Сучасний вінницький мікрорайон П’ятничани став частиною міста порівняно нещодавно. До цього він був окремим селом з понад 400-річною історією. Там був свій замок і свої правителі – українські, а пізніше польські землевласники.

Вже після приєднання П’ятничан до Вінниці на околиці колишнього села почали будувати безіменний мікрорайон, який самі вінничани назвали Кореєю. Згодом, внаслідок розширення міста, з’явилась і Куба. 

У Вінниці близько 30 мікрорайонів та місцевостей. Всі вони мають свою унікальну історію та свої особливості. Про існування окремих з них знають мало не всі вінничани, про інші багато хто ніколи й не чув. Для того, аби дослідити історію цих частин міста, дізнатись про те, чим вони живуть, чому так називаються і де пролягають їхні умовні межі, Vежа започатковує новий проект під назвою “Мікрорайони та місцевості Вінниці”. 

В статті використані матеріали з книг “Вінниця: історичний нарис”, “Культурний ландшафт Вінниці”, “Пам’ятки історії та культури Вінницької області”, книги В. Колесник “Відомі поляки на Вінниччині”, а також з сайту grocholski.pl. 

 

Північна частина Вінниці на правому березі Південного Бугу – це доволі затишний приватний сектор. Всього за п’ять-десять хвилин з гамірного середмістя можна потрапити до фактично іншого світу – мікрорайону під назвою П’ятничани. Доволі жвавий рух автівок можна побачити хіба що на головних вулицях району – Івана Богуна та Ольги Кобилянської. Решта – це переважно спокійні вулички та провулки, де більше шансів зустріти людину верхи на коні, аніж побачити автомобільні затори. 

На захід від П’ятничан розташована вінницька Корея. Там схожа історія – кілька вулиць з активним рухом, на одній величезна кількість автомобілів через те, що там розташований Регіональний сервісний центр МВС. Але звертаємо з головних вулиць і опиняємось в мережі вуличок приватного сектору. Частина з них досі не заасфальтована. 

Затиснута між цвинтарем та Лісопарком Куба ще спокійніша. Це доволі маленький район і сюди заїжджають переважно ті, хто тут живуть або мають якісь справи. В решті випадків Кубу можна об’їхати з усіх сторін. 

Історія

Від села до міста 

Перша писемна згадка назви “П’ятничани” датується XVI століттям. Село згадувалось в грамоті польського короля Сигізмунда І, яка підтверджувала право вінницького зем’янина (власника землі та маєтків – авт.) Миска Степановича на володіння П’ятничанами. Там вказано, що П’ятничани були даровані його батькові Степану князем Костянтином Острозьким. 

Зі змісту старовинних документів можна зробити висновок, що село існувало принаймні з XV століття та було приватним володінням, яке успадковувалось через родинно-династичні зв’язки. Воно неодноразово змінювало власників. 

Відомо, що на початку XVII століття П’ятничанами володів польський державний діяч, вінницький староста Адам Калиновський. В ті часи між громадою Вінниці та володарями П’ятничан тривали постійні суперечки за визначення конкретних меж між селом та містом. Ближче до середини століття було встановлено чіткі межі: місто закінчувалось і починалось село в районі перетину сучасних вулиць Театральної та Магістратської. 

У XVIII столітті тут з’явились перші польські шляхтичі Ґрохольські. До початку 1918 року історія села нерозривно пов’язана з історією цього давнього польського роду. 

П’ятничанські діти, початок ХХ ст. 

Відповідно до Всеросійського перепису населення 1897 року, в П’ятничанах проживало 1598 мешканців. Для порівняння, населення Вінниці тоді становило – 30 563 мешканці, Садків – 1615, Старого міста – 1790. 

Активна розбудова Вінниці в часи міського голови Миколи Оводова П’ятничан фактично ніяк не торкнулась. Втім, тут могли втілити один великий інфраструктурний проект. Напередодні Першої світової війни виникла ідея поєднати залізницею Вінницю та Літин. Залізнична лінія мала б пролягати вздовж Літинського шосе (сучасне Хмельницьке шосе), в П’ятничанах перетинала б Південний Буг через міст й далі прямувала б до вокзалу. На роботи виділили півтора мільйона карбованців, але через війну будівництво так і не розпочалось. 

Вже в радянські часи, на початку 30-х років П’ятничани складались з шести вулиць, одна з яких розташовувалась на лівому березі Бугу, паралельно до сучасної вулиці Київської. В 1937 році село приєднали до Вінниці, а в повоєнні роки тут почалась активна забудова. Втім, сільські традиції збереглись, адже й досі тут будують переважно приватні будинки. 

Поява Кореї та Куби

В 50-х роках забудова поширилась на захід та південь від П’ятничан. Якщо раніше то була околиця села з кількома десятками хатин, лісом і місцем для випасу худоби, то тепер тут почала з’являтись Корея. Існує декілька версій походження цієї назви, які доповнюють одна одну. Район забудовували під час війни в Кореї, а згодом тут видали декілька земельних ділянок військовим льотчикам, які брали участь в Корейській війні. Яка версія більш правдива невідомо, але з тих пір в головах вінничан міцно засіла назва “Корея”. 

Частинка карибського колориту з’явилась у Вінниці тоді, коли світ стояв на порозі ядерної війни – на початку 60-х років. Поки США і СРСР сперечались через розміщення радянських ракет на Кубі, у Вінниці почали забудовувати ділянку на захід від Кореї, поруч з Лісопарком. Вважається, що назва “Куба” стала реакцією на події у світі. В наші дні про вінницьку Кубу знають значно менше, ніж про Корею, але топонім досі використовується.  

Персоналії та пам’ятки 

П’ятничанські Ґрохольські

На початку XVIII століття П’ятничани належали землевласнику Міхалу Радзімніському. В Брацлавському воєводстві він також володів Степанівкою, Сабаровом, Дзюньковом, Сорочиною та Вороновицею.

В Радзімінського було п’ятеро дітей. Одну з них, доньку Анну, в 1725 році він видав заміж за польського шляхтича Міхала Ґрохольського. Відповідно до передшлюбної угоди, укладеної в П’ятничанах 10 лютого того ж року, молодята мали отримати 10 тисяч злотих в якості посагу. Ці кошти забезпечувались володіннями Радзімінського в Сабарові та П’ятничанах. 

На момент смерті Радзімінського решта його дітей вже померла, тому Анна залишилась єдиною спадкоємицею. Разом з Міхалом вони стали власниками великих статків. Ґрохольський, який до одруження не володів жодним нерухомим майном, вміло керував родинними статками і значно їх примножив. 

Вважається, що основу П’ятничанського замку Ґрохольських було закладено саме в часи Міхала та його сина Марціна, в середині XVIII століття. За однією з версій, замок будували на залишках старішого укріплення, за іншою – на чистому місці. 

Марцін Ґрохольський (Вікіпедія) 

Як йдеться на сайті grocholski.pl, на його будівництві працювали полонені турки і татари. Замок проектувався як фортеця з масивними стінами, залізними прутами на вікнах, баштами, бійницями та подвійними воротами. Вважається, що автором проекту замку є тодішній головний архітектор Речі Посполитої Доменіко Мерліні. За однією з версій, саме він спроектував цей замок. 

Від фортеці до вишуканого палацу з пейзажним парком

Будівництво замку було завершено за Марціна Ґрохольського. Він успадкував від батька п’ятничанські володіння, а згодом став брацлавським воєводою. У своєму новозбудованому укріпленні Марцін в 1781 році приймав польського короля Станіслава Августа Понятовського. На честь його приїзду, на території замку заклали в’їзну липову алею. Також існують версії, що в П’ятничанах у Ґрохольських зупинялись російські імператори Катерина ІІ та Микола І. 

Наступним після Марціна Ґрохольського володарем П’ятничан був його син Міхал. Успадкувавши маєток, він переїжджає сюди на постійне проживання зі своєю дружиною Марією. Саме Марія, яка почувалась некомфортно в стінах фортеці, стала ініціаторкою оновлення та реконструкції замку. Вона розпочала з прикрашання своїх апартаментів, продовжила фарбуванням стін в кімнатах: стіни вітальні стали блакитними, на склепіннях розвішали атласні драпірування. Одну з кутових кімнат прикрасили зеленим драпіруванням, стіни іншої пофарбували в піщаний колір.  

З ініціативи Марії до замку добудували цілий поверх, а з обох боків будівлі з’явились двоповерхові флігелі, з’єднані з основною будівлею одноповерховими напівкруглими галереями з колонадами. На території маєтку з’являються нові конюшні, приміщення для возів та карет, майстерні, голубник та багато інших господарчих споруд. Роботами з перебудови палацу керував архітектор Льойфер. 

В головному корпусі палацу були: арабська, помпейська, турецька, мисливська, чорна та гербова зали. Декілька поколінь родини Ґрохольських зібрали там величезні колекції творів мистецтва, мисливської зброї, створили бібліотеку на понад 10 тисяч томів. 

На території маєтку ще під час будівництва замку було закладено парк. А в 1829 році Міхал та Марія Ґрохольські вирішили перетворити його на пейзажний або англійський парк. Для цього було запрошено відомого в ті часи майстра садово-паркового мистецтва Діонісія Мак-Клера (інший варіант прізвища – Міклер). На той момент він вже близько 15 років працював на Поділлі та встиг створити понад 20 парків. Своїм пейзажним парком в П’ятничанах він доповнив та фактично завершив формування архітектурно-ландшафтного комплексу маєтку. 

В парку, на 32 гектарах, окрім близько сотні видів дерев, галявин, водойми та альтанок створили кілька оранжерей. На початку ХХ століття таких оранжерей було три. В найбільшій вирощували екзотичні рослини: пальми, гранати, цитрусові. В інших вирощували ананаси та багато інших рослин.  В парку також досі росте дуб, який було посаджено ще в 1757 році. 

Церква 

Церква Різдва Пресвятої Богородиці побудована на початку ХХ століття. Точний рік будівництва невідомий, але відомо, що в 1914 році храм уже був діючим. До будівництва цієї церкви в П’ятничанах ще з XVIII століття існував дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці. Але на початку ХХ століття він виявився надто малим і не вміщав усіх прихожан, тому було прийняте рішення будувати нову, кам’яну церкву.  

Ймовірно, автором проекту храму був Григорій Артинов. Одним з жертводавців будівництва став Здіслав Ґрохольський. Донині в церкві зберігається чаша для причастя з його дарчим написом. 

На початку 30-х років церква перестала діяти. Її перетворили на зерносховище, а згодом на клуб. В роки Другої світової війни богослужіння в храмі відновились. 

В 1990 році в церкві влаштували зйомки фільму “Нині прославився син людський” режисера Артура Войтецького з Богданом Ступкою в головній ролі. 

Здіслав Ґрохольський і знищення палацу

На зламі ХІХ та ХХ століть історія села, та й Вінниці також, тісно пов’язана зі ще одним представником роду Ґрохольських Здіславом. 

Він народився в П’ятничанах в 1881 році. В молодому віці пошкодив око, виготовляючи набої, тому з тих пір досить часто носив темні окуляри.

Здіслав Ґрохольський з дружиною та донькою 

Здіслава можна вважати одним з найбільш активних та найбільш відомих громадських діячів свого часу. Ось лише частина з того ким він був: голова правління Вінницького сільськогосподарського синдикату, очолював І-ше Вінницьке позичково-ощадне товариство (на його зборах завжди виступав українською), голова Вінницького вільно-пожежного товариства, вінницький повітовий земський гласний, один з ініціаторів будівництва Суперфосфатного заводу, голова Подільського промислового акціонерного товариства, очолював Вінницький повітовий військово-промисловий комітет.

Ворота одного з фільварків на початку ХХ ст. 

Станом на 1914 рік п’ятничанські Ґрохольські на чолі зі Здіславом володіли в межах села П’ятничанським ключем з чотирма фільварками (фермами, господарствами) й лісами, цегельним підковним та механічним заводами.

На початку 1918 року палац було пограбовано та спалено. Бічні флігелі, галереї з колонадами, колонада-лоджія центрального корпусу з балконом, а також вишукані інтер’єри були знищені. Родина перебралась до Вінниці. Здіславу вдалось, з допомогою місцевих робітників та селян, вивезти частину картин і цінних предметів до міста. Решта майна згоріла. 

Влітку 1918 року Здіслав ще повертався до П’ятничан. Тоді йому вдалось накрити мури палацу дахом, що врятувало їх від руйнування. Згодом Ґрохольські покинули Поділля назавжди, переїхавши до Польщі. Так закінчилась майже двохсотлітня п’ятничанська історія давнього польського роду. 

Здіслав Ґрохольський

Подальша доля палацу та парку

В 1930- роках розпочалась реконструкція палацу під розташування там лікувально-оздоровчих закладів. Це призвело до ще більших втрат: зникли старовинні конюшні, липова алея. Наразі центральна частина палацу є адміністративною будівлею Вінницького обласного ендокринологічного диспансеру, який розташований на території парку.

Окрім нього тут ще працюють різноманітні підприємства, заклади харчування та спортивний клуб. Залишки палацу є пам’яткою історії та архітектури. 

 

Парк також зберігся до наших днів. Він є пам’яткою садово-паркового мистецтва та об’єктом природно-заповідного фонду. Тут досі можна побачити близько 80 видів дендрофлори, деякі з них є унікальними для нашої місцевості. Втім, плесо в південній частині парку висохло і заросло очеретом, дерева сохнуть, тому їх постійно зрізають. Мури довкола парку руйнуються. 

Історії та місця

П’ятничанські кутки

Відомо, що в П’ятничанах свого часу місцеві жителі виділяли окремі частини села – кутки. Завдяки спогадам старожила Михайла Мельничука, відомо, що в 30-х роках в П’ятничанах були такі кутки та місця: 

• Довбиші – частина вулиці Руданського, що примикає до ставка;
• Волощина – вся територія сучасної вулиці Марії Гавриш;
• Забара – вулиця Івана Богуна від перетину з вулицею Руданського в бік міста;
• Забіжжя (Забужжя) – село на лівому березі Бугу;
• Микулинці – вся територія вулиці Мічуріна;
• Горбочок – середня частина вулиці Руданського. Це було місце збору для сільської молоді, щось на зразок вечорниць. Наразі місцевість забудована;
• Кружляк – частина лісу поблизу пізніше збудованого кінопрокату на сучасній вулиці Ботанічній. На Кружляку діти пасли худобу.  “Там в карти грали, – пригадує Михайло Мельничук. – Там якраз липи були. В нас була якась така ігра в “Мєдвєдя”. Лазили по деревах. Один другого ловив. Зловили, то скидали, били. Заставляли в гімно залазити коров’яче. Ну, хто попався. То це там ми всігда собиралися пацани. То тут поля були кругом, корови пасли…”. Поруч вибирали глину для цегельного заводу, наразі на тому місці автодром;  
• На пустирі – яр поблизу перетину вулиць Лесі Українки та Магістратської;
• Рів – межа між селянським і панськими землями. Згідно зі спогадами Мельничука, майже все село працювало на Ґрохольських, а Здіслава  Ґрохольського пам’ятають як хорошу людину, яка могла допомогти селянину побудувати цегляний будинок. В наш час Рів втрачений через будівництво дороги.

Озеро Гуральня та П’ятничанський ліс

Поблизу сучасного озера Гуральня, що розташоване в П’ятничанському лісі між Кореєю та П’ятничанами раніше розташовувались володіння Ґрохольських.

Жителі будинку біля озера розповідають, що “колись тут на першому поверсі жив пан і мав поруч свою гуральню”. Неподалік від гуральні розташовувався так званий Звіринець Ґрохольських, де вирощували оленів та інших диких тварин.

За версією дописувачів спільноти “Історія Вінниці”, трохи далі, за сучасним об’їзним шосе було ще одне озеро – Божантарня. Враховуючи назву (bażant перекладі з польської – фазан), там могли розводити фазанів. 

Пізніше будинок біля озера перетворили на гуртожиток, а на місці, де ймовірно розташовувався Звіринець, ще до початку 2000-х діяла мисливська притравочна станція.  

Жителька Кореї Діана Тарабан розповідає, що в будинку біля озера, коли там був гуртожиток, жив її дідусь.

– Пізніше він переїхав на Корею, але поки жив тут, то був частиною спільноти “гуралян”, як вони себе називали. В якості паю він отримав ділянку під город. В мене з дитинства є спогади, як ми всією родиною садимо чи вибираємо картоплю. Ми, діти, завжди бігали купатись в озері, а потім вся родина збиралась за бабусиним столом, – розповідає Діана. 

Поруч з будинком на дереві висить старий дзвін. Дідусь Діани розповідав їй, що тим дзвоном колись скликали робітників на обід.

Діана також розповідає, що коли вона була маленькою, біля озера якийсь чоловік влаштував щось на зразок рибної ферми. Рибу він випускав до Гуральні, а відпочивальники платили за те, щоб порибалити в озері. Тоді ж Діана, якій було десь вісім років, потрапила на притравочну станцію. Там собак тренували полювати, травлячи їх на диких тварин. 

–  Хоч я і була маленька, але розуміла, що дикі тварини жили там для того, щоб їх собаки гризли. Найбільше запам’яталась лисиця зі зламаною щелепою. Я розуміла, що вона не виживе, тому що навіть їсти не може. Після цього й розпочалась моя зоозахисна кар’єра. 

Вона також пригадує, що на станції тримали куниць та диких кабанів. 

Як живеться на Кореї?

Аби краще зрозуміти район, ми розпитали Діану про життя на Кореї. Вона є мешканкою цього району з раннього дитинства. 

– Тут дуже добре. З транспорту є три маршрутки і автобус. Доїхати можна майже в будь-яку точку міста, тим паче, що з Кореї легко потрапити до “Книжки” або в центр, де транспорту значно більше. 

Мені Корея дуже подобається тим, що тут близько ліс і до цивілізації недалеко. 

Пішоходом або велосипедистом на Кореї бути важко. Тут ще не на всіх вулицях є асфальт, не скрізь є тротуари. Проте, порівняно з моїм дитинством, стало краще. Але всі ці складнощі варті району. 

Це ніби й місто, але багато в чому нагадує село. Місцеві жителі тримають вдома корів, кіз, коней, кролів, птицю. Все як в селі, але в менших масштабах. 

Я дуже люблю свій район, фанатію від нього. На Кореї є все.      

Відео Миколи Геркалюка та Марини Сербінович

Фото Марини Сербінович, зі спільноти “Історія Вінниці” та сайту grocholski.pl

 

Читайте також: “Красний гєнєрал” та більшовицький “бал”: історія вінницької садиби Ґрохольських. ФОТО

Читайте також: Перші хвилини у Вінниці: маленький Шанхай, величезні промзони та “базар-вокзал”. ФОТО, ВІДЕО

Читайте також: Домашні «хижаки»: як у вінничанки живуть вдома лисиці, змії, гекони та тхори. ФОТО