Катя і Ваня Медведєви: «Київ – це місто-зомбі з великими можливостями і смачним какао, але Вінниця – це велика родина»

18:17
Автор: Марина Однорог
Become a Patron!

Молода сімейна пара Катя і Ваня Медведєви переїхали з Вінниці до Києва два роки тому, але на декілька місяців повернулися до Вінниці, аби підготуватися до нового переїзду – в Америку. Як авторка пісень Катя та дизайнер-ілюстратор Ваня прожили два роки у столиці, що їм там подобалося, а що ні та чому обом у Вінниці завжди затишно – у новому матеріалі із циклу емігранти/іммігранти. 

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.

Цього разу ми вирішили поговорити відразу із двома героями рубрики емігранти/іммігранти. Молода пара Катя і Ваня досить спонтанно переїхали до Києва, прожили і пропрацювали там два роки, а тепер готуються до нового етапу свого життя в Америці, позаяк, стали щасливчиками і виграли “Зелену карту”.

Про стихійну торгівлю в Києві, зомбі-метро, відсутність місць для прогулянок, цікавих людей, специфіку роботи “сонграйтерки” і дизайнера-фрілансера, а також чому Вінниця для пари залишається улюбленою та чого не вистачає вінницькому Макдональсу, ми поспілкувалися під час прогулянки містом.

Про Вінницю

Катя: Для мене Вінниця є дуже затишною. Коли ми жили в Києві і приїжджали на два дні, переважно на вихідні завжди було таке враження ніби приїжджаєш додому, бо це і є дім. Після шумного Києва, де багато людей, де постійно є трафік, багато транспорту (як «О» співають:«забагато машин, забагато магазинів»), тут спокійно, тихо, затишно, врівноважено. Я за це люблю Вінницю – за її спокій.

Ваня: Мені дуже подобається, що тут легко з одного кінця міста дістатися в інший. Ти з вокзалу в центр можеш доїхати за 10 хвилин, а не за годину чи дві. І тут є де погуляти, де менше людей, бо в Києві виходиш десь погуляти і там купа людей.

Катя: Мені ще подобається, що у Вінниці скільки часу не було б на годиннику, ти все одно знайдеш як дістатися. Навіть пішки можна дійти. Є маршрутки, які вночі ходять. В Києві, якщо не встиг на метро – все, 200 гривень таксі.

Про переїзд

Катя: Особисто в мене думки про переїзд були давненько, тому що я працювала з київською командою. На даний момент ми працюємо вже шість років, а тоді було чотири. Було важко дистанційно: бувало раз в тиждень їздила в Київ, щоб зустрітися. Насправді це було дуже незручно. В нас якось так співпало, що зателефонували друзі, з якими я працювала, і сказали, що їхні знайомі здають квартиру тож цікавилися, чи ми часом не переїжджаємо. Я відповіла, що ніби ні. Були думки, але ми не вирішували це серйозно якось. Цього ж дня Вані зателефонували і запропонували роботу в Києві. Це було за кілька днів до Нового року, ми просто зібрали речі і поїхали.

Ваня: Насправді Катя дуже сильно сумувала за своєю сестрою-двійняжкою Танею. Таня поїхала до Києва на півтора роки раніше, ніж ми. Вони щодня зізвонювалися і мені це вже моментами набридати починало.

 

«Київ – це місто зомбі»

 

Ваня: Для мене Київ – це місто зомбі, всі люди в метро їдуть із кам’яними обличчями, незадоволені якісь.

Катя: Вані з цим непощастило більше, бо йому було далеко добиратися до роботи, на метро і пішки. А я або на студії працювала до якої дві станції метро і  переважно ходила пішки, або вдома. Через це я не відчула цих «прєлєстєй» забитого метро.

Катя: Мені от дуже не подобається в Києві, що багато стихійної торгівлі – вона просто всюди: біля метро, в центрі Києва, на Майдані навіть. Просто люди ставлять розкладушки і на них колготи, труси, ковбаса, календарики, пакети.

Ваня: Там ніде не можна навіть по тротуарах пройти, в нас машини всі стоять на дорогах, а в Києві все на тротуарах.

Катя: ми любимо Київ за людей, з якими там спілкуємось, за роботу. Переважно за людей. Взагалі я добре ставлюся до Києва, але любити його, напевно, ні.

Ваня: Ну і кінотеатри хороші, кафешки, а решта ні.

Катя: Ми любимо Вінницю до цього часу, бо ми тут народилися, провели свідоме життя.

Ваня: Коли ми зараз на деякий час перед від’їздом в Америку повернулися у Вінницю, то помічаємо, що все тут дуже повільно, люди мляві.  А ми вже звикли до цього темпу, що рухатися треба швидко, ходити треба швидко, бо якщо в метро ти йтимеш повільно, то тебе натовп просто знесе. А тут не треба нікуди  поспішати.

Улюблені місця у Вінниці

Катя: Я по суті виросла в цьому районі.  До 12 років я жила в центрі, а з 12 десь 10 років на Вишенці. І ось Космонавтів, і  600-річчя був райончик, де ми тусили. Тут ще не було цієї реконструкції, але все одно було дуже гарно.  Хоч лавочки тоді були не такі круті, але завжди є відчуття затишку, ну і можна прогулятися спокійно.

Ваня: Мені на цій алеї подобаються далі великі дерева старі і я дуже радий, що їх не зрізали, коли робили реконструкцію.

Катя: Ми коли тільки приїхали в Київ для нас насправді це була проблема, бо коли ми жили тут на Вишенці ми постійно гуляли на Вишенському озері. Тут виходиш з дому, 15 хвилин вгору – і Лісопарк, 15 хвилин вниз – Вишенське озеро. Коли ми приїхали в Київ, виходиш з дому – десятиповерхівка, десятиповерхівка, десятиповерхівка, торговий центр, торговий центр, десятиповерхівка і ще якийсь бізнес-центр і на території ще й купа машин припарковано. Якщо ти виходиш з візочком, то ти можеш 10 хвилин просто постояти з візочком, бо просто немає куди йти. Нас ця проблема поки не турбує, бо в нас немає дітей.

Але ми бачили як мамочки з візочками «гуляють», їм нема де пройти. А тут гуляй скільки хочеш.

Катя: В цьому дворі пройшло моє дитинство. Ми тут різні будиночки із ковдр робили, пікніки. А ось ці сходи, на яких постійно фотографуються молодята, робив мій батько. Вони були дуже старі і просто розвалювалися, а він їх відремонтував. Взагалі дуже люблю цей двір в центрі.

Чого не вистачає Вінниці?

Ваня: Вінниці насправді не вистачає хорошого футбольного стадіону, щоб нашій команді було де грати нормально, щоб можна було прийти і в комфорті подивитися гру.

Катя: От чесно, не вистачає какао в Макдональсі. Для мене це “пічаль”, бо в Києві є какао в Макдональсі і це найкращий напій в житті, який я пила. Я не жартую. А взагалі не вистачає нормального концертного залу, може би тоді більше цікавих людей до нас приїжджало. Приємно, що зараз почали відкриватися різноманітні коворкінги, а раніше ж цього не було.

Ваня: Дуже шкода, що в нас перед театром будівля МВС і якісь банки, що немає площі просторої. В інших містах України – Львові, Тернополі, Києві – перед театрами/операми дуже широкі площі. І це як візитка міста, всі фотографуються на фоні театру, а в нас же він такий гарний, особливо фасад, але щоб на його фоні сфотографуватися треба переходити дорогу, ставати на вузенькому тротуарі. Одним словом – це не те.

Про вінничан

Ваня: Вінничани – велика сім’я, от правда. Місто відносно невелике і за рахунок цього  майже всі всіх знають, або мають знайомих. У Вінниці можна вийти ввечері і, не довомляючись про зустріч, випадково побачити мінімум трьох друзів чи знайомих. Це круто з одного боку, а з іншого – дивно). В столиці такого немає, там можна бути самотнім в натовпі й інколи це потрібно.

Катя: У Вінниці люди небайдужі, не раз помічала, що коли з кимось стається якась прикрість, – хтось впаде чи шось таке – люди на вулиці поспішають допомогти. В Києві було до сліз прикро, коли ти впадеш на сходах в метро і ніхто не допоможе піднятись, всі й далі будуть пропливати повз тебе. Але інколи це працює навпаки. Живучи в Києві, настільки звикаєш до байдужості оточуючих, що можеш вийти на вулиці чи в магазин, образно кажучи, в піжамі, або можеш йти по вулиці з великою вазонкою, і всім буде всеодно.

Коли зараз ми на місяць повернулись у Вінницю, я позичила в батьків пилосмок на нашу тимчасову квартиру, і йшла від батьків по центру міста з цим пилосмоком. Скільки здивованих поглядів я зловила! В Києві мене б і не помітили…

Про створення пісень, лейбл Rookodill’a і роботу ілюстратором-фрілансером

Катя: Ще будучи студенткою, випадково познайомилася з музикантом з Києва, він побачив, що я пишу вірші в Інтернеті десь, на якомусь сайті і запропонував спробувати написати пісню. Я спробувала, спочатку трішки косо-криво виходило, але він мені пояснював всі ці фішки, хуки, панторифми, як це робиться, для чого воно і з чим його їдять.

– Ось вже шість років я цим займаюся і мені це дуже подобається. Хоча ми працювали 4 роки дистанційно, але тим не менш у нас якась така синергія була: дуже легко розуміли, що треба, що хто хоче. Я час від часу приїздила в Київ, ми обговорювали творчі плани, що далі робити, якісь ідеї, якісь проекти. Коли переїхала в Київ, то вже почали багато працювати на студії разом. В нас дійсно велика команда, багато людей, які пишуть музику, вокалістки є, трішки менше людей, які пишуть тексти.

Ваньок Клименко (ред. з гурту Сальто Назад) – це наш бос, «ідєйний вдохновітєль», генеральний продюсер всього-всього. Півтора роки тому Ваня зрозумів, що йому не цікаво писати на продаж тільки для поп-артистів і вирішив відкрити лейбл Rookodill’a для того, щоб займатися своїми артистами, розвивати українську музику, робити свій український продукт, якісний саунд.

Я писала тексти в деяких піснях для Mamarika, колись ще дуже давно для Лободи, Йолки, Квест Пістолз. Переважно для попсових виконавців. Це мене годує і з цього я живу. Можна продати пісню за 400 доларів а можна і за 4500, але є така «мулька» – всі думають, що популярні артисти вивалюють багато грошей авторам, але це не так, а абсолютно навпаки. Ті, хто супер-популярні вони так і кажуть, що я зроблю вам хорошу рекламу, скажу, що то ви написали, ще щось. Коли працює в команді над піснею 6-7 чоловік, а платять 1000 доларів, то це не дуже насправді.


Катя: Насправді в моїй роботі немає якогось відпрацьованого алгоритму. Буває, що спочатку придумується мінус і вокальна партія, на яку мені потрібно написати текст. Буває навпаки – я пишу текст у вигляді вірша, а потім його “кладуть” на музику. Інколи ми мутимо бренйшторм  і просто закриваємось у студії, тут і зараз створюємо текст і музику, проговорюючи вголос всі ідеї. Коли і музика, і текст готові, вокалістка записує пісню, її віддають на аранжування і на виході отримуємо повністю готовий “продукт”, який потім пропонуємо артистам. Буває, що і артисти самі звертаються з конкретним баченням і пропозиціями, але це рідше.

Ваня: За освітою я інженер-будівельник, а працював в Києві ілюстратором. Спочатку працював на компанію, яка займалася векторними ілюстраціями, логотипами, десь рік. А потім  вирішив поміняти свою роботу на більш високооплачувану і став працювати на подібну компанію, але віддалено, з дому. Це був стартап, який прогорів в кінці-кінців і я залишився без роботи прям перед нашим весіллям. Вже далі я знову працював на фрілансі на різні видавництва, малював ілюстрації до медичних книг та різних ігор.

Катя: у Києві просто більша пропозиція різних робіт. У Вінниці ж також є ІТ-компанії, де є дизайнери і так далі, але їх менше, менше робочих місць і більша конкуренція. А в Києві більше пропозиції і більше робочих місць і більша ймовірність попасти.

Катя: Сумно, що з поезією я дійсно зав’язала. Чи часу не було, чи вогника якогось. Якщо раніше це було декілька віршів у місяць, то зараз один в рік. Це сумно, але я надіюся, що зараз нові зміни в житті мені все-таки дадуть поштовх до того, щоб повернутися до поезії.

Про Грін-карту і Америку

Катя: Після весілля ми вирішили податися на Грін-карту. Ваня просто колись був у Штатах і йому там сподобалося. Ми грали перший раз. Коли з’явилися перші результати, Вані прийшов лист, що «Ви були рандомно вибрані для участі, але цей лист не є підтвердженням того, що ви отримаєте візу».

Потім почалася повна підготовка до цього: ми заповнювали анкету, писали про своє життя, де працювали, де вчилися, що робили, хто батько-мама. Вони хочуть знати про тебе все. Там навіть було питання «Чи плануєте Ви займатися проституцією в США». Ти заповнюєш цю анкету, там 10 сторінок і три сторінки це питання типу: «Ви влаштовували теракти? А Ви плануєте влаштовувати теракти?», «Ви торгували людьми? А Ви плануєте торгувати людьми на території США?».

Ми заповнили цю анкету і відправили її в Кентукі у візовий центр. Вони мали прочитати і якщо їх все влаштовує, то запросити нас на співбесіду. Ми очікували, що нам цей запит прийде через півроку, бо так на форумах писали, бо хтось навіть рік чекає. А нам прийшла відповідь за місяць, що вже через два місяці у нас буде співбесіда. І ми почали збирати документи, проходили медобстеження тільки в Міжнародному відділі міграції і готувалися до співбесіди.

Ваня: Ми зібрали всі потрібні документи у прозору папочку, вона мала бути саме такою як нам сказали і от нам назначили інтерв’ю зранку. Ми за день розвідали дорогу як туди дійти, бо сказали, що з собою не можна брати телефони. Хотіли потрапити до одного консула, але як завжди потрапили до іншого, який здавався дуже суворим, але виявився адекватним. Нас питали в яке місто ми збираємося, до кого, чим плануємо займатися. Я відповів, що ілюстрацією, а Катя сказала, що офіціанткою працюватиме.

Катя: Ми їдемо в Александрію, це передмістя Вашингтону. Будемо жити у нашого друга перший період, а далі покаже час. Залишилося ще трішки більше тижня до нашого переїзду, а ще стільки всього потрібно втигнути зробити.

Молода пара очікує від нового міста в першу чергу нових емоцій та вражень та сприймає це як новий етап життя та до Вінниці, не дивлячись на переїзди, залишається особлива та тепла любов, як до дому, до міста затишку та спокою

Фото Андрія Завертаного 

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.