Після резонансної та успішної спецоперації зі звільнення Харківської ОДА від сепаратистів, підрозділ «Ягуар», як і більшість професійних бойових українських формацій, відбув у «гарячі точки» АТО.

Вже у першу весну російсько-української війни, «ягуарівці» понесли втрати: у Слов’янську, на Карачуні, у Донецькому аеропорті… Про шлях вінницьких нацгвардійців у напрямку звільнення України від терористів – у другій частині нашого матерілау про тих, хто врятував український Харків і не лише.

Розмова триває півтори години, за весь час ми помічаємо, як змінюються вирази облич – від похмурих до все більше доброзичливих. Виникає відчуття, наче люди «знімають маски» та врешті раді поділитись спогадами: гарними і поганими, успішними та кривавими, сумними і в той же час такими, якими можна пишатись.

Ті, що врятували український Харків: «Ягуар» розкриває таємниці спецоперації

«Щоразу, коли ми повертаємось через Слов’янськ, намагаємось заїхати і пом’янути нашого товариша»

• Втрати розпочались, коли в Україні було оголошено АТО і особовий склад розпочав виконувати бойові завдання безпосередньо на лінії зіткнення із незаконними воєнізованими формуваннями, – сухо відповідають нацгвардійці. – Перша втрата – 5 травня 2014 року, біля Слов’янську: у селі Семенівці загинув прапорщик Віктор Долінський. Проводилась спецоперація із зустрічі колони броньованої техніки, яка йшла з Краматорська на Слов’янськ. Наші бійці та бійці «Альфа» йшли назустріч колоні, а біля залізничного переїзду вони потрапили у засідку та були обстріляні. Від гранати, яка зрикошетила від БТРа, і загинув прапорщик Долінський. Ще двоє загиблих – з «Альфи». Там зараз встановлений пам’ятник. Щоразу, коли ми повертаємось через Слов’янськ, намагаємось заїхати і пом’янути нашого товариша.
• У тому ж місяці 29-го травня 2014-го року на горі Карачун. Разом із відомим Генералом Кульчицьким два наших військовослужбовця, прапорщики Ліпський та Валентин Білошкурський, доставляли боєприпаси, їжу та особисті речі військовослужбовцям, які охороняли телевежу на горі Карачун. Коли вертоліт піднявся на висоту у двісті метрів, його було підбито терористами. Унаслідок падіння військові отримали травми несумісні з життям. На горі встановлено пам’ятник загиблим військовослужбовцям.

• Третя втрата була в районі Попасної. В наш БТР, в якому перебував старшина, (вже посмертно йому було присвоєно звання прапорщика), Максим Мушта, потрапила міна. Він отримав травми несумісні з життям і помер 17 серпня 2014-го року.

Після десяти секунд мовчання, Сергій Крижанівський продовжує:

• Остання втрата – у Нижній Лозовій. В ніч на 18-те лютого 2015 року в селищі Луганське, коли наша частина прикривала відхід особового складу ЗСУ, Національної Гвардії, добровольчих батальйонів із Дебальцевого. Ми були обстріляні в ніч на 18-те лютого з мінометів. Лейтенант Роман Лабань був зовсім поряд із танковим снарядом, який розірвався. Попри надану першу медичну допомогу, від важких поранень він загинув.
• Він саме був посеред приватного двору, – розповів згодом Дмитро Рисак. – Його бронежилет розірвало, вирвало шматок заліза. Йому розірвало ногу, берців майже не було, п’ятка висіла. Забрали його – кажуть, все гаразд з ним буде. Ніхто спочатку не помітив дірку в спині, то медик вже потім сказав, що Лабань буде інвалідом, бо мали ампутувати ногу, але житиме. Його відвезли на операцію вдень, а за кілька годин він помер.

• Що з тих подій Вам найбільше запам’яталось?

• Було це 2 травня 14-го року під Слов’янськом, – каже Михайло Дидик. – Я і ще два наших бійця були на блокпості біля комбікормового заводу. Командир дав наказ іти на перехрестя – тримати оборону, поки проїде БТР. Заїжджав БТР, а там був відкритий люк. Боєць з автоматом у руках оступається і наді мною робить «чергу», я присідаю. Оглядаюсь – інші лежать, думав, що той їх накрив, але їм пощастило. Хлопець падає під колеса – його переїжджає БТР, відкритий перелам ноги. Він встає, сідає і просить закурити. Це зараз смішно, а тоді так не було.

• А потім ще із Донецьким аеропортом була ситуація, – пригадує Михайло Дидик. – 26-го травня сказали, що його зачистили і 27-го нас туди з «вертушки» викинули. Всі поїхали, а по нас почали гатити. Як вужі повзли серед високої трави, викликали підкріплення. Пощастило. Потім вже спільно з розвідниками зачищали територію.
• Ми з водієм отримали наказ – терміново забрати трьох поранених у Нижній Лозовій, – розповідає Дмитро Рисак. – Там група виїхала на БТРі (хтось був всередині, хтось – на броні), аби перевірити обстановку у селі, попали в засідку. Кажуть вже потім – «їдемо й бачимо 20 чоловік в маскхалатах білих (зима була), з нашими жовтими пов’язками. Ми їм махаємо руками, а ті одразу відкривають по нам вогонь». Ось так. То тут вже ми приїжджаємо – хтось сам в нашу сторону йде, когось несуть. Одного поранили в таз, другий отримав два поранення в спину – я взагалі не міг зрозуміти, як він рухається. Бачу – кітель порваний і дві дірки, а крові наче нема. Вже потім бачу – всі штани у ній, по спині стікала. Я його якось посадив, а він мені – ой, так зручно, так зручно… Третьому куля розірвала долоню, а той жартує, радіє, що пощастило. Втім, що з ними було потім – мені не вдалося дізнатися.

Бійці 3028-ої і понині виконують службові і бойові завдання у зоні АТО.

На території військової частини відбуваються різного роду тренування. Зокрема, відпрацьовується тактика наступу, налагодження співпраці підрозділів. Є також стрільбище.

Сергій Крижанівський робить нам коротку екскурсію по території військової частини та службовими приміщеннями. На території, недалеко від КПП – пам’ятник загиблим військовослужбовцям частини. Тут постійно лежать квіти, періодично військові запалюють лампадки. «За тебе, рідна Україно, святая земленько моя – Ми в бій пішли і вмерли гідно, та з честю віддали життя» – викарбувано на камені.

Примітно, що для вшанування загиблих у АТО побратимів  – у казармах досі стоять їхні застелені ліжка, на подушках – малинові берети, поруч з ліжком на тумбочці – лампадки. Над ліжками – плакати із фото та короткою довідкою про кожного бійця.

Щоранку на перекличці ми називаємо імена наших загиблих побратимів, – додає Сергій Крижанівський. – Першими у переліку. Щоб ніхто не забував.

«… для когось це свято – вибух петарди»

• Як загалом участь у російсько-українській війні вашого підрозділу вплинула на бійців? Психологічно чи практично, може підвищився рівень навичок-тощо?
• Ми ще у процесі, – каже Дмитро Рисак, найбільш «цивільний» чоловік. – Бо ми ще маємо їхати, ще працювати, в тому числі над собою. Якби все скінчилось, то можна було б робити висновки щодо того, як ти змінився. А поки – лише намагатись стати краще, бо повсякчас розумієш, що «ніхто, крім нас». Лише цивільні люди можуть зі сторони казати, чи ми змінились і чи є в тебе «синдром АТОшника».
• То як – кажуть? Чи відзначають зміни у вас ваші близькі?
• Помічають – кажуть, що ми стали більш нервовими. Ну воно ж не може безслідно минути, – зазначають Сергій Крижанівський та Дмитро Рисак, а Михайло Дидик додає: Ти сам, як себе згадуєш якийсь час потому, то розумієш, що до звичайний речей почав ставитись інакше. Нервовість та різкість присутні.

• Зміни у поведінці є в тій чи іншій мірі, – зауважує Сергій Крижанівський. – Хтось почав курити, шукаючи якусь втіху у тому, у такій звичці. Бо бачиш, як хтось курить – от і собі пробуєш, починаєш. І ніби заспокоюєшся, хоча просто так відволікаєшся, – Сергій Васильович все більше починає говорити просто, не «по-військовому».
• Розумієте, – каже Дмитро Рисак, – ці хлопці бачили там те, що цивільні не бачили ніколи. А ми ж раніше виконували свої службові обов’язки звичайні, а із АТО стало все інакше. Ось я був поруч із Лобаньом, ось ти знаєш людину, вона поруч із тобою, відвертаєшся і все – людину вже везуть, він весь в крові, а потім ввечері тобі дзвонять і кажуть, що «всьо». А це ж було справою секунди, і хто знає, коли ти, бо це ж цього разу він попав, а ти – ні. Осколок прилетів. Вражає розуміння, що то не далеко, а ось тут, тут, – емоції переповнюють Дмитра і чоловік стискає кулаки, замовкає.

• Співчуваю. Та Ви мене навели на питання. Ось були у Вінниці зокрема, випадки, коли на свята люди підривали петарди, запускали салюти. Коли це було недалеко від Військового шпиталю, виникла хвиля обурення щодо того, що для військових ці звуки – надто болісні, бо нагадують вибухи та обстріли. Як Ви до цього ставитесь?

Дмитро «бере себе в руки» та говорить стримано і навіть з усмішкою:

• Та чого ж, якщо війна – це ж не значить, що всім треба сумувати і не святкувати! Не можуть всі жити у страху. Це життя. Якщо є радість – чому не можна святкувати так, як хочеться. Життя продовжується. Хтось там, в АТО, не був і не розуміє, що там робиться.
• І для когось це свято – вибух петарди, і для нього цей звук – буденність, – додає Сергій Крижанівський. – А для того, хто був там – для того це страх, переляк, нагадування про те місцеперебування на війні. Треба якось використання петард обмежити – використовувати тільки під час масових свят або поза містом. Хоча ця заборона була на початку АТО. Ми раніше, охороняючи громадський порядок, ловили школярів, які поміж дворів підривали ті петарди. Але з часом ця заборона – забулась.

Від 7-го серпня 2014-го року у Вінниці заборонено використовувати піротехнічні засоби (феєрверки) на території міста до моменту завершення антитерористичної операції. Втім, це рішення вінничани порушують. 

• Перший час такі звуки дійсно нагадують війну, – додає Михайло Дидик. – І тільки коли второпаєш, що ти ж на мирній території – заспокоюєшся. Треба час, щоб звикнути.

Сучасність

• Як у вашому підрозділі із технічним забезпеченням?
• Починаючи із 2015-го року наша військова частина отримала багато зразків нового озброєння та техніки: БТРи нових зразків, кілька бронемашин – «Кугуар» і «Спартан». Але останніх хотілось би мати трохи більше, бо ними частина не доукомплектована до норми. Оновили також автобуси для перевезення особового складу – бо раніше були «пазіки» військові старого зразка, на яких ми до кінця 2014-го року виконували всі завдання. Зараз поставлені на озброєння «Крази» для перевезення особового складу. 

Тренування із американцями

• Так, 2015-го року на полігоні в Яворові (Львівська область) відбулись спільні навчання «Fearless Guardians» з десантниками 173-ї бригади армії США. Понад сотня наших бійців, ще бійці та керівна ланка «Гепарду» та ще понад сотню американських військовослужбовців співпрацювали протягом двох місяців. Ми обмінювалися теоретичним та практичним досвідом щодо проведенння різного роду спецоперацій, наступальних дій тощо. Пізніше, у 2016-му були спільні навчання з канадцями. Понад 60 військовослужбовців виїжджали для отримання посвідчення інструктора з вогневої, тактичної та медичної підготовки. Цього року з 3-го квітня ті, хто пройшов випробування, поїдуть на навчання для підтвердження спеціальності.
• Американці дали нам багато корисного, – каже Михайло Дидик. – Але часто теорія з практикою розходились: у книжці говорилось, що потрібно діяти так, а на справі – слід робити зовсім інакше. Наша та їхня тактика – різна. Вони завжди діють по інструкції, але ж на війні так не виходить. Зате у них така дисципліна! П’ята ранку, ллє дощ як із відра, а вони під ним стоять і навіть оком не моргають, а ми що – поховались.
• Та що там! Ми в такому випадку не маємо у що перевдягнутися – нема на зміну тих же сухих берців. Американець промок – перевдягнувся, бо в нього з собою кілька тих форм. Один з американців розповів, що коли їм потрібно виїхати на якусь спецоперацію, то перед цим, за кілька днів, фотограф їде на місце і робить фото місцевості. Потім по них вже й готують їм камуфляжі під колір. На всі сезону та при суттєвій зміні погоди – інша форма. В нас такого немає. Тобто, ми – «зимой и летом одним цветом», зелена і плямисто-зелена спецівка.
• Що ж ви – не кажете про це керівництву?
• Кажемо, але згідно нашого положення, нам «не положено» – форма раз на рік. Ось їздили в АТО – сам собі купив і добре.

Фото Ольги Мірошниченко

Юлія Плахтій

Журналіст

See Full Bio