Лесь Лозовський: невизнаний геній української авангардної графіки початку XX-го століття з Погребища

15:21
Автор: Ольга Каплун

Лесь Лозовський прожив коротке життя – у віці 22-х років його загадково вбили, проте він залишив чималий мистецький спадок. Графік має причетність до Вінницької області – його дитинство пройшло у Погребищі. Що ще відомо про “невідомого” митця – розповідаємо далі. 

Іноді цінні перлини “високого” мистецтва можна знайти будь-де, проте про Леся Лозовського відомого не так багато. Згідно з інформацією “Вікіпедії”, хлопець народився у Києві. Проте також є думка, що художник народився саме в Погребищенській волості.

Лесь Лозовський (можливо єдине збережене фото художника)

Відомого також, що повне ім’я Леся – Олександр Кирилович Лозовський і народився він 12 вересня (або 30 серпня за старим стилем) 1900 року. З різних джерел відомо, що він був сином акторки Олександри Іванівни й молочаря Кирила Микитовича Лозовських.

Наразі не збереглось даних, які б точно вказували на місце народження митця, проте точно зрозуміло, що причетність до Вінницької області очевидна – зростав хлопець та його молодший брат у родичів в селі Погребищенської волості Бердичівського повіту.

Ймовірно, до 15 років там і проживав, оскільки точно відомо, що саме в цьому віці молодий художник, який мав хист до малювання ще з дитинства, вступає на навчання у майстерню до Михайла Козика у Київське художнє училище.

Враховуючи історичний період тієї доби, стає зрозумілим, що звичайний хлопець без особливих здібностей та вродженого таланту у такому ранньому віці не зміг би навчатись у подібній “школі”.

Також відомо, що юнак продовжив своє навчання в московському Строгановському училищі, вдосконалюючи свої навички.

Однак, незадовго до своєї трагічної смерті, у 1917 (за іншим джерелом – у 1918) році став одним з перших учнів новоутвореної Української Академії Мистецтв у Києві, де сумлінно навчався графіки у різних майстернях: Василя Кричевського, Михайла Бойчука, Вадима Меллера, а також Георгія Нарбута. В майстерні останнього, Лесь вважався одним із найобдарованіших послідовників художника-викладача та був надзвичайно близьким з Нарбутом.

Відомо, що під час навчання в Академії, Лесь брав участь у звітних виставках (березень 1920 та осінь 1921) та представив портрети Григорія Сковороди (темпера на дереві) та Володимира Леніна (ймовірно, був виконаний під час навчання на перебування у Москві), проте навіть репродукції цих робіт до наших часів не збереглися.

Л. Лозовський брав активну участь у «самвидавчому» виданні гумористичного журналу «Елеас», де створив низку акварелей, зокрема: «Чим повинен бути футурист» та «Портрет моєї душі».

Навчаючись у багатьох майстрів, Лесь Лозовський “відточував” свій стиль – те, що він тяжів до авангарду та футуризму, очевидно. Проте відомо, що він розробив свій “авторський” особливий шрифт, пристосований для умов зруйнованої поліграфії.

На сьогоднішній день зі збережених творів зрозуміло, що художник багато працював у сфері книжкової графіки: створив малюнки до обкладинок збірок поезій Павла Тичини, Степана Васильченко, Володимира Кобилянського та для відомого вінничанина Михайла Коцюбинського.

 

 

 

 

 

Книжкова графіка Л. Лозинського

Також працював над оформленням нотних видань.

Проте найбільш цікавими є його роботи, які зроблені, наче під впливом “містичних” образів-видінь. Це, зокрема, і “Портрет футуриста”, “Благовіщення”, “Портрет моєї душі”, “Малахіт”. Всі вищезгадані картини були виконані у плідний для художника рік – 1919.

“Портрет моєї душі”

 

“Благовіщення”

 

“Портрет футуриста”

 

“Малахіт”

Багато експериментував, проте був особливо “тонкою творчою натурою”, про що вказують спогади його сучасників.

Так, учениця майстерні Вадима Меллера, Н. Алексеєва-Горбунова згадує, що 1922 року (у рік своєї трагічної загибелі), Лесь поводив себе досить хаотично: «Лесь Лозовський був нашим старостою і відповідав за зовнішні зв’язки майстерні. Він часто запізнювався на початок занять, заходив, коли натурник уже позував, швидко розмотував довгий шарф, знімав франтівський кожушок і, труснувши чорним чубом, сідав за роботу. Ми малювали дуже схожі геометричні форми, у які втискували натуру. Водночас довго обмірковували, компонували. По суті, це були практичні заняття з композиції, які так своєрідно організовував В. Г. Меллер».

Відомо також, що Лозовський спілкувався з провідною київською інтелігенцією того часу: відомим українським поетом-футуристом Михайлем Семенком, київським художником-живописцем та художником театру – Анатолем Петрицьким, графіком Олександром Богомазовим, відомим актором та режисером Лесем Курбасом, художниками – Тимком Бойчуком, Іваном Падалкою, Оксаною Павленко, Василем Седляром та Костянтином Піскорським.

Про Леся нещодавно був написаний роман авторки Катерини Лебедєвої, де фігурують вищезгадані митці. Проте цікавим в цій історії є те, що цифра “22” фігурує у Лозовського протягом всього його життя.

В уривку книги про життя та творчість художника, української письменниці та дослідниці Катерини Лебедєвої “22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві” йдеться:

Нарешті спіритичний сеанс почався. Усі присутні — близько двох десятків — розсілися навколо уїджі (спіритичної дошки радіусом з півметра, на якій намальовані літери, цифри та загадкові створіння). Питали про політичну ситуацію, про родичів та друзів присутніх, які загинули в бурхливому вирі громадянських воєн, що захопили Київ протягом останніх років. Духи були лаконічними — відповідали переважно «так» або «ні». Та й питання, на думку Леся, не були чіткими.

Ну, яка різниця, що скаже двоюрідний племінник когось із присутніх про те, чи добре йому живеться у світі мертвих? Усе одно кожен сам про це дізнається. На те, щоб викликати духи відомих осіб, скажімо, Льва Миколайовича Толстого, ще на початку «вечірки» оголосили табу. Врешті черга ставити питання астральним світам дійшла й до Лозовського. Він уже встиг познайомитися з усіма присутніми та причарувати дівчат. Особливо одну білявку. «Непогано було б запросити її до себе на ніч», — розпусно фантазував хлопець. Але для цього, підказував йому весь попередній досвід зваблювання, треба чимось вразити. І тоді Лесь Лозовський спитав на спіритичному сеансі: «До скількох років я проживу?»

Він хотів, аби всі бачили, який він сміливий: мовляв, і про день своєї смерті не боїться дізнатися. Духи відповіли на диво оперативно. Скельце, за допомогою якого відповідала уїджа, насунулося на цифру «2». Потім — усі це бачили! — піднялося на секунду в повітря, відірвавшись від дошки, і знову опустилося на цифру «2». Відповідь потойбічних сил була суворою та одностайною — 22. На цьому сеанс і завершився, але гості ще довго сиділи у вітальні, п’ючи чай, обговорюючи можливі трактування цифри «22» та заспокоюючи Леся, який раптом став центром уваги. Він навіть дізнався, що цифра, яка переслідувала його вже кілька років, і справді була важливим магічним числом. Що у єврейській абетці 22 літери. І колода Таро містить 22 старших Аркани. У Каббалі 22 шляхи між сефіротами, які й самі утворюють Древо Життя. Але підсвідомо Лесь розумів, що означає ця цифра персонально для нього. Фатум. Смерть. Утім, за кілька днів наступав 1922 рік…

Так чи інакше, у ніч на 22 березня 1922-го, коли художнику було 22 роки, його задушили у помешканні, де він проживав – на Вознесенському узвозі, 27. Навколо трупа були розкладені коштовності.  Зрозуміло, що винних не знайшли та обставини смерті митця не були з’ясовані.

Є теорія, яка була поширеною серед київської інтелігенції, що характер вбивства був політичним, однак офіційна преса того часу писала лише про мотив грабежу. Що відбулось тоді – залишилось у пам’яті київських стін вже зруйнованого будинку, де проживав наш земляк.

Будинок на Вознесенському узвозі, 27 (Київ), де був вбитий художник

Проте на сьогодні можна говорити, що якби доля Лозовського не обірвалась трагічно за нез’ясованих обставин “сакрального” для нього 22 березня – можливо б його талант вийшов далеко за межі України.

Оскільки його майстерність, чіткість шрифтів, використання яскравих кольорів та тяжіння до футуризму справляли враження вже на тогочасну мистецьку київську еліту. Твори художника посмертно експонувалися на виставках у Празі (1924 та 1933) і Берліні (1933). Наразі зберігаються у Національному художньому музеї України (Київ) та інших музейних і приватних колекціях.

 

Фотоілюстрації – інтернет-портал https://amnesia.in.ua/, енциклопедія сучасної України https://esu.com.ua/, бібліотека українського мистецтва http://uartlib.org/

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.