Публікації за датами

  • 15 Червня/ 14:08

    Vinnytsia

    Публікація15.06.1914:08

    Автор:Юлія Плахтій

    “Я – Крим”: у Вінниці відбулись острівні читання в рамках міжнародного фестивалю. ФОТОРЕПОРТАЖ

Сьогодні, 15 червня, у Вінниці в рамках вінницького та Міжнародного фестивалю “Острів Європа” на острові Кемпа відбулися Кримськотатарські музично-поетичні читання “Yeşil ada: зелений (пів)острів”.

Зустріч була присвячена подіям, які довелося пережити кримськотатарському народові, зокрема йдеться про депортацію.

  

Yeşil ada, “зелений острів” – так історично кримчани називали свою рідну землю. Як розповіла на початку зустрічі Анна Вовченко, оскільки Кемпа раніше теж була півостровом, то читання саме тут є символічними.
Унікальна подія перетворила острів Кемпу на острів Фестивальний, як він і називався раніше. Читання відбулись під гаслом “364 дні Кемпа – 1 день Фестивальний”, що означає максимальне лобіювання ідеї зберегти острів у природному стані без людського втручання. З метою збереження екосистеми острова Кемпа кількість слухачів читань була обмежена – до 100 осіб. На острів було заборонено приносити їжу. Раніше організатори фестивалю обіцяли, що слухачі зможуть відчути недоторканий простір природи через “тихе” мистецтво – літературу. Так врешті й відбулося. 

Близько 10:30 ранку на причалі зібралося кілька десятків людей, які хотіли потрапити на нині безлюдний острів Кемпу. На теплоході “Ляля Ратушна”, допоки він рухався водною поверхнею, ще тривали невимушені розмови, лунав сміх – усі знайомились та жваво спілкувалися між собою.

  

Та коли учасники та слухачі “острівних читань” зійшли на острів Кемпу, а згодом, коли читання врешті розпочались, настала гнітюча тиша – всі зосереджено слухали про трагедії кримськотатарського народу.

     

У вагонах, призначених для вивезення худоби, всього за два дні, з 18 по 20 травня 1944 року було примусово вивезено 200 тисяч кримських татар.
Останній потяг було розвантажено 8 червня. Більшу частину кримських татар, а це переважно жінки, діти та люди похилого віку, було вивезено до Узбекистану, Казахстану, Таджикистану. І тільки у 1989 році радянська влада цю депортацію визнає незаконною і злочинною.

Поетки Сеяре Кокче, Аліє Кенже-Алі, які нині проживають у Криму, а також співачка Весна Касерес з Чехії зачитували свідчення очевидців, співали пісні, присвячені трагедії кримськотатарського народу, та читали вірші, в яких оспівували свою любов до Батьківщини та сум за жертвами системи. Під час читань зону, де стояли жінки, обмежили символічною червоною ниткою.

На фото: Сеяре Кокче, Аліє Кенже-Алі, Весна Касерес

     

Наприклад, зачитали історію маленького хлопчика, яка трапилася під час транспортування. Далі – свідчення: “На найнижчих полицях спали діти, і я був серед них. Вночі мені захотілося по нужді й мати відвела мене у той куток, де була наскрізна діра в підлозі вагону. В цей час під час одного з різких поворотів верхні полиці впали на нижні. Скільки дітей тоді загинуло – я не знаю. Весь вагон вив до ранку. Мама відвертала мою голову, й сама вже не могла плакати, не було сліз, тільки судомні схлипування та червоні очі, що дивились в одну точку. Чудом я вижив тоді, волею випадку. Мені снилися потім ці діти в снах, так не схожих на ті, що я бачив у Криму. Вони приходили в мої дорослі страшні сни, де кожен тикав у мене пальцем та кричав “Зрадник!”, де не було любих гір, моря та мого друга”.

 

     

Свідчення очевидців змінювалися сумними піснями та віршами та короткими історіями, що звучали кримськотатарською, російською та українською мовами.

“Я кликала, але ніхто не чув. Крізь пелену сліз на півострів прокрадалася весна, але ніхто їй не радів. Нікому було. Пахло бідою… Пахло відчаєм та невідомістю. Я все гадала, де ж це вони? Куди їх повели? Невже всіх? Ні, я б знала, я б відчула. Трава поривалася на волю, догори, до сонця, але мені не хотілося, щоб вона росла… А ще джерела… Їх улюблені джерела зі срібною водою… Для кого вони тепер і для чого? Кого вони тепер напуватимуть? Та й не хочу я тепер когось іншого… Ні, нехай собі сплять. Чекають.
Лісами тиняються здичавіли коти, собаки, коні, кози. Теж вижидають, шукають, але знаходять лише смерть. Не чекала від них. Думала, що їм все одно. Аби тепло було та дах над головою. Та і їх терзає те, що й мене… Любов.
Лежу і дивлюся вгору (я завжди дивлюся вгору), намагаюся прочитати Шлях по Зірках, але Всевишній приховує від мене їхню долю… Невже жаліє мене?.. Невже все так сумно?.. Навіть дещо докоряю собі: для чого ж я так сильно до них привикла? Жила ж тисячі років і ніколи не дозволяла собі так прив’язуватися. Бо ж, кінець-кінцем, усі йдуть… одні відходять, інші приходять… Завжди так було.
Це все вона – Золота Колиска мені нашептала, що вони обрані, справжні, мої… Але ж ні, чого там уже кривити душею. Я їх просто любила. За скромність, за працьовитість, за безмежну відданість та любов до мене. Ну просто любила і все… А я ж відчувала, що моя безтурботність та щастя не можуть тривати вічно. Не можуть! А так хотілося…
Вони називали мене «Ветаным», «Къырымым». Вони розпестили мене своєю любов’ю. Сонце заходить і повертається знову, а вони – ні, вони не повернулися. Час спливає…
Цікаво, якими вони тепер стали (мені ж віриться, що вони десь є)? Чи пам’ятають мене? Для них час тече швидше, але ж я все зберігаю в пам’яті. Дивлюся на їхні оселі, що скособочилися від часу, і зберігаю в пам’яті кожного. Приходили та відходили інші і, чесно, я намагалася викинути їх із серця, але ж як, коли Колиска все шепоче та шепоче про них… молиться, а потім заводить свої тужливі пісні. І ще… вона тепер не співає Айнені (а раніше я думала, що вона складає лише колискові). Море стає все солонішим і солонішим, а я все чекаю… Напевне, я їх буду чекати завжди…
Колиска каже, що якщо молитися, то стає легше. Тому я тепер теж молюся… прошу у Зірок повернути їх мені коли-небудь. Вони ж не можуть забути мене хоча б тому, що багато Місяців і Сонць назад залишили в мені своїх близьких людей. Напевне, мені судилося чекати їх завжди, тому що вони називали мене «Ветаным», «Къырымым»… вони розпестили мене своєю любов’ю…” – Сеяре Кокче.

“Через сорок років Зоре стояла біля рідної оселі, звідки на світанку сорок четвертого року її разом з мамою та маленькою сестричкою вивезли в товарному вагоні на чужину. (Маленька Айше назавжди залишилася там, в чужій землі, не доживши до сьогодення). А будинок був той самий. Тільки тепер і він, і Зоре – сироти…
Зоре стояла біля рідної домівки. З очей текли сльози, а руки чомусь весь час рвали і рвали на дрібні шматочки якісь квіти, що росли біля хвіртки. Вона стояла і шепотіла: «Та виходьте, виходьте ж… я вам про все розповім…». Але, звісно, ніхто не вийшов. А ви вийшли б, знаючи, що живете в чужому домі?!” – Сеяре Кокче.

“Непонятная тоска грызла моё сердце. Да и удивительно ли? Родиться и прожить двадцать шесть лет в другой стране, рядом с другим народом, культурой, обычаями, языком, а потом вернуться на родину предков. Мы с детства слушали рассказы о прекрасной земле, о нашем родном крае, о Родине. Мы мечтали, бредили Крымом: горами, лесами, морем, ущельями и озёрами. Мы говорили на родном языке, сохраняя память о наших обычаях. С детства мы ощущали боль утраты Родины, боль наших родителей, переживших войну, депортацию, смерть тысяч и тысяч своих соплеменников.
Но наше детство и юность прошли в Узбекистане. Друзья, учёба, работа, вся жизнь теперь оставлена и неизвестно, что нас ждёт. Жажда родной земли сорвала нас с места и привела в Крым, как только это стало возможным…
– Ана, эта дорога длинная-длинная! До сааамого неба, да?
Слёзы всё же брызнули из моих глаз.
– Наша длинная-длинная дорога домой наконец закончилась, цветочек мой! – я встала на колени перед дочкой и долго говорила ей о том, как хорошо, что мы вернулись и что ничего, что теперь изменится наша жизнь и будет нам очень трудно обживаться и искать новых друзей. Я говорила долго и непонятно и совсем по-взрослому, говорила больше для себя, а не для неё. Моя маленькая доченька смотрела на меня, плачущую, широко раскрытыми карими глазами, в которых отражалась жёлто-рыжая степь в лучах горячего июльского заката. В траве гудели тысячи насекомых, и запах полевых трав так был похож на тот, что удивительным образом снился мне с детства…” – Аліє Кенже.

Один з віршів мав ствердження “Я – Крим”, що врешті стало одним із гасел заходу.

Це був голос Криму, голос з Криму. Я думаю, що кожен з нас може сьогодні, й не тільки сьогодні сказати: “Я – Крим”. Друзі, сьогодні цей острів насправді став іншим, саме завдяки нашим чудовим голосам з Криму. Дуже важливо, щоб цей голос був почутий не тільки тут, не тільки в України, і тому ми вас всіх просимо долучатися до написання листів нашим політв’язням, нашим військовополоненим – це можна зробити в нашому інфоцентрі, це можна зробити на Майдані Незалежності, це можна зробити. Насправді багато чого можна зробити, і ми це зробили і зробимо, – сказав Олександр Вешелені, організатор “Острову Європа”. 

На фото: Олександр Вешелені

 

Нагадаємо, офіційно фестиваль відкрили 13 червня о 18:00 на Майдані незалежності в “нульовий” день його проведення, хоч і ще навіть до відкриття організатори “Острова Європа” примудрилися провести аж три заходи в рамках фестивальної програми. Так, фестивальний день розпочався з відкриття фотопроекту “Хасидський хлопчик з Вінниці”, за тим була дискусія “Українська Гаскала: єврейська література версус євреї в літературі”, а після – ще й презентація роману Наталки Доляк “Де трава зеленіша”.

Повну програму цьогорічного фестивалю знайдете за посиланням ТУТ.

Фото Марини Сербінович

На фестивалі “Острів Європа 2019” у Вінниці влаштують “літературний безвіз”: ПОВНА ПРОГРАМА

«Вінницькі тексти» та вірш про декомунізацію: українські поетки зачитали вірші на «сходах до Бога». ФОТО

Про клоунів-політиків та воїнів-героїв: Лазуткін і Севастьянов презентували у Вінниці “Артерію”. ФОТОРЕПОРТАЖ

Хасидський хлопчик повернувся у Вінницю: “Острів Європа” розпочався єврейською програмою. ФОТО

Гоп, козак! І єврей у ведмежій шкурі: як у Вінниці розпочався фестиваль “Острів Європа”. ФОТО

                      
                                         

                                

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

author avatar
Юлія Плахтій
Журналіст

Дякуємо!

Тепер редактори знають.