Команди Музею Голодомору та медіа-проекту “Ukraїner” здійснили експедицію до 9 областей України, щоб записати свідчення очевидців Голодомору. Однією з їхніх героїнь стала Ксенія Корольчук-Катічева – онука і донька розкуркулених з Вінниччини.
В рамках спільного проєкту “Радіо свобода” опублікувало її історію. У ній Ксенія Катічева (у дівоцтві Корольчук) розповіла, що народилася 30 січня 1930 року у селі Байківка Калинівського району. Її батьки – Микола і Настя Корольчуки – мали ще двох синів-близнюків, і на момент, коли почалося розкуркулення, усім трьом дітям не було й трьох років.
За спогадами пані Ксенії, до цього її сім’я тяжко працювала, але не бідувала. Наприклад, дід Іван Корольчук мав два бички, корову і двох коней, трохи поля і великий садок.
– Він дуже працьовитий був… Дід сливки, груші і яблука сушив, а потім возив на базар продавав, то не бідували. Так люди йому кажуть: “Іван, постав уже собі хату. Доки будеш у тій старій хаті сидіти?” Добре, поставив дід хату, здорову, гарну, нову, але пожити у ній встиг тільки три роки. Прийшли совєти і назвали його куркулем, – розповіла Ксенія Корольчук-Катічева.
Розкуркулення і висилка до Сибіру
– Прибігла одна з контори і сказала, що до нас підводи ідуть – будуть усе забирати. А мати моя якраз сиділа на ослінчику і дитя котресь годувала груддю… Та схопилася і тільки встигла зі скрині кілька спідниць витягти і на піч кинути. Аж тут ті комсомольці в хату, цілою бандою, і давай все забирати. Навіть шмаття, яке моя мати не встигла випрати. А один на піч поліз, а мати плаче: “Не руш, – каже. – Не бери, то на пелюшки. В що ж я дітей буду замотувати?!”. Забрали і те, – згадує пані Ксенія.
Пані Ксенія розповіла, що тоді у них забрали геть усе, навіть сукно на піджаки невістці й доньці, яке її дід купив на гроші з зерна, і заховав у соломі. А на додачу їм розвалили хліви та нову хату.
– Я пам’ятаю, що стала на ослінчик, вчепилася за підвіконник і дивлюся у вікно, а там черепиця з даху на землю летить – вони повилазили та дах розкидають. Оце я, як зараз, пам’ятаю… – розповіла Ксенія Корольчук-Катічева. – От і залишилася мама у чому була і ми малі.
Після цього її діда Івана Корольчука і батька Миколу Корольчука вислали у Сибір. Тільки батька, зі слів пані Ксенії, туди не довезли – він дорогою помер.
– Поїхала моя мама до прокурора у Вінницю. Там така черга була до того прокурора, що мама під дверима два дні сиділа, і спала там, аж поки потрапила до нього. […] От її там послухали і сказали, що її теж треба на Сибір відправити, і разом з дітьми. Але люди в селі кажуть: “Що ж вона винна? Вона прийшла за невістку із Писарівки. Що ж вона винна, ця мати, що хочете вислати на цей Сибір?”. То оставили її, – поділилася Ксенія Корольчук-Катічева.
На фото Ксенія Корольчук-Катічева зі світлиною розкуркуленого діда.
Голодомор
Після цього вони з мамою і двома братиками поселилися у старій недоваленій хаті тих людей, яких теж вивезли на Сибір. Зі спогадів жінки, її мати впросила, щоб їм ще корову віддали, але сама так опухла з голоду, що не могла ту корову сама доїти. Пані Ксенія розповіла, що поруч з ними жила жінка яка ту корову доїла, своїх доньок годувала, а їм – вже що лишалося.
– А мати наша що ж зробить, як вона пухла лежить. І братик мій Антось помер… До ниньки так мені шкода, лучче б я вмерла, а він хай був би жив! Я йому у кварту води додам чарочку молочка і даю пити. А він просить: “Дайте мені стаканчик біленького молочка. Я багато не хочу. Дайте мені стаканчик біленького молока!”. А я йому: “Пий, ондо дала тобі”. А він лежить на голому тапчанчику – нічого під ним немає застеленого, ні подушки немає, ні одіялка, бо ж все забрали – отако ручки поклав, як ниньки бачу, – так і померла ця дитина. Три роки хлопчику було! Мій братик! Ох… – поділилася жінка.
Сама ж Ксенія Корольчук-Катічева каже, що вижила, бо якраз достигли черешні, падали покльовані птахами на землю, то вона їх збирала і їла.
– Мама казала, що у мене такий живіт був твердий, як камінь, і така була мала, а на лице – немов бабця стара. Мені так все боліло… Але вижили якось… Мати пішла в колгосп, а що мала робити. А я по людях дітей бавила за кружку молока чи кусник хліба. Я жодної дитинки не обідила, їх годувала, а сама крихти в рот не брала…
– А потім знову голодовка – у 47-му. Були б померли, але я на полі мерзлу барабольку знайшла… Я така голодна була, що вже нічого не боялася – йшла кудись і вдень і у ніч, щоб щось знайти. Я знайшла той кагат… притягнула скільки змогла у торбі додому. То ми її ту картопельку терли, окропом заливали і так їли гаряченьке. Таке було… – розповіла пані Ксенія.
Свідчення Ксенії Корольчук-Катічевої з Вінниччини записала Ольга Вигодованець, заступниця завідувача екскурсійно-освітнього відділу Національного музею Голодомору-геноциду. Це відбулося в рамках проєкту “Голодомор: мозаїка історії”, під час якого команди Музею Голодомору та “Ukraїner” здійснили експедицію до 9 областей України. Там вони записали 120 історій свідків Голодомору, поспілкувалися із 50 краєзнавцями та відкрили 66 місць масового поховання жертв штучного голоду-геноциду. Проєкт реалізований за підтримки Українського культурного фонду.
Фото Валентина Кузана
Відео – holodomormuseum
Дякуємо!
Тепер редактори знають.