Оновлено: 24 Серпня 2021, в 15:20
24 серпня святкуємо чи не найголовнішу подію в житті країни – День Незалежності України. Скориставшись нагодою, ми обрали 10 вінничан, з якими захотіли поспілкуватися про незалежність: як країни, так і свою особисту.
Своїми думками поділилися Катерина Калитко, Юрій Легун, Олена Павлова, Ігор Матковський, Людмила Нецкіна, Євген Хомин, Олександра Венславовська, Юрій Степанець, Ігор Гемба і Тетяна Хитра-Власюк.
Ми запитали про їхні особисті відчуття і “стосунки” з незалежністю України. Про те, що може поставити під загрозу, чи навпаки – дозволити відчувати себе більш незалежно? А з відповідей дізналися про самоідентифікацію, ранок після шкільного випускного, перший синьо-жовтий прапор у Вінниці, перехід на українську і допит в СБУ, про російсько-українську війну, Тризуб із виделки та навіть “Ледащицю” Марка Вовчка. І все це – про Незалежність.
Катерина Калитко
Українська поетка, перекладачка і письменниця.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежною? Що це поняття означає особисто для вас?
– Незалежність завжди була для мене підставовою категорією, навколо якої будується життя. Самістю і цілісністю. Насамперед це виховання, заслуга моїх батьків, яким вистачало сил іти проти системи. Але й велика внутрішня потреба, яка проростала навіть крізь темні дев’яності – часи, які досконало прокачувалися комплекси, різні форми залежностей та безсилля.
– Досі в деталях пам’ятаю ранок після шкільного випускного: я йду містом додому після зустрічі світанку над Бугом, і мені просто зносить дах від усвідомлення, що я нарешті вийшла з концтабору, де мені пробували зламати хребта. Тепер я нарешті належу собі, сама роблю кожен свій вибір і відповідаю за нього перед собою. Потім був вступ до Могилянки й розуміння: виявляється, є ще багато таких самих, як я. Це не я дивна і свавільна, це посто середовище, в якому доводилося жити доти, дуже хворе.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Є чинники, які цілком реально можуть поставити під загрозу незалежність людини з моїм складом характеру. Це й політичний режим, який нищить базові права людини й громадянина, і епізодичний “православний талібан”, який обмежує самовираження й загалом загрожує адекватності, і боягузлива, конформістська спільнота з майже повною неможливістю спільної мови, і банальна людська глухота й підлість. Всі ці речі періодично майорять на обрії, погрожуючи максимально ускладнити для мене перебування у власному просторі. На щастя, у мене міцний внутрішній стрижень і невитравний дух суперечності: коли мене до чогось змушують силоміць, я гарантовано зроблю навпаки. Тому запалу на битву зі згаданими вище демонами наразі вистачає. І в мене є кілька дуже крутих союзників. Цього достатньо, щоб перевернути світ і не поступитися своєю правдою.
– Що для вас означає Незалежність країни?
– Поза політологічними визначеннями цілісності у державних кордонах та суверенності влади на території, є глибинний, людський вимір незалежності, яким ми живимо свою країну. Моя особиста незалежність формувалася й міцніла разом із незалежністю моєї країни, тому для мене це просто повітря, яким дихаю. У 1991 році відбулося ВІДНОВЛЕННЯ незалежності України після радянської окупації, я завжди акцентую на цьому – а отже, відчуваю тих невидимих, хто стоїть за спиною, хто воював за УНР і та інші спроби державності. І рідну кров, яка привела мене саме туди, де я зараз є. А ще завжди повторюю собі, що ми тут і зараз будуємо незалежний державний проект на кілька століть вперед, тому зі мною спина до спини стоять готові розділити цю радість і відповідальність однодумці. І всі полеглі вже тепер – теж.
– Я ставлю знак рівняння між незалежністю України і власною особистістю. Окремо бути – неможливо. Коли за кордоном кажу, що я з України, мені щоразу перехоплює подих. Це величезна любов, яка не минає.
Юрій Легун
Директор Державного архіву Вінницької області, фаховий історик.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежним? Що це поняття означає особисто для вас?
– Я вважаю, що абсолютної незалежності бути не може. Людина – тварина соціальна, і приклад Мауглі яскраво це доводить. Відповідно, коли ми перебуваємо в соціумі, повинні зважати на інтереси, потреби та бажання інших. Тому, мабуть, абсолютно незалежними ми стаємо лише в момент смерті. А до того ми трішки від чогось і від когось залежимо.
– Що саме чи які обставини дозволили б вам відчувати себе більш незалежним?
– Образ чиновника-керівника накладає на будь-яку людину певні обмеження. Я не можу, наприклад, у Фейсбуці “ляпати” усе, що думаю. Мушу пам’ятати, що я – не просто я, а керівник, що за мною стоять люди, стоїть установа… І це нормально. Відносно наукової діяльності, тут я вже значно вільніший: що хочу, то творю майже все своє наукове життя. Мабуть, це і є та сфера, де я відчуваю себе незалежним, де мені майже ніхто не може виставити якихось обмежень.
– Та головна обставина, яка визначає рівень незалежності людини – це те, що відбувається у її голові. Ми вільні настільки, наскільки можемо собі це дозволити.
– Що для вас означає Незалежність країни?
– Це питання, мабуть, одне з найважливіших у житті. Хоча б через те, що я був свідком й певним чином учасником цього процесу. Я не можу чітко пригадати саме день проголошення Незалежності, але пам’ятаю загалом свій стан десь протягом року. Це було і піднесення, і усвідомлення, що відбувається щось дуже важливе, і радість та сподівання на щось краще.
– Я тоді був студентом Вінницького педінституту, і ми були активні у політичному житті. Всі ці мітинги, перший “Народний фронт України за перебудову”, який у Вінниці створили раніше, ніж у Києві… І боролися за перемогу свого кандидата до Верховної Ради, який пізніше голосував за Незалежність України.
– Нашого декана тоді постійно викликали в ректорат і сварили за дії та вчинки студентів факультету. А Дровозюк Степан Іванович (зараз він ректор “Вінницької академії неперервної освіти”) на нас цей тиск не передавав, захищав своїх студентів. І якось ректор вже сам прийшов наводити порядок. Зайшов в аудиторію і почав: “Що ви собі дозволяєте?”, “Це що таке?”, “Що за демократію розвели?”. А нас багато – почали гудіти. Він психанув, вибіг і каже: “Я на цей істфак більше… ноги моєї тут не буде”. І такі моменти були.
– Тому якось відчувалося, що нас підхопила хвиля і кудись всіх несе. Це був процес, може зо два роки загалом, з якого всі запам’ятали найважливіші моменти. Мені, можливо, більше врізався в пам’ять момент з ДКНС (самопроголошений орган влади, який створили у серпні 1991 року, щоб усунути від влади Горбачова і зберегти СРСР – авт), коли прийшло відчуття небезпеки і усвідомлення, що терези захиталися. І ось ці всілякі думки: опір, збройний, тікати… – те, що ми у 2014-му році відчули, тоді це вперше прийшло. Але, слава богу, за кілька днів все закінчилося і навпаки – якраз підштовхнуло до розвалу Союзу і Незалежності України. І це вже сприймалося як свято, як радість. Коли перший синьо-жовтий прапор побачив, коли його підняли перед міською радою, це вже було наше.
– Ну а 1990-й рік, наш козацький похід чого вартий – організувати і піти на конях до Нікополя, на святкування 500-річчя козацтва. Було неймовірно тяжко, але це пригода на все життя. Ці всі моменти й були складовими моєї боротьби за створення незалежної держави. Змінювалося все, змінювалося суспільство, і ми так само змінювалися.
– А якщо хтось запитає, чи отримав ти чого прагнув, то відповім, що життя – це процес, у якому абсолютних досягнень немає. Отримуємо проміжковий результат і йдемо далі. Ми зобов’язані пройти свій шлях формування нації: ті біблійні 40 років, які єврейський народ йшов до свободи, для нас ще не минули. Але впевнений, що ми його пройдемо.
Олена Павлова
Ідейна натхненниця соціального ресторану “Коцюбинський 220”, засновниця та керівниця ГО “Клуб подільської кухні”.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежною? Що це поняття означає особисто для вас?
– Мабуть, це сталося у той день, коли я отримала свою першу стипендію. Вона була підвищеною і стала суттєвим додатком до нашого скромного сімейного бюджету. Це була фінансова незалежність. Вдруге це була моральна незалежність, коли я поставила намет перед міськвиконкомом – на знак протесту проти припинення фінансування програми молодіжного будівництва. Це був, мабуть, 2005 рік. Я стояла в черзі і на той час вже залишилася вдовою з трьома дітьми на руках.
– Ми тоді були по всіх телеканалах, тому що людина, яка працює у приміщенні виконкому (я не була державним службовцем), раптом ставить намет перед своєю роботою. Потім вже стояло три чи чотири, і на скільки знаю, тільки я не добилася свого власного житла. Але тоді я зрозуміла, що стала незалежною від того, що про мене думають, як це оцінять мої колеги, і як це буде по відношенню до системи.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Мабуть, лише моя особиста оцінка того, що відбувається. Колись велике враження на мене справило оповідання “Ледащиця” Марко Вовчок. Це про кріпачку, яку всі вважали дуже ледачою. Вона робила все, лиш би не ходити на ту панщину. І коли закохалася в вільного, було так: або її мали відпустити на волю, або він мав піти в кріпаки. І вона була вже настільки поперек горла тій пані, що її відпустили. І після цього, вже на своїй власній землі, цій “ледащиці” не було рівних як господині.
– І от я тоді зрозуміла, що схожа на головну героїню. Я можу включитися в систему і бути бігуном на короткі дистанції, але коли розумію, що система наступає мені на горло, я просто виходжу з неї. Бо я або розвалюся сама, або розвалю систему. Та на щастя, зараз системи перестають бути функціонально доречні, і починається час організмів: коли людей не ламають під себе, а намагаються використовувати їхні потенціали.
– Що для вас означає Незалежність країни?
– Ми, українці, така нація, представники якої часто обирали смерть, але не неволю. Наша незалежність дорого коштувала багатьом. Тому ми можемо втратити життя, але не незалежність.
– Пам’ятаю, як бабуся дивилася трансляцію по телебаченню, на якій Верховна Рада, тоді ще СРСР, прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона плакала і казала, що тепер може спокійно померти, бо дожила до цих часів. І кожного разу я згадую цей день як найсильнішу емоцію, що пов’язана з незалежністю країни.
– Незалежною може стати тільки та людина, яка розуміє, що зміни починаються власне з неї. Так само й країна. Коли ти “рулиш” в той напрямок, який обрав, коли готовий відстоювати свої права на життя, якого хочеш, тоді починається ця незалежність. Вона завжди з битими колінами, вона завжди з битим лобом, але вона завжди цінується.
Ігор Матковський
Лікар-інфекціоніст, директор “Клінічного Центру інфекційних хвороб”.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежним? Що це поняття означає особисто для вас?
– Професіонали в будь-якій сфері набагато вільніші у своїх діях і висловлюваннях. Тому незалежність для мене – це те, що я хороший фахівець у своїй спеціальності. Крім того, я вже не один десяток років одночасно працюю не на одній роботі, і, звичайно, це мені дозволяє заробляти трохи більше. Це незалежність фінансова.
– Але от якась тяга до свободи, до волі, до незалежності, вона в мене була завжди. Мені завжди доводилось або когось захищати, або відстоювати свої права… За часів Радянського Союзу мене навіть хотіли виключити з комсомольської організації за таку поведінку.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Моє внутрішнє відчуття вже ніщо. Але вплинути на цю незалежність, мені здається, може тільки один єдиний фактор – якщо, не дай боже, росіяни з війною опиняться в центрі Вінниці. Все інше на мене вже вплинути не може. Ні на мою фінансову незалежність, ні на моє усвідомлення, ні на мою мову (Ігор Матковський почав розмовляти українською у 2010 році, після того, як дізнався, що на президентських виборах переміг Віктор Янукович – авт).
– Що для вас означає Незалежність країни?
– Я свідомо проголосував за незалежність України в 91-му році. Яке тоді було піднесення! Ми всього не розуміли навіть, але ось це слово “незалежна, моя держава” напевно й дало тоді такий шалений результат (що більше 90% проголосували “за”).
– Але згадую 2002 рік – Україна навіть тоді була настільки совєтська, це просто катастрофа. Це було моє перше стажування у США, і три дні перед поїздкою з нами проводили психологічну підготовку, щоб не відбулося на кшталт культурного чи психологічного шоку. Тому що це абсолютно різні світи були: Совєтський Союз і Сполучені Штати. Хоча 2002 рік – це вже була Україна. Скажу навіть більше: після повернення мене викликали в СБУ і в гарних традиціях Совєтського Союзу розпитували: а що там, а як, і чому.
– Але я ще у 2000 році побачив, що світ може бути зовсім інакшим: вільним, незалежним, і таким, де людина знаходиться на головному місті. Це вже мені фактично 33 роки було, коли вперше поїхав на стажування за кордон – у Польщу.
– І другий подих цієї незалежності звичайно ми відчули у наступні п’ять років (після Революції Гідності – авт), коли більше повернулись до України. Причому обличчям. Бо якщо говорити про те, що таке незалежність, то звичайно це незалежність національно ідентична. Здавалося б такі речі, але своя мова, своя церква у своїй країні, свої люди… Це не означає, що якщо своє, то перебуває в якійсь шкарлупині – ні. Ми готові спілкуватися з усім світом, але своєю державою.
– Але зараз таке відчуття, що нас сприймають як несерйозну країну. Немає відчуття представлення моєї держави як повністю незалежної у світі. Дуже велика кількість людей там нагорі, мені здається, навіть не усвідомлюють, що керують країною. Навіть іноді не можна зрозуміти, що вони хочуть зробити, і який ми очікуємо від їхніх дій кінцевий результат. Ось це мене дуже хвилює.
– І ще два таких ключових актори, які впливають сьогодні на незалежність України, це агресія Росії, і на превеликий жаль, фінансова недостатність. Тому що, рівень життя б’є по великій кількості українців, робить людей залежними фінансово.
Людмила Нецкіна
Голова правління ГО “Гармонія”.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежною? Що це поняття означає особисто для вас?
– Якщо може хтось згадує про незалежність раз в рік, або коли переїжджає від батьків, то для мене це питання кожного дня, оскільки пересуваюсь на візку. Для мене незалежність – це коли я можу прокинутися і поїхати в якесь кафе, піти прогуляти, куди я хочу, а не дивитися, куди мені можна. Можливість заїхати в громадський транспорт – це незалежність, зайти в якийсь магазин, який є доступним, – теж незалежність.
– Що саме чи які обставини дозволили б вам відчувати себе незалежною?
– Я не відчуваю своєї інвалідності і якоїсь залежності, поки не стикаюся з першим бар’єром. Я сама їжджу за кермом, а тут прийшла і не можу елементарно купити води. І ці зовнішні бар’єри переростають у внутрішні: я вже можу не хотіти кудись іти, бо розумію, що там мені буде незручно. Це надломлює.
– Те, що залежить від міста, тут багато робиться, а бізнес шукає можливості ухилитися. От нещодавно я була на аудиті, і там пандус 1 до 5 (при нормі 1 до 12). І мені кажуть: “Можливо, у вас в організації є якийсь фонд? Ми б вам щось заплатили туди, а ви дайте довідку, що ми доступні”. От якщо представники бізнесу будуть розуміти, що люди з інвалідністю так само можуть приносити ті ж гроші, і одразу робитимуть всі свої заклади нормальними, то тоді буде набагато простіше.
– Що для вас означає Незалежність країни?
– Я народилася ще в Радянському Союзі на території Російської Федерації, і якраз пішла в школу, коли Україна стала незалежною. Але в оточенні, наприклад, старших людей (бабуся, дідусь) Радянський Союз був за щастя. Я не розуміла тоді ще різниці. А от в середній школі, коли почала вивчати історію України, всесвітню історію, я вже зрозуміла, що Україна була давним-давно, ще до того Радянського Союзу. І більше вже – коли пішла вчитися на історичний факультет.
– Україна є, була і буде, незалежно від якихось зовнішніх обставин, посягань на нашу цілісність і на наш суверенітет. І насправді за 30 років ми досягли досить багато. Я завжди провожу аналогії по Вінниці: наскільки якісь послуги стають ближче до людей, наскільки можливостей стає більше: навчання, роботи, подорожей тих самих. Що ми маємо безвіз з ЄС – це теж вважаю великим досягненням. Я розумію, що не всі міста так розвиваються, але все ж. Україна в правильному напрямку працює.
Євген Хомин
Гравець команди “Вінницькі Вовки”, президент обласної федерації американського футболу.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежним? Що це поняття означає особисто для вас?
Мабуть, в першу чергу це фінансова незалежність (якби не було банально). Це можливість просто робити те, що ти хочеш. Не бути прив’язаним до якогось місця, до якоїсь роботи, до графіка відпусток. Це відчуття в мене є, адже я за своєю роботою фрілансер. Коли потрібно, ми можемо з сім’єю поїхати на море, коли потрібно можу займатися футболом, коли треба – поїду до мами, чи на природу. І це поняття незалежності для мене більше як синонім свободи.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Я впевнений, що зі своїм складом розуму і підходами, завжди знайду роботу. Тому, мабуть, під загрозу може поставити необхідність змінити місце проживання. Не бажання, а саме необхідність. Хоча і можливість є, і робота дозволяє, але я дуже люблю Вінницю, і мені не хочеться звідси їхати.
– А моментом, на початку війни у 2014 році, ось це відчуття свободи й незалежності просто зникало. Коли ти розумієш, що не сам один вирішуєш свою долю, а є купа чинників, які впливають як на твою незалежність і свободу, так і твоєї країни.
– Що для вас означає “Незалежність країни”?
– Я згадав, коли в принципі усвідомив, що ми живемо в якійсь країні. Я був малим, ми в бабусі пасли корів, і один хлопець взяв виделку, відламав зубчик і каже: “Це – тризуб”. А я малий ще, в садочок ходив, питаю: “А що таке тризуб?” – “Герб України”. І якраз тоді прийшло це усвідомлення, що ми живемо в якійсь окремій країні. Це десь 93-й – 94-й рік був. Пізніше я зрозумів, що Україна це не просто про якийсь один народ – є ще татари. І десь ближче до старшої школи, на уроках історії вже почав не просто слухати, а співпереживати, розуміти важливість цього всього.
– Від батьків не було ніякого спілкування на цю тему. Можливо, не до того було в ті часи (тому що важко жилось), а може й через ментальність ось цю “совкову”. Наприклад, до кінця батькових днів у нас із ним були постійні дискусії про незалежність: про те, як добре було при “Совку”, і як не дуже добре зараз. Він не не любив Україну, він не був запеклим комунякою – він просто ностальгував за своєю молодістю. Але разом з тим він постійно згадував, як жахливо йому жилося в дитинстві.
– Наприклад, його батько йшов у колгосп за 300 грамів зерна в день, це якщо той трудодень йому ще давали. І на моє запитання: “Ну ти як думаєш: це нормально взагалі, що людина вкалує цілий день, і їй дають 300 грамів зерна, а в нього – дружина і четверо дітей”. – “Ну такі часи були…”. Це не часи… Тобі не дозволялося займатися своїм господарством, інакше в Сибір якийсь зашлють. Це не те що утиск, в тебе взагалі прав немає. Добре, що життя хоч не забрали. І за цим скучати?…
– Мабуть, для того, щоб ось цього й не було, ми своїх дітей вчимо думати, пояснюємо, що справедливо, що не справедливо. Щоб вони розуміли, де їхнє місце в цьому світі, в якій країні ми живемо… В нас якось тоді такого не було.
– І після 2014 року, мені здається, стало зрозуміло, хто дійсно хоче бути в цій країні і хоче її незалежності, а хто – ні. Ми якось всі її рухаємо, і як там – “На зло ворогам”, але робимо її кращою. Тому для мене незалежність України дуже важлива.
Олександра Венславовська
Культурна менеджерка, голова НГО “PLAI”.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежною? Що це поняття означає особисто для вас?
– Я вперше відчула себе незалежною, мабуть, коли у 18 років сама вирішила поїхати в Україну на навчання. Адже народилася і виросла у Молдові. Це для мене було як закинути себе в абсолютно інший контекст і спробувати там вижити.
– Незалежність – це можливість робити вибір. Бо часто ми думаємо, що робимо його, а насправді йдемо на поводу в того, що нам пропонують. І вибір – це, напевно, коли ти й сам щось пропонуєш. Це супер складно, але якщо проходиш цей шлях, ти отримуєш ось цю свободу.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Втратити незалежність можна тоді, коли ти втрачаєш можливість рухатися своїм шляхом. Коли створюються умови, за яких ти не можеш робити те, що ти хочеш, що ти любиш робити, що тебе надихає. Це може бути й будь-який зовнішній фактор. Втручання іншої країни, наприклад – це ж все тут і зараз. Ти залежний ще від ресурсів, однозначно (гроші – авт). Але загалом тільки ти вирішуєш: бути тобі незалежним, чи не бути, і що таке твоя незалежність особиста.
– Що для вас означає “Незалежність країни”?
– Скільки тут живу, дуже добре розумію, що незалежність України полягає якраз в ідентичності. Коли я приїхала в Україну, у 2004 році, це був “помаранчевий” Львів. На той момент я супер іноземка була. І в мене було відчуття: чи маю я право брати участь в цій революції взагалі, чи можу я щось промовляти від себе… Хоча й все життя мріяла жити в Україні, і в мене взагалі українське коріння.
– З того моменту я пройшла певний шлях самоідентифікації: як людини, яка живе на цій землі, любить її, і хоче для неї щось робити. І мати право на це. Бо мама колись говорила, що в Україні ми не українці, а в Молдові не молдовани. Це правда, та якщо все побудувати на любові до цієї країни, до того, що ти робиш, і тих цілей, до яких ти рухаєшся, то виходить, що ти незалежний від цієї штуки. Українець ти в Україні, чи не українець… – ти маєш вибір робити щось для цієї країни. Але це не поняття одного дня.
– Наприклад, щоб займатися просуванням культури у Вінниці, щоб могти просувати цілі фестивалі і стати незалежним від того, маєш ти право, чи не маєш, я, спочатку мала бути менеджером “Очеретяного кота”. Я мала пройти певний шлях.
– Цього року ми святкуємо 30 років Незалежності, і це теж певний шлях. Якщо брати тільки цей відрізок, від Революції Гідності, це вибух всього: вибух моди української, моди на українське, культури української. Відбувся такий культурний переворот (здається, культурний навіть більше, ніж політичний). І він дав поштовх тому, що ми почали себе самоідентифікувати – відчувати себе як українці, не копіювати, а створювати своє і пропонувати це. Скільки людей почали переходити на українську мову… І якщо ми це вже помітили, то явно, що для цього був фундамент, який створився до 14-го року, і ці процеси набрали обертів.
– Бо незалежність – це коли країна отримала просто свої межі. Це як побудувати свій дім. Але потім же ж треба це все обставити: повісити картину, пофарбувати вікно, постелити килим…, і для цього потрібен час.
Ігор Гемба
Ветеран російсько-української війни, керівник філії “Ветеран Хабу” у Вінниці.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежним? Що це поняття означає особисто для вас?
– Внутрішня незалежність – це як можливість до дій, можливість реалізації, до створення себе як особистості. Це життя не під чиєюсь вказівкою і натисками, адже незалежність – це можливість вибору. Це завжди було присутнє в мені, і саме це відчуття якраз включило мене в історію Майдану і далі – до війни.
– Після війни це відчуття навіть посилилося. Його сьогодні стало більше присутньо, мабуть, і в суспільстві. Адже за останні сім років дуже багато з’явилося ініціатив, груп… Люди відчули в собі потужність і силу говорити про проблеми, намагатися їх вирішувати, критикувати владу… Це теж є незалежність: можливість говорити про проблеми, і не боятися, що з тобою щось трапиться.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Якщо брати від подій Майдану, то це закон 16 січня про масові зібрання – один із найбільш жорстких, який планували ввести. А сьогодні в мене точка хвилювання – це те, що досі війна не завершена. Є просто загальна фраза, що ми хочемо її завершити, але немає пояснення, яким чином. Чи мирним шляхом, чи визволенням окупованих територій, чи наданням статусів… Тези постійно змінюються, і виникає занепокоєння, що це знов може вплинути і на мою незалежність, і на незалежність країни.
– Що для вас означає Незалежність країни?
– В державному форматі – це будування умов для свого населення (від економічного рівня до соціального) і створення можливостей. Тому що країна не може існувати без своїх громадян і творитись без них. Але це спільний процес. Кожен з нас на нього впливає своєю діяльністю і своїм життям: від буденного (наприклад, сортування сміття) до глобальних тем – політичної волі, обрання рішень і демократичного розвитку країни.
– Ще в студентські роки деякі друзі, знайомі говорили про те, що тут не збудуєш себе, що потрібно їхати за кордон. І тоді я просто говорив, що нікуди не планую їхати. Але в часи Майдану, і вже на війні у мене сформувалась цінність самого значення “громадянина” і своєї ролі в державі. Не можна бути просто мешканцем, який має тут прописку. Це безпосередньо має бути твоя участь, твоя діяльність в житті країни.
– Коли побили студентів, я прийшов з посилом “what the fuck”, що відбувається, це не окей. Я побачив, що цієї демократії, незалежності намагаються позбавити мене і мою країну. І якраз за це я боровся – щоб її не позбавили.
– І незалежність – це не перебувати під впливом зовнішніх країн, а конкретно – Росії.
От в мене є хвилювання, що саме це може вплинути на нашу незалежність. Від того, що може піти окупація територій далі (продовження і поглиблення війни), до того, що ми можемо потрапити під їхній ковпак впливу (переговори про співпрацю чи партнерство з країною-агресором).
Юрій Степанець
Ініціатор проєкту “VERETA”, голова ГО “Наше Поділля”.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежним? Що це поняття означає особисто для вас?
– Це досить філософське поняття… Для мене незалежність означає нести відповідальність за свої дії. До своєї особистої незалежності я йшов у кілька етапів. Спочатку це незалежність у діях, потім – сяка-така фінансова незалежність. І нарешті, коли я переїхав в окреме житло, то незалежність відчулася повною мірою.
– Що може поставити під загрозу вашу особисту незалежність?
– Думаю, це буде тоді, коли хтось інший за мене буде приймати рішення і нести за ці рішення відповідальність. Знаю, що багато наших співгромадян сумують за часом, коли хтось інший (умовна партія чи місцеві чиновники) вирішував, що вони будуть робити, коли та в якому об’ємі. Думаю, що за таких умов складно відчувати незалежність.
– Дякувати Богу, що ми живемо в час та в країні, де можемо обирати професію, роботу, їжу, релігію і так далі. Можемо бути соціально активними або ж навпаки.
– До слова, відчуття незалежності значною мірою залежить також від загального рівня культури в суспільстві, а також дії правил та невідворотності покарання за порушення цих правил. Тут нашому суспільству ще є, куди рости. Але й шлях, який ми вже пройшли, досить значний.
– Що для вас означає Незалежність країни?
– Незалежність країни – це моя можливість бути громадянином України – країни з великою історією, великими можливостями, великими співгромадянами та, сподіваюсь, великим майбутнім. Якби Україна не була незалежною, то ми б були громадянами якоїсь іншої країни… Добре, якби це була якась благополучна західна демократія, але могло б бути гірше – якась тиранія, як в сусідніх Росії чи Білорусі. Так що, на щастя, живу в незалежній Україні й радію з цього.
– Раніше, коли закінчував школу і на перших курсах університету, трохи шкодував, що був замалим, коли творилась історія і повстала незалежна Україна. Було якесь відчуття, ніби щось важливе пропустив. Тож, коли відбулась спочатку Помаранчева революція, а потім Революція Гідності, намагався допомогти, чим міг. В найбільш важливі моменти згадував розповіді своїх знайомих, які були свідками падіння Берлінської стіни. Думаю, що події в Україні для майбутнього Східної Європи були не менш важливими. І я радий, що міг допомогти країні, коли в неї були непрості часи.
– Мені подобається відчуття, коли настає День Незалежності – це ніби ще один День Народження в році. Відчувається щось святкове в повітрі, і що це свято й моє теж. Мені можуть не подобатись політики, їхні підходи до святкування, витрачання моїх податків на якісь безглузді речі… Але я завжди маю вибір – можу провести цей день з друзями, або в подорожі, або зробити щось посильне для країни в цей день. Щоб я не робив – цей день точно кожного року особливий і святковий.
– А ще в цей день друзі та колеги з інших країн надсилають привітання з Днем Незалежності. І ці привітання не адресовані ні Президенту, ні Голові Уряду, ні голові ОДА – вони адресовані мені та сотням таких же звичайних громадян. Для наших закордонних колег і друзів, Україна – це люди, які співпрацюють, дружать, планують та здійснюють плани… – тобто, ми. І те, якими ми будемо, так і будуть сприймати нашу країну.
Тетяна Хитра-Власюк
Військова волонтерка.
– Коли ви відчули себе по-справжньому незалежною? Що це поняття означає особисто для вас?
– Мені здається, що моє життя розділилось на дві частини: до війни і зараз.
До війни були зовсім інші інтереси, проблеми, стиль життя, а зараз то все не має значення, бо практично весь свій час я витрачаю на допомогу захисникам. Я дуже мрію, що колись ми повернемо наші землі, піднімемо прапор над Донецьком, Луганськом та Кримом. Переможемо не лише на фронті, але й у тилу. Створимо країну, в якій захоче жити кожен, в якій не будуть саджати невинних, в якій поліція не буде бити невинних. Країну, в якій кожен зможе працювати та отримувати достойне життя.
– Не знаю, можливо це і є справжня незалежність?
– Що саме чи які обставини дозволили б вам відчувати себе незалежною?
– Бути незалежною – це не залежати від обставини, на які не можеш вплинути. І тут питання не у фінансах, знаннях чи т.п. Тут має бути внутрішнє відчуття. На жаль, зараз це неможливо, бо кожного дня йде боротьба за країну, і поки ми не переможемо, ніякої незалежності не може бути. Я прошу у Бога лише про одне: щоб я ніколи не дожила до часу, щоб по Вінниці бігали колаборанти, і моя племінниця не чула звуки вибухів чи звук пролітаючої кулі, і не шукала, в якому підвалі краще сховатись.
– Що для вас означає Незалежність країни?
Зараз я точно знаю, що шлях до нашої незалежності розпочався не у 1991 році, а з 2013-го – з Майдану, з “Пливе кача” і безкінечного потоку сліз. З Українського Криму, Українського ДАПу, з наших Захисників, які йшли захищати свою націю в тому, що було вдома. З гуртування всіх і кожного, коли ти розумієш: “Зараз гартується нація!”. Коли ми знаємо цінність кожного сантиметра своєї землі. Коли ми знаємо, що таке боротись за власне виживання. І коли СРСР це більше не ковбаса по 2,20, а Гулаг.
– Тому незалежність – це змога вільно спілкуватись в Україні українською мовою і не ховати свій прапор під ліжком, боячись, що за нього можуть просто вбити. Я знаю, що для більшості це прозвучить жахливо, окрім тих, хто восьмий рік живе боротьбою заради існування України. Це гордість за усі здобутки країни та впевнений рух до подальшого розвитку.
– Мені б дуже хотілось, щоб зараз, у свято Незалежності, ми святкували і дякували кожному, хто загинув за нас. Кожній родині, яка залишилась без батька, матері, сина чи дочки. Кожному, хто працює на Перемогу. Бо це свято не про феєрверк чи шашлик і мангал, воно – про кров і боротьбу нації за її свободу!
– Ми маємо пройти ще дуже довгий шлях становлення нашої держави, і саме МИ маємо зробити її такою, щоб наші діти пишались.
Фото Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.