«Якби ми тоді виконали своє завдання – війна закінчилася б у 2014-му»: історія пораненого та нескореного Євгена «Апостола» Ісаєва

18:01
Автор: Людмила Кліщук
Become a Patron!

Оновлено: 10 Березня 2022, в 19:23

11 липня 2014 року. Світає. Табір українських військових під селищем Зеленопілля на Луганщині. Російські регулярні війська відкривають вогонь з реактивних систем залпового вогню «Град». У місиві крові, землі, металу та решток людських тіл – 20-річний молодший сержант Євген Ісаєв з позивним “Апостол” з 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він вижив після обстрілу, його доставили в шпиталь, але довелося ампутувати стопу.

23 серпня 2019 року: штаб-сержант Ісаєв піднімає синьо-жовте знамено у центрі Вінниці на День прапора, готується вдруге брати участь у «Іграх Нескорених» в Києві, а перед цим повернувся з Литви, де навчав тактичній медицині військових НАТО.

 

Зараз він служить у Збройних силах, мешкає у Вінниці, є інструктором, мріє стати офіцером. Нинішня історія з Vежі – про незламність, впертість та рух до мрії.

 

«Якби ми тоді виконали своє завдання – війна закінчилася б у 2014-му»

У військо Євген Ісаєв пішов ще до російського вторгнення. Батьки – у десантних військах, молодший брат – морський піхотинець.

«Я пішов служити на строкову службу, бо хотів стати офіцером, відслуживши цей шлях від «а» до «я». Повернувся додому після служби в листопаді 2013 року, кілька місяців побув вдома – і знову пішов служити», – пригадує він.

На початку березня 2014 року його рідна (бо ж відслужив у ній «строчку») 79-та бригада дислокувалася на адміністративному кордоні з Кримом (Чонгар, Сиваш) – чимало життєздатних станом на весну 2014-го підрозділів відправляли до адмінмежі з півостровом. Згодом почався рух у напрямку східного кордону: спочатку село Довгеньке, де на той час був основний, за словами Євгена, табір АТО.  Відтоді в історії підрозділу й почалися перші бойові операції та серйозні обстріли та втрати.

Запитую, коли від керівництва підрозділу вперше чітко почув, що українська армія має справу з відкритим російським вторгнення.

«Всі все розуміли одразу, ще як ми під Кримом стояли. Військові нашої бригади, які брали участь у миротворчих операціях в різних куточках світу завжди казали, що кепсько буде від Росії, а не від Америки. Так і сталося».

Навіть на війні, каже, намагалися знаходити позитив у дрібницях. Скажімо, коли після повернення з кожного завдання заїздили у сільський магазинчик та купували морозиво – звичайне, у вафельних стаканчиках.

«Або не забудуться ніколи моменти, коли їдемо населеним пунктом, а цивільні на броню кидають мішки картоплі чи просто пакунки з харчами.  А ще, пам’ятаю, як тривала одна з операцій: відпрацювала артилерія, взводний встає, п’є каву і промовляє: «Люблю, коли вранці сепари дохнуть та кава смачна», – ділиться спогадами з присмаком чорного військового гумору армієць.

Напередодні обстрілу з «Градів», пригадує Євген, їхня батальйонно-тактична група отримала завдання, яке взялася виконувати.

«Ми мали зайти у визначену ділянку та перекрити державний кордон. Там залишався маленький «коридор», через який РФ постачала озброєння. Ми мали перекрити цю ділянку та добряче їх там полупашити. Якби нас тоді удосвіта не обстріляли, то все би й закінчилося у 2014 році. Так, весну ми програли – мобілізація, збір, вихід на позиції тощо… Влітку ж все пішло інтенсивніше: українська армія звільняла місто за містом. Але…».

Обстріл стався о 4:30 ранку 11 липня 2014 року. Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців ЗСУ і 6 прикордонників, серед них — полковник Ігор Момот. 100 армійців отримали поранення. Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Ураження опорного пункту було нанесене одним залпом установки БМ-21 «Град», після чого позиції військ почали обстрілювати три 120-мм міномети. Мінометний обстріл тривав 20 хвилин зі сторони міста Ровеньки, контрольованого бойовиками “ЛНР”. Лондонський Міжнародний інститут стратегічних досліджень у своєму виданні “The Military Balance” 2017 року зазначав участь російських військ в артилерійському ударі під Зеленопіллям. Центр розслідувань Bellingcat зміг підтвердити, що артилерійські удари по позиціях українських сил, що послідували за атакою під Зеленопіллям, неодноразово були завдані з російської території.

 

Повернення у військо: виняток від Полторака

Медики врятували життя Євгену, хоча довелося ампутувати стопу. Але після лікування, протезування та реабілітації вже у Вінниці хлопець вирішує… повернутися служити в Збройні сили.

«Я хотів служити в армії, і я хочу стати офіцером. Я до цього помалу йду, маленькими мікрокроками. А що мені на «гражданці» робити?», – запитує риторично він.

Але тоді ще не було наказу міністра оборони, який дозволяв пораненим, травмованим військовим продовжувати служити в армії. А раніше, пригадує Ісаєв, було сутужно знайти собі місце в лавах війська, аби після поранення продовжувати служити. Хлопець цікавився, запитував у військових частинах; писав листи; звертався у військкомат…

«Все трішки почало рухатися в кращий бік, коли я написав помічнику міністра оборони Юрію Бірюкову. Він окреслив моє бажання служити міністру. Потім, коли Полторак приїздив у військовий госпіталь у Вінницю, я з ним поспілкувався особисто. За кілька днів був наказ про поновлення мене на службі в Збройних силах України», – розповідає Євген.

Світлини, на яких міністр тисне руку героєві нашого інтерв’ю, облетіли тоді всі українські ЗМІ. Це вважалося приємним винятком.

 

Інструктор для еліти української армії та… НАТОвських військових

Спочатку Ісаєв служив у військовому комісаріаті у Вінниці, згодом йому запропонували служити у Військовій академії в Одесі на факультеті підготовки спеціалістів військової розвідки та спеціального призначення.

Він був інструктором, а його слухачами були майбутні офіцери елітних, створених в Україні за стандартами НАТО, Сил спеціальних операцій. Поранений влітку 2014-го десантник навчав командирів груп розвідки та спецпризначенців чи не найголовнішої штуки на війні: як зберегти собі чи побратиму життя.

 

«Чому обрав тактичну медицину? Бо в країні триває війна, й саме так я зміг допомагати на фронті. Так я зміг повернутися».

Цьому ремеслу Ісаєв навчав не один підрозділ, в тім числі – і в районі проведення Операції об’єднаних сил, працював і з розвідниками на лінії зіткнення. Каже, що його знаходять або через спільних знайомих, або ж через 44-й навчальний центр, інструктором якого є Євген.

«Цей навчальний центр став ковтком свіжого повітря: нові знання, вміння, навички, нові знайомства та друзі», – каже інструктор.

Але через майже рік служби в одеському військовому навчальному закладі Ісаєв повернувся у Вінницю та зараз служить у 101 окремому полку зв’язку та управління Повітряних сил ЗСУ.

«Мені подобається Вінниця. Саме в цьому місті я отримав підвищення: прийшов у полк на посаду командира зенітної установки, а через півроку став штаб-сержантом».

А влітку 2019 року Ісаєв в якості інструктора у складі 44-го навчальну центру поїхав у Литву навчати тактичній медицині тамтешніх військових, поліцейських та навіть цивільних. Так, країна, яка входить до НАТО, потребує знань українських фахівців.

 

«Щодо спорядження – так, вони кращі, можливо. Але у нас – досвід колосальний. Ми з ними працювали кілька днів – литовцям все сподобалося, кличуть ще, списуємося, зв’язок налагодили. А ще вони дуже цікавляться Україною та нашою війною».

 

«Чого людям не вистачає, якщо в них цілі руки та ноги?»

А минулої суботи, 14 вересня 2019 року, Євген Ісаєв вдруге взяв участь у «Іграх Нескорених». Вправлявся, як і попереднього разу, у велогонці по шосе та стрільбі з лука. Вперше – здобув срібло. Цьогоріч організатори змінили підхід та дають медалі та грамоти всім.

 

Запитую, як взагалі дізнався про цей проєкт. Пригадує: все банально, через Facebook. Побачив, подав анкету, пройшов відбір. Що попереднього разу, що цьогоріч, каже, атмосфера була «своя»: душевно, зі знайомими людьми.

Так само ініціативно брав участь цьогоріч іще в одному проєкті: «Race Nation».

«Це такий комерційний проєкт, за який ти платиш гроші, аби з тебе познущалися. Там є різні дистанції, я обрав 3 км – треба було пройти ту смугу перешкод: повзти через колючку, під шинами у воді, пройти на натягнутому тонкому ремені тощо. Це трешак!», – з блиском в очах пояснює військовий.

Цікавлюся: навіщо це йому? Задумується та пригадує випадок під час «Race Nation».

«Скажімо, добігаю до фінішу, мене доганяє дівчинка, каже: «У вас все добре, бо ви шкутильгаєте?». А я відповідаю: «Так, все гаразд, у мене просто протез». Вона була шокована, м’яко кажучи. От, власне: я дивую людей», – з іронічною усмішкою каже Євген.

… На завершення розмови я запитую в Ісаєва, що би він порадив тим військовим, які зараз отримують важкі поранення в районі ООС.

«Є багато програм реабілітацій, але головне – вірити в себе та не здаватися, життя продовжується, треба йти далі. Тобто, коли людина каже: у мене все кепсько в житті, я це не можу, і це мені важко… Але що в людей, які беруть і ниють, не так в житті? Чого їм не вистачає, якщо у них є руки та ноги?! Все, є кінцівки – життя прекрасне».

Також армієць радить тим військовим, які фізично не можуть продовжити справу життя, скерувати енергію життєву в інше русло.

«Я її скерував у здобуття вищої освіти (після поранення Євген отримав диплом психолога у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, каже, що вища освіта – це ще одна важлива деталь, без якої не станеш офіцером – V.), в опанування навичок інструктажу. Так, я не можу служити у рідній 79-й бригаді, але я можу бути корисним для свого війська по-іншому», – резюмує армієць.

Зараз йому 25. І він вперто йде до своєї мрії: стати офіцером.

Фото Ольги Мірошниченко, Марини Сербінович, Людмили Кліщук та з особистого архіву Євгена Ісаєва

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.