В п’ятницю, 17 лютого, у вінницькому “Veteran Hub’і” відбулась зустріч із військовим парамедиком, наймолодшим з полонених бійців “Азову”, захисником “Азовсталі” та Маріуполя Назарієм Гринцевичем (позивний “Грінка”). Боєць, визволений з полону у вересні минулого року, наразі завершив курс реабілітації та повертається на фронт.
Під час близько півторигодинної зустрічі “Грінка” розповів присутнім про досвід оборони Маріуполя, частково зачепив тему перебування в полоні, згадав, з чого починався його шлях як “азовця” та закликав не розслаблятися, надалі підтримувати бійців донатами і готуватися до участі у війні, адже вона так чи інакше торкнеться кожного. В цьому матеріалі ми виділили низку цитат із зустрічі з бійцем, нагородженим орденом “За мужність” III ступеня.
Загалом, подія викликала чималий ажіотаж, адже зала “Veteran Hub’у” була майже повністю зайнята слухачами. Переважно – молоддю. Модерували зустріч Катерина Есманова, програмна менеджерка “Ветеран Хабу”, та Богдан Копчатов, ветеран, звільнений з армії через поранення минулоріч, та керівник послуг “Ветеран Хабу”.
На початку спілкування Назарій відразу зазначив, що задавати питання йому можна будь-які, але він залишає за собою право на них не відповідати. Втім, протягом спілкування він жодного разу цим правом не скористався, відповівши так чи інакше на всі поставленні запитання. Також він попросив зустрічати його без оплесків, “адже він є звичайним хлопцем”. Втім, на кінець зустрічі присутні таки не втримались.
– Я звичайний хлопак, тому без оплесків, без оцього всього. Я дуже цього не люблю. Спілкуємось, задаємо питання одне одному, я щось намагаюсь відповідати. Якщо щось казати не можна, бо це якось, не дай боже, вплине на обмін або на подальші події, я відразу кажу, що ця тема – закрита, і ви це маєте розуміти. Я всіх дуже радий бачити, дуже приємно, що я в свої 19 років можу зібрати залу людей, і мене хочуть послухати. Це дуже надихає надалі робити свою роботу, – сказав на початку зустрічі боєць, щойно стихли перші оплески.
Про зацікавлення фанатським рухом в юності
Так, безпосередньо формат питання-відповіді розпочався з питання щодо юних років Гринцевича, його зацікавлення фанатським рухом “Ниви” та подальше становлення як патріота своєї держави. Боєць спочатку відзначив, що це досить болюча тема, адже саме нещодавно загинув його товариш по вінницькому товариству “Спортовія”, військовослужбовець Євгеній Луценко (позивний “Луцик”). Втім, відмітивши, що його побратим не хотів би суму, повернувся до розповіді:
– Мені було скучно в школі. Женя Луцик, Рома Колмиков, який також загинув на “Азовсталі”, навчались зі мною в одній школі зі мною – №32. Це школа, знаєте, в районі “вокзал-базар-міліція”. В школі я дуже любив історію. Але у віці 14 років мені вже не було що робити. Якось поблизу “Локомотиву” побачив гурт з фаєрами, мені стало цікаво. Дочекавшись закінчення матчу, побачив, як виходять хлопці, всі “на спорті”, старші. Мені це все було дуже круто. Дехто з них навчався зі мною в одній школі, то я підійшов до них, такий малий, і сказав, що хочу з ними. Прийшов якось на сектор, і відчув ті круті емоції, коли ви разом вболіваєте за одну команду, кричите кричалки, хтось махає прапором. Поліція вже не знає, за кого першого вчепитися. Але там ми були всі, як сім’я, і досі, як сім’я.
Так склалося, що в Україні фанатський “околофутбольний” рух, ультрас – це дуже патріотично налаштовані хлопці. З 2014 першими брали участь в боях як добровольці. І я скажу так – “околофутбол” багато чого змінює в цій війні.
Вже на секторі (була війна на той час, почата росією в 2014 році) я дізнався, що таке полк “Азов”, Нацкорпус (тоді ще були також Нацдружини) та решта організацій, які можуть бути політично розвинені та впливати на події в нашій країні. Я тоді багато дізнався про український націоналізм, патріотизм тощо. Ми почали брати участь в багатьох акціях, зокрема, була акція “Свинарчуків – за ґрати”.
В дев’ятому класі я сильно захопився “Азовом”, багато присвятив часу фізичному розвитку. Був переконаний, що піду на війну, якщо повномасштабна розпочнеться, коли буду повнолітній. Після школи вступив до Донецького університету на юриста, був старостою групи. І ось виповнилось 18 років, в цей час тривала пандемія коронавірусу. І я сказав мамі, що їду в Польщу, потім, може, далі. “Луцик” – теж. А замість цього – поїхав у Маріуполь і приєднався до “Азову”. Далі в мене 2 місяці КМБ (Курс молодого бійця – авт.), і я повернувся на сесію вже такий красивий, в мультикамі, з шевроном “Азову” на плечі. Ну але сесію не здав, – посміхається боєць.
Про переживання батьків, переконня, що війна торкнеться кожного, та провину попередніх поколінь
– Вони (батьки) переживають, зрозуміло, за мене. Ти знаєш, що твій син може одного разу не написати “Мам, добраніч”. Але твій син старається, щоб ти могла бути тут. В мене ще є брат і сестра, то я кажу, що це заради них. Якщо я застав цю війну, то не хочу, аби вони застали, коли їм буде 18 років. Але я вважаю, що ця війна торкнеться кожного, кому вже є 18 років. Як не як, а це може бути втрата близької людини. Хтось піде воювати і втратить кінцівку, а хтось – загине. Це все не просто так, недаремно.
В цій війні, я вважаю, винне покоління як мої бабуся-дідусь. Тому що, можливо, це буде грубо, але я вважаю, що їм не вистачило “яєць” вийти при союзі і сказати, що їх не влаштовує умовно їсти одну ковбасу на Новий рік. Чогось нашим студентам в 2013-2014 році вистачило “яєць” розпочати Революцію Гідності. Це моя особиста думка. Але я іноді кажу – в цій війні ми боремося за помилки наших бабусь-дідусів. Історія – циклічна.
[…] І важливо розуміти, що росія ніколи не була нашим другом.
Коротко про “Азов”
– Якби була можливість, я б і в 16 років пішов до “Азову”. Я б ще раз пройшов би Маріуполь, якби це врятувало моїх побратимів, які загинули чи перебувають в полоні. Це не те, що я хвалю свій підрозділ. Я вважаю, що в “Азові” – дух, сім’я. Я хочу, щоб вся наша армія після перемоги була, як “Азов”. В нас багато різних напрямків, є патронатна служба підтримки для допомоги бійцям, які повернулись з полону або отримали поранення. Але “Азов” саме гартувався на війні, створений на війні і народжений для боротьби за нашу незалежність.
Про медичну службу та досвід парамедика
– На КМБ я здав на найвищий бал тактичну медицину, повернувся в свій підрозділ. В полку починались курси по тактмеду для парамедиків. І до мене підходить мій командир і питає: “Грінко, не хочеш спробувати?”. А мені дуже медицина “заходила”, і я погодився. В нас кожен інструктор – вищого рівня. Я приїхав на курси, і вийшло так, що отримав теж дуже високий бал. Нас було двоє з курсу, хто отримав рюкзак парамедика: я і “Артист”. “Артист” був з піхотного відділення, я – з гаубічно-артилерійського дивізіону. Після повернення в підрозділ отримав телеграму про те, що маю прийти й забрати рюкзак медичної служби. Я трохи попрактикувався з тими медиками, що вже були в підрозділі. Вони побачили, що я дійсно вмію і можу сам навчати. І ми почали проводити з хлопцями лекції всередині свого підрозділу, практичні завдання.
[…] Найскладніше в роботі парамедика – це бачити, що ти не впорався. Коли помирає в тебе на руках твій побратим.
В мене була така історія: в Маріуполі тривали міські бої. Ми були в “П”-подібній будівлі. В одній половині “орки”, в іншій – ми. Нас було п’ять “азовців”, і все. Ми розвалили одну ворожу групу піхоти, другу, потім по будівлі почали відпрацьовувати міномети. Виїхав один танк – ми його підбили, виїхав другий – ми його також підбили, він почав диміти, і ми продовжили далі бої з піхотою.
[…] Мій побратим “Кіготь” виходить на другий поверх відпрацьовувати з “мухи”, бо ми бачили, як заходить піхота в цю будівлю. І в цей момент танк розвертає свою “вежу”, і з одного снаряду немає вже кімнати цієї. Ми розуміємо, що по “Кігтю” прилетіло, я і мій побратим “Тасман” (він вже теж загинув) витягуємо його, я надаю йому допомогу. Щоб ви розуміли, в нього немає шматка шиї, дві “масивки”, уламки в голові… Я йому затампонував шию, наклав турнікети, обколов, чим міг. Зробив, все, що міг. Передаю по рації, що в мене на позиції один дуже тяжкий – “червоний” (“червоний” – з важкими пораненнями, “жовтий” – середній, “зелений” – може вести бій). Але мені каже командир, що зараз неможливо провести евакуацію. В міських умовах крило евакуації може бути до 2 км. Артилерія відпрацьовувала регулярно. Ми вже не звертали увагу на звуки 122-ї чи 152-ї. Ми навіть на “Гради” вже не звертали уваги. Якось біжимо, а по сусідній вулиці “ліпить”. Забігли в будівлю, і там, де пробігали, вже сипеться (артобстріл)…
Дізнавшись, що евакуації не буде, я посадив “Кігтя”, покачав його мішком “АМБУ”, знову зробив укол. Бачу, він кліпає, чує, але час від часу втрачає свідомість. І я продовжую вести бій разом з моєю групою. Бій тривав до вечора, ми вибили ворога з цієї будівлі, зайняли оборону. Вся евакуація з моєї позиції була вночі, тому що міномети працювали по крилу евакуації дуже тяжко. Я вже підбігаю до “Кігтя” близько 8-ї вечора, бачу, що він більш-менш в нормальному стані. Зробив ще один укол, покачав мішок “АМБУ”. Ми вже вибиваємо ворога, і ось я повертаюсь до нього, а він вже закляк… Це хлопець, з яким ми почали цю війну, були в одному розрахунку, багато часу провели разом. І ти розумієш, що це не дарма, що ти можеш бути наступним, і що поруч хлопці, які ще живі, і ти маєш не підвести їх, не підвести хлопців на інших напрямках. І якщо ти загинеш, то як мужній воїн, як чоловік. Це було найголовніше на той момент – зберегти Україну. Це все, про що я думав.
Про тактмед для цивільних
Нещодавно у Вінниці відбувся тренінг від бійців “Азову”, захисників Маріуполя й “Азовсталі” Назарія Гринцевича та Віктора Цебрика. Деталі – ТУТ.
– Я розповідав про медицину так, як розповідав би хлопцям з мого підрозділу. Але згодом я зрозумів, що цивільним не можна це так подавати. Але скажу так – якщо я бачу, що в хлопця відірвана рука, вона триматиметься на клаптику шкіри, її вже не врятувати, а його буде важко переносити, то я просто візьму мультитул і відріжу ту руку. Адже в мене головна задача – врятувати бійця. Взагалі в парамедицині, в тактмеді є таке поняття – ти можеш пожертвувати його здоров’ям, але врятувати його життя.
На рахунок “цивілів”, то кожен має вміти користуватись турнікетом. Носіть турнікет по двоє, адже літають ракети. Може прилетіти в зупинку чи ще кудись. І завдяки цьому ви можете комусь врятувати життя.
Про першу дію після перемоги
– Це, можливо, прозвучить, як жарт хворого божевільного, але тут є мій побратим “Таклбері”, і в нього є крута ідея – на “Донбас Арені” (стадіон в Донецьку – авт.) взяти дві голови “орків” і з ними сфоткатись. Це мені запам’яталось. Ще в мене є бажання хоч раз в якомусь звільненому селі, місті повісити український прапор. Хотілось би побувати ще в Маріуполі, побачити місто під українським прапором, зробити там фото з “Таклбері”.
Про “Азовсталь”
– Вперше я опинився на “Азовсталі” десь 25-28 березня. Це було перше поранення, контузія серйозна: кров з вух, проблеми з пам’яттю. Як це трапилось: в мене є побратим, і ми з ним були трохи “відбиті”. На нас на вулиці виїжджає танк, в нас лишається одна “Муха” і один РПГ “Осколок”. Я вибігаю з цією шведською “Мухою” на центр дороги, розкладаю її (танк – десь у 80 метрах від мене). Стрельнув по танку, і він заклинив. Я підбігаю до побратима і кажу: “Є крута ідея, ми по-любому будемо у Вальгаллі: береш “Осколок”, я беру “Муху”, вибігаємо на центр дороги, я стаю в коліно, ти теж, якщо хочеш, і одночасно стріляємо по танку”.
І ось я заходжу за кут будівлі поруч, “розтягую “Муху”, побратим теж готується. Ми вже збираємось бігти, як танк стріляє в цей кут. Мене просто відкидає, кут валиться. Далі мені вже побратим розповідав на “Азовсталі”: бере мене, питає, чи живий, я кажу “Дааааа” і рвусь вбивати. В мене ще був трофейний ПМ, який я здобув, коли застрелив офіцера “орка”. Я весь Маріуполь з ним оббігав, дуже шкода, що його забрали, як я вийшов у полон…
Мене побратим намагається заспокоїти, садить, забирає автомат, рацію. Щоб я не кричав якусь хе*ню по рації чи не застрелив себе чи його. За кілька хвилин – я вже той Назар, що і був. Далі воюємо. Добилися так до ночі. Заходимо переночувати у підвальне приміщення, адже знаємо, що стабільно по нашій позиції о 5 ранку працюють міномети. В мене кров з вух, блювота почалась. І на ранок ми прокинулись від того, що десь о 6:30 по нашому цокольному поверху ввалив танк. І всі бачать мій стан. Мій побратим сказав по рації, що мене – на евакуацію, лишив на місці, а сам пішов далі в бій. І мене охопила паніка. Я намагаюсь до них вийти, думаю, “будь, що буде”. Вийшов, навколо все літає, я не можу думати. Але я, оскільки водив бійців раніше, знав, куди йти, аби мені надали допомогу. По мені знов почали стріляти, я знов забіг у підвал. В мене був мій улюблений костюм “Adidas”, я зняв броню, вдягнувся в той костюм, кладу в карман шеврон “Азову” і шеврон “Спортовії”. І беру той ПМ офіцерський. Все лишив – “Калаху”, “радєйку”. І я от в цивільному йду, але втратив свідомість по дорозі. На щастя, мене зустріли побратими, яким передали, що я йду. На “Азовсталь” я прибув на човні. Прокинувшись, я не розумів, де я, оскільки ніколи там не був.
[…] Далі мене заводять на бункер. Мені ще погано було, я не міг нормально ходити, бо був забій ребер, не міг вирівняти спину, щоб надіти бронежилет чи плитоноску. 3-4 дні я був на цьому бункері, допомагав лікувати поранених. Потім, вже десь 15 квітня, була переправа на “Азовсталь” всього правого берега. Тоді просто ми були в протитанковій групі. І мене командир попередив, що в мене вночі буде дуже багато роботи і щоб я збирав рюкзак. Я не знав, що деякі наші прям в броні плитимуть через річку, вплав. Тоді дуже сильні були обстріли. Багато хлопців загинуло зі словами “Слава Україні” на вустах. Пам’ятаю, пливе якийсь боєць, а в нього шматка плеча немає. Я його тампоную, а він каже, аби я спочатку допоміг побратиму, бо в того нога відірвана.
Про нестачу озброєння, початок війни та страх перед “Азовом”
– Нестача по медикаментах, по зброї, по техніці та по людях була завжди. Щоб ви розуміли, Маріупольський гарнізон на початок повномасштабної війни налічував 4,5 тисячі людей. Відмінусуйте з усіх тих частин дівчат, які були “кадровики”, ТрО. Всі, хто реально міг воювати, це бійці з в/ч 3057, 36 бригада морської піхоти, ще були бійці з “СС Ведмеді”. Це добровольці, які воювали з 2014 року в зоні тоді ще АТО. Без зарплат, без нічого. Сам “Ведмідь” не виїжджав звідти відтоді, хіба на сімейні якісь свята чи події. І найголовніше, не те, що я знову захищаю “Азов”, але дійсно кожна позиція попросила до себе хоча б одного “азовця”. Адже ми маємо досвід міський боїв, ми постійно розвивались та були готові до цього. Всі інші теж старались, але я називаю ті групи, які вміли воювати.
В Маріуполі не було в нас “Джавелінів”, а “NLAW’и” привезли хлопці, ветерани “Азову”. Привезли “Старлінки”, трохи БК. В нас хлопці на Лівому березі спалили танк “Коктейлем Молотова”. І таких історій, вчинків у Маріуполі було тисячі.
Ми в “Азові” чекали на повномасштабку. Не знали, коли буде, але всі хотіли. Хотіли помститися за той біль, який принесла росія за ці роки війни. Багато хлопців рвалися на бойові позиції, але нас не пускали, бо боялися. (…) Те, що в когось набите татуювання, схоже на “свастику”, нічого не значить. Це язичницький символ, а в нас є люди різних вірувань. Але пропаганда була завжди, і через це нам не давали нове озброєння. І зараз “Азов” досі недооцінюють. Думаю, що нас бояться. (…) Коли ще до повномасштабної війни ми виїжджали на бойові позиції, в нас не було такого “вибачте, дозвольте відкрити вогонь”. В нас було таке – “ти бачиш противника, стріляй”. Зараз ми вже розширились до бригади і чекаємо на техніку, на озброєння.
Ми живемо реально на ваших донатах. Всі машини, всі пікапи, безпілотники “Валькірії” – це все за ваші гроші. По 5, 10, 20 гривень складається в одну суму, і можна щось придбати.
На початку повномасштабного вторгнення ми очікували, що росіяни спробують зайти з моря, і ми на них чекали. Але вони так не зробили, пішли через Бердянськ. Коли виїхали на позиції, то трохи “обламалися”, адже росіяни не йшли на нас, а поки що оминали. Але це дало нам час підготуватись.
Але, пам’ятаю, перші думки були на початку: “Помстимося, ми на своїй землі. Я зараз тут, в Маріуполі. Це моє місто, це моя доля. Потрібно все зробити для того, щоб якомога більше використати себе як ресурс, щоб зупинити ворога. І бути гідним сином нашої Неньки. Я – молоде покоління, в мене немає ні сина, ні доньки, щоб мене щось тримало вдома”.
Про полон, справедливість до себе та війну
– В полоні, коли ми вийшли з Оленівки, мені вдалося дістати великий аркуш паперу, а в того, хто мене допитував, я попросив ручку. І я складав плани, що я буду робити, коли приїду додому. Що кому куплю, що подарую. Ділилися з хлопцями рецептами страв. Думав, які книжки прочитати, фільм подивитись. Шкода, що того аркуша в мене нема, адже чимало з того я досі не зробив. Коли я опинився у Донецькому СІЗО, то всі мої думки були про те, щоб скоріше побачити сім’ю. Дуже боявся, щоб з інших хлопців не знущалися.
Так сталося, що 20 жовтня мав бути мій розстріл. Повезло, що 21 вересня мене поміняли. Якщо тут є батьки полонених, то взагалі за розстріл забудьте – це все дешева сценка. Вони (окупанти) люблять казочки, в які вірить їхній народ. Побити можуть. Але нам, чоловікам, притаманно отримувати по обличчю – ми самці. Тому, бачу, багато хлопців молодих – виховуйте в собі чоловіка. Не бійтеся в центрі міста, якщо бачите, що когось слабшого за вас чи дівчину ображають, що противник більший. Не думайте, бо ви будете справедливі в цьому моменті. І не бійтеся за цю справедливість отримати покарання. Я вважаю так – я готовий відсидіти в тюрмі, якщо я буду правий.
Тут зазначимо, що одна з присутніх слухачок запитала в бійця, а як же бути з терактом в Оленівці, коли окупанти обстріляли колонію, де були українські полонені.
– То не розстріл, а теракт. А теракти росія влаштовує в Україні чи не щодня. Я кажу про те, коли окупанти засуджують до розстрілу і знімають про це відео. От я був засуджений до розстрілу, на мене повісили статтю 234 “УК ДНР”. Нібито за те, що я наводив артилерію нашу на драмтеатр.
[…] Коли я йшов у полон, то згадував про Євгена Коновальця та решту українських націоналістів. І що вони рано чи пізно сиділи в тюрмі чи в таборах. Звісно, якщо ти вб’єш когось ні за що чи вкрадеш – це “зашквар”, це не можна. Але будь справедливий до себе, і тоді всі будуть справедливі. Я готувався якось так.
Важливо в полоні підписувати все, що вам дають, якщо за це вам загрожує покарання. Бо у вас там і так здоров’я похитнеться через погану їжу та відсутність сну. І ці папери не будуть дійсними, коли ви повернетесь в Україну.
[…] Згадую, перше, що я з’їв після повернення – це був бутерброд. А він ще був з червоною рибою. І думав, чи це вже Новий рік, чи що за свято.
[…] Але війна виглядає круто, тільки коли ти дивишся “відосіки”, як вибухають танки, як наші зачищають якісь позиції. Війна – це втрата твоїх побратимів, це втрата себе. Війна дарує тобі чоловічий стержень, і твої цінності взагалі змінюються. Ти розумієш, заради чого живеш. Розумієш, що кожен день може бути останнім. І хочеш якомога більше часу провести з рідними та друзями, жити на повну. І я всім раджу зараз жити на повну.
Про реабілітацію та звернення до молоді
– В мене були операції на обличчі, оскільки уламок в обличчя залетів, операції на носі. Я втратив 16 кілограмів, зараз вже трошки набрав. Я досі не відчуваю ліву частину обличчя. В мене був 100-відсотковий зір, на ліве око зараз бачу на 30%. І на ліве вухо слух не відновлюється. Психологічно було тяжко лише перший місяць. […] Для психологічного відновлення дуже важливі близькі, друзі. Можливість робити, що хочеться. Придбання якоїсь дорогої речі, яку дуже хотів. Але головне – це підтримка.
Напередодні я повернувся з реабілітації останньої. В мене були проблеми з колінами. Вони ще трошки є, але я скажу, що їх нема. Бо я вже хочу йти воювати. Поки лікувався, намагався допомагати підрозділу своєму, проводив курси, їздив на полігони. Збирав якісь збори на потреби “Азову”. Зробив свою мініколекцію футболок на 50 штук, зібрані з розіграшів кошти теж перенаправляв на “Азов”. Бо хочу бути корисним. Як і всі мої побратими.
[…] Хотів би сказати молодим хлопцям, які тут сидять. Я не скажу, що всім треба воювати, але ви маєте розуміти, що рано чи пізно цей момент настане. Що я закінчусь, мої хлопці закінчаться, які вміють воювати. Ви вже маєте зараз готуватись, поки до вас не прийшли, не постукали, що ви їдете в якусь частину, а далі без підготовки – на “передок”. Займайтесь, купа зараз є YouTube-блогерів, книжок, щоб ви вже вміли. Скинтесь грошима з компанією, поїдьте на полігон, постріляйте. Легше всього сидіти вдома і думати, що це не ваша війна і вона вас не торкнеться.
[…] Загалом, цінуйте всі одне одного, кличте в гості, адже завтра може не настати. І будьте гідними синами та доньками своєї нації. Розвивайте свою культуру, вчіть своїх дітей українських віршів. Зараз дуже в тренді бути українськими націоналістами й патріотами. Ростіть маленьких бандерівців.
Фото – Зорини Гаджук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.