Про “місток аналогій між війнами з москалями” та екранізацію “Чорного ворона”: до Вінниці на “VinBookFest” завітав Василь Шкляр. ФОТО

11:50
Автор: Катерина Дядюк

Учора, 17 травня, на Майдані Незалежності стартував “VinBookFest”: з презентаціями книг, дитячими майстер-класами та благодійними акціями. На нього завітав і відомий український письменник Василь Шкляр, який презентував мабуть усі свої книги і дуже багато й цікаво говорив про “війну 1917-1920 років з москалями і війну теперішню”.

У Вінниці все ще продовжує продовжує тривати “VinBookFest” – третій міський книжковий фестиваль. Veжa побувала на його відкритті й розповіла про те, що ж підготували організатори для вінничан та гостей міста. Детальніше про це читайте ТУТ. Крім того вчора ми побували й на зустрічі з “хедлайнером” першого дня фестивалю Василем Шклярем – українським письменником, журналістом і перекладачем, кожна книга якого (“Ключ”, “Чорний Ворон”, “Маруся”, “Троща” “Чорне сонце” та інші) стає не просто бестселером, а справжньою літературною подією в Україні.

– Вітаю вас, високоповажне товариство, – привітався письменник із близько сотнею вінничан, які прийшли до нього на зустріч. – Напевно я кілька слів скажу про ті книжки, які сюди привіз, а ви тим часом приготуйте мені запитання. Я людина дуже щира: розмовляю як у себе на кухні. Це мені часом шкодить, але менше з тим. Спробую відповісти на усі.

Такою “кухнею Василя Шкляра” на одну годину став літературний майданчик, який облаштували на Майдані Незалежності біля Вінницької міськради: із лавками та накриттям від сонця.

І хоча письменник презентував близько 10 своїх книг, головною темою зустрічі, як і всієї його творчості, виявилася, як зазначив сам автор, “місток аналогії між війною 1917-1920 років з москалями і війною теперішньою”.

Щодо запитань, то більшість так чи інакше стосувалася теми війни, але були й інші. Наприклад, Василь Шкляр відмовився отримувати присуджену йому Шевченківську премію за режиму Януковича. І першим же запитанням від вінничан було: чи не передумав тепер? На це письменник відповів: “Ще не час”, і зазначив, що Шевченківська премія у нього вже є – народна.

А на запитання про найдорожчу для нього премію, як завжди віджартувався:

– Ця премія називається так: “Автор, чиїх книжок найбільше вкрали у магазинах”. Одна фірма провела таке дослідження, і цю премію отримав я і Лесь Подерв’янський. А найдужче мені сподобалась сама премія – вони нам вручили ящики горілки, і ми пішли з Лесем у “Купідон” (є така у нас на Пушкінській напівмистецька кав’ярня) і там ці два ящики ґваґнули до ранку.

Було ще питання, на яке письменник відповів “на випередження” – щодо символів на його вишиванці:

– Мене питають, чому у мене вишиті сварги (дехто й досі думає, що це якась свастика, фашистський знак). Але це – свастя (“святість з тобою”), давній український знак. Він – як знак чорного сонця, який ще наприкінці третього тисячоліття до Різдва Христового, забезпечував тісний зв’язок із предками. І горе було тому, хто не чув цього зв’язку, не чув голосу рідної крові – “чорне сонце” спалювало йому душу.

Василь Шкляр поділився, що цю вишиванку йому подарувала дружина його знайомого сотенного УПА Кривоноса (зараз йому 96 років). А вишила саме як автору “Чорного сонця” – роману про вже сучасну війну. Його Василь Шкляр написав про полк “Азов”. З азовцями цей роман і презентував  колись у Вінниці.

Що ж до книг письменника, то вони дуже різні. Сам Василь Шкляр пояснює це тим, що робить між романами “непростимо великі перерви”, бо після кожного твору “довго відходить: відпочиває, гуляє, ловить рибу – намагається з того світу якось виринути”.

Наприклад, роман “Маруся” – про “українську Жанну д’Арк із Житомирщини, юне дівча, 16-річну гімназистку, котра після того, як загинули три її брати-отамани, очолила тисячний загін повстанців, 300 кінних і 700 піших. Вона згоріла в полум’ї тієї боротьби і єдине, що їй доля подарувала, це кохання до поручника Української Галицької армії”. Попри це Василь Шкляр зазначив, що цей роман, як і всі його історичні романи, насамперед – про кохання і велику любов.

“Самотній вовк” (до 2018 року називався “Елементал”) – про українця, який воює у французькому іноземному легіоні та отримує завдання вивезти із заблокованої Чечні дочку чеченського генерала, на яку полюють російські спецслужби. Зі слів письменнка, видавці називають цей роман найдинамічнішим і найбільш гостросюжетним. За ним, до речі, планують відзняти й художній фільм (уже є сценарій і укладений контракт).

А про “Кров Кажана” Василь Шкляр сказав жартома, що це “найбридкіший його роман, який соромно брати в руки”, бо колись одна старша пані із Канади написала йому так: “я передплачувала сучасність все життя, а прочитавши “Кажана” Шкляра, зрікаюся його назавжди. Бо такої порнографії я не читала навіть в Америці”. Цей еротично-містичний трилер, до речі, був запакований у плівку, від допитливих очей надто юних читачів.

Крім того Василь Шкляр презентував у Вінниці ще й дитячу свою книгу “Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді”, видану паралельно двома мовами: українською та англійською. Це подарункове видання “для тих, хто любить своїх дітей, молодших братиків та сестричок”.

Втім найбільше і найцікавіше письменник говорив про “Чорного ворона” – роман про холодноярську боротьбу. Вочевидь і тому, що цієї осені у прокат має вийти його екранізація.

  • У вересні, дасть бог, ми можливо разом подивимося цей фільм у Вінниці, – зазначив письменник.

– Чим художня книжка краща за фільм, ви знаєте: зараз в уяві мого читача в кожного є свій “Чорний ворон”, чи “Маруся”, чи ще хтось, а в кіно всі його бачать однаково. Але мова не про те. “Чорний ворон” дуже багатоплановий твір, і він навіть не лягав у такий сучасний повнометражний блокбастер: його потрібно було різати, щоб втримати увагу читача. І мені жаль, що туди не ввійшло багато героїв, епізодів… Автор роману ніколи не може бути задоволений екранізацією. Але я наступив собі на горлянку і сказав: головне – що це буде гарне кіно про Холодний яр, про тих хлопців, які були викреслені з нашої пам’яті, а зараз вони повернуться.

Також письменник зробив присутнім велику приємність і зачитав напам`ять уривок з “Чорного ворона” – монолог головного героя-отамана.

Уривок цей, до речі, можна буде почути й у фільмі: починаючи відДосі не можу собі пояснити, що то за радість була така перед кожним боєм, яка тремтіла у всьому тілі, мовби жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями… ” і аж доЯ ще не раз згадаю її cлова, коли рубатиму московські голови, і це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а тільки буденною роботою, від якої болітимуть руки ночами”.

Так ці рядки, як читає Василь Шкляр, не прочитає ніхто, бо за ці п’ять хвилин здавалося, що він зачитує уривок не з роману, а з якоїсь поеми. Дуже виразно і емоційно.

А насамкінець пожартував, що не буде читати напам`ять всього “Чорного ворона”, бо це займе 28 годин і ми не потрапимо на свято Дня Європи.

  • Коли я презентував роман “Чорний ворон” мене люди за барки трясли і казали щоб написав роман про УПА. Я відповідав, що “хай пише хтось із ваших західняків”, тому що основна магія художньої книжки захована в мові: треба бездоганно знати діалекти, говірки… Але в глибині душі я прагнув написати таку книжку, тому що в мене вже вимальовувався цілий цикл романів про російсько-українську війну і без твору про українську повстанську армію все це виглядало б неповним.

Так Василь Шкляр написав “Трощу” – про повстанську боротьбу в Західній Україні 1947 року, “коли вона перейшла у свою найтяжчу фазу, коли хлопці гинули один по одному, коли їх заставали у криївках, бо було дуже багато зради”.

  • Якщо я мав хоч один докір до цього твору, то мені казали: “навіщо ти показуєш серед українців стільки зрадників?”. А я відповідав: “А як же інакше? Це що, національна риса? Хіба не так було скрізь?” Легко дуже проклинати, зневажати і засуджувати зраду з висоти нашого часу. Але ніхто з нас не скаже, як би він повівся, коли гебісти беруть твою матір, дружину, дітей і ставлять до розстрілу, або “давай чоловіче, щось нам говори”. І доводилося говорити. І зламувалися найсильніші.

Як зазначив Василь Шкляр, його книги зовсім не схожі одна на одну. От і майбутня, яку він майже завершує, буде інакшою.

  • Після “Трощі” я зрозумів, що в мене вже болить серце від повстанських романів, і я вирішив написати щось веселе… Знаєте, в Україні бракує такої іронічної, веселої і водночас серйозної літератури. І я помандрував далі у глибину української історії, і зачепився за 17 сторіччя: епоху Руїни, Сірка… І завершую зараз роман про характерників, – поділився Василь Шкляр.
  • Я не люблю містики казкової, тому не пишу про своїх характерників, як про козаків, які вміли, за легендами, перепливати річки на килимках, чи Сірка, який перекидався в лисицю. Я знаю, що це все брехня. Але характерництво – явище навдивовижу цікаве, воно непізнане і трималося в таємниці.

  • А зацікавило мене багато паралелей із сьогоднішнім днем, скажімо, коли Гетьман Брюховецький, щоб утриматися при владі, поїхав до Москви і попросив у тодішнього царя, який ще з Хмельницьким угоду укралав, воєводство московське в Україну прислати, щоб ми тримали в руках свій народ. І тоді прийшли воєводи, і пішла влада московська глибоко в Україну, і народ зненавидів Гетьмана і почав схилятися до Дорошенка. Бо Дорошенко пішов під турків тільки через одну причину: він казав “з москалями ми можемо асимілюватися (ми й досі маємо цю проблему), а з турками – ніколи. Бо в нас інша віра, в нас мова зовсім далека від турецької, і в нас своя армія”. І Брюховецький, побачивши, що люди схиляються до Дорошенка, зібрав старшину козацьку і сказав: наше гасло – “Геть від Москви! Армія. Мова. Віра”. Тільки люди вже йому не повірили, бо він привів російських воєвод в Україну, і козаки його розірвали на шматки.

Зважаючи на таку кількість паралелей із сьогоднішнім днем, які простежуються у творчості письменника, одна вінничанка запитала Василя Шкляра: “Де наша головна помилка, як нації, що ми знову і знову переходимо одну точку? Який урок ми не можемо засвоїти за ці сотні років?”.

Письменник відповів, що історія повторюється дивовижно, і особливо цей перегук із сучасністю видно у його романі “Маруся”. Василь Шкляр зазначив, що написав цей роман ще до війни, та якби він вийшов зараз, “усі б сказали, що він зумисно екстраполює ті події на сьогоднішній день”. Власне, письменник розповів, що має на увазі.

Далі – пряма мова Василя Шкляра.

  • 31 серпня 1919 року Українська Галицька армія здобуває Київ і вибиває більшовиків. З тріумфом виходять кияни, засипають наших вояків квітами, словами подяки. На Думській площі (сьогоднішній Майдан Незалежності) всі чекають параду, Петлюра має в’їхати на білому коні… І раптом кажуть, що з лівого берега рухаються білі москалі. І надходить злочинний наказ: обсадити Київ, але в жодному разі не стріляти денікінців, бо вони, мовляв, стануть нашими союзниками у боротьбі з більшовизмом.
  •  Галицьких вояків шляк трафляв: як можна обсадити Київ, тримати і не стріляти у білих москалів. Але начальник нашого штабу сказав, що вже йдуть перемовини генералів, і ті мусили коритися наказу. І коли зайшли білі на Хрещатик, курили, братались, а в цей час оточували наших і полонили галичан. От саме відтоді розпочався крах і Галицької армії, і Наддніпрянської, і решти наших визвольних змагань.

  • Ми завжди йшли на компроміс із ворогом. В український провідників, вихованих на російській культурі, які майже всі навчались по москвах-петербургах, була патологічна довіра до москалів, як до своїх, якщо не старших, то якихось-там етнічних братів. Це одна причина. А друга – те, що ми ніколи не мали надійних союзників, Україну завжди хотіли роздерти. І в тій війні, яку я згадую (1919 рік), коли нашу армію ще й почав косити тиф, ота Європа, в яку ми зараз ідемо, відмовилася навіть продати нам ліки, які врятували б наших вояків.
  • Але навіть у наших недоліках, у нашій козацькій вольниці, з якої і ми самі кепкуємо, і сусіди, що “де два українці, там три гетьмани”, в тому виявився якийсь позитив цієї нації і цієї землі. Тому що як можна було, перебуваючи в колоніальному становищі століттями, у 21 сторіччі мати найбільшу територію в Європі? Оте “моя хата скраю”, оте “моя садиба – не чіпайте”. І ми розкидалися по цій землі своїми маленькими фортечками. І ця вольниця, ось ця розхристаність, недисциплінованість, незібраність, необ’єднаність нації привели нас до такого феномену.

Після такого виступу, тривалістю понад годину, Василь Шкляр попросив дати йому кілька хвилин і відійшов закурити. Щоправда уже за півхвилини до нього по-одному почали підходити шанувальники, тож письменнику довелося повертатися, буквально прориваючись до столика, де він мав підписувати книги. А книги, до речі, “розлетілися” буквально за декілька хвилин.

Вінничани навперебій дякували Василеві Шкляру за візит, просили автограф і довго ще фотографувалися з письменником на пам`ять.

Сьогодні, на День Європи 18 травня, “VinBookFest” так само триватиме з 12:00 до 19:00 на Майдані Незалежності. Уже без Василя Шкляра, але з іншими цікавими письменниками.

Фото Андрія Завертаного

Читайте також: Почитати у лаунж-зоні: у Вінниці стартував третій VinBookFest. ФОТОРЕПОРТАЖ

Читайте також: На вінницький VinBookFest приїде Сашко Лірник та Василь Шкляр

Читайте також: Нічна “Мелодія повітря”, Злата Огнєвіч, та вуличне мистецтво: повна програма святкування Дня Європи у Вінниці 

 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.