибору (Фернандо – італієць).

…Після ночі в підвалі тепла квартира – це рай.

Сім’я N (бабуся Валентина, чоловік Сергій, жінка Юлія та внучка Маргарита), Суми

Ми були в Сумах два тижні. В перші дні ми нічого не їли – через скованість та страх. …І відчуття, що за один день світ перевернувся. В перші дні через паніку полиці одразу опустіли, потім потроху поповнення відновились. Траплялись відключення і світла, і гарячої та холодної води, в деяких будинках – тепла. Коли не було води, доводилось набирати до ванни сніг та розтоплювати.

…Це дуже страшно – коли літають літаки, чутно вибухи, і ти сидиш по декілька разів на день у ванній, бо до сховища треба йти через дорогу, на межі міста. І вдень ще нічого, а вночі починається набагато активніше, особливо – під час переговорів.

…В нас є родичка в Четі, і там не повірили, що росіяни бомбардують мирних жителів – “тільки бандерівців і нацистів”. І вона ж була в нас в гостях, бачила, що ніхто не “притісняє” росіян. 

Антон, Київ

До повномасштабної війни: працював у сфері продажу, власник онлайн-магазинів

Перші сім днів ми всією сім’єю, з двома дітьми, були в Києві. Ховалися в підземному паркінгу. І з першого дня війни намагались знайти автівку, аби виїхати за межі столиці чи, хоча б, до вокзалу. Але не вдавалось – в нас велика родина, та й боялись водії їхати через обстріли.

В дорогу родина Антона взяла свого улюбленця. Сім’я героя інтерв’ю відмовилась від фото

Ми більшість часу проводили на паркінгу неподалік нашого будинку. Одного разу туди навіть прийшла жінка, яка, очевидно, була диверсанткою. Так, вона зайшла до вхідного приміщення паркінгу та натрапила на мене (Антон тоді був черговим). На перший погляд, нічим не відрізнялась від звичайної людини та дуже добре розмовляла українською, казала “паляниця”. Почала запитувати “А скільки тут людей?”, на що я насторожився та попросив у неї паспорт. Вона почала “віднікуватись”, питати за інші приміщення та намагатись вийти. На цьому моменті я “маякнув” іншим черговим і нам зрештою вдалось її обступити та гуртом вимагати показати паспорт. Жінка почала щось розповідати про те, що вона “взагалі історик”, але потім не змогла відповісти на питання, коли почалась Національно-визвольна боротьба Хмельницького проти Речі Посполитої. Плуталась в адресі свого будинку.

Потім приїхала поліція і під час огляду знайшла у неї шість мобільних телефонів, декілька SIM-карт, карту місцевості з відмітками та листи з написаними “рецептами” страв, всередині яких тим же почерком була інформація про блокпости, бомбосховища тощо. В кінці ми їй порадили якнайшвидше побувати на концерті Кобзона.

Київ. Наслідки обстрілів. Фото – Уніан

…Останньою краплею стало ймовірне замінування сусіднього входу до під’їзду диверсантами. Для мене предмет, про який говорили і який був прямо біля домофону, виглядав, як щось, схоже на камінь, але поліцейські почали огороджувати місцевість. Чи виявилась там зрештою вибухівка, я не знаю – ми на той момент вже поїхали. Спершу планували їхати не до Вінниці, але зрештою “волею долі” опинились у цьому місті.

Дмитро, Харків

До повномасштабної війни: справа з виробництва спортивного спорядження

Рішення про виїзд приймалось поступово – спершу мені вдалось вивезти дружину з донькою закордон. Я лишився, бо в Харкові була моя справа. Але внаслідок бомбардувань спершу знищили виробництво, а згодом – пошкодили наш житловий будинок. Після розуміння того, що не залишилось ні житла, ні роботи, ні автівки, і того, що допомогти ще якось там я не міг через травму ніг, я вирішив поїхати до Вінниці.

… Війна показує і хороше, і погане. Так, у Харкові залишилось багато захисників та волонтерів – вони великі молодці. З іншого боку, за перевезення з якогось району міста до вокзалу люди просять і по три, і по п’ять тисяч гривень, хоча раніше такі поїздки коштували, скажімо, 120 гривень.

…До обстрілів, кажуть, звикаєш день на третій. Але мені здається, що після сьомого всі звикли. Вже навіть коли обстріли в Харкові, люди з черги за хлібом не розходяться, хоча раніше “розсипалися”.  

Ірина, Київ

Я переїхала до Вінниці 24 лютого. На той момент я жила в Києві на Троєщині. Прокинулась о 5 ранку від обстрілів, але паніки в мене не було. Переживати за мене почав син, який є військовим. Тому його знайомі забрали мене звідти і привезли до Вінниці “на одну ніч”. Але в результаті я сама нікуди не захотіла їхати і так і залишилась тут волонтером. Живу в одному з волонтерських центрів і одразу допомагаю: якщо потрібно, готую їжу чи прибираю, чи сортую гуманітарну допомогу.

Переїздити з Вінниці наразі не планую, однак якщо станеться щось критичне, то буду приймати рішення разом з іншими волонтерами центру.

Тамір та Набела, Харків

До повномасштабної війни: Тамір був пенсіонером

Ми довго думали на переїздом, але згодом почали бомбити все ближче й ближче. …З часом стрес накопичився, тому ми вже не витримали й вирішили їхати.

Центр Харкова після обстрілів

…Росіяни розповідають, що бомблять лише військові об’єкти. Це неправда. Вчора в Харкові бомбили прекрасний торговий дім, який відкрили лише влітку, позавчора – художній музей (розмова була 10.03 – авт.). Бомблять школи та житлові будинки.

…Наша мрія – аби війна закінчилась якомога швидше. Наразі плануємо поїхати до знайомих в Нідерланди, але хотілося б повернутись якнайшвидше до Харкова, нашого рідного міста.

Всі наші герої та їхні історії різні – з різними шляхами до Вінниці, планами на найближчі дні майбутнього та долями. Проте деякі речі їх все ж об’єднують – всі вони мирні жителі, кожен з них, незалежно від рідної мови, постраждав від нападу Росії, і кожен має сподівання, що війна завершиться якнайшвидше і вони матимуть можливість повернутись до своїх домівок у незалежній Україні.

Фото – Зорини Гаджук