“Я кликала, але ніхто не чув. Крізь пелену сліз на півострів прокрадалася весна, але ніхто їй не радів. Нікому було. Пахло бідою… Пахло відчаєм та невідомістю. Я все гадала, де ж це вони? Куди їх повели? Невже всіх? Ні, я б знала, я б відчула. Трава поривалася на волю, догори, до сонця, але мені не хотілося, щоб вона росла… А ще джерела… Їх улюблені джерела зі срібною водою… Для кого вони тепер і для чого? Кого вони тепер напуватимуть? Та й не хочу я тепер когось іншого… Ні, нехай собі сплять. Чекають.
Лісами тиняються здичавіли коти, собаки, коні, кози. Теж вижидають, шукають, але знаходять лише смерть. Не чекала від них. Думала, що їм все одно. Аби тепло було та дах над головою. Та і їх терзає те, що й мене… Любов.
Лежу і дивлюся вгору (я завжди дивлюся вгору), намагаюся прочитати Шлях по Зірках, але Всевишній приховує від мене їхню долю… Невже жаліє мене?.. Невже все так сумно?.. Навіть дещо докоряю собі: для чого ж я так сильно до них привикла? Жила ж тисячі років і ніколи не дозволяла собі так прив’язуватися. Бо ж, кінець-кінцем, усі йдуть… одні відходять, інші приходять… Завжди так було.
Це все вона – Золота Колиска мені нашептала, що вони обрані, справжні, мої… Але ж ні, чого там уже кривити душею. Я їх просто любила. За скромність, за працьовитість, за безмежну відданість та любов до мене. Ну просто любила і все… А я ж відчувала, що моя безтурботність та щастя не можуть тривати вічно. Не можуть! А так хотілося…
Вони називали мене «Ветаным», «Къырымым». Вони розпестили мене своєю любов’ю. Сонце заходить і повертається знову, а вони – ні, вони не повернулися. Час спливає…
Цікаво, якими вони тепер стали (мені ж віриться, що вони десь є)? Чи пам’ятають мене? Для них час тече швидше, але ж я все зберігаю в пам’яті. Дивлюся на їхні оселі, що скособочилися від часу, і зберігаю в пам’яті кожного. Приходили та відходили інші і, чесно, я намагалася викинути їх із серця, але ж як, коли Колиска все шепоче та шепоче про них… молиться, а потім заводить свої тужливі пісні. І ще… вона тепер не співає Айнені (а раніше я думала, що вона складає лише колискові). Море стає все солонішим і солонішим, а я все чекаю… Напевне, я їх буду чекати завжди…
Колиска каже, що якщо молитися, то стає легше. Тому я тепер теж молюся… прошу у Зірок повернути їх мені коли-небудь. Вони ж не можуть забути мене хоча б тому, що багато Місяців і Сонць назад залишили в мені своїх близьких людей. Напевне, мені судилося чекати їх завжди, тому що вони називали мене «Ветаным», «Къырымым»… вони розпестили мене своєю любов’ю…” – Сеяре Кокче.

“Непонятная тоска грызла моё сердце. Да и удивительно ли? Родиться и прожить двадцать шесть лет в другой стране, рядом с другим народом, культурой, обычаями, языком, а потом вернуться на родину предков. Мы с детства слушали рассказы о прекрасной земле, о нашем родном крае, о Родине. Мы мечтали, бредили Крымом: горами, лесами, морем, ущельями и озёрами. Мы говорили на родном языке, сохраняя память о наших обычаях. С детства мы ощущали боль утраты Родины, боль наших родителей, переживших войну, депортацию, смерть тысяч и тысяч своих соплеменников.
Но наше детство и юность прошли в Узбекистане. Друзья, учёба, работа, вся жизнь теперь оставлена и неизвестно, что нас ждёт. Жажда родной земли сорвала нас с места и привела в Крым, как только это стало возможным…
– Ана, эта дорога длинная-длинная! До сааамого неба, да?
Слёзы всё же брызнули из моих глаз.
– Наша длинная-длинная дорога домой наконец закончилась, цветочек мой! – я встала на колени перед дочкой и долго говорила ей о том, как хорошо, что мы вернулись и что ничего, что теперь изменится наша жизнь и будет нам очень трудно обживаться и искать новых друзей. Я говорила долго и непонятно и совсем по-взрослому, говорила больше для себя, а не для неё. Моя маленькая доченька смотрела на меня, плачущую, широко раскрытыми карими глазами, в которых отражалась жёлто-рыжая степь в лучах горячего июльского заката. В траве гудели тысячи насекомых, и запах полевых трав так был похож на тот, что удивительным образом снился мне с детства…” – Аліє Кенже.

Це був голос Криму, голос з Криму. Я думаю, що кожен з нас може сьогодні, й не тільки сьогодні сказати: “Я – Крим”. Друзі, сьогодні цей острів насправді став іншим, саме завдяки нашим чудовим голосам з Криму. Дуже важливо, щоб цей голос був почутий не тільки тут, не тільки в України, і тому ми вас всіх просимо долучатися до написання листів нашим політв’язням, нашим військовополоненим – це можна зробити в нашому інфоцентрі, це можна зробити на Майдані Незалежності, це можна зробити. Насправді багато чого можна зробити, і ми це зробили і зробимо, – сказав Олександр Вешелені, організатор “Острову Європа”.