× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

“Питання в тому, які сили переможуть на цій землі”: про що у Вінниці говорив Віталій Портников. ФОТО

12:38
Автор: Катерина Дядюк

У Вінниці відбулася довгоочікувана зустріч з українським політичним аналітиком, письменником та журналістом Віталієм Портниковим. За майже дві години виступу він розповів зокрема про загрози законопроекту про дезінформацію, за якої умови 75% населення легко стануть росіянами, що ми можемо зробити для населення окупованих територій і якою буде Україна після правління популістів.

Нагадаємо, що раніше Віталій Портников скасував заплановану зустріч, яка мала відбутися у Вінниці на початку літа, у зв’язку з хворобою. А вчора, 27 січня, він виступив із лекцією для журналістів та студентів, що планують займатися журналістикою.

Так, вже о 14:00 годині в актовій залі Донецького національного університету імені Василя Стуса було не проштовхнутися. Працівникам університету довелося доставляти додаткові стільці, адже послухати Віталія Портникова прийшли не тільки майбутні журналісти, а й майбутні політологи, юристи, лінгвісти, а також місцеві активісти та просто вінничани – загалом кілька сотень людей.

Віталій Портников не став довго говорити, лише коротко подякував ректору університету за представлення і одразу ж розпочав свою 40-хвилинну лекцію. Варто зазначити – дуже емоційну.

Загалом його виступ стосувався “місії публіцистики” та відповідальності кожного українця, зокрема й журналістів, за майбутнє України. Щоправда потім Віталій Портников ще понад годину відповідав на запитання залу.

Поміж цим він ділився цікавими історіями, як от про те, що був першим українським журналістом, який повідомив російській аудиторії про Незалежність України 24 серпня 1991 року. Він просто зачинився в єдиній будці у ВРУ на міжміські розмови, і телефонував всім, кому міг у прямі ефіри.

Оскільки ця лекція насамперед призначалася студентам факультету журналістики, Віталій Портников розпочав її зі скандального законопроекту про боротьбу з дезінформацією, порівнявши його з “новим авторитаризмом, що швидкими темпами будується на окупованій частині України”. І саме ця частина його виступу була найбільш емоційною.

Нижче публікуємо уривки прямою мовою з лекції Віталія Портникова.

Авторитаризм – це завжди атака на вільне слово, це завжди спроба залякати, покарати того, хто говорить правду. Авторитаризм – це створити для влади комфортні умови, щоб ніхто не міг заважати людям, які споживають фінансові потоки, які крадуть, які, врешті-решт (як це сталося з російським політичним керівництвом), починають вбивати, починають воювати, починають знищувати цілі міста,… щоб їм ніхто не заважав робити свою чорну справу. І ось те, що відбувалося в Росії з початку нового десятиріччя, коли було встановлено режим Володимира Путіна, […] ось це зараз відбувається у нас на Донбасі та в Криму.

– Саме тому так важливо, щоб нам вдалося зберегти демократичний лад тут, щоб нам вдалося зберегти свободу слова тут, щоб наша влада не відчувала безкарності так, як вона сьогодні відчуває власну безвідповідальність за те, що відбувається в країні.

– Саме тому в суспільстві є така величезна пересторога у зв’язку зі спробами оточенням чинного президента Володимира Зеленського створити для нього “теплу ванну” у вигляді закону про боротьбу (так звану) з дезінформацією.

Коли під виглядом боротьби з російською пропагандою і з проросійськими пропагандистами намагаються створити норми, які б дозволили нинішньому режиму (який прийшов до влади за очевидною допомогою олігархічних кланів) робити в нашій країні все, що йому заманеться, аж до незрозумілих нам досі домовленостей з російським політичним режимом. Бо, як здається, він є для деяких представників чинної української влади зразком того, як слід будувати внутрішню політику, як слід поводити себе з суспільством, як слід поводити себе з тими людьми, які говорять правду про те, що відбувається в нашій країні.

В цьому контексті Віталій Портников зазначив, що місією журналістики є “казати правду”, а не лише повідомляти інформацію. Навіть тоді, коли ця правда не є популярною і коли її не бажає слухати та чути влада і більшість співвітчизників. Це називається публіцистикою і це те, чим власне й займається Віталій Портников.

– Ви маєте спонукати до дискусії, – звернувся Віталій Портников до майбутніх журналістів. – Ви маєте усвідомлювати, що ви працюєте у країні, де роками самостійне мислення фактично знищувалося; де робилося все можливе, щоб люди не мали своєї думки про те, що з ними відбувається, щоб вони готові були перебувати у згоді з будь-якою владою і з будь-яким рішенням такої влади. Де ЗМІ працювали саме так, щоб переконати людей, що від них нічого не залежить.

– Мы люди маленькие”, “лишь бы не было войны”, “нужно просто перестать стрелять”, – всі ці меми звичайнісінької маленької радянської людини, яка навіть в наш час не може взяти на себе відповідальність за майбутнє. А наша задача, як публіцистів, як людей які обрали для себе цей непростий фах, – сформульовувати цю думку, мати власну позицію.

Саме тому, наголосив Віталій Портников, йому важливо було виступити у ДонНУ імені Василя Стуса, адже цей учбовий заклад було сформовано людьми, які мають власну позицію, і які готові були цю позицію захищати, навіть попри те, що їм довелося покинути власні міста і все, що було напрацьовано роками.

– Це дуже важливо, тому що це говорить про те, що наша держава, наше суспільство, має в собі потенціал розвитку. А потенціал розвитку завжди пов’язаний із готовністю жертвувати чимось заради спільної справи.

– Це те, про що ми постійно забуваємо: для чого взагалі існує ця держава, для чого ми взагалі говоримо з людьми про майбутнє цієї країни (в наших телевізійних програмах, в наших статтях, в наших радіопередачах)?… Виключно для того, щоб вирішити питання добробуту? Це також дуже важливо (що тут говорити). Але завжди виникає питання: чому тоді наші з вами співвітчизники в результаті виїжджають на роботу до тих європейських країн, які на перший план ставили свободу, вільний розвиток, підтримку власних цивілізаційних цінностей, захист власної культури, захист власної мови?…

Чому ми з таким прагненням до добробуту в результаті заробляємо гроші там, де прагнули насамперед свободи? Може це якось взаємопов’язано?

Ми навіть собі не уявляємо того рівня несвободи і того рівня безвідповідальності, який був тут створений комуністичним режимом. Пройшло вже багато років, а люди досі не розуміють, що від них залежить в принципі, і тому готові перекласти будь-яку відповідальність за власне майбутнє на владу, за яку голосують. І потім вони неймовірно в цій владі розчаровуються, тому що вона не виправдовує їхніх сподівань на чудо.

– Рівень безвідповідальності зберігається в тому, що ми впевнені, що держава залежить не від нас, а від когось іншого, що єдиним механізмом нашої реакції на те, що в державі щось відбувається не так, досі залишаються не вибори, не страйки, не профспілкова активність, а повстання. Ми весь час намагаємось скоригувати історію повстаннями, яких вже було кілька в нашій новітній історії, але після повстання, як правило, настає реванш, реакція, дезорієнтація населення розчарування, нове повстання…

– Ми досі не можемо працювати в тих механізмах демократії, які існують в сусідніх країнах, де відбувається конкуренція поглядів, конкуренція позицій, конкуренція реформ, де люди готові чекати на результати реформ [багато років], але разом із цим бути певним, що реформи – це не замасковані обкрадання більшості суспільства його меншістю (що ми вже кілька разів теж спостерігали в нашій новітній історії).

Наша з вами задача – щоб люди врешті решт усвідомили, що таке Україна. Чим вона є, яким є її минуле, і найголовніше – яким буде її майбутнє. […] У нас дуже простий вибір: або бути рівними серед рівних (а це означає – заможними серед заможних і гордими серед гордих), або знову бути російською колонією, жити в бідності та невизначеності, заспокоюючи себе тим, чим себе заспокоюють росіяни –  що проти нас весь світ і ми будемо з ним боротись.

– Держави, які пручалися поневоленню, завжди втрачали своїх дітей. Але держави, які не пручалися поневоленню, завжди втрачали набагато більше після того, як це поневолення починалося, – в голоді, у війнах імперії, у репресіях, у скруті.

Як приклад Віталій Портников навів “так звану громадянську війну в Україні, яка закінчилася 1920 року більшовицькою окупацією”. З його слів це був не просто розгром сил, які підтримували УНР, а й домовленості московських більшовиків з колишніми українськими лівими СР-ами, які повірили в те, що можна побудувати червону Україну: україномовну, україноцентричну, але щоб без панів і щоб рівноправ’ям усіх. За це, зі слів Віталія портникова, ми заплатили десятками мільйонами життів, адже потім були репресії Сталіна, Голодомор, Друга Світова війна…

– Якби Україна залишилася незалежною державою в 20-ті роки (як Польща, як Фінляндія), на фронтах війни з Росією загинуло б дуже багато людей, сотні тисяч. Ми зараз би ходили до їхніх меморіалів у кожному місті, але не було б забитих мільйонів. У нас зараз вже було б не 37 мільйонів населення, не 47, а 75 мільйонів. Ось цими людьми ми пожертвували заради миру 1920 року… Цей урок треба пам’ятати насамперед тим, хто думає, що можна просто зупинити війну шляхом домовленостей з агресором.

– Коли наш президент говорить, що “загибель українських військових це привід для того, щоб якнайшвидше закінчити війну”, я додав би до цього, що “загибель кожного українського військового – це привід для того, щоб закінчити війну перемогою, а не поразкою”. Тому що закінчити війну поразкою означає зганьбити пам’ять цього загиблого військового, де до нього в могилах приєднаються потім десятки тисяч мирних мешканців, які стануть жертвами російського свавілля на нашій землі, або будуть вбивати когось, кого їм скаже російський головнокомандуючий, і теж загинуть.

– Це ж не просто слова: у нас в кожному місці цвинтарі тих, хто загинув на війні в Афганістані… Ми просто нагадуємо про те, що вже було і чого не має повторитися. І ось це те, про що говорю – про місію публіциста в цьому світі.

 

– Із відповідей на запитання –

– Я вважаю, що закони, які б зупиняли проросійську і російську пропаганду в нашій країні (принаймні в критичні моменти) можуть бути. Але ці закони не мають обмежувати можливостей українських медіа говорити владі правду. Ми просто маємо боротися з цим, от і все… Якщо виявиться, що ми не зможемо спрацювати і їхні закони буде ухвалено, їхня доля буде такою ж, як закони диктатури часів Януковича. Це буде вирок нинішній владі. […]

– Голосувати треба не за людей, голосувати треба за систему поглядів. Поки у наших виборців не буде системи поглядів (власних), вони будуть голосувати хрін знає за кого (вибачаюсь).

– Не треба Україну вплутувати в популістський мейнстрім сучасного світу. В Україні абсолютно інша ситуація – набагато більш загрозлива. В Англії, скажімо, є консерватори, є ліберали, є прихильники того, щоб Англія була в ЄС, є прихильники того, щоб вона не була [в ЄС]. Але у всіх цих людей є абсолютна впевненість в тому, що вони – англійці.

– В Україні є велика кількість людей, які вважають, що Україна – це Україна, а вони – українці. А є велика кількість людей, які вважають, що Україна – це невід’ємна частина “русского мира” (вони можуть вважати себе українцями і можуть не вважати – це вже інше питання). Електорально одних – 25-30% й інших – 25-30%. Вони весь час голосують за одні й ті ж політичні сили (з 1991 року приблизно). А між ними є величезна кількість людей, які не знають, що вони тут роблять в принципі, яким все-рівно, які готові бути тими, ким їм скажуть.

– І ось тут є велике питання. Це питання не про популізм, не про “Слугу народу”, не про Зеленського, а про те, які сили в результаті переможуть на цій землі: проукраїнські, чи проросійські. Тому що більшість населення стане такою, як переможці. Переможуть проукраїнські сили – 75% тут будуть українцями… Але якщо тут не буде проукраїнської політики, більшість громадян цієї країни в будь-який момент стануть громадянами Росії.

На окупованих територіях, поки вони окуповані, завжди буде превалювати окупант. Можна імітувати роботу з населенням, можна створити телевізійний канал для окупованих територій. Правда заключається в тому, що це імітація діяльності. Тому що люди, які живуть на окупованих територіях, не живуть за стіною,… вони бачать українські телеканали, знають всю інформацію… Питання не в самій інформації, а як вони її оцінюють. Ось те, що робить будь-яка окупація – вона підмінює правду брехнею, добро – злом, умовно кажучи.

Що ми можемо зробити? Можемо чесно сказати, що до звільнення цих територій, ми нічого серйозного зробити не можемо… Але я хотів би вам нагадати, що на вільних територіях Донбасу, де немає окупації, більшість виборців голосували за “Опозиційну платформу – За життя” і за Юрія Бойка (на президентських і парламентських виборах). Це теж наші реалії.

– Якщо ти вважаєш, що ти український патріот, а якась людина вважає себе російським патріотом, то принаймні ви можете розмовляти. А якщо всі розмови зводяться до того, що “какая разница, лишь бы улица была заасфальтирована” – розмовляти немає про що. І це найбільше проблема нашого з вами існування до речі, а зовсім не проросійські настрої… […]

– Я вважаю, що будь-яка людина, яка виступає за те, щоб українська держава існувала – вона націоналіст. Інших у нас немає… Точно так, як всі євреї – сіоністи (це ідея єврейської держави на горі Сіон, де знаходиться держава Ізраїль), всі українці – націоналісти. Всі: від Яроша і Тягнибока до Зеленського і Богдана, тому що Зеленський і Богдан хочуть керувати (поки що, принаймні) українською незалежною державою… І Медведчук – націоналіст (правильно говорить Володимир Путін), тому що він – депутат Верховної Ради незалежної України.

– Більшість людей, які голосували за Порошенка в 2014 році (а він переміг у першому турі виборів), сподівалися, що обрання такого поміркованого і досвідченого політика дозволить йому домовитися з Володимиром Путіним, [дозволить] закінчити війну… Сподівалися, що обрання президента відкриє дорогу до швидкого вирішення питань пов’язаними з економічними і соціальними проблемами в Україні. Ті ж самі люди з тими ж самими очікуваннями голосували за Володимира Зеленського у 2019 році. І ми знову почали ходити по тих самих граблях. […]

– Я ще в 2014 році казав, що після кількох років реформ до влади прийдуть популісти, які все зруйнують і потім виникне можливість будувати державу на тому фундаменті, який залишиться після їхнього правління. Єдине що – я ніколи не можу поручитися за ту територію, на якій ми будемо будувати… Тому що хочу нагадати: під час попередньої влади було звільнено 2/3 окупованої росіянами території, за час цієї влади ми поки що бачимо тільки розведення військ.

– До моменту, поки в Україні будуть президентські загальнонародні вибори, Україна залишатиметься тяжко хворою державою. Україна має стати парламентською республікою, а президент України має обиратися парламентом з обмеженими функціями (репрезентація України на міжнародних конференціях і форумах, вручення вірчих грамот…) і не заважати компетентним людям професійно працювати, чим займаються всі наші президенти останні вже скоро буде 30 років, тільки погіршуючи ситуацію своїми амбіціями і амбіціями свого оточення. […]

– Я ціную професіоналізм. Я вважаю, що непрофесійна людина на посаді президента може призвести країну тільки до катастрофи.

Вінниця стала п’ятим містом (після Одеси, Острога, Харкова та Дніпра), де Віталій Портников прочитав лекцію в рамках проекту “Четверта влада: вплив, виклики, відповідальність”.

Організатор заходу – ГО “Всеукраїнський демократичний форум” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Медіапартнер – espreso.tv. Організаційний партнер – ДонНУ імені Василя Стуса.

Фото Ольги Мірошниченко

Читайте також: “За півпокоління до перемоги піддатись на ніщо”: Оксана Забужко порадила українцям берегти свої мізки. ФОТОРЕПОРТАЖ

Читайте також: Про “місток аналогій між війнами з москалями” та екранізацію “Чорного ворона”: до Вінниці на “VinBookFest” завітав Василь Шкляр. ФОТО

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Вгору

Дякуємо!

Тепер редактори знають.