В суботу, 22 жовтня, у вінницькому артпросторі “ПІЧ” відбулась вистава “Синдром Уцілілого” від луцького театру “ГаРмИдЕр”, створена за текстом Андрія Бондаренка, написаним після 24 лютого. Сучасна драма буквально оголює нерв людини, яка переживала події перших тижнів повномасштабної війни: в образах, які втілили актори, присутні і страх, і відчай, і перебільшений песимізм, і перебільшений оптимізм, – приблизно все, що переживала, певно, велика кількість українців на початку вторгнення. Причому, досить характерним є те, що показано досвід людини, відносно віддаленої від лінії фронту.
Вистава, що розпочинається з кінця і закінчується початком: про “Синдром Уцілілого”
Прем’єра сучасної драми “Синдром Уцілілого” відбулась 1 жовтня у Луцьку в просторі “КультурнеУКРИТТЯ”, де “ГаРмИдЕр” продовжив своє функціонування, поки “ГаРмИдЕр ангар-stage” існує в якості волонтерського штабу “АНГАР”. Історія, що лягла в основу вистави, була написана Андрієм Бондаренком у березні, і це, за словами Порицької, був один суцільний текст, який режисерка театру разом з акторами (Вадимом Хаїнським та Павлом Порицьким) опрацювували згодом під дві дійові особи: “Я” (у виконанні Павла Порицького) та “Тіло” (у виконанні Вадима Хаїнського).
Текст, за словами Руслани Порицької, був написаний як рефлексія на події періоду після 24 лютого. І, правду кажучи, в самій виставі повернення до емоційного стану перших тижнів повномасштабної війни відчувається дуже сильно.
“Синдром Уцілілого” розпочинається з німої сцени, яка закінчується словом “Кінець” у виконанні героя Вадима Хаїнського і подальшим панічним пересуванням героя Павла Порицького по залі з промовлянням фрази: “Нас всіх вже вбили того ранку”. В цілому, лейтмотив першої частини вистави – це висвітлення емоцій перших днів: страху, відчуття розбитості, розгубленості, відчуття ірреальності подій. Самі герої озвучують тезу, що світ, знаний досі, більше не існує, а герой Хаїнського згадує свої плани на 24 лютого, яким не судилося справдитися.
Протягом драми відкриваються і чимало нагальних питань, в тому числі – морально-етичних, на які і досі немає однозначної відповіді. Наприклад, чи нормальним є: відпочивати під час війни, випивати з друзями алкоголь або відчувати задоволення від тепла весняного сонця та пташиного співу. В принципі, в таких дещо приземлено-буденних речах звучить питання: чи нормально під час війни радіти життю?
Символізм стосунків “Тіла” та “Я” приблизно можна передати як символізм стосунків свідомого та несвідомого. Буквально, духу та тіла. Так, “Я” Павла Порицького протягом дії драми постійно турбується про “Тіло” від Вадима Хаїнського: кутає в ковдру в моменти слабкості “Тіла”, ловить в момент падіння чи намагається чимось відволікти від руйнівних думок. Зокрема, паростками гороху в пластиковій коробочці. Але і йому притаманні “емоційні гойдалки”, паніка та впадання в апатію.
“Я” Павло Порицький (ліворуч) та “Тіло” Вадим Хаїнський (праворуч)
Близько до кульмінації “Я” відходить на другий план, а “Тіло” перелічує міста, постраждалі від російської агресії. Безліч міст та містечок: Буча, Ірпінь, Гостомель, Охтирка, Харків, Маріуполь, Суми, Ізюм, Херсон, Донецьк тощо. Під час цього, називаючи кожне місто, герой Вадима запалював по сірнику, допоки, в майже повній темряві, сірник не згасне.
Завершення ж вистави виглядає навпаки оптимістично: “Тіло” виголошує, що в майбутньому ми всі “Будемо!” (напротивагу відчайдушному “Немає!” близько середини драми) з усіма подальшими планами та маленькими радощами життя: походами в кіно “з горішками та пивом”, танцями під музику з телефона та побаченнями. Зараз, з перспективи вже 8 місяців повномасштабної війни, такий погляд може здатися дещо наївним. Остання фраза вистави – гучний вигук “Тіла”: “Початок!”.
Кілька моментів з обговорення після “Синдрому Уцілілого”
Особливістю показів вистави у Луцьку було обговорення з психологом після самої вистави. У Вінниці ж психолог не зміг прийти на подію, однак доволі іронічним виявився факт присутності серед доволі невеликої кількості глядачів (близько 20) однієї психологині та однієї лікарки-психіатрині на навчанні. Відтак, в тісному колі глядачів у вінницькій “ПІЧі” обговорення тривало не менше за саму виставу – близько години.
Так, зокрема, присутня в залі психологиня сказала, що переживання травматичного досвіду, “проговорення його ротом” може бути корисним для того, аби травматичну ситуацію відпустити та повернутися до життя.
Сама ж режисерка театру Руслана Порицька відзначала, що актори грали у Вінниці дещо незвично, як для досвідчених акторів. Втім, на це, можливо, впливав і особистісний чинник: саме в день виступу у Вінниці росіяни поцілили в інфраструктурний об’єкт в Луцьку, через що в місті тимчасово зникало світло. Відтак, учасники театру переживали за своїх близьких.
Ще один момент – обмеженість простору зали. Відтак, деякі сцени було підлаштовано під особливості “ПІЧі”. Так, сцена, коли “Тіло” в паніці бігає залою та ніби намагається “струсити” глядача – особливість виконання саме у Вінниці. В Луцьку герой Хаїнського бігав не перед глядачем, а за ним, по глядацькій залі, і все обмежувалось словесним намаганням “струсити”.
Ідея ж паростків, як символу, теж має свій певний підтекст, частково розкритий режисеркою. Втім, багато хто з глядачів бачив у цьому свій символізм.
– В історії про турботу мені дуже хотілося, щоб “Тіло” погодували. Мені це було важливо. І я все не могла зрозуміти, чим його погодувати. Я знала, що це не може бути якесь там м’ясо. І, коли я побачила ці паростки (це – паростки гороху), в мене серце почало так стукати, і це була якась абсолютно інтуїтивна штука – я зрозуміла, що це – воно. І тут в мене все склеїлося: я зрозуміла, що це про землю, про прив’язку до неї, до того, що росте на ній, – розповіла Руслана Порицька.
З цікавих особливостей створення вистави, озвучених під час обговорення, було зокрема і те, що початково ролі були розподілені навпаки: “Я” грав Вадим Хаїнський, а “Тіло” – Павло Порицький. Допоки одного дня Руслана, прийшовши на зустріч з акторами, не повідомила їм, що вони міняються місцями.
Про “ГаРмИдЕр” та волонтерську діяльність “АНГАРу”
Сам незалежний театр “ГаРмИдЕр” існує протягом 18 років. За словами режисерки театру Руслани Порицької, від початку повномасштабного вторгнення простір, де розташовується театр в Луцьку (“ГаРмИдЕр ангар-stage”), перетворився на волонтерський штаб “АНГАР” – ймовірно, найпотужніший на Волині. Так, лише за вересень волонтери штабу зібрали: майже 3 мільйони гривень, понад 12,5 тисяч доларів, понад 1,3 тисячі євро та тисячу злотих. В жовтні щомісячний збір на 5 авто для ЗСУ штаб закрив уже станом на 21 жовтня.
Також волонтери штабу створили окрему сторінку на “Linktree”, де систематизували та розподілили кожен окремий збір: будь то збір на авто, на тепловізори, приціли тощо. Ознайомитися з реквізитами та різними зборами волонтерів можна за ЦИМ посиланням. Окрім того, інформацію про збори та звіти своєї діяльності волонтери публікують на Facebook-сторінці штабу.
Донати, які було зібрано протягом та після вистави у Вінниці, також спрямовувались на підтримку діяльності “АНГАРу”. За повідомленням на сторінці театру “ГаРмИдЕр”, вінничани задонатили 4 тисячі гривень.
Показ вистави у Вінниці відбувався в рамках проєкту “ПЛІЧ-О-ПЛІЧ”, антикризового хабу, створеного на базі “ПІЧі” для активістів-переселенців, а також громадських та благодійних організацій. Презентовано проєкт було 5 жовтня. За тиждень, 12 жовтня, відбулась перша зустріч з учасниками проєкту, однак через оголошену в регіоні “повітряну тривогу” тоді прийшли не всі зареєстровані учасники, і було заплановано додаткову зустріч.
Фото – Зорини Гаджук та автора
Дякуємо!
Тепер редактори знають.