Оновлено: 15 Липня 2019, в 22:54
У Вінниці на території заводу «Кристал» триває «AirГогольFest». На нього, зокрема, завітала людина, з якої все й почалося – український режисер Влад Троїцький.
Хто такий Владислав Троїцький, і що він робить для розвитку сучасного мистецтва в Україні, можна розповідати довго. Його вклад переоцінити дуже важко. Однак ті, хто взагалі не чув це ім’я, майже напевно чули про київський центр сучасного мистецтва «ДАХ», засновником, продюсером, художнім керівником, режисером та актором якого є Владислав Троїцький. Якщо ні – то 100% знаєте про етно-хаос гурт «ДахаБраха». Його у 2004 році створив саме Владислав Троїцький. Фрік кабаре «Dakh Daughters» і соцкабаре «ЦеШо» – теж його рук справа. Зрештою, саме він у 2007 році заснував проект «ГогольFest», який сьогодні є міжнародним мультидисциплінарним фестивалем сучасного мистецтва. Для остаточного розуміння: у 1964 році в місті Улан-Уде (Росія) народжується Владислав Троїцький – у 2018 році у Вінниці відбувається наймасштабніший фестиваль за останні кілька років – «Air ГогольFest».
Для тих, хто не відвідав цей фестиваль у перший день, 17 листопада, або з якихось причин оминув Education Stage і не потрапив на лекцію Владислава Троїцького, публікуємо короткі тези з його виступу.
Та спершу зазначимо, що це було схоже на що завгодно, але не на лекцію. Владислав Троїцький багато спілкувався з присутніми і намагався, швидше, наблизити усіх до розуміння того, яким має бути їхній рівень свідомості та громадська позиція, щоб зробити дійсно щось вартісне і «чарівне»: як для власного життя, так і для власного міста.
Усе, що говорив режисер, так чи інакше стосувалося «ГогольFest» і його «вінницького продовження» – «Air ГогольFest», хоч застосувати ці слова можна до будь-якої сфери життя – їхня суть залишиться такою ж.
«Культура і місто: як не загубитися на мистецькій мапі країни»
– Як то кажуть не було щастя, та нещастя помогло. Як закінчилася історія фестивалю в Києві, виникла дивна ідея «ГогольFest – inoculation» і ми вирішили піти в люди. Почалося все з Івано-Франківська, там ми зачали «Porto Franko GogolFest», який зараз живе самостійно. Потім був Маріуполь і от черга дійшла до прекрасної Вінниці.
– Вінницю як слід ще не роздивився, але поки проїхав, бачу, що це прекрасне чисте місто. Можливо трішки сонне, але це питання в людях: вони або спекулюють і жаліються, які вони нещасні, або дерзають і роблять щось чарівне. Бо якщо вмикати інфантилізм і чекати, що якісь начальники щось за нас вирішать, то можна не дочекатися. В начальників якесь своє життя, вони живуть в своїх імперІях. А нам потрібно робити своє життя для себе, для своїх дітей, так, щоб не було соромно.
– Насправді у тебе два імпульси: або розвиватися для того, щоб звалити (вивчив мову, здобув класну професію і звалив), або розвиватися, щоб зробити щось тут. З одного боку тут складніше, але натомість як круто: фактично немає конкуренції, пусте поле, табула раса.
– У кого є діти, спробуйте пояснити, чому їм потрібно жити в Україні. Крім того, що тут батьки, дім рідний, мама добре готує їсти. Це важливо, але що ще? Яке в них тут майбутнє?
– Боротися можна двома способами: перший – війною, але в ній нічого не народжується, вона тільки руйнує; а другий спосіб – побудувати щось чарівне і переконливе. Це може бути театр, музичний проект, хороша школа, наукове відкриття, якийсь нормальний бізнес – це світ творення. Моя позиція: коли ти створюєш такий світ, творчий, тоді ти розумієш, що потрібен не тільки своїм продуктом, а й своїм словом і своїм знанням.
– Ось цей фестиваль, «Air ГогольFest», – це велике дерзновіння. Всупереч усьому: все-таки холодно, це не не центр міста, але тим не менше чомусь же люди зібралися? 60 художників щось роблять, актори грають, лекції відбуваються, ви приходите ввечері, сидите тут слухаєте цього божевільного… Є ж ось цей якийсь світлий чарівний дух.
– Ми готові об’єднуватися проти чогось (якась забудова, ще щось), але ми не готові об’єднуватися за. І насправді «ГогольFest» це аргумент, що так можна зробити. Це такий ситуативний майданчик, на якому можуть зустрітися люди, які одне одному потрібні… Це як у Кіплінга «Ми з тобою однієї крові». І ти розумієш, що це люди, які з тобою в принципі готові йти.
– «ДАХ», – це 240 квадратних метрів на цокольному поверсі дев’ятиповерхового будинку. Але те, що там зародилося і продовжує жити, це «ДАХ» як театр, «ДахаБраха», «Dakh Daughters» і «ЦеШо» як гурти, «Нова опера» як проект, «ГогольFest». Всі ці сенси зародилися на 240 метрах. І я задаю собі питання: де ще такі простори є? Чому такого не відбувається в інших містах? Ви теж так можете. Це навіть видно: зробили клич і тут, в такі умови в таку історію зібралася купа людей. Значить це потрібно. Значить потрібне місце сили, яке би стало реальним центром духовноїї, душевної і освітньої частини міста.
– У вас зробили ці фонтани: музичка грає, бризкає все красиво, такий собі інтертеймент. Ну, слава Богу, але ж цього замало. Хочеться ж напевно розуміти, що ввечері не тільки на фонтани можна сходити, а й туди, де отримаєш якийсь імпульс для своєї свідомості, для своєї душі.
– Ідея «ГогольFest – inoculation» – максимально качнути, щоб ви присвоїли ім`я. Команда «ГогольFest» тілльки допомагає вибудувати логістику і менеджмент фестивалю. Насправді цей фестиваль багато в чому відбувся завдяки бажанню подільської громади, активних людей. Ми не хочемо бути варягами, які прийшли і сказали, що от ми знаємо істину. Це ваше життя, це ваше місто – качайте.
– Робіть – ось мій головний меседж. Тільки не розповідайте: ми й так зробили багато. Мало робите. Мало. Повинно просто кипіти. Я про Вінницю, крім фонтанів, на жаль дуже мало чув, при тому, що я цікавлюся. Значить нічого не відбувається. Це медійна така штука: якщо тебе немає в інформаційному просторі – тебе просто немає. На жаль, але це так.
– Потрібно формувати в людей звичку споживати якісний культурний і освітній продукт. Але для цього потрібно усвідомити, що це потрібно, що без цього життя стає понурим, нецікавим, провінційним і жлобським.
– В Маріуполі була така ж авантюра. Захотіли зробити фестиваль, нам дозволили, думали, нехай дурака поваляють. Але потім вони побачили велику кількість людей і що їм це по-справжньому потрібно. Люди підходили до місцевої влади і самі про це говорили, а не раділи потайки. І в Маріуполі буде наступний Гогольфест. Зараз там відбувається підготовка до реконструкції великого ценрту сучасного мистецтва. Вже без нашої участі вони зробили власний кретивний простір “Вежа”, дуже крутий. Готель Континенталь. Це абсолютно унікальна подія, коли влада міста, актив міста і громадани міста обєдналися. Що заважає вам? От наприклад, було б добре, якби в наступному році літом тут був повнокровний п`ятиденний «Air ГогольFest»? От візьміть визначтеся і просто завтра починайте підготовку до наступного фестивалю, а не радійте, що у вас є ці два дні. Хіба це не рішення? Бо тим, хто відповідає за створення чогось, потрібен умовний запит від суспільства.
– Ми живемо в глобальному світі і ми повинні бути вписані в глобальний світ. І ось це розуміння себе як особистості, себе як спільності міста, країни, хто ми в цьому просторі?
– Знаєте, хто головний символ української культури? Поплавський! Це не хіхоньки-хаханьки. Насправді він 25 років керує університетом культури, куди хочуть потрапити практично усі діти зі всієї України. Тому що вони дивляться на цього дядьку, не дуже красивого, не дуже добре співаючого, але водоночас він же символ України. Той, який насправді був вигаданий як культурний код України в Радянському Союзі десь в 50-60-ті роки, як туповаті, хитруваті, жлобоваті створіння, які люблять сало, горілочку, грудастих дівок, і от – символ, дивіться. У нього все зашибісь: навколо купа дівчат, які з відданістю дивляться на нього, в нього до речі, Палац спорту 4 грудня. Тобто це – офіційний бренд української культури. І от виникає питання: чи хочеться, щоб тебе особисто асоціювали з такою Україною?
– У нас в країні культура більше сприймається як інтертеймент, доступна розвага. Ти приходиш в торговий центр і там можна кіношку подивитися, можна смаколик з`їсти… Це найнижчий рівень культури. Або послухати, наприклад, прекрасного Винника.
– Культура це насправді код, який тими чи іншими способами формує суспільство і те, хто ми такі. Якщо ви будете зустрічатися із закондонними якими-небудь друзями, спробуйте сказати «Україна це…». У вас є що сказати, крім того, що це Батьківщина, земля…? Бо в кожній країні є Батьківщина, в кожній країні є земля, а в чому фішка? Якщо ми не можемо присвоювати собі культурні гуманітарні символи, ми не можемо ідентифікувати себе для самих себе.
– Проблема в тому, що насправді практично ніхто не знає сучасних героїв культури, які є реальним обличчям України. Маленький тест: хто така Оксана Линів?… А вона зараз реальна світова диригентська зірка. Це дівчина з Львівської області, яка робить фестиваль «LvivMozArt». Зараз вона є головним диригентом градської опери в Австрії. От Оксана Линів – це Україна сучасна. «Даха Браха» – це Україна сучасна. Це ті символи, які нас об’єднують, якими можна пишатися.
– Зараз величезна кількість інформації, з іншого боку є складність – як вибирати те, що тобі дійсно варто знати? Для чого потрібна праця, для розуміння потрібно не сидіти в міжсобойчику провінційному і говорити про те, що світ в районі мого пупка. Світ величезний, і потрібно розуміти, які у ньому зараз тренди в кіно, в літературі, в музиці, в філософії сучасній, якою є нова економіка. Просто подумайте, що 20-15 років тому мобільні телефони були якоюсь екзотикою. А далі все ще швидше буде розвиватися. І для того, щоб у цьому шаленому світі залишитися собою, а не стати маріонеткою, потрібно теж швидшати. Потрібно домовлятися, вчитися довіряти одне одному, знаходити людей «своєї крові», які не заспокоюють себе тим, що все в цьому житті зрозуміли, а які відкритими спраглими очима дивляться на світ (не на гроші).
– Головне – не відкладати на потім. Не так, що мені там потрібно ще трішки грошей назбирати, освіту закінчити, дітей виростити… На жаль, життя на потім не відкладається. Потім може бути величезне ніколи. Ти маєш крокувати в безодню, і в цьому божевіллі твоєму, в твоїй готовності зробити цей крок, можна відчути радість польоту. Птахи ж спочатку зриваються, падають і тільки тоді розправляють крила. Ось цей момент, граничного кроку, дуже важливий.
– Соромно – це коли ти профукуєш своє життя. Розумієте? От жила-жила людина, та й померла з сорому. А що робив, чому приперся в цей світ?… Можна себе вмовляти банальністю: посадив дерево, будинок збудував, дитину виростив. Це звісно круто, але можливо цього замало? Можливо важливо створити якийсь сенс, який тебе запалює на життя, сподвигає на якісь неймовірні відкриття, проекти, подорожі…
Читайте також: Директор «ГогольФест» Максим Демський: «Ми хочемо абсорбувати аудиторію, яка не любить попси»
Фото – Ольги Мірошниченко
Дякуємо!
Тепер редактори знають.