З дому

22:08
Автор: Богдан Куценко
Become a Patron!

Цей дім збудували на пагорбі. Чи не найвищому. Хороша, відверто хороша ідея.  Коли йдеш кудись звідси завжди сунеш згори, а вертаєшся вгору. Втеча легша за умовне повернення. Вірна риса Поділля. Яри й пагорби аж до обрію і будинки на схилах. У дворі в самім центрі вночі чути гуркіт вантажних вагонів, хоч вокзал доволі далеко. Акустику створено так, що двори тут працюють як мушлі – вночі в повній тиші гуляють далекі світи.

Далі у напіврозваленім сквері у ямі, що на Артинова найкраще місце, наприклад, щоб слухати музику з площі Стуса від «Книжки». Там можна сидіти не в натовпі, замовивши каву з крамниці із ганком навпроти, і чути прекрасно що скажуть зі сцени. Звук падає у цей яр і тече вздовж підземної річки від лебединого озера з центрального парку.

Між обласною бібліотекою і житловим будинком тепер маленька кав’ярня. На стику цих двох будинків досі чорніє сажа пожарища Другої Світової. Той малий закуток був раніше зовсім глухим. Лиш вікна каталогу і сховищ. Там добре ховатися від навколишніх бід. Туди ніколи не доходив патруль, бо переважно був не з місцевих. Та і сьогодні, напевно, не з них, хоч достеменно це нам невідомо. Мені завжди це здавалося дивним. Патрулювати місцевість чомусь буде той, хто її зовсім не знає. Робота допитливих, не ледачих. І хто не розвідник, не скаут за духом – навряд чи захоче зайти у новий невідомий куток. Все як у великім житті.

Закон детективного жанру.  Дарма, що тоді і тепер ховати було ніби й нічого. Та думка про сховок робить місце затишним і чарівним. В нас тепер знову сховок, а за лихо слугує війна. Далека, хоча й не насправді. Відтак, все що бачиш – живе, як оаза. Ніби прихисток, сховок від лиха. І це певною мірою так.

Десь приходить твій час роздавати, а не споживати дива. Хоча їх вистачає на всіх, якщо придивитись. І коли стоїш – батько, чоловік, дорослий вже син, що здається, уже про батьків розуміє – стаються дива. Дива власних можливостей знайти пляшку і лист. Поєднати назавжди, власне, будь-яке місце на мапі у часі і просторі з тим хитким відчуттям непричетності, участі й спокою.

Після мандрів далеких, виснажливих довгих років опиняєшся тут, прислухаєшся до нових незнайомих ще звуків. Кондиціонери ночами гудуть як джмелі. У міський силует проростає нова поверхівка. Перекрили прохід і ніхто вже не йде півквартала зрізати крізь двір. Все живе в голові, в сантиметрі отут, тридцять років тому.

Від вокзалу з валізою добре проїхати міст і звертати в глухі ці провулки. Ходити-ходити-ходити їх листям. Між будинків і гаражів зустрічати знайомих, вітатися чемно і йти ніби в бік свого дому, та не за прямою. Так і ходить життя. Через щось і когось. Так ведеш у садочок дітей і дорога ця знов співпадає. Ти біжиш за бабусею – її чорний холодний на дотик портфель і дорога з крутої гори – отже з дому.