Уолтер Скотт зі Жмеринки: американець, що переїхав в Україну писати про АТО

Оновлено: 16 Травня 2021, в 15:57

Вже шостий рік Уолтер Орр Скотт проживає поблизу Вінниці – у Жмеринці. І хоча він народився, жив, працював та служив у Сполучених Штатах, але саме в Україні американець зміг знайти те, що було необхідно для спокійного життя. І саме у Жмеринці він почав писати вірші та оповідання.

Його твори інколи іронічні (наприклад, “Ямо-будівна компанія” та “Більше уніформ!”), а іноді на гостро-соціальні теми, однак всі вони пов’язані з Україною. Кошти за свою першу збірку “Вставай, Україно” Уолтер Скотт передав на благодійність – на потребу бійців АТО.

Після відставки з армії у 2004 році, він багато подорожував світом, але оселитися вирішив в Україні, у Жмеринці.
Ми вирішили ближче познайомитися із американсько-українським письменником і зрозуміти чим саме вразило його невеличке українське місто, а також дізнатися про майбутні творчі плани.

Наша зустріч розпочалась у самому центрі Жмеринки, 9 березня. Перед початком спілкування, Уолтер Скотт попросив у нас декілька хвилин, аби віднести червоні троянди до пам’ятника Тарасу Шевченку і вшанувати Кобзаря у його День народження.

• Згідно із Вашою біографією, яку ми знайшли в інтернеті, Ви живете у Жмеринці з 2011 року. Звідси питання – чому Жмеринка, не Вінниця чи Київ, наприклад?

– У мене тоді друзі жили у Жмеринці. Я приїхав сюди і спершу прожив тут близько трьох місяців. Після цього ще переїхав до Києва на півроку, але не міг там працювати чи взагалі робити хоч щось: занадто шумно, занадто багато людей, шалений рух транспорту. Тому я переїхав назад до Жмеринки і з того часу мешкаю тут. І тут я, зрештою, зміг працювати, на відміну від Києва.

• Власне, чим Ви тут займалися, де працювали? (поки ми йдемо до пам’ятника Тарасу Шевченку, з ним вітаються місцеві і Уолтер Скотт відповідає їм ввічливим «Доброго дня» з відчутним акцентом)

– Коли я приїхав сюди, я не був письменником, я навіть не думав про таку професію. Насправді, я і в Америці нічим особливо не займався, просто жив у великому будинку з басейном, мав дві машини, але нічого не робив. Тому переїхав до України з думкою, що, можливо, зможу чимось займатися тут.

Коли я приїхав до Жмеринки в серпні 2011 року, я орендував квартиру своїх друзів, щоб подивитися, що на мене тут чекає і перевірити, чи зможу звикнути до мови, культури та людей в Україні. Мало контактував з друзями і вирішив жити сам по собі. Я виходив до кафе у центрі Жмеринки, у них саме була літня тераса зі столиками, де я сідав і починав писати. У мене з’явилося певне натхнення і я написав казку. І це був свого роду початок: «О, мабуть я можу писати для людей, це добре».

• Про що була ця казка? Ви її опублікували?

– Її назва «Подорож із країни Самотності» («The journey from the Land called Loneliness»). І ця казка, звичайно, про принца та принцесу. Там дуже цікаві герої, але основна думка така, що ніколи не варто здаватися у своєму пошуку справжнього кохання.

Насправді, я сподіваюсь, що опублікую її. Зараз саме шукаю видавця, який би зацікавився нею. Знаєте, мою другу книгу опублікують наступного місяця, у видавництві Києво-Могилянської академії. Наскільки я розумію, її представлять у квітні на книжковій ярмарці в Києві. Сподіваюсь, що там також зможу знайти видавця для своєї казки.

• Якщо говорити про Вашу першу опубліковану книгу «Вставай, Україно!» – це зібрання віршів та коротких історій. Знову ж таки, згідно із інформацією у мережі, на цю книгу Вас надихнули події в Україні 2014 року, Майдан?

– О, ні. Мене надихнули ями. Власне, я хотів написати про те, що було не так в Україні у той час, на мій погляд. І перше, що я написав, був вірш, який має назву «Танок по ямах». Коли я приїхав сюди і бачив водіїв, я думав, що 90% з них були п’яними, адже їздили зигзагами. Вже коли я сам придбав авто, то зрозумів, що так їздять, аби уникати ям на дорогах і п’яними швидше були саме ті десять відсотків водіїв, які їхали прямо, – розповідає Уолтер Скотт, посміхаючись.

Принц говорить, що все добре, не впадай у відчай,

То ж бо гроші величезні – ремонти закінчить,

Якби мені з витрачених сотень хоч гривня дісталась,

Скажіть но хто-небудь, де 99 інших не стало.

Танок по ямах на твоїм шляху

Танок по ямах, краще вчися грати,

Танок по ямах, вліво вправо кручу

Кожен день і ніч треба танцювати.

…

Довелось танку навчитись, доки ще не пізно,

У мене ввечері побачення і плани там різні,

Краще б в мене замість Мерсу була проста Лада,

Тоді було би байдуже, що дівчат трясе позаду…

– Я розпочав писати «Вставай, Україно» у березні чотири роки тому, а це задовго до подій на Майдані.  До речі, я надіслав близько 40 книжок до АТО декілька тижнів тому, і ще декілька десятків два роки тому. Одну книгу мені надіслали назад – військові списали її подяками. Я не продаю ці книжки, але прошу за них благодійні внески і всі гроші, отримані за книги, передаю пораненим українським військовим.

На презентації книжки вдалося зібрати близько 13 тисяч гривень, усі ці кошти Уолтер Скотт передав на підтримку АТОвця – жмеринчанина Олексія Замірко, який втратив ноги у зоні бойових дій. Уолтер Скотт також відвідав благодійний аукціон від цьогорічних фіналісток «Міс Вінниця», адже всі кошти, зібрані на аукціоні також передавали на підтримку українських військових. Окрім цього, він регулярно допомагає вінницьким волонтерам, долучаючись до збору необхідних речей.

Варто зазначити, що біля будинку Уолтера Скотта встановлений український прапор і лише 4 липня його міняють на прапор Америки (День незалежності США, – -ред.). Вікна робочого кабінету американсько-українського письменника виходять на поле і Уолтер цим дуже задоволений: «Тут дуже тихо. Щодня повз проходять дві корови, ну, можливо, – три.»

–  Я придбав цей старий будинок, у якому ніхто не жив останні 8-9 років і він був у жахливому стані. Довелося повністю перебудовувати та самому займатися дизайном.

У робочому кабінеті Уолтера Скотта на стінах чимало нагород, картин та гітари. У кімнаті грає класична музика. Також чимало книг. Письменник розповів, що навчався музиці і спершу хотів грати у симфонічному оркестрі, але у той час саме з’явився музичний феномен – британці «The Beatles» і Уолтер Скотт перейшов до рок-н-ролу.

– Я грав у гурті «The Apaches». Ми навіть записали одну платівку «She Let Me Go». З гуртом «Wonders» ми грали у Франції. Також виступали по телебаченню. Але потім розпочалась війна у В’єтнамі і я приєднався до армії на наступні 5 років і на цьому моя музична кар’єра зупинилася.

Після того, як я залишив морський флот, я став просто моряком. Роки в армії були досить вдалими, адже направили мене у житті і залучили до сфери медицини. Після того, як я залишив армію, то пішов до університету і отримав спеціальність бакалавра фармацевтики. Спершу практикував на приватних підприємствах, у шпиталі, а пізніше повернувся до армії, як фармацевт. 

На столі у кабінеті Уолтера чимало стікерів з українськими словами та дошка, списана найбільш уживаними висловами українською та англійською мовами.

Питаємо, як успіхи у вивченні «солов’їної».

– Я ледачий. І ще й у віці, і досить зайнятий письменницькою роботою. Мені це вивчення доволі важко дається.

• Повернемося до Вашої письменницької творчості. Ви зазначили, що у квітні опублікуєте свою другу книгу. Про що вона?

– Я практично впевнений, що її назва буде «Історія одного солдата», але, можливо, це буде «Українські шляхи». Ця книга також буде зібранням коротких історій. Перші дві історії про солдатів з АТО. Один із них дуже травмований, з ампутованою ногою і ви прочитаєте про те, як він звикає до життя, про його стосунки з родиною. Друга історія також про бійця, якого я назвав Миколою. Він повернувся з АТО і хоча фізично не ушкоджений, але душевно і психологічно дуже травмоманий: його сім’я розпадається, він починає пити, не може знайти роботу і вирішує завершити життя самогубством. Але дещо трапляється.

•  Очікуємо на хеппі-енд?

– Ну, вам доведеться прочитати, аби дізнатися. Ще одна історія в книзі про пенсіонера, і я ніби провів з ним інтерв’ю. І ще історія про шубу – це романтична історія, з елементами надприроднього. Також є дуже коротка політична історія. Як сказав мій перекладач, ця історія нагадує «Ферму тварин» Оруелла. Також є інша історія: коли я був в Ялті в 2011 році, я був на концерті, де різні виконавці виконували арію «Аве Марія». Тож ця коротка історія описує той концерт і мої відчуття.  Окрім цього, у книзі також буде близько 15 віршів. Один із цих віршів навіть був виконаний на концерті у Києві у грудні. Мій вірш поклали на музику і зіграли.  Це дуже приємно.

• Чи доводилось Вам з кимось консультуватися чи обговорювати проблеми солдатів з АТО, перш ніж розпочати роботу?

– Насправді, ні. Але я відвідував солдатів у шпиталі, бачив їх, до того ж читаю і дивлюсь чимало українських новинних сайтів та каналів. І я маю друзів, які були в АТО і є волонтерами.

Уолтер Скотт розповів, що обурений позицією світу про їх красномовне «занепокоєння» подіями в Україні адже ніякої реальної допомоги від цього немає. Він також хотів би відвідати зону АТО, щоб поспілкуватися з бійцями на передовій, але не отримав дозволу.

Уолтер Скотт показує нам ще один рукопис:

– Ось ще одна книга з моєї майбутньої трилогії. Наразі я повністю завершив першу книгу. Якщо ви знаєте Біблійську історію, коли Ісус народився, три мудреці прийшли та принесли йому дарунки: золото, ладан і миро. Але у Біблії ні слова не сказано про ці дари далі – вони ніби зникли. І я вирішив написати книги про їх долю. Завершив першу книгу про миро, розпочав працювати над другою про ладан, а третя книга описуватиме долю золота. Перша книга охоплює 30 років, друга – охоплює 600 років і у ній також торкнемося історії короля Артура та святого Грааля. А події третьої книги, про золото, – розгортаються протягом майже 2000 років і переважно братимуть місце в Україні. До речі, однією із важливих постатей у цій книзі буде Бандера.

• Скільки часу, в середньому, Ви витрачаєте на написання однієї книги?

– Все відносно. Я розпочав першу книгу в 2011, повертаючись до неї час від часу. Паралельно писав дещо інше. Наприклад, ось це ще одна моя книга, щодо якої я маю великі сподівання, – Уолтер Скотт показує черговий рукопис з назвою «Шевченко у прозі». – Я читав вірш Шевченка про трьох братів, у перекладі, звичайно. І я думав про те, що ці брати залишили свої родини у пошуках чогось, але чому? Чому вони залишили своїх батьків, сестер, дружин? У вірші про це не сказано. Тому я вирішив написати історію про це. Показав її деяким своїм знайомим і вони сказали, що це варто було б надрукувати. І власне вся ця книга – короткі історії, в основі яких – вірші Тараса Шевченка.

• Чи маєте Ви улюблений вірш Шевченка? (Зауважимо, що наша зустріч у день інтерв’ю розпочалася із покладання квітів до пам’ятника Кобзаря, на стінах у будинку Уолтера декілька портретів Тараса Григоровича, більше того – навіть на екрані комп’ютера також є зображення Шевченка)

– Насправді, не думаю. Але на його 200-й день народження, мене запросили прочитати вірш Шевченка англійською. І я прочитав “Мені однаково, чи буду…”. Цікаво, що пізніше того дня, міністр культури Євген Ніщук прочитав той самий вірш, який я читав вранці. Це було цікаво і приємно. Та я дуже сподіваюсь, що ця моя книга буде цікавою українцям. Усі, з ким я про неї говорив зазначали, що досі ніхто такого не робив. А мені було весело. І я ще чекаю на гарного перекладача, з яким міг би співпрацювати, перекладаючи цю книгу. Лише після цього ми зможемо надрукувати цю книгу. Однак, знайти перекладача насправді не так просто.

• Ви пишете і вірші, і прозу. Що для Вас особисто дається важче?

– Не знаю, насправді. Гадаю, проза важче, адже доводиться багато думати: тримати початок та кінець розповіді в голові і вести послідовно та логічно. З поезією цікавіше – я не думаю про те, що ось мені треба сісти і написати вірш про електричний стовп, наприклад. Я так не можу. Щось має трапитись та вразити мене. Це може бути що завгодно: подія, чи декілька прочитаних десь слів. У мене є мій улюблений вірш, у якому я не змінив жодного слова. Це досить незвично, адже найчастіше я сиджу і виправляю декілька разів, аби звучало краще.

А мій другий улюблений вірш, який буде у «Історії одного солдата», – про війну, з назвою «Пам’ятай того чоловіка». Цей вірш про нас, про солдата, про смерть, про пам’ять… Його написання зайняло у мене 6 місяців, перш ніж я був повністю задоволений. І він досить довгий – 5 сторінок. Також дав копію свого вірша другу, він композитор. Маю ідею написати музику, щоб поставити балет. Звичайно, це буде не класичний, як «Лебедине озеро», а сучасний  балет. Я вже це бачу і думаю має вийти гарно.

•  Чи сумуєте Ви за чимось «американським» в Україні?

– Я щойно дізнався, що у Вінниці є команда з американського футболу! Сподіваюсь, що зможу знайти час та відвідати їхню гру. У деяких аспектах Україні точно варто дивитися у бік Європи, однак не у всьому. Є жарт, який я люблю розповідати: «Мене запитали: “Що таке рай?” А я відповів, що рай – це американські зарплати, китайська їжа, британський будинок та українська дружина. А коли ж мене запитали про те, що таке пекло, я відповів, що це українська зарплата, китайський дім, британська їжа та американська дружина.»

• Разом з тим, що нашим можновладцям варто було б зробити, щоб привести Україну до процвітання?

– Тут стільки можна сказати про те, що потрібно Україні. Уся ця корупція та інші речі, які тривають протягом 25 років… Про це можна стільки говорити… Луценко говорить про те, що заарештували одного чи іншого, але ми ніколи не чуємо про дійсно «велику рибу». Те саме Аваков – просто перераховують купку людей, яких вони заарештували, але нічого серйозного. Кожен міністр кидає населенню ці крихти, але ж ми розумніші. До речі, в одній із моїх розповідей, та що про Миколу – солдата з АТО, який повернувся із психологічними проблемами, герой розмірковує про все це і про можливий наступний Майдан.

•  Чого, на Вашу думку, українці могли б навчити європейців чи американців?

– Наразі, найімовірніше, патріотизму, духу волонтерства. Волонтери – це фантастика! У перші роки війни без них українська армія не витримала б: бійці були би голодними, без одягу та амуніції. А все тому, що попередня влада все розікрала. Також українці можуть навчити Європу та Америку традиційним сімейним цінностям. Бачите, я іноді відвідую школи та спілкуюся з учнями. Часто говорю з ними про те, що є важливим в американському суспільстві і що, як на мене, має бути важливим тут. Але зараз в Америці діти припинили шанувати свої родини, вони ходять до шкіл та університетів, за їхнє навчання платять батьки, а діти подають на них до суду. Це ж божевілля! І я не бачу всього цього в Україні, що я спостерігаю – це традиційні сімейні цінності. Це те, що ми втратили в Америці.

На відео, яке нам показав Уолтер Скотт, він запропонував учням назвати зображених на картинках героїв і отримати за це символічний подарунок. Усі змогли назвати Мікі Мауса та Святослава Вакарчука. За ім’я третьої особистості Уолтер Скотт пропонував дати 100 гривень. Він показав учням фото Іллі Кочергіна – українського студента, який отримав золоту медаль на олімпіаді за власний проект з фізики. Його ім’я не назвав жоден із учнів. Завершив зустріч зі школярами Уолтер Скотт деякими словами: «Необхідно обрати один із двох шляхів: робити гарні речі чи ні. І ваш вибір впливатиме не лише на вас самих, а й на вашу країну. Тому завжди шануйте Бога, завжди шануйте себе, свою родину, і завжди шануйте Україну. Наполегливо навчайтеся і намагайтеся робити все найкраще, що можете. Розмовляйте українською мовою і трохи вивчайте англійську. І завжди пам’ятайте, що посміхатися – це нормально.»

Фото Дмитра Тищенка