Оновлено: 8 Червня 2023, в 14:19
Наразі Українська православна церква Московського патріархату тривалий час перебуває в процесі репутаційного падіння. Починаючи від масових результативних обшуків парафій церкви правоохоронцями, завершуючи скандальним полишенням Києво-Печерської лаври.
Однак найстрашніше в цьому – що в значній частині скандальних ситуацій, які набували суспільного розголосу, була “проросійськість” – від виконання під час служби пісні про “рассію-матушку Русь” до відвертої колабораційної діяльності, за даними правоохоронців, окремих священників Московського патріархату. Все це на фоні глобальних зв’язків з Російською православною церквою.
Формально “відхреститись” від РПЦ в УПЦ МП спробували ще в травні минулого року, викресливши окремі положення зі свого статуту, які “в лоб” вказували на зв’язок з церквою країни-агресора. Однак, як йтиметься в цьому матеріалі, спроба ця не була вдалою.
Все це вкупі з початком російського вторгнення у 2014 році, становленням Православної церкви України в 2018-2019 році і повномасштабним вторгненням рф почало та, як показує статистика Вінниччини (детальніше – далі), все більше прискорює переходи з УПЦ МП до ПЦУ.
Тож ми поговорили про такі переходи на Вінниччині та про скандали навколо рпц в Україні з представником влади та представником ПЦУ, а також зібрали поради, як організувати перехід своєї релігійної громади з Московського патріархату до ПЦУ.
Про динаміку переходів до ПЦУ на Вінниччині, права на користування храмами та життя за “російськими законами” окремих представників духовенства УПЦ МП
Спікер – Ігор Салецький, керівник управління у справах національностей
та релігій Вінницької обласної військової адміністрації
VежА: Ігоре Олександровичу, яка наразі статистика переходів з Московського патріархату до Православної церкви України на Вінниччині? Наскільки відчутнішою стала зміна динаміки переходів після повномасштабного вторгнення? Адже є інформація, що Вінниччина посідала перші місця за кількістю релігійних громад МП в Україні.
Варто зазначити, що Вінниччина за кількістю православних релігійних організацій в принципі була на перших місцях в Україні. Причиною цього є те, що в області свого часу була найбільша кількість сільських населених пунктів – в 90-ті роки в нас було близько 900 сіл. І чи не в кожному населеному пункті будували храм, а в деяких – два храми.
Що ж до переходів, то ще у 2019 році законодавець прийняв Закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи”(№2673), яким визначив механізм і процедуру зміни підлеглості релігійних громад.
Своєю чергою громади почали змінювати свою підлеглість (з Московського патріархату до ПЦУ – авт.), згідно з цим законом. Коли цей процес ще тоді почав набувати відносно великих обертів і практично кожні вихідні люди організовували збори в якійсь громаді, опоненти (Московський патріархат – авт.) почали здійснювати “стабілізаційні заходи”.
З одного боку, вони привозили людей з інших населених пунктів, аби блокувати процес зміни підлеглості, що супроводжувалось в 2019-2020 році сутичками. А з іншого боку, вони почали звертатись до суду щодо оскарження дій органів держвлади, який здійснював перереєстрацію – загалом у нас в області було понад 120 судових справ – від адміністративного до господарського судочинства і від першої до касаційної інстанції. З них програли ми лише одну.
Все це дещо “забуксувало” процеси зміни підлеглості. З одного боку, люди не хотіли конфліктів в населених пунктах на релігійному грунті, а з іншого – десь і боялись, що на них подадуть позов і вони будуть брати участь в суді.
Вже в 2022 році, після повномасштабного вторгнення рф на територію України почався новий етап. Тоді ще до травня 2022 року переходи не здійснювались, адже були інші пріоритети – від порядкування своєї свідомості до допомоги захисникам. Але вже з червня минулого року релігійні громади почали організовувати загальні збори для переходів. З червня також ми як орган почали реєструвати відповідну зміну підлеглості, після того, як отримали доступ до реєстру.
Так, з червня по грудень 2022 року понад 120 релігійних громад на території Вінниччини організували загальні збори та прийняли рішення про зміну підлеглості. З них близько 85 юридично завершили перехід з УПЦ в єдності з Московським патріархатом до Православної церкви України.
З початком 2023 року процес зміни підлеглості ще більше активізувався – через, в тому числі ті матеріали ЗМІ, які показували в який спосіб жило духовенство Московського патріархату, особливо на центральних рівнях. Зокрема, у 2023 році завершили процес зміни підлеглості 35 релігійних громад, 10 пакетів документів у роботі.
…Люди вже вийшли з того стану “SPA”, коли їм задурювали голови тезами, що “Ми не російська церква, а українська…”. Проте, зокрема, Собор в Феофанії показав, хто кому підпорядковується та в кого з ким є канонічні зв’язки.
Як зазначають на сайті УПЦ (Синодальний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ) Собор Української Православної Церкви відбувся 27 травня 2022 року в місті Києві. Собор розглянув питання церковного життя, “що виникли внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України”. За результатами роботи, Собор ухвалив Постанову з десяти пунктів, в якій, зокрема, засудили війну як порушення Божої заповіді “Не вбивай!”, звернулись “до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття”, декларувалась незгода з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні, “ухвалили відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви”.
VежА: Пане Ігор, можете пояснити, що саме ви маєте на увазі щодо Собору у Феофанії? І про те, які наразі наявні докази, що церкви УПЦ насправді мають зв’язок з Російською православною церквою?
Так, наразі навіть на території Вінницької області є громади, в яких навіть в назвах статутів зберігаються з Московським патріархатом – наприклад, “Релігійна громада УПЦ Московського патріархату парафія св. Мученика Трифона” чи “Релігійна громада УПЦ Московського патріархату (парафії Преподобного Серафима Саровського) в м. Козятин”. І це ще не всі…
Що ж до Собору у Феофанії, то в статуті про управління УПЦ, який не є юридичним документом, а є внутрішнім документом релігійної громади, була чітка прив’язка до РПЦ. Наприклад, вказувалось, що предстоятель Української православної церкви призначається з “благословіння”(тобто, дозволу) “Патріарха Московського і всієї Русі”(очільника РПЦ – авт.) або що найвищий церковний суд УПЦ – це найвищий церковний суд РПЦ і т.д. На Соборі в Феофанії було прибрано лише такі явні пункти.
Але водночас після цього Мінкульт за участі науковців, зокрема, релігієзнавців здійснив експертизу статуту про управління УПЦ. В результаті експерти визнали, що в статуті УПЦ зберігається канонічний зв’язок з Російською православною церквою.
VежА: Якщо повернутись до статистики, скільки було громад та храмів Московського патріархату раніше і скільки зараз?
Якщо на кінець 2022 року в області нараховувалось близько 930 релігійних громад в єдності з Московським патріархатом і близько 380 громад ПЦУ, то на сьогодні це 577 юридичних осіб УПЦ МП і близько 337 громад Московського патріархату, які діють поза реєстрацією (не мають статусу юрособи, а отже цивільної дієздатності, однак всеодно переважно користуються культовими спорудами), а також 495 громад ПЦУ.
Детальніше:
“Собор Української Православної Церкви (далі – Собор), який відбувся 27 травня 2022 року в місті Києві, розглянув питання церковного життя, що виникли внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України. За результатами роботи, Собор ухвалив таке:
1. Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих.20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.
2. Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття.
3. Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні.
4. Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
5. Собор затверджує постанови Соборів єпископів Української Православної Церкви та рішення Священних Синодів Української Православної Церкви, засідання яких відбулись у період після останнього Собору Української Православної Церкви (8 липня 2011 року). Собор схвалює діяльність Управління справами та Синодальних установ Української Православної Церкви.
6. Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві.
7. На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля.
8. Останнім часом перед нашою Церквою особливо гостро постав новий пастирський виклик. За три місяці війни за кордон були вимушені виїхати більше ніж 6 мільйонів громадян України. Головним чином, це українці з південних, східних і центральних областей України. Значна частина з них є вірними Української Православної Церкви. Тому до Київської Митрополії Української Православної Церкви надходять звернення з різних країн з проханнями відкрити українські православні парафії. Очевидно, що багато наших співвітчизників повернеться на Батьківщину, але немало й залишиться на постійне проживання за кордоном. У зв’язку з цим, Собор висловлює глибоке переконання, що Українська Православна Церква не може залишати своїх вірних без духовної опіки, має перебувати поряд з ними в їхніх випробуваннях і організовувати церковні громади в діаспорі. Необхідним є і надалі розвивати місію за кордоном серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
9. Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
– припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
– усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
– вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.
Собор виражає глибоке переконання, що запорукою успіху діалогу має стати не тільки бажання до відновлення церковної єдності, але й щире прагнення вибудовувати своє життя на засадах християнської совісті та моральної чистоти.
10. Підбиваючи підсумки проведеної роботи, Собор підносить подячну молитву Господу Милосердному за можливість братнього спілкування і висловлює надію на припинення війни та примирення ворогуючих. За словами святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, нехай зі всіма нами, особливо братами і сестрами у Христі Воскреслому, будуть «благодать, милість і мир від Бога Отця і від Господа Іісуса Христа, Сина Отчого, в істині і любові» (2 Ін. 1:3).”
Щодо храмів, то в області 817 культових споруд – власності чи користуванні релігійних громад Московського патріархату, 315 – у громад ПЦУ. Але варто зазначити, що є ще так звані пристосовані приміщення – коли в релігійної громади немає храму, вони облаштовують під місце для молитов якесь інше доступне приміщення.
Що ж до Вінниці, то в місті наразі 31 храм і 53 громади МП. З цих громад 22 або фактично не діють (існують лише на папері), або діють поза реєстрацією. Щодо ПЦУ – то в місті 18 релігійних громад, які використовують 18 культових споруд.
Переважно переходи здійснюються без духовенства, хоча трапляються й протилежні випадки. Люди пропонують священникам залишитись з громадою, але якщо ті відмовляються, то переходять без них.
Але загалом процес переходу триває – якщо раніше загальні збори релігійної громади були переважно на вихідні, то тепер люди збираються для рішення про перехід ще й по буднях.
Так, часом в окремих населених пунктах є прихильники РПЦ, які збирають альтернативний пакет документів. Але можна порівняти – за те, щоб залишитись в “лоні” Московського патріархату рішення приймають 20-30 людей, а за те, щоб змінити підлеглість – 400-500 вірян.
Але і у такому випадку ця менша група, яка не хоче змінювати підлеглість, має право укласти договір на право користування культовою спорудою.
VежА: Тобто, вірно я розумію, що якщо, наприклад, більшість релігійної громади села вирішила перейти з РПЦ до ПЦУ, то сільський храм має перейти в користування/власність саме цієї більшої групи. Однак менша група, яка не хоче переходити до Православної церкви України, може і має узгоджувати, підлаштовувати своє користування храмом з більшістю?
Понад те – це пряма норма закону №2673 щодо того, що зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, а частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
Ще цікавий момент – наше законодавство передбачає, що юридичними особами є релігійні громади і культове майно, придбане релігійною громадою, їй і належить – наприклад, ікони чи практично всі інші речі, що всередині храмів.
А за законодавством рф все культове майно належить релігійним об’єднанням Московської патріархії РПЦ, а громади лише користуються цим майном. Тобто, в росії все культове майно належить церкві, а в нас – прихожанам. Тому ті в УПЦ МП, хто каже, що майно, придбане на пожертви громади, належить церкві чи священникам, хоче жити в Україні за російськими законами.
Про природу пропаганди в УПЦ МП та страх переходити до ПЦУ вірян та духовенства
Спікер – протодиякон Владислав Демченко, секретар Вінницько-Барської єпархії ПЦУ
VежА: Отець Владислав, ми бачимо, що з набуттям Томоса, а особливо після повномасштабного вторгнення, багато прихожан та духовенства Московського патріархату почали переходи до ПЦУ. Разом з тим, багато людей досі залишаються в УПЦ МП. Чому так, на Вашу думку?
Як відомо, ПЦУ постала шляхом об’єднання трьох гілок православ’я – УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви і частини УПЦ Московського патріархату в кінці 2018-початку 2019 року. З того часу релігійні громади постійно приєднуються до нашої церкви – наприклад, зараз до Вінницько-Барської єпархії щотижня звертаються 3-4 релігійні громади.
Чому залишаються багато людей в Московському патріархаті? На мою особисту думку, причини різні в священників та вірян. Священникам, як мені здається, здебільшого просто не хочеться нічого змінювати. Багато з них зайняли вичікувально позицію, адже зробити крок до переходу – означає щось втратити.
Адже 30 років незалежності церква (УПЦ МП) НІБИТО була незалежною (а насправді залежною), і ти, як священник, навчав свою паству за певною загальною тенденцією, а у випадку переходу доведеться сказати, що насправді все не так або не зовсім так, як я говорив. І після цього однозначно частина людей з твоєї парафії підуть, адже разом з вірою в Христа ти навчав їх бути вірним “єдності трьох народів”, розповідав про “триєдіну Русь”. А хтось навіть порівнював Святу Трійцю з народами росії, України та білорусі і казав, що “як не можна розділяти Отця, Сина і Святого Духа, так і не можна розділяти наші народи”. Такі твердження, звісно, казали не всі священники, але вони були поширені.
І от коли священник скаже після всіх цих років, що це насправді не так, то він втратить частину пастви, яка перестане йому довіряти. Тому й боїться. А підуть від нього й ті люди, які співають в храмі, читають, беруть участь у парафіяльних справах. З досвіду багатьох священників, які прийшли до нас з мп, скажу, що такі люди, коли йдуть, то потім здебільшого повертаються. Але священник боїться, що після свого рішучого кроку залишиться без підтримки близьких церковних людей – і це, я гадаю, перша причина, чому не хочуть переходити.
Друга причина, як на мене, це те, що після переходів у 2019 році і далі в населених пунктах нерідко траплялись конфлікти і як прихильники, так і противники Московського патріархату, як священники, так і люди, вже встигли багато чого одне одному неприємного наговорити. А при переході до ПЦУ доведеться одне одному в очі подивитись, сказати слова примирення – це непросто, а іноді й може бути болісно.
Але потрібно цей крок буде зробити – подати руку, визнати свої помилки, якщо ти помилявся, обійняти одне одного.
До нашої єпархії приходять священники Московського патріархату, кажуть: “А ми боялись, що нам будуть дорікати, що ми приходили з мітингами під собор, кричали якісь образи. А тут нічого ніхто не згадує…”.
А навіщо таке згадувати – ми ж християни, тож якщо людина свідомо змінила свою позицію, то навіщо дорікати – все лікується прощенням і порозумінням.
VежА: Це те, що стосується духовенства. А як щодо парафіян – чому вони бояться чи не хочуть переходити?
Що ж до того, що парафіяни не хочуть переходити, то більшість з них йдуть за своїми пастирями. Тим паче, що багатьом досі кажуть – і вони вірять, що “УПЦ – незалежна від Москви церква”.
До того, ж змінюються наративи рпц, які поширюють серед прихожан. Наприклад, спершу був наратив “Ви зраджуєте віру, зраджуєте церкву. Бо де хрестився, там маєш і померти”. Але варто пам’ятати, в першу чергу, священникам, що Церква Христова – одна. А всі ці адміністративні поділи – лише для зручності керівництва і духовної опіки в релігійних громадах – аби в кожній православній країні була своя церква. Тому якщо я завтра переїду, до прикладу, на Кіпр чи в Болгарію і почну там служити, то хіба зраджу я віру? Ні. Але священники МП вбивали наратив, що, вийшовши з Московського патріархату, ти нібито виходиш з Православної церкви, людям довго, особливо в перші роки.
Сьогодні в них наратив змінюється. Вони кажуть: “Ми незалежні”. Але їм теж доведеться колись визнати, що вони сьогодні, на жаль, обманюють людей. Як ілюстрацію, згадаю відео початку цього року “10 запитань до єпископату та Синоду УПЦ від духовенства та мирян”. У відео самі священники УПЦ МП питали, зокрема, щодо доказів виходу УПЦ зі складу РПЦ, невходження вищого духовенства УПЦ МП до церковно-канонічних органів РПЦ тощо.
Відповіді від їхнього керівництва й досі немає. Тобто в УПЦ МП ніби й повичищали зі свого статуту після Собору в Феофанії всілякі моменти, аби держава до них не чіплялась, але насправді нічого не змінилось.
А ось прихожани, які слухають ці наративи про “незалежність”, часто вірять своїм пастирям. Адже священник “знає краще і не може обманювати”.
Для переходу потрібно бути сміливим. Іноді священники Московського патріархату чинять тиск на своїх колишніх вірян. Нещодавно був випадок: в одному з населених пунктів в храмі були збори щодо зміни підлеглості – за участі священника і десь 80-90 членів релігійної громади. Люди сказали, що хочуть перейти до ПЦУ, а священник був єдиним, хто відмовився. Вийшов з церкви. А через тиждень приїхав і почав погрожувати судами, поліцією, домігся через конфлікт, аби церкву закрили. Зрештою люди зробили необхідні на храм документи і увійшли до свого храму, але осад залишився. Адже їхній священник, духовний пастир, який називав їх “мої улюблені духовні чада”, погрожував їх посадити…
VежА: Останнім часом в мережі часто з’являються відео з духовенством і звичайними прихожанами Московського патріархату, на яких ті повторюють російські наративи. Звісно, такої думки далеко не всі парафіяни, але водночас такі випадки мені не зустрічались в контексті, наприклад, вірян ПЦУ чи якихось інших конфесій в Україні. Чому так, на Вашу думку?
Я впевнений, що в Православній церкві України ви такого не почуєте. Чому такі випадки трапляються в УПЦ МП? Це наслідки тридцятирічної пропаганди – віри у вже згадану “триєдіну Русь” і тому подібне. Адже, наприклад, в церковні книжки вклинювали НЕцерковні речі – що, до прикладу, “Церква буде сильною лише тоді, коли буде цар православний, який буде захисником церкви і православної віри”. І люди, приходячи до церкви і споживаючи духовну їжу, разом з нею пили отруту так званого “політичного православ’я”.
Чому я сказав, що в ПЦУ такого немає – я за весь час після свого переходу такого не бачив. А коли ще був в Московському патріархаті – такі випадки були непоодинокі.
…Сьогодні ми бачимо людей з Московського патріархату, які казали, що це українська церква, а насправді носили російський паспорт в кишені. Бачимо заклики до сепаратизму, зокрема, на Закарпатті, і так далі. Держава на все це реагує, адже це захист державних інтересів, а не питання віри. І те, що сьогодні в УПЦ МП кажуть, що це гоніння на церкву, на віру – неправда. Ніхто ж не каже “не віруйте в Ісуса Христа” чи “звільніть Лавру, бо ви православні”. Мова йде про те, аби відмовитись від тих, хто благословляє нас, українців, вбивати, і не мати з ними нічого спільного, у тому числі в церковній сфері.
…Церква – це душа народу. Народ сьогодні стає все більш українським – за допомогою поширення української мови, згадування наших традицій, посилення державності.
…Зараз нам потрібно цей період просто пережити, не наробивши помилок – священникам та людям. Я думаю, що рано чи пізно церква буде одна – Христова і українська. І в Україні все буде українське.
Поради при переході з Московського патріархату до Православної церкви України
створені після розмов із спікерами
Перше. Вивчіть думку своєї релігійної громади щодо переходу. Чи згодна більшість релігійної громади на перехід? Що стримує тих, хто не хоче. Зробити це, можливо, буде складно самотужки, тож можна знайти хоча б одного-двох однодумців.
Друге. Після цього зверніться до відповідної єпархії ПЦУ, яка відповідає за територію, на якій живе та функціонує ваша релігійна громада. Там розпитають про мотивацію переходу і проконсультують щодо юридичних аспектів приєднання до ПЦУ.
Також на цьому етапі радимо самостійно прочитати законодавство (той же закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи” чи “Про свободу совісті та релігійні організації”).
Виконання обидвох порад цього пункту і забезпечить вас підтримкою рішення з боку ПЦУ, і юридично підготує до процедури, яку належить виконати.
Третє. В процесі переходу приділіть увагу документам на культову споруду (церкву, храм тощо) – тим, які підтверджують право релігійної громади на власність чи користування. Це потенційно зекономить місяці часу, які храм можуть блокувати представники Московського патріархату, якщо потрібні документи будуть виготовлятись довго.
Четверте. При масових заходах, які здійснюють при переході (наприклад, загальних зборах релігійної громади) зверніться до правоохоронців для забезпечення правопорядку. Це допоможе уникнути конфліктів – як дещо стримати словесні образи, так і запобігти масовим сутичкам.
Фото Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.