Така дивна і тепла зима.
Пишеш майже цілими днями у будинку на пагорбі. Дивишся з нього на пагорб сусідній, на якому дорога звідкись кудись протікає мов річка. Місцевість така. Складки одна до одної. На горбах дерева великі, а низами ставки і маленькі річки. Бессарабська родюча земля аж до Чорного моря.
І ось пагорб, на ньому будинок, городи схилом донизу у балку. Далі ще один видно праворуч із вікон, а ліворуч наступний. Ніби море завмерло велетенськими хвилями, а люди на них оселилися. Просто на хвилях збудували хати, запустили качок до ставків, розпустили овець, а із їхньої вовни наткали грубою чорної тканини із малиновою смужкою посередині і повісили собі замість неба.
Траси верхівками пагорбів, машини минають великі горіхи насаджені аж до столиці. День стоїть теплий і сонячний аж до самих небес. Ти з цигаркою після роботи із сенсами палиш. У будинку на стільці за столом підливаєш ще трохи місцевої чачі у келих і лиш одна тобі думка тепер в голові – все це дуже красиво.
Тут вода зам’яка. Пахне як мінералка і мило не змивається майже. Три кімнати великі і двері високі скляні ведуть до холодного коридору. Чорна в червону смужку полотняна доріжка відводить на вулицю.
Сотнями років в Молдові тут жили українці. Тут всі назви румунською маю нашу – схожу чи не схожу вимовою. Проїздиш малі села, читаєш румунською назви. Нігорень – українською Нагоряни раптом кажуть тобі. Ми спимо усі міцно окрім хіба мене. Уночі щось ввижається через сни час від часу і щур, що шкребе на горищі додає цим видінням
химерності. З кухні вся далечінь на долоні. Ця маленька кімната виглядає на Захід – це дитяча була. Тут росли і учились, і щасливі були. Не добіг сюди сталінський голод тридцятих. Українці тут залишилися українцями і навіть зараз немає в них сумніву, хто вони є.
А далі їдем в дідівські доми горбами до низу – аж у іншу частину села. Всі сараї прочинені навстіж. Керосинки робочі старі неможливо лишити у холоді й темряві. Забираємо всі.
Дерев’яні різьблені будинки з голубими дверима і ставні немов у іспанців. Ця земля така чорна і жирна, оці пагорби з крейди – там на них виноград на схилах південних і садки, куди видно. У долинах маленьких річок корови і вівці. Бринза звідси така, що три дні зупинитись несила – їси і їси, і вдихаєш їх чачу на донці стакану. Неймовірні плацинти – настільки, що поки одну на стіл покладеш і повернеш за другою, першої вже не буде. Такі страви ще досі в ходу, що у нас їх уже і не пам’ятає ніхто. Поперечне тісто, наприклад. Їжа усіх трударів –простих, чесних, хороших людей.
Усе це тут живе навкруги – квітне, в’яне, росте, потрапляє на стіл, проливається до душі і всередині все настільки красиво стає, що хіба завмирати, мовчати і дивитися в далечінь. Прут біжить недалеко – води чисті і голубі. В них лежать білі хмари, а між них острівці. Там на іншому боці румуни – гляди! Довго дивишся – острови і маленькі човни серед хмар, і рибалки у них свої вудки закинули в небо.
У дідівському гаражі в повнісінькій темряві наче мертва велика рибина зустрічаєш коляску від важкого радянського мотоциклу. Далі в діда майстерня була – станки, інструменти і різак, саморобний світильник із кришки каструлі.
Вулиці тихі, будинки стоять геть порожні, хвіртки навстіж відкриті.
Ці глибокі криниці вершинами пагорбів мощені каменем уже майже не треба нікому. На подвір’ях порожніх велетенські чани, щоб чавити вино іржаві й порожні давно. Ніби ціле життя – велике, міцне, довге, красиве, веселе життя.
І нікого тут більше немає, щоб жити його.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.