× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Нове

22:02
Автор: Богдан Куценко

***

Роками живеш не зовсім удома – не знаєш, що в тебе є, а чого вже немає або немає іще. Роками не думаєш про те, що було б добре завести зі звичок, чого нового купити, а старого віддати на секонд чи просто комусь, хто б дійсно мав з нього радість. Все якось живе там без тебе і ти ніби без нього. Кожен окремо – ти, місто, родина, вулиці, помешкання, речі.

А потім все зміниш і знову почнеш справді жити у власному домі. Віднайдеш якось у шафі серед скриньок із травами гейзерну кавоварку, що жодного разу не стала в пригоді. Згадаєш другову маму, її чоловіка – прекрасного італійця, який товаришував із нами всіма і був хорошим товаришем – роками за кожного старшим, але не душею. Рука потягнеться до полиці, розчистить шлях і витягне ту залізяку гранену й лискучу на сонячне світло.

Так само якось пригадуєш себе українцем – прабабусіних пісень слова і мотиви, навіть польську молитву від когось із родичів згадуєш слово в слово. Землю навколо починаєш кликати Україною. Гривню ніколи вже більше не кличеш карбованцем. Так само під час вистави зникають буває в темряві вже непотрібні персони. Відіграли свою видатну, хоч може й не надто позитивну роль і завершують монолог.

Певний час все стоїть нерухомо, як трави у полі в безвітряні дні. Так з’являються люди, що несуть за собою майбутнє. Спершу власне, а може і ваше на двох. Приходять, показують, віддають. Бери, – тихо кажуть, – тут вистачить і тобі». Пригадуєш день і цей подарунок, що так ніколи й не взявся зварити щось путнє, бо звик до кав’ярень, перегонів, еспресо-машин.

Далеко не кожне нове і хороше здатне подобатися тут, зараз, усім і одразу. Я і сам щось мудрую, шукаю в новому недоліки, чіпляюся за побрехеньки. Ніби дитина в кімнаті з іграшками, де все можна брати, щоб гратися. Вона вперто стискає свого вірного синтетичного песика без лапки чи ока з розпоротим швом десь на спині. Навколо стільки нового, але руки затисли старе, а очам спершу боляче бачити стільки краси. Руки вчепилися у старе, думки у старому застрягли, бо якось так і влаштовані люди. Що цікавіше навколо, що більше нового є поруч, то міцніше руки ухоплять старе, непотрібне, аби не згубити.

Ніби і хочеш узяти, а на ділі ще більше стискаєш непотріб. Говориш до себе – усе це нове – непотрібне й безглузде. Старе ж ніби добре працює! Нове має вади і вони очевидні, а вади старого настільки старі, що не сила їх бачити – їх давно вже не видно. Ось, руки стискаються щоб ухопити нове, а ще не впустили старого. В коханні, у побуті, у трамваї і літаку знову і знову поводимось ніби нас лише на хвилину пустили пограти з усім цим новим, лискучим і дуже привабливим. Стоїмо і тримаємо свою валізу загорнуту плівкою, за якою в усіх точках світу упізнаєш туристів з совка. Із літака ніби вийшов в Нью Йорку, але стовбичив в проході, біг першим до стійки, штовхався у черзі, лаявся зі стюардесою. Все зробив як удома. Навіщо поїхав?

Що стосується кави, з якої усе почалося, цілком можливо її готувати у гейзері. Спершу вийде відвертий непотріб. Як досвід кажу це. Замало налиєш води або кави, як на групу туристів з нічного автобусу кинеш і тоді усе заміцне, загірке і тече як розпечений бітум на нічних дорожніх роботах.

Непомітно і згодом, до всього приходить мале розуміння деталей. У будь-якій справи – щодня і потроху. Так сам якось ранком будуєш із пляшки синицям їдальню. Несеш на балкон, бо стрів у снігу зголоднілого змерзлого птаха. Шукав щось поїсти й замерз під дверима у метрі від теплого і в двох від смачного. Головне в розумінні речей – своєчасність, що змінює нас міліметрами в сторону кращого. Міліметрами, але щодня. Так змінюють місто на краще, малюючи мурал на сірому тлі поверхівок. Так само новий накладають асфальт уздовж вулиць, де скільки себе пам’ятаю не було взагалі тротуарів. Так тягнуть освітлення метр за метром кварталами, що я взагалі ніколи й не бачив у світлі. Це має потроху змінити усе і усіх. Можливо не кожного, можливо не дуже і сильно, але…

Вчора, сидячи в спеку на новій зупинці на Таеатральній відчув себе ніби у Відні. Фасади у риштуваннях, новий міський транспорт з натяком на електронні системи оплати, повні кав’ярні людей. Сміх, безтурботність і серпень, що ось уже ось і впаде у перші дзвінки.

Коли маєш почати будь-яку справу, не таку уже й притаманну своєму старому життю, спершу слід пригадати, що маєш при собі, чого ще не маєш, а мати було б непогано? Та насамперед – що тримаєш при собі задовго і чого необхідно позбутися якомога скоріше.

Вгору

Дякуємо!

Тепер редактори знають.