Ми довгих три роки чекали, аби гучно відзначити третю річницю Vежі, але в нас поки це досі не виходить. 🙂
Спершу завадила незапланована нами виборча кампанія, за тим – низка онлайн та офлайн атак на Vежу, потім щось ще і ще… Але, принаймні, не було часу нудьгувати. Проте ми не витримали і вирішили самі привітати наших читачів з третьою річницею Vежі – яка хоч і давненько – але була.
Ми зробимо це дещо інтимно і покажемо… якими ми були тоді, коли нам самим було +/- три роки. І порівняємо з тим, ким ми стали. Простіше кажучи – ми хочемо, щоб ви знали про нас трішки більше. А ще – поділитися з вами тим, чим для нас самих стала Vежа за цих три роки.
Юля Плахтій
три роки на Vежі
На цьому фото я тримаю татову гітару, яка стала початком моєї любові до музики. Завдяки цьому інструменту (який, щоправда, постраждав від моїх дитячих рук) я усвідомила свої співочі здібності, які врешті змогли оцінити всі сусіди)
Юля сьогодні. Журналістка. 31 рік.
VежА – це коли ти любиш роботу настільки, що байдуже, якщо в тебе трішки сіпається око; це коли хочеться приходити щоранку і працювати навіть у понеділок; це коли ділишся корисною інформацією з іншими і сам навчаєшся новому; врешті, це коли знаєш, що з “Vежі” справді видно все (а не тільки те, що дозволить редактор)).
Микола Геркалюк
Два з половиною роки на Vежі
На фото журналіст Vежі у віці двох з чимось років досліджує традиційне сільське весілля. Він ще не знає, що через 22 роки почне писати про історію Вінниці, але історія як така йому вже цікава.
Микола cьогодні. Журналіст. 26 років
Час, проведений на Vежі – трохи більше двох років – це найкращий час в моєму житті в професійному плані. Я ще ніде не працював так довго і ще ніколи не любив свою роботу аж настільки. Звісно, це американські гірки, без падінь не обходиться, але я все ще знаходжу щось нове та цікаве для себе. І це круто!
Катерина Дядюк
Рік і два місяці на Vежі
Тут я ще з усіма резинками, з чистим обличчям і в одязі не замащеному “калапуцею” (малина або полуниця зі сметаною, переміщені вилкою в чашці). Хм… Цю фотографію точно зробили на чийсь День народження. Але поняття не маю, як мене вмовили.
Катя сьогодні. Журналістка. 24 роки.
Veжі – три, мені на Vежі – рік. За цей рік:
1) трішки менше боюся головного редактора і навіть декілька місяців звертаюся до нього на “ти”;
2) так і не перебила “перше враження”: в редакції досі думають, що я агресивна, але в синцях чомусь не вони (доводиться постійно себе щипати, бо якби не Vежа, скоріш за все розминулися б; типу нагадую);
3) пробила “культуркою” рекордний матеріал за весь час існування сайту (редактор каже: це #перемога) і дослужилася до стікера в телеграмі (ось ЦЕ – #перемога);
4) четверта річниця – четвертий пункт (по одному в рік готова дописувати скільки завгодно, бо що? – Бо оперативність – моє всьо!).
Дар’я Гоц
Три роки на Vежі
Готується їхати перевіряти наслідки реконструкції Замостянської
Даша сьогодні. Журналістка. 26 років.
І навіть не думала, що буде так важко сказати щось про ці три роки на Вежі. Мені здається, що я тут вже років 10. Це такий період постійної необхідності кави та сну, знайомства з величезною кількістю цікавих людей, випробування своїх сил, фантазії та терпіння. Вежа – однозначно не найспокійніше місце, але тут буває досить весело і класно, коли друзі стають колегами, а колеги – друзями.
Олеся Яненко
Півроку на Vежі
Це був спекотний день у селі: розігріта на сонці балія обпікала мої сідниці, а стіг волосся на голові дуже грів вуха – але я сиділа і посміхалася, бо що ще робити, коли у тебе є власний міні-басейн? P.S. У ту балію я поміщаюся й досі, та й емоції такі ж.
Олеся сьогодні. Журналістка. 26 років
Завдяки Veжі я вже не боюся зустрічі випускників, одружених подруг або далеких родичів на різдвяній вечері. Бо я працюю на роботі своєї мрії, і, в принципі, цим я можу втерти носа будь-якій доці-яка-одружилася-у-вісімнадцять.
Що мені до вашої річниці шлюбу, якщо у мене є фірмова футболка “Veжі”? Я працюю журналісткою тільки півроку, але моє серце до цих пір б’ється швидше, коли я кажу своїм новим знайомим (хлопцям із Tinder чи таксистам) що я – журналістка “Veжі”. Бо, насправді, це не тільки про “сродну” працю, про яку я мріяла з дитинства, а й про крутих колег (алілуя – у них прекрасне почуття гумору), про мою самовіддачу і про нове відчуття “у правильному місці, у правильний час”. Veжа – це моя найсправжнісінька любов. Можливо, не ідеальна, але підозрюю – взаємна.
В’ячеслав Луцков
Півроку на Vежі
Слава в ранньому дитинстві жив у селі і серед небагатьох розваг взимку надавав перевагу створенню сніговиків. На фото: 9 ранку, біля майбутнього журналіста вже 20 за цей день снігова “скульптура” в стилі імпресіонізму.
Слава сьогодні. Журналіст. 23 роки
“Журналіст – творчий працівник…” – пишуть в законодавстві України, щоправда це відомо навіть не всім “журналістам”. “VежА” законодавство не лише знає, але й стимулює розвиток саме цієї особливості професії у своїх працівників. Водночас, у журналістів “Vежі” – є лише три спільності: відданість справі, любов до сидру і холодильник
Леся Качор
Понад три роки на Vежі
Як виявилося з дитячими фото на початку 90-х було скрутно. До цієї фотосесії, у одній із міських студій, батьки готувалися заздалегідь. Саме тому мені вдягнули щось схоже на костюм Лепрекона.
А ще, на цьому фото мені трішки більше трьох, але суму в очах десь на одинадцять.
Леся сьогодні. SMM. 28 років
Vежа для мене це щось об’єднуюче, щось сильне, щось, що дуже надихає. Особливо, знаючи, що усі vежівці починають працювати ще до того, коли містяни п’ють свою першу ранкову каву, та знаючи, що вони завершують писати, коли більшість людей уже відпочиває вдома. Це не може не надихати…)
Vежа мені подібна до якоїсь секти. Потрапляючи сюди ти одразу стаєш іронічно-цинічною людиною. Після Vежі ти вже не можеш реагувати на все оточуюче не скептично»
Марина Сербінович
Чотири місяці на Vежі
У дитинстві цю білявку було важко змусити одягнути сукню, і щоб та пробула весь день у презентабельному вигляді (сукня). Фотосесії теж мене не сильно захоплювали, тому для цього знімку батькам довелося трохи схитрувати, відволікти мою увагу і дозволити самостійно (як доросла!) накрутити кучері. Після цього дитячих фото побільшало, але вже з коротким волоссям, і я підозрюю, що це якось пов’язано з цим випадком і моєю дитячою самостійністю)
Марина сьогодні. Фотографиня. 23 роки
Мій досвід роботи на Vежі зовсім невеликий, але за цей час я відкрила для себе багато нового (хоч інколи ці відкриття не надто приємні, але “таке життя”). Ти дізнаєшся чим живе місто поза твоїм районом, дивуєшся кількості подій і унікальних людей, вмієш розрізнити “дічь” від дійсно важливих речей, вникаєш у ритм міста і нарешті знаходиш свою роль у ньому. Працювати тут – це знаходитись у колективі, де кожен має свою позицію і вміє її доводити, а повага і відповідальність – не порожні слова. І найважливіша причина, чому я люблю цю роботу – наші матеріали настільки якісні, що ми самі їх читаємо!)
Оля Мірошниченко
Майже три роки на Vежі
У мене багато дитячих фотографій різного віку, але це фото ще з раннього дитинства було моїм улюбленим. Час іде, і в 3, і в майже 33 портрети в профіль з розсіяним денним світлом з відблиском в очах мені найбільше подобається робити.
Оля сьогодні. Фотографиня. 32 роки
Робота на Vежі за ці вже майже повних три роки – це постійний пошук тих, кому я вірю і кому я можу співпереживати. Знімаючи таких людей я відчуваю шалений емоційний підйом, це надихає продовжувати залишатися в медійній сфері. І хоча у більшості випадків я бачу неприємні для мене сторони людської натури і тотальне лицемірство, я продовжую радіти щирим людям щоразу як вперше. Саме це дає мені відчуття, що моя робота не є марною і безглуздою.
Андрій Качор
Відпочатку на Vежі
Той час, коли ти хочеш костюм собаки, але є лише костюм снігура. І коли тобі важливіше цей прикольний поліетилен (чи шо то було для упаковки), ніж навіть самі цукерки. Діди морози мене завжди харили, як і в цей момент на фото.
Андрій. 34 роки. Засновник і шеф-редактор
Vежа – це головне, що зі мною сталося з 2016-го. Виклик, який я прийняв, відповідальність, яка важливіша за все решту. Труд і щастя, що поруч в потрібний момент опинилися дуже правильні та вмотивовані люди. Мені би хотілося вірити, що з появою Vежі Вінниця більше здобула, ніж втратила. І ми – разом з Вінницею, тому що ми працюємо заради цього прекрасного міста.
Vежа для мене – це дуже значна та одна з найяскравіших частин життя, яку я ніколи не забуду.
Vежа – це значно більше людей, ніж тих, хто в цьому матеріалі зображений на фото.
Це ще десятки авторів, які публікувалися на цих шпальтах протягом усіх трьох років. Це всі наші колеги, які в той чи інший період пішли своїм окремим шляхом – ми кожному безмежно вдячні та бажаємо успіху! Це люди, які лишаються за кадром, але тримають на своїх плечах всю цю історію. Які підтримують нас технічно, ресурсно та ідейно.
Vежа – це наші читачі та глядачі, заради яких все це робиться, коментатори й ті, хто поширює наші дописи, завдяки яким Vежа є живою.
Все тільки починається! Дякуємо, що ви з нами!
Дякуємо!
Тепер редактори знають.